Сумніви

– Ти взагалі себе чуєш чи ні? – Ольга дивилася на Магдалену здивованими та сердитими очима. – Ти – ідіотка. Не кохає вона його? Яке в сраці кохання? Га? Що воно дає те кохання? Розтовчена душа, розпластані надії, втрата віри в добрі наміри? А діти? Ти про них подумала? Тобі ж Тарас не гидкий? Діти його люблять. Ну, не люблять. Хай терплять… Але ж. Із ним ти будеш, мов за кам’яною стіною, і діти твої також будуть. Ну? Спробувати можеш, а коли не сподобається, то будь‑якої миті залишиш його. Поки не спробуєш, не будеш знати як це.

Магдалена сиділа на мініатюрному стільчику в тісній кухні. Тарас поплакався в жилетку Михайлові, той нагострив Ольгу, а та тепер розпинала Магду. Не хотілося згадувати своє повернення з Києва. Ні‑ні, вона не побігла чимдуж до Тараса після його наполегливого дзвінка. Вона поїхала на вокзал, узяла квиток на потяг, плацкарт‑верхня полиця, і вже о шостій ранку наступного дня була вдома. Щось змінилося в ній, крапля змусила океан вийти з берегів. Чи стала причиною розмова з монахом з Михайлівського, чи знайомство з козаком‑мамаїстом Олексієм (їй подобалося називати його Мамаєм). А може, вона зрозуміла дуже важливу для себе річ: настав час відпустити ситуацію, не займаючись помстою, не вигадуючи покару для тих, кого рано чи пізно доля і так наздожене й покарає. Бо її минуле зараз видавалося не таким уже і трагічним, навіть трохи смішним, – озираючись, інколи брала себе на глум: невже ота жінка з минулого, то також вона, наївна, смішна, простакувата, затуркана… Куди ділася та жінка? Бо та, що зараз сиділа навпроти Ольги та слухала її вмовляння, була геть іншою…

Тарасові Магда зателефонувала наступного дня, уже зі Львова, і, спокійно вислухала його тираду про те, що він у Києві обдзвонив усі морги, оббігав усі лікарні, міліційні відділки, шукаючи згубу, мало серцевого нападу не дістав. Правда, він чомусь не згадав, що отримав від неї ще увечері есемеску з поясненнями… Коли Магда про це нагадала, то напустився на неї, адже сприйняв есемеску як непорозуміння, бо слухавку Магдалена не брала. Тарас замовк, чекаючи виправдань чи пояснень, натомість почув слова: «Я тебе не кохаю, Тарасе. Стань щасливим, якщо зможеш, але вже без мене. Прощавай».

Крапка. І тисяча пропущених дзвінків, тисяча гримань у двері її квартири, аж сусіди міліцію викликали. Магда знала, що так буде і тому ночувала на роботі, бо в дітей канікули і вони в мами…

– Я хочу тебе зрозуміти, точніше – ні, я не можу тебе зрозуміти, Магдо. Ти поводишся безглуздо, як сімнадцятирічна дурка, – Ольга вже не може стриматися, і її несе. Тарас, виявляється, не тільки друг родини та шеф Михайла, він ще й троюрідний брат Ольги, а більше в неї рідні нема.

Ольга просить, майже благає зустрітися з Тарасом на нейтральній території та спробувати порозумітися…

– Добре, Олю. Я з ним зустрінуся… – каже спокійно, знаючи наперед – це нічого не змінить.

Оля хапає мобілку та вибігає радісна в коридор. Телефонує. Мабуть, Тарасу…

Що робить з людьми жалість? Жінку вона вимучує настільки, що та готова простити навіть покидьку багато поганих вчинків, лишати всі справи, рятувати жертву, віддаючи останнє, аби… Аби що?

Тарас не дорікав Магдалені й не хизувався собою, він і справді здавався їй убитим, змалілим, зніченим. Кудись зник його лоск, хтивість у погляді, впевненість у поведінці, у тому, як він живе, що робить… І вона слухала його сумні балачки про те, що він не скотина тупа і дуже добре розуміє: вона надто гарна для такого, як він, і в нього напевне немає шансів бути з нею. Так‑так, спочатку він навіть злився на Магдалену. І клин вибивав клином, розважаючись у колі найліпших, як йому здавалося, жінок. Та хіба є ліпша, аніж вона? Нема…

– Я – тварюка, Магдаленко. Тварюка. Я стільки приніс болю тим жінкам, які мене любили по‑справжньому. Я бачив їхні сльози, муки, навіть смерть… Я – тварюка, Магдаленко. – Його руки тремтять, коли він розливає вино в келихи.

А в ресторані, який він повністю винайняв тільки для них, плаче‑ридає скрипаль, ніжно пестячи струни своїм смичком. Музика ненав’язливо та мінорно розливається залою, чути, як потріскує гніт свічки, пахне ваніллю від тістечок та кавою… Так сильно пахне кавою… Магда знає, що цей ресторан не з дешевих, що Тарас і справді старався. І, може, навіть її кохає. Їй стає його трохи шкода… Бо він Чугайстер. А Чугайстри, якщо і люблять, то тільки Мавок, та й то дуже недовго.

Тарас мовчки робить декілька ковтків червоного вина, без тосту та якогось припрошування до трапези. Бо яке там припрошування, яка там трапеза, коли ви на поминках кохання? Потім Тарас каже, що він ніколи не знав таких відчуттів, які має до неї… Що, певно, таке розуміння приходить тільки тоді, коли тобі розбивають серце, і якби Тарасу було не під п’ятдесят, а трохи за двадцять, може, Магдалена йому б і повірила…

Магдалена струшує з чола липку жалість, яка, здається, щойно ледве не впала їй у серце. Підводить на Тараса очі, які до того дивилися на полум’я свіч і… Отетеріло розуміє, що жалість нікуди не втекла. Вона, хоч і вилізла з серця, та все ж усілася тепер їй на голову і звісила ноги… Очі чоловіка – мов очі побитого всіма нещастями пса.

– Коли я знайомився з тобою, Магдочко, то думав, що це буде чергова моя, може, й не дуже легка, та все ж перемога. Якби я тільки знав, що ти зі мною зробиш, у який вузол зав’яжеш. Я не знаю, як я житиму без тебе? – Він хапає її за руку, підносить до губ, цілує…

– Господи, як ти пахнеш? Як пахне твоя шкіра?

Магдалена ледве стримується, щоб не смикнутися та не забрати назад свою руку, бо руки Тараса мокрі від поту та переживань. Липкі та холодні. Та вона його жаліє, тому продовжує терпляче дивитися, як Тарас гладить пальці її руки. І її рука теж починає тремтіти, то його холод, напевно, передається їй… Вона витягує з його долоні свою руку й ошелешено помічає на ній перстень. Завмирає від несподіванки.

Тарас тим часом падає перед нею навколішки і мимрить щось про вічне кохання, про те, що вона – то мрія його життя, що він до її ніг готовий покласти світи, а якщо треба – й голови. Що, може, вона його поки не любить, але обов’язково полюбить, бо він чекатиме, стільки треба – стільки чекатиме. І донька її може вибрати собі найкращий виш світу, і він там оплатить навчання, і меншій згодом теж, і мамі лікування… Добре, що в Магди так мало родичів, бо, певне, і їм мало щось перепасти від щедрої душі чоловіка… Тарас говорить, обіцяє, клянеться. Але вона його не дуже чує, бо маленька недешева цяцька на пальці руки просто уводить її у ступор. Вона заворожено дивиться на перстень і не зможе зрозуміти своїх емоцій. Серце гупає наче скажене: чи то від вина, чи то від запаху ванілі, чи від сумної мелодії скрипки. Вона раптом помічає, що вся зала ресторану заставлена трояндами. Квіти стоять на столах, вікнах, підлозі, і до неї тільки зараз починає доходити, що це все для того, щоб заманити її в пастку.

Та Магдалена не любить троянд.

Вона повільно підводиться з крісла… Гризуть сумніви. А може, Ольга має слушність? Кохання, що таке це кохання? Перше вона собі вигадала, і воно давно мертве, і вже папір, на якому воно записувалося, перетворився на порох. А може, спробувати дозволити комусь тебе кохати, дбати про тебе отак по‑справжньому, щоб усе до твоїх ніг, щоб без тебе йому не дихалося, не спалося, не жилося… І так ваблять обіцяні золоті гори і для її дітей, і для неї. Тепер вона впевнена: якщо вона зажадає підписати шлюбний контракт – Тарас і на це піде, лишень би її отримати.

Ні‑ні, вона мусить подумати. Стоп! Ти ж не суперстар, дівко, а він Чугайстер. У таких, як ти, такі, як він, просто так без злого умислу не закохуються. Підводні течії, завжди є підводні течії… Крутилася голова… Магдалена сумно зняла з пальця перстень, поклала на стіл. Дивилася згори на Тараса, що стояв на колінах перед нею, наче перед ідолом, склавши долоні для молитви. Не просила його встати, не пробувала щось пояснити. Були його очі внизу – перелякані трохи, мов два великих знаки питання, і на денці в них – такий відчай, страх… Тенькнуло серце:

– Я не можу так одразу, Тарасе. Але я тобі не кажу – ні. Я просто мушу подумати. Подумати… Я передзвоню.

– Я чекатиму, Магдаленко! Я просто чекатиму, – Тарас за сценарієм мав це сказати і сказав.

І вона виходить із зали повз скрипаля, який продовжує ґвалтувати своєю любов’ю скрипку. Скрипаль підморгує їй, вона вдає, що не помітила. От козел – усі вони одинакові. Чугайстри. У невеличкому передпокої зупиняється, завченим рухом поправляє зачіску на голові. І несподівано для себе помічає те, чого в ресторані, зробленому під Францію, аж ніяк не може бути. Над дзеркалом у кутку висить невеличка картина козака Мамая, а під неї написано: «Як хочеш назови, на все позволяю, аби не крамарем, бо за те полаю».

Минув місяць, як Магдалена повернулася з Києва, і якщо й згадувала маляра‑козака, то доволі рідко і все похапцем, а тут раптом така зустріч. Залізла в сумку, заходилася там щось шукати. Візитка, слава Богу, не загубилася. Провела пальцем по гладкій поверхні паперу, прочитала про себе: «Олексій Морозенко, художник‑мамаїст». Сумно посміхнулася, підморгнула картині, поклала акуратно візитку назад до сумки…

Цікаво, чи Мамай її ще пам’ятає?

Дата добавления: 2015-09-01