Історія дев’ята. Щастя

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків‑тисячоліть прошуміло‑прогуділо‑пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовий …

Бог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним виявилося його творіння. І як кожен добрий батько, захотів Бог якось віддячити Людині за те, що учень, на якого покладалися такі сподівання, не розчарував його …

– Сину мій, – звернувся до Людини Бог, – а що би ти хотів отримати від мене в подарунок? Хочеш, я зірку наречу твоїм йменням чи навіть цілу галактику?

Замислилася Людина. Та не дуже довго думала, бо вона вже давно марила тільки одним: і у снах, і наяву, тим, що, як їй здавалося тоді, важливіше від вічності, від часу, від епох, від величі Божого задуму. Підвела свої блакитні очі на Бога і щиро мовила:

– Подаруй мені, Батьку, щастя!

Бог сумно та трохи розчаровано посміхнувся. Не такого він чекав від свого сина та учня.

Він узяв своє творіння за руку та відвів у власну майстерню. Там було чисто та порожньо. Чисті лави, прибраний стіл. Лишень на одній із полиць лежало щось липке, мокре та брудне. Бог узяв його і переклав до рук Людини.

– Я обіцяв виконати будь‑яке твоє бажання. Ти захотів сам. Бери і твори. Яке сотвориш – таке й матимеш.

То була глина …

Доля

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо…

Григорій Сковорода

Вона посміхалася уві сні. Олексій не знав кому, янголам чи навіть самому Богу? Він погладив її по голові. М’які чорні кучерики сміливого янгола. Маленька сильна дівчинка із сумними очима, у яких, здається, вміщається вся зажура світу і така велика та ніжна душа…

Що він накоїв? Чому дозволив собі цю розкіш? Розкіш покохати жінку. Наперед знав, що мучитиметься, бо він там, у великих світах, не зможе жити, хай навіть поруч з нею. А вона? Він не посміє навіть просити її залишитися тут.

Але у Творця своя правда. Він, напевне, зараз, якщо йому є діло то тебе, саркастично посміхається в довгу бороду і думає: «Ох, козаче! Не нарікай! Чи не ти повторював, наче мантру, істину: усяке серце має свою любов. От маєш!»

Його любов зараз спала та лагідно посміхалася янголам…

Вийшов на вулицю. Сутінки от‑от переростуть у світанок, а світанок стане ранком. Пішов на кручу зустрічати сонце, заодно провітрити голову.

З Дніпра дмухав вітер, трохи зарізкий, але теплий. Підставив обличчя його крилам. Досі в голові гуділи джмелі, тілом блукала приємна втома і блудив запах жінки, справжньої, його. Жінки, яка квітково духмяніла, яка обіймала так, як має обіймати жінка, яка цілувала так, що ледве не втрачав притомність… Торкався до неї так трепетно, мов до святої води, легко і ніжно входив у її хвилі, вода піддавалася, огортала його собою, крила її рук ніжно відкривалися назустріч. Вода заливала його, і він сонячним променем падав у її лоно та розчинявся…

Ще ніколи з жодною жінкою, навіть з найпершою, йому так добре не було. Коли ти і вона – одне, на вдиху та видиху, коли без слів – пісня, коли без нот – музика. Він підняв очі до неба. На сході зажевріло блідо‑рожевим, наче хтось аквареллю пройшовся в тому місці, де небо цілується з водою. Художник додав барв, і рожева акварель перетворилася на червону заграву. Сходило сонце, спочатку несміло, поволі, мов маля, що вчиться спинатися на ноги. От воно своїм першим промінчиком зачепилося за спинку небесної колиски, другим, третім, четвертим. Маля посміхається, уже півкроку є, ще трішки… і… Небесний оркестр вибухає силою світла, вмикається сонячна доріжка з золота та смарагдів на плесі широкої ріки й тягнеться від того місця, де зійшло сонце, аж ген до протилежного берега. Уже двадцять років Олексій бачить це, і щоразу серце завмирає від краси Божого промислу:

– Батьку Небесний! Чого лиш ми не вміємо! І в глибини океанічні на батискафах пірнаємо, і про космічні подорожі до інших галактик уже навіть не мріємо, бо це от‑от стане реальністю, і швидкість звуку долаємо, але при цьому бракує нам чогось справжнього. Хіба можна пізнати світ, не пізнавши себе?

Заплющив очі, вдихнув на повні груди.

І вже знав, що та жінка, що зараз спить у його ліжку, що впала йому на голову нізвідки, – таки його. То Бог сотворив її з його ребра, вдихнув у неї життя, просто, зовсім випадково, вона дісталась чужинцю… Так, Творці бувають дуже зайнятими і справ у них багатенько, і напевне є помічники, не все відмінники. Хтось переплутав адресу, час, і його жінку незаслужено отримав зайшлий… А вона була створена та призначена для нього, як і він – лишень для неї. Уста, мов калина взимку, – солодко‑гіркі та дуже смачні. Він не любив меду надто багато і тішився з того, що його ніжна Мавка не медова дівчинка. Очі Мавки заповнені по вінця смутком. Той смуток такий безмежний, навіть коли вона посміхається, жартує, веселиться, смуток завжди тремтить у кутиках очей…

«Жінка з мого ребра», – прошепотів до себе. З очима на півсвіту і з бджолами, та ні – скоріше, джмелями в голові. Хто зробив її такою, хто той смуток так упечатав у душу, що він відбився і в очах? Крига скувала її серце, Олексій то відчував. Та дарма, серце можна відігріти, його треба відігріти, бо ця жінка тепер його і він за неї відповідає.

«Олексію, – питав себе, – ти був щасливим? До того, як пізнав її… Чи не був?» Переконав себе, що так – сам‑один, і нікого не треба, бо є небо, є Творець, який живе зовсім поруч. Так, поруч. Отам, у яблуньці‑дичці, котра виросла посеред стежки так несподівано. Після довгої‑довгої зими пішов до батька Дніпра старою стежкою, що, на диво, не зникла. І раптом таке зелене диво поруч… Живісіньке, струнке, і бруньки тягнуться до сонця. Не вірилося якось: хіба таке буває, у яблуньки в березні бруньки? Не став чіпати дичку. Стежку можна поряд прокласти, головне – напрямок… Відтоді він часто навідував яблуньку… Знав, у ній живе Творець. Приходив і з ним говорив. Точніше Творець слухав, а Олексій говорив.

«Скажи мені, що потрібно для щастя?» – запитував яблуньку. І вже напевне знав відповідь. Не ту, у яку досі свято вірив. Сьогодні відповідь була геть інша, вона солодко спала у його хатинці.

Її вуста, очі, перса, що пахнуть молоком, лоно, яке пахне вічністю, море в ній самій… Ні, не море – океан. І не загубишся там, і не втонеш, бо стаєш раптом ґрунтом, який тримає той океан на собі…

Але… Ні, чому відразу оте «але», вкотре оте «але»…

Вона прийшла з великого світу, звідти, звідки він утік і куди повертатися не збирався. Вона прийшла? Ні, вона втекла, щоб заховатися. Телефон вимкнула, не хоче згадувати, чути, ким вона була.

Сонце дряпалося небом угору. Олексій отямився лишень тоді, коли зрозумів, що воно зачинає припікати. Зараз прокинеться його Мавка, і він має приготувати для неї сніданок, бо світанок, який він для неї приготував, вона проспала…

Вона така смішна в тих своїх коротких штанцях – червоних у білу квіточку, у блакитній футболці. А зараз наче соромиться себе і свого тіла. Вона ховає очі. Він питає, чи буде вона каву. Вона ствердно киває. П’ють та їдять мовчки. Він не може надивитися на неї. Вона, мов ранкова роса, свіжа та ніжна, і в кожній краплинці веселка, котра творить світ. Вона облизує верхню пелюстку губи, бо краплина води завмерла на ній. Йому хочеться підійти та випити ту краплинку до дна. Стримується, відчуваючи, як внизу плоті все напружується та виростає. Бажання заполонює кожну клітинку його тіла. Він знає: вона відчуває те саме, але‑але‑але… Вона приїхала з того виміру, від якого він заховався, і її той вимір досі міцно тримає, у ній так багато його.

– Мамаю… – врешті силувано озивається.

У голосі смуток. Олексій напружується. Може, не треба нічого казати, Мавко? Усе ж так добре – спів жайворонка в небі, дзижчання бджоли в мальвах під вікном, буркотливе гудіння джмеля, що випадково залетів до веранди.

Його блакитний погляд знаходить її… Сум в очах Мавки, правічний сум.

Повторює знову:

– Мамаю, я насправді не така, не розпусна. Пробач мені за вчорашнє, що накинулася на тебе, мов причинна. Не втрималася і…

Його тепла та важка рука торкається її уст:

– Тихо… Не говори дурниць, Мавко. Ти – моя жінка… З мого ребра, з моєї плоті. Ти просто повернулася до мене, а решта не має значення. Я тебе любив уже тоді, коли вперше сказав слово «мама». Бо ще при народженні з мене було забрано ребро, з якого сотворили тебе, бо вже тоді мені світ здавався меланхолійним, як твої очі, та веселим і п’янким, як твої уста.

І він уже не стримується. І не хоче, і не може, і не треба. Він і вона – основа життя, без якого не стане ані любові, ані вічності. Двоє стають одним, вірші стають піснями, вогонь стає теплом.

Вічність стає любов’ю.

Уста п’ють уста, тіло співає з тілом, перса її наче криниця для спраглого, сонячний струмінь пронизує руки, ноги, твою плоть. Мавка, що стала піснею, стає твоїм небом, сонцем, яке ніжно й упевнено голубить та гріє, і ти… Ти проллєшся дощем…

Щем. Такий щем. Ви серед степу, вгорі тільки небо та сонце, навіть хмари за вами не сміють підглядати. Звідкілясь з’являється ціла зграя метеликів. Мавка перелякано ховає голову під твої руки, спостерігаючи, як тисячі чарівних білокрилих створінь пурхають над вами. Вони сідають на руки, ноги, голову, м’яко обтрушують вітер зі своїх крил, і ти шепочеш їй на вушко:

– Тихо‑тихо. Не бійся і не ворушися. То щастя, ті метелики на своїх крилах розносять його, вони поштарі‑листоноші.

Вона, наче мале дитя, котре відчуло захищеність, стишується. Піднімає на нього свої сумні очі:

– Мені так добре, Мамаю. Я тут зовсім не стараюся грати якісь там вигадані ролі. Я така, якою є насправді.

– Бути собою, серденько, означає стати чужою для інших. Я у великому світі не зміг, а тут немає глядачів таких, щоб оцінили мою гру, тому. Я – це я…

– Звідки ти знав, що я повернуся до тебе?

Його втішило, що вона не сказала «приїду в гості» чи «відвідаю тебе»…

– Аякже. Ти ж замовила в мене Мамая. От і чекав, – відповів чесно.

А потім вони сиділи на березі великої ріки. Дивилися, як спокійно та тихо несе Борисфен свої води. Він здивовано розумів, що вже тиждень, відколи Мавка тут, погода незмінна – тихо, сонячно, безвітряно. Ночі, наче парне молоко – теплі та лагідні. Він дякував і небесним силам, і водним, що допомагають. От якби тільки знати – у чому? Чи він зможе вигнати сум з її очей?

Над Дніпром наче нізвідки з’явилося рухливе марево – сіре, крикливе, галасливе… Олексій здивовано спостерігав, як зграя великих чайок, просто впала на берег поруч з ними. Він не дуже розумів любов свого народу до цих птахів. Згадав слова пісні. Закигикав собі під ніс:

Ой горе тій чайці,

Чаєчці небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

Ой ішли чумаки,

Весело співали

І чаєчку ізігнали,

Чаєнят забрали.

Мавка осудливо подивилася на нього. Наче то Олексій тих чаєнят забрав. Уже починав звикати до того, що розуміла вона його без слів, наче читала, що він думає, чого хоче. І того погляду було достатньо. Він стенув плечима. А вона, вона відкрила кошик, у якому лежав хліб та пара шматків сала. І заходилася годувати птахів… Олексій насторожено спостерігав, як дурні птахи, чемно підходили до його Магдалени, кланяючись та зазираючи в очі. Коли хліб та сало скінчились, один птах, найбільший у зграї, стрепехнув крилами та всівся Мавці на плечі. Тендітні плечі молодої жінки аж загойдалися від такої ноші. Птах був чорно‑білий. Смішний такий: сам чорний, а крила – білі. Птах подивився уважно на Магдалену, вона у відповідь посміхнулася. Тоді птах простягнув до неї свій дзьоб, замружив очі… Олексій міг закластися, що цей… цей… хоче щоб вона його поцілувала і…

Вона ніжно погладила голову птаха, посміхнулася та ніжно поцілувала того в голову, тоді в дзьоба. Верхня частина якого була трохи скривлена. Птах розплющив очі, задоволено стріпнув крилами та злетів, а за ним решта птахів.

Чайки зробили три кола в них над головою і полетіли…

– І що це було? – запитав Олексій, коли чайки в небі перетворилися на майже непомітні цятки.

– Чайки, – відповіла сумно та тихо, слідкуючи за тим, як у небі тануть птахи.

– Той Птах хотів, щоб ти його поцілувала.

– Та ну, Мамаю, – хитро примружилася Магдалена. – Ти ревнуєш мене до птаха?

Магдалена розсміялася, сміх дзвіночками перекочувався плесом ріки, і, здається, навіть сонце разом з нею сміялося.

Так, він ревнував її. Бо він кохав її. Так пристрасно і ніжно, так, як земля кохає небо, а сонце світ… А його Мавку любили всі: навіть птахи…

Наступного ранку він застав її за незрозумілим заняттям. Вона стояла біля старого воза та щось там мудрувала, схилившись над розкішною хаткою павука, який там зіткав гніздечко. То був один із його співмешканців. Олексій любив спостерігати, як поважний ткач‑павук, наче господар, обживається у своїй оселі. У погідну теплу днину він завжди на місці, тільки‑но настає переміна – ховається. І Олексій твердо знав – чекай негоди… Добре розумів, що то не один і той самий павук. Бо вік павучий надто короткий, але спадковість у цих створінь – річ уперта, і вони ніколи не дивували його чимсь незвичайним.

– Серденько, ти що тут робиш?

– Він, він… Він схопив метелика. Того самого листоношу, тобто поштаря, що приносить щастя.

Олексій придивився уважніше. У тенетах павучої пастки бив крильцями білосніжний метелик. Коли вона розплутала з тенет метелика, той не ворушився. Мавка спізнилася. Як вона плакала! Казала, що це загинуло чиєсь щастя, яке метелик‑поштар не доніс.

Вона щодня чудувала його. Якось він ошелешено побачив її верхи на козацькому коні. Вона мчала, весело сміючись, її чорне волосся нагадувало тієї миті гриву Степа. Та інше було дивним. Норовливий Степ чемно слухався її. Навіть не намагався скинути з себе чи бодай налякати.

– Зрадник, – бовкнув не сердито сам до себе Олексій і додав, посміхнувшись: – Закоханий зрадник.

«А ти хотів, щоб було інакше?» – питав уже пізніше сам себе. Вона – твоя жінка, і все, що любить тебе, любить та приймає її.

І Степ, і батько Дніпро, і чайки, і метелики любили її. Вони були наче створені з одного матеріалу. Як не дивно, та він довше знаходив спільну мову – і з рікою, і з птахами, і з конем, і з небом. Вони приймали її як свою рідню, частинку природи. Бо вона таки своя, вона – Мавка.

Мавка та Мамай – казка з яким кінцем?

Мамай та Мавка.

– Люблю!

– Ти – моє небо.

– Люблю.

– Ти – мій світ…

– Люблю!

– Ти – моя доля!

Вони стоять уранці на кручі. Її голова притулена до його грудей, вона пригорнулася до чоловіка і дивиться, як ранкове сонце пестить воду, світ. Вона починає щасливо посміхатися, і Олексію стає радісно на серці, тому що серце його Мавки зачинає відтавати і сум в очах все частіше змінюється сміхом.

Роса

Магдалена стояла і дивилася, як на очах Мамая, Мамая з картини, яку вона повісила в себе над ліжком у львівській квартирі, щоранку з’являється роса. Сльози? Та хіба картини плачуть? Це ж не ікона. А хіба той, хто тебе береже, не може стати іконою?

Стрепенулася, скинула з себе сумніви. Вона все чинить правильно… Та чи правильно завжди означає добре?

Два тижні в Мамаєвому раю пробігли, мов один день. Ловила себе на думці: чи не сон то був? Він – чоловік справжній, наче зі старих легенд, з лицарського минулого, справжній чоловік у сучасному пластиковому світі. Він – лицар, а вона? Вона, на жаль, не дама його серця. Вона жінка, як Олексій каже, з купою бджіл у голові, проблемами, доньками, які ще досі залежать від неї.

Мамай на картині сидить під зеленим дубом. Так багато смарагдового – земля, повітря і навіть небо зеленкувате. Її Мамай. Її янгол з крилами.

Згадувала…

На дванадцятий день свого перебування в Мамая таки увімкнула мобільний. А там… Ціла купа дзвінків від дітей, яким вона потрібна, з роботи, дзвінки від друзів, від Ольки і Машки та від, дідько б його ухопив, від Тарасового колеги по бізнесу Карена Вітольдовича, й жодного від Тараса, лишень есемески…

Настав час повертатися.

– Мамаю, я повертаюся додому, я мушу, – дивилася на багаття і казала печальні слова.

– Ти вже вдома, Мавко. Хіба ти цього не зрозуміла, серденько? – він здивовано дивився на неї. Про що це вона?

– Мамаю, у Львові в мене донечки, старенька мама, і їм я теж потрібна. А ще друзі, робота, обов’язки, розумієш?

Вона прагне доступно розтовкмачити. Каже, що донечкам ще й досі потрібна мама, і нормальна освіта, і нормальні умови життя, у неї робота, друзі, а тут… навіть туалету нормального чи гарячої води, та й кухні, зрештою, нема. Так, влітку можна якось без цієї побутової блажі обходитися, а прийде зима – холод, морози, замети? А коли захворієш? Так‑так, звісно, природа – хороший лікар, однак бувають різні трафунки. Що тоді? До міста далеко, а бездоріжжям, особливо восени чи взимку, то як з кінця світу в інший кінець добиратися.

Він мовчки слухає. Тоді підводиться і зникає кудись на пару хвилин. Повертається з двома склянками та пляшкою вина. Мовчки розливає, тицяє їй у руки:

– Розказуй. Може, зрозумію…

Це вперше він пропонує і їй, і собі спиртне. Домашнє вино. Вона робить на автоматі пару ковтків і хмеліє…

Розмовляють…

Проговорили цілу ніч. Про що? Вона про своє, а він? Він просто відповідав мовчанкою. І тому, напевне, замість ставати ближче, постаратися зрозуміти її, прийняти – віддалявся, віддалявся. Наче край неба, який хочеш ухопити руками, а той не дається…

А потім вона його просила, ні, не просила, благала, їхати з нею у Львів. А він вперто мовчав, замикаючись у собі. Злякався її пориву? Бажання стати з ним одним? Вжахнувся, що то втрата його свободи? Переконувала, що ні. Хай не сміє так навіть думати. Що вона ніколи не зазіхатиме на його волю, бо сама добре пам’ятає, як воно, бути підневільною. Та…

Не переконала!

Вони в ту ніч кохалися, наче востаннє. Вона відчула це, бо надто довгими і надто терпкими були поцілунки, надто ніжними його руки, вуста, його тіло розчинялося у ній і разом з тим була якась в усьому цьому незрозуміла туга, наче в місяця за зорею, що впала. Туга в ласкавому вигині шиї, у ямці на щоці, у маленькій родимці за вушком. Туга і прощання. Без слів, навіть звичної музики зітхань, коли в акті кохання доводиться ставити трикрапку… Зараз ставилася крапка. І ця крапка була сумна, дуже сумна.

А вранці вони поснідають і він мовчки проведе її.

Олексій запряг Степа і відвіз її за десяток кілометрів на станцію. У неї болить голова, бо забагато випила, а він так їй нічого і не сказав. А вона? Вона знову просила, благала їхати з нею. Спробувати пожити там, на великій землі… Може, і… Затнулася на півслові, бо зрозуміла: безглуздо таке пропонувати вітру. Те саме, що сказати: слухай, а давай я тебе посаджу в клітку, мо’, виживеш? Вітер у клітці – це… Штиль… Хай сказиться такий вітер…

І вже коли вона сиділа в автобусі, він притулився обличчям до шиби, і вона таки прочитала по губах те, що він весь час говорив їй мовчки: «Усяке серце має свою любов! Усяка птаха має своє небо! Лети, птахо!»

А де твоя любов, Мамаю, з ким твоє серце? І яка вона, твоя любов? Навіщо ти так про небо? Хіба бути крилатим – то гріх? Він навіть не здогадувався, який подарунок дав їй. Крім неба – крила, можливість знову літати.

У Києві на вокзалі в неї вкрали сумку. По‑дурному так. Поклала її поруч в залі очікувань, поки вирішувала та збиралася з думками, що далі… Глип, сумка щезла. Залишилася тільки картина. А решта… Ані документів, ані грошей, ані мобільного телефону. Та то все фігня, поправиме горе, гіршим було те, що вкрали її щоденник, «Щоденник Мавки».

Плакала. Кляла весь світ за кривду. Чому, чому, чому? Одне накладалося на інше. Мамай не захотів навіть почути її, постаратися зрозуміти. Серце дерлося на шмаття. Дурепа, яка ж ти дурепа, Магдалено, ти ж собі давала слово більше не дозволяти нікому вбивати себе. Чугайстри, Мамаї… Усі вони з одного тіста, створені на одну подобу – чоловічу. Усі однаково негідники.

Мамай. Її Мамай. Ні, не її Мамай. Бо той може належати тільки собі, степу, річці, ще, може, небу. Не її Мамай. Картина з Мамаєм – її, а Мамай Олексій – то чужинець. Чужинець, який не захотів провести її на потяг до Києва, не просив повернутися, не сказав, що чекатиме, не запевняв, що вона для нього багато значить і заради неї він готовий на… На що готовий? Дурне наївне дівчисько. Він же сказав доступно: «Стерпіти себе, зжитися з самим собою, дивитися на себе спокійними очима, бути задоволеним серцем своїм, не шукати себе поза собою – це ключ для істинного блаженства». А хто ти для нього, чи є тобі місце в серці самітника, Мамая, того, хто вміє любити і знає як? Але він любить не так, як ти, він просто ЛЮБИТЬ. А ти б хотіла, щоб тебе любили трохи більше, аніж небо, трохи більше, аніж Бога, трохи більше, аніж себе…

Так! Хотіла б!

Наївна.

Провела рукою по картині. Торкнулася очей Мамая, тоді облизала пальці – солоні… Мамай плакав?

А тоді на вокзалі вона також ридала, і було зовсім невесело… Попросила у якогось гарно вбраного пана мобілку, згадала номер телефону Олі, її домашній телефон… Через півгодини в неї вже був мобільний та квиток на Львів… Оля подзвонила Тарасу, той приятелям у Києві і…

У Львові її зустрічав Тарас. Уважний, чемний та мовчазний.

Вона відновила номери телефонів, пластикові картки. Тарас допоміг з новими документами. Поводився уважно та стримано. Не сперечався, не нав’язувався, з’являвся лишень тоді, коли був потрібен. Не розпитував: де вона була стільки часу і чому повернулася.

А вона? Вона чекала дзвінка від нього, від Мамая. Вона залишила йому номер свого мобільного та домашню адресу – добре то пам’ятала. Записала на аркуші паперу в клітинку та причепила скріпкою до календарика, що висить у спальні. Він, якщо вона йому не байдужа, зателефонує, обов’язково зателефонує.

Мамай так і не зателефонував. Тоді поривалася зателефонувати до нього. Але ж… Її стара мобілка зі списком номерів, як і візитка Мамая, як і щоденник, старі документи, гроші – усе втрачено.

Час минав. Він не передзвонив ані через день, ані через тиждень, ані через місяць… І не приїхав, хоча вона розповіла, де у Львові мешкає, працює, які кав’ярні любить, навіть у який театр ходить…

Перший тиждень взагалі не могла спати. Ходила як причинна, лякалася свого відображення в дзеркалі, схудла до непізнаваності…

Та в неї були діти, мама, робота, проблеми інших – і це таки відволікало. Простакувата дуринда, яка повірила в баєчку, що є не такі, як усі, що ти особлива і тому він особливий… Прийшла таки до тями… У Машки стався черговий запій. Три роки подруга не пила, і ось… Потрібні були гроші на її лікування. Якийсь мізер могла назбирати, але цього було мало. Зрештою, знала, мусить знайти щось таке, що не дозволить подрузі знову і знову ходити колами над безоднею і перетворювати своє життя на пекло. Бо жоден чоловік цього не заслуговує… Навіть твій.

Вдалося помістити Машку в хорошу клініку для алкоголіків, дорогу та престижну. Тарас допоміг, бо туди пропхатися, як з’ясувалося, не так просто – черга… У Машки ж нема часу чекати. Поки Машка була в лікарні, наглядала за її оселею… Вазонки, кішка Маруся… Паралельно наводила лад. Одна шафа була вщент завалена паперовим мотлохом: старі журнали, газети, рахунки. То треба все викинути. Почала перебирати, може, щось і справді потрібне між макулатурою загубилося. Для чого Машка то все зберігала? Випадкова наткнулася на телеграму. Текст приголомшив: «Маріє Сестра Леся померла Привезуть Італії сьомого серпня ховатимуть дев’ятого тітка Юстина». Яка сестра? Машка нічого ні про сестру не розповідала, ні про тітку. Казала, що в неї нікого нема. Батьки померли давно, а інших родичів вона не знає. Штемпель на телеграмі добре було видно… Минуло чотири роки… У той час Машка сильно пила, могла телеграму навіть не помітити. Якась маленька іскра надії зажевріла всередині. Виписала адресу відправника, ім’я та прізвище. Машка має родину. А це не абищо.

Літо поволі перебрело в осінь… У Львові задощило, жовтень крокував вуличками міста, скидав змарніле листя. А вона, ідіотка, досі чекала. Чекала дзвінка чи його приїзду, паралельно продовжуючи жити: донечки, їхні підліткові проблеми, робота, пошуки родичів Машки, листи від подруги з клініки. Машка скаржилася, що їй нудно в лікарні, бо телефони в них позабирали, можна тільки читати, писати листи і гуляти… Магдалена втішала подругу, казала: ще трішки і все буде добре.

А поруч, у сумі і в переживаннях, завжди опинявся Тарас. Була вдячна йому за те, що нічого не розпитує, не лізе в душу. Просто тихенько допомагає, без зайвого галасу. Та могла відповісти йому на увагу лишень чемною приязністю, не більше. Як ото сходити на каву чи на зустріч із його бізнес‑партнерами. І щоразу зустрічала на цих обідах, начебто випадково, принаймні так запевняв її Тарас, його тепер уже повноцінного партнера по бізнесу Карена Вітольдовича. Той зі своїми сластолюбними розмовами діяв їй на нерви. Починаючи з патякання про те, що це саме їй Тарас має завдячувати, що потужна київсько‑лондонська фірма, власником якої він є, погодилася співпрацювати з блошиною львівською компанією, і закінчуючи дурними компліментами про смак Магди та божественний колір очей. Неждано для себе, навіть на це навчилася дивитися спокійно. Ще вчора вона б закипіла мов чайник та й облила б цього старого хтивого козла окропом. А зараз? Хай живе, бо йому і так ніц не світить. А от Тарас через її нестриманість не має страждати.

Карен їй інколи телефонував, щоб поговорити про погоду‑новини культури та запросити в театр чи на каву. Жодного разу не сходила – завжди є сто причин не піти, якщо не хочеться. Та Карен Вітольдович умів бути наполегливим. Навіть будинок собі у Львові придбав, бо місто йому, бач, сподобалося.

Одного разу вона навіть дозволила йому провести себе додому. Точніше, було так. Звичайна вечірка з приводу підписання якогось там контракту, гості, музика, товариство, і тут Тарасові телефонує його мама. Наполохана та збентежена, каже, що в батька Тараса стався серцевий напад. Звісно, Тарас помчав у лікарню. Правда, спочатку поривався завезти її додому, однак це в інший бік міста. Та тут де не взявся Карен Вітольдович. Чорні маленькі очка, мов у щура, ніс бараболькою, крихітний ротик… Правда, то тільки Магді він не подобався, бо всі жінки в товаристві обожнювали Карена за гарне почуття гумору, добру освіту, виховання плюс гроші.

Так‑от, пан Карен напросився доставити Магдалену додому. Жінка не стала сперечатися, бо інакше Тарас не поїхав би, а їй не хотілося затримувати його.

Вони йшли парком Франка, спускалися від готелю «Дністер» униз до університету. Карен Вітольдович старався Магдалені повідомити щось важливе. Вона відчувала це, та вдавала, що тупенька та не до кінця розуміє, стрибаючи в бесіді з теми на тему. Гралася з ним, наче в пінг‑понг.

– Голубонько Магдаленонько, – це його звертання просто до сказу її доводило: – А чи знаєте ви, любонько, щось про цей парк?

– Парк? – вона здивовано кліпала очима. – Ну‑у‑у. Колись цього парку тут точно не було, чи не так, пане Карене?

– Ой, кохана львів’яночко, – казав це жартома, але разом з тим пильно дивився в очі. – Так, парку тут не було. А було поле. Наприкінці шістнадцятого століття міщанин Шольц‑Вольфович купив ці землі та заклав тутечки невеликий сад, який пізніше перейшов у руки його зятя, венеційського купця Масарі. Ну, того самого, голубонько, власника кам’яниці на площі Ринок, де тепер ресторація «Криївка». А кам’яницю через прізвище власника й досі називають Масарівською, або Венеційською. Молодий венецієць перепланував сад на італійський манер, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни. Отакий оригінал.

– Ага, – впустила шпильку Магдалена. – Тепер таких немає. Усе під себе гребуть.

Карен вдав, що не зовсім розуміє, та все ж на обличчі один м’яз трохи сіпнувся.

– Тисяча шістсот чотирнадцятого року міська влада тимчасово передала парк у користування монахам‑єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. А ще звели пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Тож не дивно, що на картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва «Єзуїтський сад». Це «тимчасове» єзуїтське користування тривало майже сто шістдесят років. Та часи змінилися. І нова австрійська влада припинила існування ордену єзуїтів. Парк врешті знову стає власністю міста. І в дев’ятнадцятому столітті міський садівник Бауер здійснює тут кардинальну реконструкцію на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі. У тисяча вісімсот сімдесят сьомому – тисяча вісімсот вісімдесят першому роках на місці казино «Герта», де тепер будинок університету, спорудили будівлю Галицького сейму, у нижній частині парку влаштували чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами. А тисяча вісімсот тридцять п’ятого року посередині парку з’явилася граціозна альтанка – ротонда. Вона й досі стоїть тут.

– Я вражена, Карене Вітольдовичу. Звісно, я дещо знаю, шановний пане, про своє місто, але звідки вам, киянину, відомі такі подробиці і навіщо? Раніше я не спостерігала за вами такої палкої любові до Львова. Ви що, спеціально зазубрили уривок з Вікіпедії, щоб вразити мене? – запитала з притиском, майже по‑злому.

Карен Вітольдович схопив її за руку, різко повернув до себе. Ледве не впала зі своїх високих підборів. Він підхопив її. Вони стояли під ліхтарем: красива молода жінка в червоному пальто, у червоних чобітках, чорна сумка, чорний берет на голові та старший, уже зовсім сивий, пан.

– Чарівні, вбивчі очі у вас, Магдочко. Очі, що топлять… – прошепотів до неї чоловік. Магда не відводила погляду. – Так, я визубрив. Заради вас. І тепер я ваш Львів ліпше знаю, аніж гіди. От візьмімо до прикладу отой будинок, де зараз музей Крушельницької, – і він, не відводячи від неї очей, махнув рукою в бік темних вікон кам’яниці. – Можу назвати і точну дату, і хто коли його купив чи продав. Чи про саму Крушельницьку знаю майже все. Ну от хоча б таке. Крушельницька врятувала оперу Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Далекого тисяча дев’ятсот четвертого року композитор написав її спеціально для італійської співачки Розіни Сторкіо. На сцені театру «Ла Скала» опера провалилася – газети писали про грандіозне фіаско маестро Пуччіні. Але композитор не здався, вирішив зробити повторну прем’єру і запросив галичанку Соломію. Вона погодилася – і врятувала і оперу, і композитора від ганьби.

– Ну й що з того, пане Карене? Я вас питаю про геть інше. Ви мене хочете вразити своєю ерудицією? Вразили. А далі? – Магдалена свердлила Карена очима.

Його маленькі чорні очі зачали сльозитися. Та клята баба таки його доконала. І сам не розумів, якого він так у неї вчепився.

– Я тобі зовсім байдужий, Магдалено, так?

Вона стенула плечима: ви ж самі бачите це, чого питаєте…

– І в мене немає шансів, так?

Думала. А чи є в неї шанс достукатися до Мамая? Чи хотіла б вона його отримати? Сумно посміхнулася власним роздумам:

– Шанс є завжди, пане Карене. Навіть тоді, коли здається, усе втрачено. Поки тліє віра у серці – шанс є.

Карен міцно тримав її за руку. Вона не вирвалася, як зазвичай то робила. Поцілував її в пальці дуже галантно та майже ніяково. Тоді вона підхопила його попід руку і вони пішли вниз до університету, де на них чекала автівка пана Карена, яка за мить довезе її додому…

Уже біля машини, перед тим як відчинити дверцята, знову заговорив:

– Я для вас, Магдочко, зроблю все, що завгодно. І ви мені не будете нічого винні. Не думайте, що я збираюся вас купити.

Магда скривилася. Карен Вітольдович це побачив і запопадливо додав:

– Так‑так. Нічого тобі це не коштуватиме. Запросто так.

– Запросто так? – вона перепитувала не з цікавості.

Він повторив:

– Запросто так.

Магдалена на мить задумалася.

– Перевіримо! Моя близька подруга Марія зараз у лікарні, вона алкоголік. Хвороба, самі розумієте, підступна. І щоб людині повністю одужати, мало медичного втручання, потрібне насамперед бажання хворого. Марія для мене багато зробила, і я мушу допомогти їй, – Магдалена відкрила свою сумочку, щось там шукаючи. За мить витягла з неї вчетверо складений аркуш паперу. – Ось візьміть, будь ласка. Мені потрібно розшукати одну людину. Там все написано. Це маленький шанс на порятунок, та все ж…

– Хто вона, та людина, яку потрібно розшукати? – Карен Вітольдович обережно взяв аркуш, навіть не розгортав його, дивився допитливо на жінку.

– Вона сестра Марії. Чотири роки тому Марія отримала від тітки телеграму про те, що сестра померла. Не знаю чому, але Машка не визнає своїх родичів, до того ж тоді в неї був сильний запій і телеграму в купі макулатури, яку зазвичай кидають до поштової скриньки, вона не помітила… Я не полінувалася і з’їздила за адресою на штемпелі. Тим паче, що це легко було зробити. Сільська адреса в мене є. У селі люди багато що можуть розповісти про ближнього. От про що я довідалася: тітка Юстина померла минулого року. У неї, на жаль, нікого не було – ні дітей, ні чоловіка. Усю її нехитру господарку отримав двоюрідний племінник, який доглядав хвору жінку. Він мені й розповів історію про те, що сестру Машки Лесю ховали в закритій труні й селом ходили недобрі чутки, що насправді то зовсім і не Леська похована. А ще злі язики плещуть, що Леська мала дитинку, незаконнонароджену, але чи то в Італії її залишила, чи та померла маленькою. Я, очевидно, пане Карене, надто багато прошу. У вас і так справ вистачає, але якщо це можливо, то, будь ласка, допоможіть добрій людині та…

– Ти хочеш довідатися, чи насправді було поховано ту жінку? – перепитав Карен Вітольдович, бо Магдалена спіткнулася на півслові та замовкла.

Вона стенула плечима:

– Там записано все, що я довідалася про Машку та її родину. Я гадаю, що Леська таки мертва. А от дитина? Де вона і чи була? Розумію, шанс мізерний, проте…

– Як ти сказала, Магдусечко? «Шанс є завжди!»

А вночі їй намарився сон: чорний кінь, ні‑ні, не вороний, а чорний, чорні круки, чорне небо і вона вся в чорному бреде поміж чорних хрестів. До останнього в ряді хреста прибито табличку, яка поскрипує на вітрі. Так моторошно довкола, а ще оце гидке та натужне рип‑рип‑рип. Вона мусить прочитати, що на тій табличці написано… «Цвинтар похованих надій».

Ридала, запхавши голову в подушку. Було холодно від побаченого уві сні. Цвинтар похованих надій. Надій на кого чи на що? Ти досі кохаєш його. Кохаєш? Чому? Ти знову вигадала собі це кохання. Здоровий глузд затикав пельку серцю. Не волай, помовч! Хто зараз поруч? Де твій той справжній, єдиний, де? А Тарас тут, намацати можеш, торкнутися рукою, попросити – почує, і навіть коли не проситимеш – усе одно почує, прийде, допоможе, небо нахилить. А твій Мамай? Хіба що в спогадах, на картині в спальні та в серці.

У серці?

Хотіла позбутися такого серця, яке болить…

Робила все на автоматі. Тарас запропонував віддати доньку на спецпідготовку з англійської, бо нема чого такій розумничці вчитися в низькопробних навчальних закладах України. Он його племінниця в Англії в універі вчиться і матиме європейський диплом, то й Оленці також можна це влаштувати… Авжеж‑авжеж, таки потрібно подумати про майбутнє дитини, про добру освіту і таке інше… А ще Тарас пропонує напередодні нового року поїхати до Англії і на місці розвідати. А гроші? А гроші – це вода… І вона не мусить йому дякувати чи відчувати себе винною. Йому подобається робити добре жінці, яку він кохає. І навзаєм нічого, абсолютно нічого не вимагає. Тільки одного – знати, що вона жива‑здорова. Бо він її кохає…

Кохає?

А Мамай? А що Мамай? Боже, Мавко, ти ж Мавка, як ти могла повірити Чугайстру. Але ж він не Чугайстер – він Мамай… А хіба Мамай не може бути Чугайстром?

Майже не чула свого внутрішнього голосу. Останній тиждень їй кругом ввижався Олексій. То наче його у вікні квартири побачила. Стояв, задерши голову до неба, і рахував вікна її будинку. Поки вибігла – порожньо, нікого, лишень сусід вигулює пікінеса… Того ж дня, в обідню перерву, бігла хвилин п’ять, як навіжена, за чоловіком з довгими вусами в довгій бурці, у смушевій шапці. Чоловік глянув на неї трохи заскочено. То був актор з масовки, у Львові знімали фільм про Мазепу…

Того ж дня увечері святкували День народження Ольги в крутому ресторані, і Карен Вітольдович там був, і Тарас, звісно, теж. І не відходив від неї ні на крок, за що вона йому була щиро вдячна, бо останнім часом надто глибоко відчувала власну самотність, непотрібність. Якоїсь миті їй здалося, що офіціант, котрий прислуговував за сусіднім столиком, то Мамай… Мала істерику, після того як обпитала всіх офіціантів ресторації, а Мамая так і не знайшла. Тарас обхопив її, наче маленьку, руками, загорнув у шубу, посадив у машину та відвіз додому… До себе додому. Він навіть не робив спроб спокусити її чи бодай необачно торкнутися. Хоча вона була сьогодні й не проти, бо почувалася кепсько: вдруге зрадженою та покинутою… І захотілося тепла, справжнього, чоловічого, отам – усередині тіла… Нехай тимчасового тепла. Та чи змогла б вона з іншим, бо досі всередині живе Мамай?

І слава Богу, що Тарас не чіпав її. А просто сидів поруч, гладив по голові, розповідав якісь веселі історії, навіть пробував співати. Вона так і заснула, слухаючи його недолугі жарти, але то було ліпше, аніж отримати зашморг на шию чи розуміння, що ти зовсім нікому не потрібна.

А через три дні після цього випадку вона отримала пакунок. Розгорнула і отетеріла: всередині її щоденник, «Щоденник Мавки»… Вона думала, що на київському вокзалі влітку злодії вкрали його разом із сумкою.

Але хто передав, чому?

Секретарка сказала, що о шостій годині вранці приніс чоловік, якого бачила лиш сторож пані Катя. Так‑от, прийшов чоловік – дуже дивно вбраний, наче з минулого століття: червоні чоботи, довгий кожух, шапка козацька, вуса довгі. Запитав, чи тут працює пані Магдалена. І попросив передати їй дещо. Пані Катя запитала, може передати щось на словах. Той відповів: не треба, пані Магдалена все й без слів зрозуміє.

Магдалена розгорнула щоденник, там лежав аркуш паперу в клітинку, на якому її почерком було акуратно виведено номер телефону, її телефону, а внизу дуже художньо виписано: «Стань щасливою, Мавко! У тебе для цього все є. Я тобі не потрібен. Мамай». В аркуш паперу було вкладено три дубових листочки…

Значить, їй не ввижалося. Не ввижалося. Він навіть не намагався поговорити з нею. Втік як злодій… Чому він за неї вирішив, що для неї важливо і що чи хто їй для щастя потрібен? Ні‑ні, вона за ним не побіжить, нізащо. Жоден чоловік від неї цього не отримає. Навіть найкращий, навіть Мамай.

Підійшла до вікна. Великі лапаті сніжинки засипали її місто. На світ опускалася зима. А в її серце входила стужа. Він прочитав її щоденник і, звісно, злякався. Вважав божевільною? Тоді навіщо було привозити? Міг і поштою переслати або взагалі забити. Ще раз пробігла очима по буквах, мов по струнах: «Щ‑а‑с‑л‑и‑в‑а… Не п‑о‑т‑р‑і‑б‑е‑е‑е‑е‑н…» Дуже повільно склала аркуш, розірвала навпіл, тоді ще раз, ще раз, ще… Відчинила кватирку і викинула пошматоване щастя на сніг. Вітер підхопив шматки щастя, закружляв їх у танку, змішавши з лапатими сніжинками… І вже за мить не можна було дібрати, де сніг, а де її щастя… Це була крапка в історії її серця. Його тепер нема – воно зупинилося. То була її покара за те, як вона досі жила. Жила? А жити ж треба далі? Якось треба жити. Згадала слова улюбленого вірша, силувано посміхнулася: «І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт».

І вона житиме. ЖИТИМЕ… А за минулим таки плакатиме, бо вона не настільки сильна, щоб безболісно втрачати.

Лондон зустрічав дощем. Тарас бігав довкола неї, як біля писаного яєчка. Він і досі не наважувався поцілувати її чи бодай пригорнути. Магдалені було байдуже, якось воно таки станеться.

Тарас не був гидким для неї. Так, звісно, він був Чугайстром, але… Ручним, кімнатним, як песик чіхуахуа, тому вона з ним дасть раду… Якби тільки не спати в одному ліжку. Господи, після Мамая вона про доторки іншого й думати не може. То було б зґвалтування… Та вона про це подумає згодом, коли з’явиться потреба.

Стояла, чекаючи на Тараса. Одна з його валіз десь загубилася, випадково відправили не на ту лінію. Підійшла до вікна і здивовано завмерла… На підвіконні сиділа чайка й уважно дивилася на неї. Що тут робить чайка і чи взагалі тут, у Лондоні, можуть бути чайки? Придивилася уважно! Леле! То була та сама чайка. Чорний птах з білими крильми. У нього трохи скривлена верхня частина дзьоба, наче її хтось прищемив… Постукала по шибі, зганяючи птаха. Той навіть не ворухнувся, продовжував уважно дивитися на неї… Приклала руку до того місця, де у птаха голова, наче хотіла погладити. Птах замружився, і раптом вона помітила, як з його ока котиться щось прозоре… сльоза… чи вміють чайки плакати?

– Магдаленочко? – за спиною почувся голос Тараса. Озирнулася. – Усе, знайшов, можемо вирушати.

Чоловік прочитав збентеження на її обличчі:

– Що трапилося, люба?

Махнула рукою в бік птаха:

– Там чайка і вона плаче.

Тарас кинувся до вікна:

– Хто, Магдусю, хто плаче?

Магдалена перевела очі на шибу. Там було порожньо. На підвіконні лежали дві пір’їни – чорна та біла. Враз їх підхопив вітер та закружляв у танці, відносячи кудись угору, туди, де інколи бувають чайки та янголи…

Згадала свій сон з чорними хрестами. «Цвинтар похованих надій». Зітхнула. То вже поминки, напевне, бо таке ввиважається?…

Вони їхали в таксі. Тарас проводив для неї екскурсію, захоплено розповідаючи про столицю Великої Британії й запевняючи, що місто їй сподобається:

– Це супер‑пупер місто, сонце! Місто на Темзі! Подивитися в Лондоні справді є на що. Лондонський Тауер, Собор Святого Павла, Букінгемський палац, Вестмінстерське абатство… Тут музеїв і галерей більш ніж три сотні. Лише Британський музей чого вартий! Це ж величезне сховище археологічних знахідок, привезених з усього світу. А Національна галерея? Вона відома своєю колекцією європейського живопису. Цікаво буде, Магдусю, і в музеї громадського транспорту, а ще в будинку‑музеї Фрейда, Діккенса і Шерлока Холмса. Круто, нє? А фортеця Тауер – резиденція королів і разом з тим в’язниця. Уявляєш! А Біг‑Бен? Зараз там палата лордів. Варто поглянути і на зміну караулу біля Букінгемського палацу. Це щоденна церемонія, у якій бере участь королівські піша і кінна гвардія в супроводі оркестру. А місто з висоти пташиного лету можна побачити зі скляної кабінки «Лондонського Ока». Це так приголомшливо! Пам’яток у Лондоні ну дуже багато. Потрібно, напевно, не один раз побувати в цьому місті, щоб побачити все, що хотілося б. І ми з тобою це зробимо, правда ж?

Вона мовчки хитала головою. Байдуже все, байдуже…

Готель з вікнами на Біг‑Бен. Мокра та непривітна зима за вікнами. Англійська зима, яка не цілує землю сніжинками, а кропить її щедро сирим дощем… Тарас запопадливо замовив двокімнатний номер. Він її не квапить і не зобов’язує ні до чого, коли буде готова – хай скаже. А якщо не буде? Знала, що не буде ніколи готова переспати з ним, та не стала про це казати зараз. Може, згодом.

Тарас щось вирішує по телефону у своїй кімнаті. Ага, у кожного своя кімната. Єдина типу незручність, що ванна кімната у них спільна. Але в ній є двійко дверей: Тарас зі своєї може вільно потрапити у ванну, а вона – з власної. Магдалена заходить у ванну. І що тут так непривітно гуде? Магдалена уважно вслухається. Велика простора ванна, напевне розміром як її вітальня у львівській квартирі. Та не розміри ванни її вражають, а те, що вловлювало вухо, а тепер і око. Гул. Високо‑високо, аж під стелею, у самому кутику сплів тенета павук, і в ті тенета щось потрапило – мале, живуче та пискляве… Але вона не стане його рятувати, бо то англійська муха і англійський павук, і все має бути так, як має бути, бо не всі мухи хочуть бути врятованими.

Боже, що за каша в голові?

Тарас щось бубнить за дверима. Вона відкриває воду, хай думає, що вона миється, і хай вона не чує, як кличе на допомогу муха, що потрапила в тенета, і як стукає по ринві англійськими закаблуками англійський дощ… Біля дверей, що ведуть до Тарасової кімнати, стоїть м’яке зручне крісло. Магдалена зручно всідається – голова важка від звуків і від думок. До того всього ґвалту – павук, муха, вода, дощ – додається голос Тараса.

Божевільні хористи:

– Дз‑з‑з‑з‑дз‑з‑з‑з‑з‑з!

– Крап‑крап‑крап, – дощові закаблуки‑закаблуки‑закаблуки…

– Ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш, – вода з крана.

– Та все гаразд, шановний Карене Вітольдовичу, – голос Тараса. – На місці, так. Спасибі за апартаменти. Вони розкішні. І Магдалені дуже сподобалися.

– Дз‑з‑з‑з‑дз‑з‑з‑з‑з‑з!

– Крап‑крап‑крап…

– Ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш…

– Ні‑ні. Вона ні про що не здогадується, як ви й просили.

– Дз‑з‑з‑з‑дз‑з‑з‑з‑з‑з!

– Крап‑крап‑крап…

– Ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш…

– Мусите ще трішки потерпіти. Вона вперта, дуже вперта. Та знаю я, що всі мають свою ціну. І вона очевидно теж.

– Дз‑з‑з‑з‑дз‑з‑з‑з‑з‑з!

– Крап‑крап‑крап…

– Ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш‑ш…

– Щодо суми. Три? Ви не помилилися. Звісно премія за мої труди. Ви дуже щедрі. Даруйте, це, звичайно, не моя справа, та чому вона?

Муха перестала дзижчати.

Дощ припинився.

Тарас замовк, очевидно, почув таке, що йому мову відібрало.

Підійшла до вікна. Хвилини дві панувала тиша. Тоді знову обізвався Тарас за дверима, завила сирена «швидкої» за вікном, та вона цього не чула…

Світ щойно для неї вкотре репнув та розвалився. Холод бридкими щупальцями торкався її серця, вона гидливо скинула його з себе. Не зараз, її не задушити, вона тепер сильна. Бо коли таке відбувається надто часто – перетворюється на закономірність…

Дата добавления: 2015-09-01