Плач Мавки

І вона таки пішла на той День народження до Олиного чоловіка. І познайомилася з Тарасом, давнім другом родини. Типовий Чугайстер – самозакоханий, вродливий, розумний, у міру дотепний та вже надто самовпевнений. Сам сказав, що завжди отримує те, що хоче. І от тепер він найбільше хотів отримати Магдалену. Дуже хотів. Ще від першої зустрічі, коли на своїй дорожезній тачці взявся проводжати її додому. Це створіння так і сказало Магді, щойно вона сіла в машину: «А давай я зніму номер у готелі і ми продовжимо приємний вечір. Ти класна кубіта. Мені такі подобаються». Зате Магді такі не подобалися. Вона ні слова не сказала, просто відчинила дверцята машини та випурхнула з неї… Ні, Тарас не побіг за нею, наздоганяти чи вибачатися. Чугайстри доволі рідко вибачаються, вони вважають, що завжди у всьому мають слушність. І цей бовдур так вважав.

Минув тиждень, і Магдалена вже навіть забула про Тараса, як несподівано їй на роботу посильний приніс величезний кошик червоних троянд. До нього додавалася маленька картка з чотирма словами: «Вибач, Магдалено! Я – ідіот!» Квіти вона поставила у вазу, картку викинула в смітник.

Коли вийшла з роботи, то її вже чекала знайома іномарка. Вдавала, що не помітила. Тарас змушений був таки випхатися з автівки та наздогнати її. Говорив якісь дурниці, вибачався, плів щось про кохання з першого погляду. Магдалена втомлено дивилася на чоловіка. Звісно, жодному слову не вірила. Та не могла ніяк дібрати – що йому від неї треба? Бо цей багатий пройдисвіт Тарас може мати за гроші не одну таку Магду – і набагато молодшу, і красивішу, і не таку нудну. Вона ж навіть не дивилася на нього, як то зазвичай буває, коли Мавка розважається, не замовляла жодних дурощів. А Тарас усе говорив, говорив, упрошував дати йому маленький шанс.

І Магдалена йому той шанс подарувала. Заради цікавості. Тарас діяв прогнозовано: робив дорогі подарунки, завжди чемні компліменти, романтичні вчинки, як‑от: на деревах під вікнами її квартири різнокольорові кульки з написами: «Люблю», «Моя», «Ти – сонце!» До того ж це чи не вперше (то Оля зауважила!) Тарас зачав возити із собою Магду всюди: і на ділові зустрічі, на яких вона відверто нудьгувала та намагалася рідше на них бувати, і на сімейні бенкети та обіди з друзями. Магда спокійно приймала всі знаки такої приязної уваги. Звичайно, їй це лестило. Адже не останній у Львові бізнесмен, до того ж, як не дивно, поки вільний, на неї запав. Так, він двічі розлучений, дітей немає. Чому? Вона не запитувала. Його колишні дружини вже заміжні та досить непогано «прилаштовані». Любив цитувати слова Маленького Принца Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». І тому закономірно, що кожна його екс‑дружина отримала гарні відступні та мужа на додачу. Магдалена доволі туманно уявляла собі процес сватання, у якому бере участь колишній чоловік. Однак, якщо взяти до уваги, що за статистикою відсотків вісімдесят покинутих дружин мріють одразу по розлученні знову мати чоловіків, то тут щось важко додати. Будь‑який, хай плюгавенький, але свій. Традиція. Жінка має бути при мужі.

Чи подобався Магдалені Тарас? Спочатку він її просто бісив, але цікавість брала гору, і вона продовжувала інколи з ним зустрічатися. Але як кажуть – крапля камінь точить, тож і Тарасові вдалося трохи той камінь усередині жінки підточити.

Так, Магдалена не була схожа на жодну з попередніх пасій Тараса. Норовлива та надто гонорова. Він із цим змирився. Мовчки зносив усі Магдині забаганки, може, тому, що був певен: рано чи пізно фортеця на ймення Магда впаде, здасться в полон. Магду це тішило. Тарас бо не здогадувався, з ким має справу. То була не просто така собі бідна‑нещасна‑розлучена кубіта, яка спить і бачить себе дружиною ось такого принца чи принаймні його коханкою. Ця може і вкусити.

Зустрічалися вони з Тарасом уже три місяці. Сексу між ними досі не було. Магдалена знала, що знущається з нормального та фізично активного чоловіка. І робила це спеціально, насолоджуючись всевладдям. Цікаво ж, скільки витримає Чугайстрик? Бо що буває, коли чайник нагріти до температури закипання і не дозволити парі виходити… Ага, зірве накривку. Вона насолоджувалася, чекаючи, коли врешті зірве.

От і зараз вона таке утнула. Тарас майже навколішки просив її поїхати з ним у столицю у справах, та решту часу він присвятить їй, подарує цілий світ та зірку з неба. І таки вблагав жінку, вона попленталася з ним. Сумно. Завжди одне і те ж. Магдалена не любила будь‑яких ділових зустрічей. Доводилося посміхатися силувано на ідіотські жарти свого теперішнього бойфренда чи майбутнього ділового партнера, також стовідсоткового Чугайстра. О, цей узагалі перевершив всі її знання про чоловіків. У старшого пана аж слинка закапала, коли вона, випадково нахилившись, показала йому свою пазуху. Діду шістдесят з добрим гаком – і туди ж. Тю!

– О, пані Магдалено, голубонько сизокрила! У вас безсоромно красиві очі, наче сама Джоконда відродилася на землі! – це він типу робить компліменти.

Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку.

– Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл.

Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський.

Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому‑нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку.

Пішов він…

Пішла вона сама куди подалі…

І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з‑за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.

Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.

Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!

Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.

І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з‑під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:

– Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова?

Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно‑карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.

Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.

Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.

– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.

Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.

Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так‑так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.

– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.

Ні‑ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…

А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.

Ні‑ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по‑чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так‑так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:

– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.

Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.

– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.

Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.

Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».

– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.

– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?

Монах посміхнувся сумно:

– Ти ліпше знаєш, аніж я.

Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним. А він веде її з собою для того, щоб…

То ким стає душа Мавки, коли її губить Чугайстер?

Вони проговорили з монахом майже вічність. Він не переконував і не повчав, він розмовляв з нею, як батько розмовляє з донькою, котра наробила дурниць і тепер потребує поради. Донька, котра заблукала і ось врешті повертається, принісши з собою не тільки тіло, а й потовчену зболену душу…

На прощання монах благословив Магдалену і сказав, що теперішнє залежить тільки від неї і якщо вона усвідомлює чому, бачить причини та двері «Вихід», то все в неї буде гаразд. А коли сумніви огортатимуть душу – хай помолиться. Які слова при цьому слід говорити? Серце підкаже слова. Воно ліпше знає.

– І приходь час від часу, дочко, до Бога на бесіду. Бог – це не караючий старець із батогом, а добрий і справедливий батько. Так, Бог живе всюди: і у твоїй маленькій хатинці, і у великому соборі. І він тебе обов’язково почує і не залишить. Тільки не треба мовчати. Говори з ним. Він Тебе чує.

А потім вона йшла Києвом – спекотним та млявим. Вечір тихо опускався на гаряче місто, та спека міцно тримала його в липких обіймах. Асфальт під ногами плавився, підбори босоніжок грузли в ньому, окуляри від сонця мало вберігали очі. Смоляне волосся магнітом привертало сонце, і коли відчула, що от‑от знепритомніє, бо й вода не втамовувала спраги, побачила на дверях музею плакат: «Козаки Мамаї Олексія Морозенка. Виставка‑продаж». І вона зайшла, бо там міг бути кондиціонер. Зайшла просто так. Відпочити від гарячого дня та й, зрештою, оглянути виставку.

Дата добавления: 2015-09-01