Робота як робота

Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по‑січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла. Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце.

Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні‑ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку.

З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися…

Машка…

То Машка знайшла їй роботу. Оця непутьова алкашка Машка, яка нишпорить по смітниках у пошуках себе, яка опустилася так низько, що нижче не буває… Оця Машка вхопилася за неї, мов за соломинку, яка мала повернути її до життя, хоч трішки, хоч інколи. Машка тоді довго трималася, наче отримала у вигляді Магдалени шанс на виправлення. Півроку зовсім не пила.

Серпневого дня зателенькав мобільний телефон, і чемний жіночий голос запросив її на співбесіду. Спочатку не могла второпати, що до чого, хто і навіщо телефонує. Господи, скільки вона різних офісів та фірм обійшла в пошуках тої роботи. Оце останній місяць на півставки влаштувалася двірником, зарплата не дуже, зате хоч за квартиру могла сплатити. Збиралася подавати на розлучення, а там також витрати… От і микалася, крутилася, мов ненормальна… У сусідньому офіс‑центрі вранці прибирала. Копійка до копійки, і вже не соромно на себе в дзеркало дивитися… І тут оцей дзвінок – її запрошують на співбесіду. Як?

Напевне, Машка постаралася…Телефонувала Машці, щоб похвалитися, та – поза зоною, домашній – не відповідав. Згадала, що завтра річниця смерті Машчиного чоловіка, стало не по собі. Не знала, на якому цвинтарі того поховано, здається, навіть не у Львові. Якось не випадало нагоди запитати. Була впевнена, Машка там. Ох, чому вона не випитала? Картала себе за це. Звісно, горю б не зарадила, проте інколи присутність живої душі поруч дозволяє тобі не впасти…

Переминалася з ноги на ногу… Потрібно налаштуватися на ділову розмову. Діти до першого вересня, поки не почалася школа, у мами, тож часу в неї зараз багато. Співбесіда о сімнадцятій.

Але це була не зовсім і співбесіда. Сімнадцята нуль‑нуль, вона на місці. Її вже чекали. Білява довгонога секретарка, як і годиться в серйозних офісах, правда, не в міні. Припасована посмішка на вустах:

– Вишневецька Магдалена Юріївна? Дуже приємно. Семен Степанович чекає на вас. Будете чай, каву, воду, сік?

Попросила звичайної води, нерішуче шарпнула ручку важких дубових дверей. Подумала про свій зовнішній вигляд. От уже влипла! Збиралася вдома на автоматі, якнайменше про це міркувала. Жахнулася: вилинялі джинси, синя футболка, темні кеди, зачіска – кінський хвіст… Але довго міркувати над тим не було часу. Глибоко вдихнула і на видиху зайшла…

То тільки так називалося – співбесіда. Магда не знала, ким доводився пан Семен Машці. Далекий чи близький її родич, а мо’, й родич колишнього чоловіка, давній приятель чи коханець – чи не все одно? Важливіше інше: її доля ще на вчора була вирішена, з одного дзвінка та щирої розмови між Марією Федорівною та Семеном Степановичем. Пан під шістдесят, досить гарно збережений на свої літа, доглянуті руки, тіло, постава, якій би й молоді чоловіки позаздрили, відсутність пивного животика. Посміхнулася своєму аналізу, бо її, стоп – уже не її, Роман мав добрячого животиська та зовсім не любив ранкової руханки чи там, боронь Боже, бігу, натомість обожнював смачно поїсти та попити. Потім з’ясується, що пан Семен Степанович затятий бігун‑марафонець. Мешкає з родиною в Брюховичах, тож бігати є де: ліси, порожні дороги – роздолля…

– Марічка мені про вас всі вуха проторохкотіла. А тут ще дружина долучилася. Марічка з моєю Олесею одногрупниці, сто років товаришують. Ой, не склалося в сердешної Марічки життя. Як прикро! Але, люба дівчино, запам’ятайте: ми своїх у біді не залишаємо ніколи.

А потім пан Семен розповідав новій співробітниці про те, чим вона займатиметься. Робота в неї, звісно, буде відповідальна, але не надважка, благо, й освіта університетська це дозволяє та й те, що Магдалена має власних дітей, відіграє тільки позитивну роль. Відтепер Магдалена – заступник директора нової школи дошкільного виховання. Вони давно вже таку людину шукають. Активну, неледачу, молоду, з педагогічною освітою. Магдалена розгублено відповіла, що має не дуже великий стаж роботи, лишень три роки. Аж руки опустилися з розпачу, зараз її виставлять геть, та мусила пану Семену сказати правду. Той не здивувався і не засмутився, навпаки, навіть утішився.

– Це прекрасно, голубонько! У вас, на щастя, майже відсутній збочений досвід совєтсько‑української шкільної муштри. Чи є знання мов та яких?

Вона відповіла, він ще більше втішився:

– О, крім української, англійська, польська та російська? Це ж чудово! А те, що майже нема педдосвіду, – надолужите, зате у вас гарний материнський досвід.

Створення такого навчального закладу для малюків – то ініціатива його Олесі, доньки від першого шлюбу. Правда, вона зараз мешкає в Німеччині. У неї чоловік німець, закохалася, вийшла заміж. Живуть у Бонні. Олеся дуже активна та наполеглива дівчина, тому постійно знаходить все нові та нові ідеї для самовдосконалення. Ось і ця. Але то не випадково. У неї двійко малят, «дівчатка‑онучатка», жартує пан Семен. І молода мама й сама вчиться виховання малечі, і хоче українців навчити.

– Європейській досвід, наш досвід – і буде золота середина, – весело підсумував пан Семен. – А Олесечка, хай і на відстані, керуватиме навчальним закладом. За тиждень вона буде у Львові, на місяць приїздить, тоді й познайомитеся.

Магдалена не заперечувала. Нічого, розберемося по ходу справи… Дошкільне виховання – то дошкільне виховання. Головне – не боятися.

Отак Магдалена стала працювати в новому навчальному закладі дошкільного виховання.

У двері обережно постукали.

– Так‑так, – відповіла. Це відволікло від спогадів.

У кабінет зазирнула її помічниця – непосидюча і моторна Ілонка. Дівчину позаочі та й в очі, зрештою, кликали дзиґою. Така вона була дзиґльована. Встигала всюди відразу і вміла, здавалося, також усе: і писанки з малятами писала, і тримати в руках олівець чи користуватися фарбами могла навчити навіть найбільшого невмійку. Ілонка була справжнісінькою знахідкою для школи. Магда пригадала, як та несмілива та трохи налякана прийшла до неї проситися на роботу. Навіть не так. Стояла під воротами колись занедбаного дитячого садочка, а тепер успішної школи, міряла кроками бруківку, ніби когось чекала. Магдалена ще з вікна побачила її трохи незграбну худющу постать. Подумала, що та, певно, на когось очікує. Заняття закінчилися; і діти, і батьки, і працівники розійшлися. Магдалена завжди йшла останньою, так уже складалося. І того дня вона теж була останньою. І коли сторож – тітка Катя – замкнула за нею двері, то вражено зупинилася: щупленька постать продовжувала ходити туди‑сюди перед воротами садочка. Жіночка повернула голову в бік Магдалени, навіть на мить здалося, що заговорить, але відразу заховала очі додолу, щойно зустрілися поглядами, наче чогось злякалася. То сама по собі з’явилася чи відкрилася в Магдалені ота здатність зазирати людям не просто в очі. Вона дивилася на людей не вичікувально‑зосереджено через бар’єр чужого погляду, вона легко через нього переступала. А цей маленький худенький горобчик був відкрив рота, наче спочатку і мав намір щось запитати, та вже за мить налякано ховав очі, опустивши низько голову.

Та для Магди було й короткого погляду достатньо, щоб усе зрозуміти. Вона знала цей погляд – погляд зацькованого хижаком звіра, таке з жінкою міг зробити лишень чоловік, отой люблячий та щирий, а тепер…

Дівчина майже бігцем кинулася від Магди, відчуваючи, що та про неї й так усе вже знає. Магдалена впізнала в утікачці себе трирічної давності. Вона не роздумувала. Наздогнала дівчину, схопила за руку. Та не пручалася, стояла розгублена, ховаючи очі. От‑от розплачеться.

– Стій. Ти ж мене чекала, правда? – сказала перше, що спало на думку.

Дівчина кивнула, погоджуючись. Її руки були крижаними. Весна рання, а та в такому благенькому пальтечку, без рукавиць.

– Пішли в кафе, повечеряємо, зігрієшся. А то ще трохи і на бурульку перетворишся. Чого ж ти не заходила, га? Як тебе звати?

– Ілона, – ледве чутно прошепотіло дівча.

Вони сиділи в кафе – одна проти одної. Рудоволоса чорноока жінка. Не дивно, що Магдалена спочатку подумала, що це зовсім юне дівча. Худорлява статура робила її схожою на юнку. Магдалена змусила жінку скинути пальто та шапку, і та зараз ніяково, наче згорнутий клубочком їжачок, ховала від світу очі – опустивши їх долі, руки – у довгі рукави в’язаного чорного светра, ноги – десь під стіл… Затиснута вся, забита…

Магдалена зробила замовлення. Повечеряли борщем з пампухами та варениками. А потім Магда замовила запашного карпатського чаю, два тістечка та коньяк. Вона майже змусила жінку випити коньяк, трішки зачекала, мовчки попиваючи чай, і за пару хвилин Ілона заговорила. Інколи такий допінг був просто необхідний, щоб принаймні з’явився намір іти назустріч.

Звичайна історія, яких останнім часом дуже багато. Чомусь до Магдалени горнулися саме такі – самотні, покинуті, забуті, занедбані жінки. Жінки, яких такими зробили. Ні, не так! Які дозволили себе перетворити на таких. З доброї волі ніжні та чуйні потрапляли в клітку до хижака. У клітку до Чугайстра. Клітки були різні, траплялися й золоті, а були й огидні, оповиті колючим дротом. Така клітка була в Ілони. Ця наволоч, що звалася її законним чоловіком, викинула Ілону з дітьми на вулицю. Поки вона живе в подруги Ліди, але в тої також не мед, та й чи довго вона терпітиме непроханих гостей? Ліда, її чоловік та семимісячне маля туляться в одній кімнаті. А тут ще Ілона з двома дівчатками – п’яти та десяти років. Бо Ілончин гад привів до хати коханку і сказав, що він її любить, а Ілона та діти – це «студентська помилка» (так і сказав гівнюк). Змилосердився, кинув їй під ноги аж сто євро, щоб не здохла з голоду на перших порах… Звернулася в міліцію. Ті передивилися документи. Усе чисто. Квартира куплена батьками чоловіка ще до його одруження з Ілоною і записана на батька. Діти у квартирі не прописані, як і вона. То Ілона, дуринда довірлива, на прохання коханого півроку тому виписалася з дітьми, бо він брав кредит під заставу в банку на розвиток бізнесу. Пояснював так: коли є малолітні діти, прописані в хаті, – кредит не дають… Ох, якщо коханий чоловік просить про маленьку послугу, то ти і зірку готова з неба дістати, а тут така дрібничка. Міліція розводила руками – через суд, жіночко, тепер лишень через суд. А який суд, коли? На суд потрібні гроші, на адвоката теж, а де їх узяти, на що і як жити? Ілона сирота.

Вихід з ситуації бачила один. Бо вважала себе винною в усьому. Так, вихід… Така дурня лізла в голову. Якби її не стало, то чоловік нізащо не відмовився б від власних дітей, вона ж нікому не потрібна. А діти? А що діти? Звикнуть до іншої мами. З розпачу ще не такі думки примандрують у голову. Магдалена то знала добре. Тому Ілона вирішила вкоротити собі віку. І коли обдумувала, як і де то краще зробити, випадково був увімкнений телевізор і… Йшла телепередача про заклад дошкільного виховання нового типу.

– Ви мене вважатимете божевільною, пані Магдалено, але коли я почула та побачила вас, на мене якесь прояснення зійшло. Хтось наче поклав мені руку на плече, може, то моя мама, яка померла, коли мені було три роки, і яку я ледве пам’ятаю. Але те відчуття було таке реальне, що я враз зрозуміла найважливіше – маю жити далі. Не тільки заради дітей. А насамперед заради себе, бо ще не все зробила… Але чому ви, Магдалено Юріївно, я досі не зрозуміла. Захотілося з вами зустрітися. Знайшла в довіднику адресу навчального закладу і прителіпалася. Не знаю для чого – щоб поговорити чи просто подивитися на вас. А коли вас побачила, перечепилася через погляд, мені стало страшно – що я скажу цій успішній, розумній красивій жінці. Хто я така? Ви вважаєте мене ненормальною?

Ілона говорила, низько опустивши голову. Тоді враз витягла руки з‑під столу, заховала обличчя в долоні і заплакала. Плакала тихо, ледь чутно. Магдалена не заважала. Коли вже не стало сліз, жінка подала Ілоні хустинку, та витерла сльози, підвелася і чи не вперше, уже без страху, подивилася Магдалені просто в очі:

– Дякую, що вислухали, Магдалено Юріївно. Пробачте, що потурбувала вас…

– Сядь, – може, навіть трохи різко сказала Магда. – Яка в тебе освіта, дівчино?

– Дрогобицький педуніверситет. Педагогічний факультет. Але…

– Спокійно. Не перебивай старших. У мене до тебе ділова пропозиція. Можеш пожити в садочку, разом з дітками, звісно. У нас є кімната для сторожа – гарно обладнана, там і туалет свій, і душ. Наш сторож, пані Катя, збирається у відпустку на три місяці. У неї в Києві донька народила двійнят. Сама розумієш, потрібна бабусина допомога. Тож тимчасово заміниш її. Але ще паралельно, якщо, звісно, захочеш, спробуємо тебе залучати до занять з дітлахами. Тут є своя специфіка – діти‑дошкільнята, і совєтські методи освіти не дуже підхожі, однак… Спробувати треба.

– Я, я, я… – Ілона спантеличено кліпала оченятами й була готова знову розревітися…

– І ще одне. Щодо твого чоловіка, поки що законного, я так розумію?

Ілона кивнула.

Магдалена вийняла мобільний. Набрала якийсь номер:

– Доброго здоров’ячка, шановний добродію, – говорила з викликом та кокетливо. – Впізнали? Яка честь для мене. Добре‑добре, не кривлятимусь. Чому не телефоную? Так ось телефоную. Ага‑ага. Ох, тебе не проведеш. Звісно, у справі. Ох, і жарти в тебе. То це не жарти? Зустрінемося в суботу та разом пожартуємо, а поки… Така‑от халепа, Олеже. До тебе завтра вранці прийде миловидна жіночка. Будь ласка, прийми її, наче мою сестру. Так, це саме твій напрямок роботи – чоловік викинув її з дітьми на вулицю. Ну, що я буду по мобільному переповідати, ми ж не в поламаний телефон граємося. Вона все тобі розповість. Ага‑ага, усе до зустрічі. Цілую цнотливо в щічку. Що? Не дочекаєшся. Па!

Магдалена поклала мобілку перед собою, дістала візитку.

– Завтра о дев’ятій годині бути за цією адресою з паспортом, свідоцтвами про народження малих, свідоцтвом про одруження. Адвоката звати Олег Васильович. Повір, не всі чоловіки Чугайстри, тобто сволоти. Він хороший адвокат, один з найкращих у Львові. Якщо твій, тепер уже не твій, муж почне нахабно «купувати» свідків, підключимо пресу. Пан Олег тобі завтра все розтовкмачить. І… не роби великі очі. Цей адвокат безкоштовний. Він мені теж допомагав, коли мій колишній хотів у мене відібрати квартиру. Прорвемося, Ілоно! Усе буде добре!

Хтось колись Магдалені казав, що не можна робити людям добро просто так, якщо тебе не просять. Не вірте. Деколи не просять не тому, що не хочуть, а тому, що не мають сміливості навіть на це… Он стоїть навпроти Магдаленине добро і щасливо посміхається. Ілонка – то не людина, то справжній скарб. І з боями таки відсудила в колишнього чоловіка половину квартири, аліменти на дітей, частку від його бізнесу… Ох, як він комизився, як проклинав Магдалену та навіть просився до Ілонки назад. Та поруч завжди була Магдалена, котра, як мантру, повторяла слова: «З брудної калабані поважні птахи воду не п’ють…»

Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара.

– Магдалено, тут на вас відвідувач чекає. Каже, що він тато і хоче своїх близнюків улаштувати в нашу школу, але перед цим має велике бажання познайомитися з Магдаленою Юріївною Вишневецькою.

Магда здивовано звела брови, посміхнулася. Висунула нижню шухляду стола, де лежала косметичка, дістала люстерко та помаду:

– Клич, Ілонко, того пана сюди. Зараз розберемося.

Підвела губи, підморгнула своєму відображенню та сказала вголос собі коханій:

– Зустрічати Чугайстрів завжди слід красиво.

Дата добавления: 2015-09-01