Антоніна

Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.

Григорій Сковорода

Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність.

Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто‑густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто‑густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по‑справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло…

«Ти сильна, – наказувала собі. – Ти зможеш!» Так, зможе, так, змогла. Приклала руку до шиби, уважно роздивлялася свої пальці з дорогим французьким манікюром. Руки були як у справжньої леді, білі, м’які, молоді, ніжні. Не могла собі дозволити при такій посаді та при такому чоловікові мати недоглянуті руки. Не те що ця…

Курка…

Сучка драна.

Нервово тріпнула головою. Як же ж хочеться випити! Чи принаймні закурити. Нервово підбігла до розсувної шафи ліворуч від дверей. Відчинила похапцем. Уся тремтіла, наче в пропасниці. Запхала руку між книгами, витягла маленьку тоненьку жіночу цигарку і сірники. Повернулася назад до вікна, прочинила його. Закурила, затягнулася…

Ох, кайф. Попустило наче. Та чи надовго? Куриво допомагало трохи ліпше, аніж вино… Що ж, мусить потерпіти, уже недовго, якихось три місяці. Погладила лівою рукою, вільною від сигарети, свій вагітний живіт. Прислухалася до себе. Тиша. Дитя спало. «Спи‑спи, ще намучишся в цьому світі. А зараз спи». Вона по‑справжньому любила свого ненародженого сина, набагато більше, аніж першого, який скоріше був для неї не дитиною, а обов’язком – вона мусить його любити, вона мусить ним опікуватися, вона мусить… І так далі. З сином Романа буде не так. Уже від початку все не так.

Тоня спочатку не дуже хотіла дитини, але обставини складалися проти неї – і вона мусила. Мусила, щоб втримати Романа, щоб не збожеволіти від ревнощів.

Дивилася на кінчик сигарети, який сірим смутком тлів у руці.

Добре, вона все робить правильно. Народження дитини навічно прив’яже Романа до неї… Була впевнена. Навіть якщо й захоче повернутися до Магди, то його назад уже точно ніхто не прийме. Дитя як приз. Дитя як засторога. Тонине та Романове спільне дитя.

Так, Роман. Її одвічна покара. Він уже робив спробу повернутися до Магдалени, матері своїх дітей. Робив… Цього їй, звісно, не розповідав, та Тоня дізналася. Магдалена, ця мокра тупа курка, не прийняла його. Гидливо кинула словами, мов камінням, що вживані презервативи викидають на смітник. Ти ба, яка метаморфоза! Роман за пляшкою оковитої батькові проговорився, а той доньці наплів. Ліпше б не знала, не було б так гірко… Вона мусить убезпечити себе від таких вивертів.

Бо…

Інколи вночі він голосно крізь сон гукає: «Магдусю, кохана!» Прокидається наляканий, мокрий, чи то від холодного поту, чи від сліз, тоді палко намагається переконати Антоніну, що жах намарився. І Тоня робить вигляд, що вірить. Вірить… Заспокоює, встає, робить чай з ромашки, співає колискову. Докотилася. Вона малому рідко коли її співала. А тут…

Так, Антоніно, це тільки початок тої нагороди, яку маєш сплатити за кохання. Губи нервово шепочуть: «Назад дороги немає. Усе відбулося так, як ти хотіла. Усе!»

Сигарета докурена. А вона й досі стоїть біля розчиненого вікна. Холодне львівське повітря заходить не тільки в кімнату, починає залізати і під одяг, проте Тоня цього навіть не зауважує. Цей лихий звір розплати завжди буде з нею. Мучитиме, гризтиме, не забуватиметься…

Пригадалося… Тої травневої ночі Роман, як зазвичай після сексу з нею, зачав вдягатися, кинувши через плече: «Тонь, ти супер‑пупер неперевершена коханка!» Тоня муркотливо підкотила до чоловіка, зазирнула спокусливо в очі: «Зостанься, Ромасику! Зостанься до ранку. А їй скажеш, що був з кумом».

Роман криво посміхнувся. Та не переставав убиратися. І вже біля вхідних дверей озирнувся та кинув:

– Тонь, я думаю нам час зав’язувати. Усе добре в міру…

– Ти боїшся, що дружина дізнається? – розпачливо сплеснула руками Антоніна. – Та всі ж так живуть. Ми сучасні люди. Усі зраджують, звісно, крім твоєї чокнутої Магди.

– Ну от, ти сама собі щойно відповіла на запитання – не всі так живуть… До того ж, крім Магди, існують ще й діти, а в чому вони винні?

– А я? У чому винна я? – не вгавала Тоня. – Діти виростуть, вони рано чи пізно йдуть від нас до чужих дівчат чи хлопців, а ти хочеш залишитися поруч з тією, котру не любиш. Чи, може, хочеш сказати, що кохаєш її? А хто ж тоді я? Коханка. П’ять років – тільки коханка, а не кохана?

Роман якусь мить вагався, почувши розпачливе завивання Антоніни… І враз у його кишені зателенькав мобільний. Схопився за нього, мов за соломинку, лівою рукою відчиняючи вхідні двері:

– Магдусю, привіт! Я вже в дорозі, скоро буду. Не журися, живий‑живий.

Після тої ночі Роман майже дотримав слова. Три місяці він уникав Тоні, спілкувався наче з чужою, лишень з приводу роботи. Вона ж ледь не збожеволіла, навіть повіситися від розпачу хотіла. Та духу не стало… Минало літо. Люди марили відпусткою, вона – Романом. Не спала, не їла, вигадувала, як його повернути. Не вигадувалося. Падала навколішки, молила, просила, клялася, що накладе на себе руки, якщо він не повернеться. Марно, бо Роман у відповідь навіть пригрозив, що якщо вона посміє навідатися до них додому та заговорити з його дружиною і дітьми про свою типу любов, то він власноруч її придушить… І тоді… Тоді вона задумала новий бізнес‑проект, де Роман мав стати співвласником. Він погодився, бо діти ростуть, витрати також… І вони стали бачитися частіше. Та Роман не дуже дивився у її бік. Вчасно йшов з роботи, возив дітей у гості до бабусі, ходив з ними на балет. Це роздирало Тоні душу. Приятельські стосунки з його дружиною також не дуже допомагали.

І одного разу вона здалася. Відкрила мамину пляшечку зі снодійним, випила її всю, залізла в гарячу ванну і стала чекати смерті. Мама з батьком та з малим пішли якраз у гості до кумів. Та дорогою мама враз згадала, що торбу з подарунком зоставила на кухонному столі, бо похапцем збиралися. Чоловік з онуком залишилися чекати на зупинці. А вона повернулася, і саме вчасно. Викликала «швидку». Тоню врятували, зробили промивання, поставили крапельницю і залишили в лікарні на дві доби для спостереження.

Лежала в лікарні і плакала. Заспокійливе не діяло. Сльози, здавалося, водоспадом текли з очей, а вона… Вона не поспішала їх витирати. Хай, може, зі сльозами витече весь її біль та ця заборонена клята любов!

У палаті, крім неї, лежала ще одна жінка. Та мовчки спостерігала за Антоніною. Тоня відчувала її чіпкі уважні очі, та було байдуже. Хай дивиться, щоб повилазило. Бо її світ завалився, а решта не має значення.

Не знала, як і заснула тієї ночі: чи ліки подіяли, чи її молодий організм шалено хотів жити і сам себе рятував… Та вранці її розбудили чиїсь приглушені голоси. Мама розмовляла з сусідкою по палаті. Мама плакала, а та її в чомусь переконувала. Тоня не могла добре розчути, про що вони домовляються, так було байдуже. Просто лежала собі тихо – хай думають, що вона ще спить. Прислухалася до свого тіла, і воно їй здалося хмаринкою – легкою та безвільною. Думала про своє життя і чомусь ніц мудрого не могла вигадати. Чому її врятували, не дали спокійно померти? Чому? Зрадливі сльози знову підкотили до очей, горло стискало лещатами. Однак перед тим як нестримно заридати, вона розчула через пелену свого розпачу слова чужої жінки:

– Така невелика ціна за життя твоєї дитини. Я рада, що ти погодилася. Тепер у Тоні все буде добре…

Антоніна знову ридала. То слово «добре» долило оливи в огонь. Яке там добре! Її душа – пошматована, подерта, нервово сіпалася в ледь живому тілі. Прибігла медсестра, зробила укольчик. Мама погодувала з ложечки. Заспокійливе подіяло швидко, і Тоня знову кудись провалилася. Слава Богу, що нічого не снилося, а якщо й снилося, то вона не пам’ятала. А коли прокинулася, то захотіла в туалет. Ледь чутно губами покликала маму. Ніхто не відповідав. Зрозуміла, що мама кудись вийшла. З останніх сил, мов п’яна, всілася на ліжку і… Ледь не померла від несподіванки. На краю її ліжка сиділа співмешканка по палаті. Сиділа та уважно свердлила її очима. Квітчастий халат ховав кремезну постать незнайомки. Тонкі губи, в одну лінію, опущені донизу. Зморшки довкола губ. Кирпатий ніс, чорні бездонні очі. Ще чорніші, аніж у Тоні. А колючі які! Мов два їжаки – готові проштрикнути, тільки‑но насмій доторкнутися. Коротко стрижене, фарбоване в блонд волосся.

– Тихо, не галасуй. Мами нема, – говорила спокійно жінка. – Пішла в аптеку. Там дещо потрібно докупити, а в лікарні, як завше, – голяк.

Жінка посміхнулася. Ліпше б вона того не робила. Посмішка була ще колючіша, аніж її очі. Тоня відвела поспішно від сусідки погляд. Звісила ноги, та все ніяк не могла ними потрапити в тапки. В очах двоїлося. Ох, самотужки вона навряд чи добреде до туалету, хоч до нього від її ліжка метрів три.

Жінка тим часом спритно зірвалася з місця, запхала ноги Тоні в тапочки, підняла ту з ліжка, наче пір’їну, і потягла до туалету. Тоня не встигла і зойкнути, як уже сиділа на унітазі. І «дякую» не встигла сказати, бо та похапцем зачинила двері.

Коли вийшла з убиральні, жінка стояла під дверима та чемно чекала. Довела Тоню назад до ліжка, посадила.

– Дякую, – прошепотіла Тоня ледь чутно.

– Нема за що, голубонько! Давай знайомитися. Я – Наталена, твоя сусідка по палаті. Ти – Антоніна, так? Мама твоя сказала.

Тоня стенула плечима та втупила очі в підлогу. Чомусь не хотілося навіть з почуття вдячності зазирати в очі цій дивній жінці. Інтуїтивно відчула, що від неї віє якимсь дивним спокоєм та холодом. Майже цвинтарним. Зіщулилася, заплела руки на грудях, наче хотіла зігрітися.

Пані Наталена помітила це. Дістала зі своє картатої торби, що стояла біля її ліжка, якусь темну теплу шаль та накинула на плечі Тоні.

– Дякую, – тій стало незручно. Жінка так піклується про неї, а вона щось собі навигадувала. І щоб якось підтримати розмову, додала: – А мама скоро прийде, вона не казала?

Пані Наталена взяла крісло, що стояло в кутку кімнати, поставила його навпроти Антоніни, всілася на нього, дивлячись уважно на молоду жінку:

– Мама? Мама прийде саме вчасно, коли все закінчиться. А зараз підніми на мене очі, дівчино. Чуєш?

Антоніна здивовано дивилася на жінку. Що закінчиться, що вчасно? Наталена тим часом схопила Тонину праву руку та міцно затиснула між долонями. Антоніна захотіла вирватися. Жінка міцно тримала:

– Ну‑ну! Не сіпайся. Я тебе не з’їм. Мені, поки ти спала після снодійного, твоя мама про тебе багато чого цікавого розповіла, та й, зрештою, я сама все бачу і відчуваю… З таким болем у серці ти довго не протягнеш, голубонько. Хочеш, я зроблю так, що поки не твій Роман стане твоїм?

Тоня перестала шарпатися. Вона вхопилася за слова «не твій стане твоїм»:

– Ви хто? – Залишки здорового глузду, що жили у скаламученій свідомості, майже не пручалися, видавши на‑гора, скоріше для годиться, таке просте запитання.

– Я? Я ж казала, Наталена. Можеш кликати мене тьотею Наталеною. Я маю талант допомагати людям і тобі можу допомогти.

– Я не хочу нікого вбивати. Ліпше я сама себе… – готова була знову розплакатися.

Жінка навпроти це помітила. Вона легко торкнулася рукою Тониного чола, і враз все припинилося. Спокій заполонив її всю – душу, тіло, розум… Спокій та рішучість. О, Господи, чого вона така дурепа! Вона ж завжди була така сильна, така вперта, невже так легко здасться?

– О, інша справа, Тоню, – задоволено вишкірилася жінка. – Нікого вбивати не доведеться. Усе відбудеться безкровно і майже з доброї волі твого Романа.

– Але хіба то можливо? – запитувала нерішуче. Ладна була зараз довірити своє життя цій ледь знайомій жінці.

Наталена рішуче та впевнено дивилася на Тоню.

– Усе можливо, дитино. Варто тільки дуже‑дуже захотіти. Людину можна змусити, і для цього не потрібно заковувати її в кайданки. Є набагато дієвіші способи.

– Ви зараз про що? – Тоня зухвало посміхнулася. – Ви типу відьма, чи шо? Здуріти можна, яка фігня! Я в це не вірю.

Тоня знову запручалася, хотіла висмикнути свою руки з рук жінки.

– Ну і гаразд. Не вір. Але ж спробувати можна, правда? Твої традиційні методи геть безсильні, тому давай спробуємо нетрадиційні. Але, може, ти передумала і той Роман не дуже вже і потрібен тобі, га?

Ні‑ні, вона не передумала. Гарячково запрацювали‑завирували думки. І здоровий глузд у цей момент, напевне, тихо спав. Господи, хіба може бути гірше, аніж небажання жити, вкоротити собі віку? Як згадати останні місяці животіння – знову хочеться щось із собою вчинити, щоб не мучило більше так.

– Але ж… Той. Роман одружений. Він, він… Він мене використав і тепер навіть бачити не хоче. Мама йому зателефонувала, сказала, що я у лікарні, а він… – у Тоні на очах знову зблиснули сльози. Але ридання вона втримала: – Він сказав, що зараз з дружиною і дітьми в гостях у діда з бабою і що приїде аж за три дні. Просив передати мені вітання. Навіть не перетелефонував…

І Тоня, сама не знаючи як, вибовкала незнайомій жінці все. І те, як вона його любить. Хоча наче любити нема за що, бо воно нездарисько та віслюк, і що навіть принижувалася настільки, що набивалася в приятелі до його дружини… і так далі, і тому подібне.

Наталена не перебивала, але коли Тоня вмовкла, твердо сказала:

– Твоя мама дещо мені розповідала, але… Схоже, вона й половини не знає. Не журися, дитино. Я тобі допоможу. Гарантія стовідсоткова і пожиттєва.

– Як це? Що ви маєте на увазі?

– Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене.

– Скільки це мені коштуватиме?

– Тобі – нічого. Зовсім‑зовсім нічого, – Наталена посміхалася.

Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила:

– Але так не буває. Усе має ціну.

– Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою.

Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз:

– Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу.

– Так‑так, прошу, – кинула в бік дверей.

– Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати?

Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся:

– Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович.

Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.

Дата добавления: 2015-09-01