Періодизація історії Візантійської імперії

Період	Характеристика
395 р. – середина VІІ ст.	Виникнення Візантійської імперії на основі Східної Римської імперії і перетворення її на велику багатонаціональну державу, що не мала подібних до себе. Наймогутнішим імператором цього періоду був Юстиніан І. У наслідок його завоювань Середземне море знову перетворилось у “Римське озеро”.
Друга половина VІІ – перша половина ІХ ст.	Погіршення становище імперії через арабські завоювання і початок вторгнення слов’ян. Територія імперії скоротилася майже вдвічі, занепали міста. Відбулася “варваризація” імперії — “варвари-слов’яни” оселялися на землях Візантії та ставали підданими імператора. Значну роль у той тяжкий для імперії час відіграли імператори нової Ісаврійської династії. Засновник династії Лев ІІІ Ісавр зумів зупинити загарбання арабами земель імперії та фактично врятував її від загибелі.
Друга половина ІХ – середина ХІ ст.	Час правління імператорів Македонської династії. “Золотий час” Візантії. Це була доба відродження імперії. Знову зростали міста, розвивалися торговельні зв’язки із Заходом і Сходом, а Константинополь став найбагатшим містом Європи. Піком розвитку Візантії тієї доби вважають правління імператораВасилія ІІ. Майже безперервні війни, що вів імператор, перетворили Візантію в найсильнішу державу Європи, але водночас і виснажили її сили, що стало причиною її наступного занепаду. У 1071 р. турки-сельджуки завдали імперії нищівної поразки і захопили її територію в Малій Азії.
1081 – 1204 рр.	Час нового піднесення Візантії. Його можна назвати “епохою Комнінів”: імператори цієї династії на наступні сто років знову відродили славу і силу імперії. Найвидатнішою особистістю того часу став Олексій І Комнін. Саме він зумів, у часи, коли загибель Візантії здавалася неминучою, уникнути її. Століття Комнінів закінчилося смутою, що 1204 р. призвела до захоплення Константинополя хрестоносцями і утворення на місці імперії цілої низки держав.
1261-1453 рр.	Визволення Константинополя 1261 р. імператором Михаїлом Палеологом з-під влади хрестоносців. Імперія нагадувала стару і втомлену життям людину. Ослаблена від внутрішніх чвар і турецьких нападів Візантія дедалі більше занепадала. Проте її культура досягла вершини розвит­ку, і тому цей час називали “палеологівським відродженням”. У 1453 р. Константинополь був захоплений турками-османами.

За роки правління Юстиніана І (527 – 565 рр.) Візантійська імперія досягла вершини могутності. Цей імператор намагався відновити Римську імперію в колишніх межах. За наказом імператора Юстиніана І в 528 – 534 рр. було укладено зібрання законів “Звід громадського права”, де поєдналися давні римські правові норми і духовні цінності християнства. “Звід...” проголошував рівність усіх громадян перед законом. Хоча рабство не скасовувалось, але заборонялося вбивати рабів і вони отримували змогу звільнитися. Закони Юстиніана урівнювали у правах чоловіка і жінку, забороняли розлучення, засуджене християнською церквою. У “Зводі” проголошувалась ідея необмеженої та абсолютної влади імператора: “воля імператора — джерело законів”. Було закріплено право недоторканності приватної власності. “Звід...” став зразком для розроблення законів більшості країн Західної Європи у ХІІ – ХІV ст.

Перетворення, розпочаті Юстиніаном, вимагали значних коштів. Зростання податків, зловживання і хабарництво імператорських чиновників викликали повстання 532 р. у Константинополі. Повстання отримало назву “Ніка” через гасло повстанців (Ніка! — “Перемагай!”). Вісім днів панували повстанці у місті. Юстиніан навіть надумав утекти, але за порадою Феодори залишився, оголосивши, що краще загине, ніж утратить владу. Імператор підкупив вождів повстання, і за допомогою загонів варварів-найманців придушив повстання, перебивши близько 35 тис. людей.

Придушивши повстання, Юстиніан приступив до реалізації головної мети свого життя — відновлення Римської імперії у колишніх кордонах. Сприяло реалізації його задумів те, що варварські королівства на Заході переживали в той час глибоку кризу.

У 534 р. візантійська армія на чолі з видатним полководцем Велизарієм розгромила вандалів і захопила Північну Африку. Далі армія Велизарія, захопивши о. Сицилію, вдерлася до Італії. Значну роль відіграла підтримка візантійців християнською церквою і населенням Італії.

Незабаром араби поклали край і пануванню візантійського флоту на морях. Засновник династії Омейядівхаліф Муавія створив могутній арабський флот, за допомогою якого відібрав у візантійців острови Крит, Сицилію, території на узбережжі Балканського півострова. Починаючи з 672 р. Муавія кілька разів намагався захопити Константинополь. Однак візантійці відбивали арабів від мурів міста, а їхній флот знищили “грецьким вогнем”.

“Грецький вогонь” — секретну зброю Візантійської імперії — винайшов сирійський архітектор і хімік Каллікон. Це була палаюча суміш, яку під тиском викидали зі спеціальних помп або наливали в раковини і кидали їх із катапульт на ворожі кораблі.

У 717 р. араби втретє розпочали штурм Константинополя величезною суходільною армією і флотом з 1800 кораблів. Та завдяки рішучим діям візантійського війська на чолі з імператором Львом ІІІ Ісавром (717 – 741 рр.) ворога пощастило зупинити і відкинути від міста. З 1800 кораблів у арабів залишилося лише п’ять; з 200 тис. вояків — врятувалося лише 30 тис.

Засновником Македонської династії став імператор Василій І (867 – 886 рр.). Наприкінці ІХ ст. Візантія розгорнула активну діяльність із християнізації сусідніх варварських народів. Посланці константинопольського патріарха відправлялися нести світло християнської віри до сербів, болгар і у Великоморавську державу. Проповідники Кирило і Мефодій створили слов’янську абетку і переклали Біблію слов’янською мовою, що створило умови для поширення християнства серед слов’ян. Саме тоді прийняв християнство київський князь Аскольд.

З другої половини ІХ ст. Візантія перейшла в наступ і розпочала тривалі війни за повернення втрачених територій. Найбільших успіхів досяг імператор Василій ІІ Болгаробійця (976 – 1025 рр.). Василій ІІ Болгаробійця зробив Візантійську імперію наймогутнішою державою Європи, але і спричинив її занепад, витрачаючи всі сили імперії на завоювання нових земель. Ослаблення Візантії стало однією з причин її поразки у боротьбі з новими ворогами турками-сельджуками.

Під час війн у Візантії з’явилася могутня знать, яку п’янили здобуті перемоги і яка була переконана, що може управляти державою краще за імператора. Візантійські полководці розгорнули боротьбу за трон. Протягом 30 – початку 80-х рр. XI ст. на візантійському престолі побували 10 імператорів, 6 із яких було зміщено силою. Поки воєначальники вели боротьбу за владу, армія слабшала, а імперія зненацька опинилася в оточенні ворогів. На Балкани з Причорноморських степів вторглися орди печенігів і болгари. Нормандці захопили останні володіння візантійців в Італії. Найнебезпечнішим був, одначе, ворог, який наступав на східні кордони імперії — турки-сельджуки.

За сина Олексія Іоанна І Комніна (1118 – 1143 рр.) Візантія розпочала боротьбу зі своїм торгівельним конкурентом Венецією. За наказом імператора всіх венеціанських купців було кинуто до в’язниць і відібрано в них торгові привілеї. Мабуть, ніхто серед візантійців тоді не міг уявити, до яких наслідків призведе ця подія у майбутньому.

Поки імперія вела наполегливу боротьбу, поряд з її східними кордонами знову посилився Румський султанат. У 1076 р. імператор Мануїл І розпочав грандіозний похід проти турків, однак у битві біля міста Міріонкефала був ущент ними розгромлений. Візантія втратили свої володіння у Малій Азії. Останнє століття слави Візантії минуло: імперія на всіх своїх кордонах перейшла до оборони.

Скориставшись невдоволенням народу, брат осліпив імператора і захопив трон, ставши Олексієм ІІІ (1195-1204 рр). Але син Ісака зумів утекти до Італії, де звернувся до рицарів, що готувалися до ІV хрестового походу, з проханням допомогти йому повернути трон батька, обіцяючи за це підкорити візантійську церкву папі й заплатити величезну суму грошей. Що сталося після того, ви вже знаєте. Вперше за весь час існування “місто Константина” було захоплене ворогом. 20 тис. хрестоносців оволоділи містом із півмільйонним населенням і пограбували його скарби.

Землі Візантії, захоплені хрестоносцями, назвали Латинською Романією (Романією називали в Західній Європі Візантію) і поділили на: Латинську імперію (або власне Романію) зі столицею в Константинополі та залежні від неї держави хрестоносців на Балканах, володіння Венеції, Генуї та ордену іоаннітів. 16 травня 1204 р. у соборі св. Софії коронувався перший імператор Романії, один із вождів хрестоносців, фландрськийграф Болдуїн.

Вирішальних успіхів у боротьбі за відновлення Візантії досяг нікейський імператор Іоанн ІІІ Ласкаріс (1222 – 1254 рр.). По двох роках після початку свого правління Іоанн ІІІ розбив війська хрестоносців. Потім Іоанн поступово об’єднував під своєю владою більшість колишніх візантійських земель.

15 серпня 1261 р. Михайло VIII Палеолог став першим імператором відновленої Візантійської імперії. Проте влада візантійських імператорів поширювалася лише на частину Балканського півострова, невелику територію Малої Азії та кілька островів в Егейському морі.

Відроджена імперія відразу опинилася перед лицем нової загрози – турків-османів, з якою вона не змогла впоратися. 29 травня 1453 р. тисячолітня імперія впала. Цю дату деякі історики вважають кінцем середньовіччя.

16. Хрестові походи: причини, перебіг, наслідки.

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ (1095-1270), походи військово-колонізаційні європейців на Близький Схід (до Палестини, Сирії, Єгипту, Тунісу) в кінці 11-13 ст. у формі паломництва з метою звільнення Святої Землі (Палестини) і Гробу Господня (в Єрусалимі) від «невірних» (мусульман). Відправляючись до Палестини, їх учасники нашивали червоні хрести собі на груди, повертаючись, нашивали його на спину; звідси назва «хрестоносці».

Причини хрестових походів. В основі хрестових походів лежить цілий комплекс демографічних, соціально-економічних, політичних, релігійних і психологічних мотивів, не завжди що усвідомлювалися їх учасниками.

Що почався в 11 ст. в Західній Європі демографічне зростання натрапило на обмеженість ресурсів, в першу чергу, землі як основного засобу виробництва. Виник значний надлишок народонаселення, який не міг бути забезпечений в рамках середньовічної системи господарювання: він утворювався за рахунок молодших синів феодалів. За словами Ж.Ле Гоффа,«хрестові походи сприймалися як очищаючий засіб від перенаселеності Заходу». Що зміцнювалося в свідомості уявлення про незчисленні багатства Сходу породжувало жадання завоювання родючих заморських земель і придбання скарбів (золота, срібла, коштовних каменів, вишуканих тканин).

Для італійських торгових міст-республік Венеції, Генуї, Пізи експансія на схід була продовженням їх боротьби з арабами за панування на Середземному морі.

Наприкінці XI ст. Візантія (Східна Римська імперія) звернулася за допомогою проти войовничих турків-сельджуків до європейських королів і папи. Королі завагалися, папа Урбан II, навпаки, скористався цією нагодою і закликав християнську Європу визволити від сельджуків «гробу господнього» — найбільшої християнської святині. Це сталося на Клермонському Соборі в 1095 р. Ця святиня зберігалася в захопленому сельджуками Єрусалимі. Папа пообіцяв усім учасникам походу на Єрусалим безкоштовне відпущення гріхів, а душам тих, хто загине в поході, — рай. Але найбільш заманливою для європейців виявилася інша обіцянка Урбана II: «Ті, що тут перебувають у смутку та злиднях, там будуть веселі й багаті». Хто ж не хотів бути «веселим і багатим»? Багато рицарів, городян, духовних осіб і селян відразу ж поклялися врятувати «гроб господній» і на ознаку того, що підуть в небезпечний похід, нашили на своєму вбранні хрест — тодішній символ перемоги. Таким був початок майже 200-річного європейського божевілля — восьми Хрестових походів (1096-1270pp.).

Першими в 1096 р. рушили в далекий Єрусалим загони французьких і німецьких селян на чолі з Петром Пустельником — майже беззбройні, без запасів харчів. По дорозі вони грабували й убивали всіх підряд, особливо євреїв. Доля цих хрестоносців була сумною. Візантійський імператор швиденько переправив їх через протоку Босфор у Малу Азію, де сельджуки майже все це воїнство і перебили. Невдовзі в Єрусалим попрямували краще озброєні рицарські загони. Візантійський імператор і їх переправив у Малу Азію. Влітку 1099 р. рицарі-хрестоносці вдерлися в Єрусалим і вчинили там жахливу різанину та погроми. До початку XII ст. вони забудували Сирію та Палестину феодальними замками й заснували там кілька своїх держав, найбільшою з яких було коро-лівство Єрусалимське. Цими подіями й завершився Перший Хрестовий похід, який датується 1096-1099pp. (в нього вирушили – Французький король ФІЛІП І, герцог Нижньої Лонгбардії Готфрід Бульонський і Роберт Коротконогий герцог Нормандії.)

У середині XII ст. (1147-1149 pp.) французький і німецький королі очолили Другий Хрестовий похід. Турки-сельджуки наголову розгромили в Малій Азії учасників цього походу. Третій похід хрестоносців на Схід очолили в 1189-1192 pp. вже старий німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, бідний і мстивий французький король Філіпп II Август і відчайдушне хоробрий англійський король Річард І Левове Серце. Учасники походу, як і слід було сподіватися, пересварилися між собою, тому він закінчився невдало. А ось учасники Четвертого Хрестового походу (1202-1204) відверто показали себе не захисниками християнської церкви, а розбійниками з великої дороги. Римський папа Інокентій III, якого підбурювали венеціанські купці, спрямував цей похід не проти мусульман, а проти християнської Візантії. Хрестоносці брали штурмом і до нитки грабували візантійські міста, в тому числі й Константинополь.

Впродовж XIII ст. відбулося ще кілька гучних, але малоуспішних Хрестових походів (останній, Восьмий, було організовано в 1270 p.). Лише після цього Європа схаменулася. Заклики пап до організації нових походів у «святу землю» населення вислуховувало, проте кидатися стрімголов у воєнний вир не поспішало. Тимчасом сельджу ки поступово повернули собі володіння хрестоносців на Сході.

Наслідки хрестових походів. Хрестові походи принесли незліченні біди народам Близького Сходу і супроводилися знищенням матеріальних і культурних цінностей. Вони (особливо Четвертий хрестовий похід) підірвали сили Візантійської імперії, тим самим наблизивши її остаточне падіння в 1453. Хрестові походи закінчилися невдачею, і тому не вирішили жодної з довгострокових проблем, що стояли перед середньовічною Європою. Проте вони зробили значний вплив на її подальший розвиток. Вони дозволили на певний період ослабити демографічну, соціальну і політичну напруженість в Західній Європі. Це сприяло зміцненню королівської влади і створенню національних централізованих держав у Франції і Англії.

Хрестові походи привели до тимчасового посилення католицької церкви: вона істотно укріпила своє фінансове положення, розширила сферу свого впливу, створила нові військово-релігійні інститути - ордени, що зіграли важливу роль в подальшій європейській історії.

Пограбування заморських країн стало каталізатором майнового розшарування і прогресу товарно-грошових відносин. Зросла економічна могутність італійських торгових республік, що отримали величезний прибуток за рахунок фрахту і значно що укріпили свої комерційні позиції в Східному Середземномор'ї і на Чорному морі, серйозно потіснивши арабів і візантійців.

17. Священна Римська імперія. Боротьба за інвеституру.

843 р. – Верденський договір. Закріпив розпад Каролінгської імперії, виділення з її складу Східно-Франкського королівства (землі на схід від Рейну, тобто Німеччина), яке успадкував Людовік ІІ Німецький.

Після розпаду імперії Каролінгів до влади у Східно-Франкському королівстві прийшла Саксонська династія.

919-936 рр. – правління Генріха І Птахолова. Перший представник Саксонської династії.

936-973 рр. – правління короля Оттона І:

- Оттон І у боротьбі із сепаратизмом племінних герцогів спирався на духовенство – єпископів і абатів, надаючи їм широкі привілеї та повноваження.

- Дробив герцогства на окремі території, призначаючи на управління своїх родичів або прихильників. Це перетворило герцогів на королівських посадових осіб, що стало передумовою посилення королівської влади.

- Вів успішні війни з данцями, слов’янами та угорцями, а також походи в Італію

955 р. – битва на р. Лех. Німецьке військо на чолі з Оттоном І вщент розгромило угорців, що остаточно поклало край спустошливим набігам кочівників-угорців на Німеччину, які до того ж поступово перейшли до осілого способу життя.

962 р. – коронація Оттона І імператорською короною. Створено «Священну Римську імперію». Імперія проіснувала фактично до 1806 року. До її складу входили землі сучасних: Німеччини, Бельгії, Голландії, Чехії, частина Франції і Швейцарії, Північна і Серденя Італія.

1024-1125 рр. – правління Франконської династії.

1122 р. – Вормський конкордат. Компромісна угода між імператором Генріхом V та Папою Калікстом ІІ, що закінчила боротьбу за інвеституру. Імператор міг вплинути лише на вибір єпископів у Німеччині, в інших землях це була лише у компетенції Папи.

1138-1254 рр. – правління династії Гогенштауфенів.

1152 – 1190 рр. – правління Фрідріха І Барбаросси. Найвищий розквіт імперії, але відбувалося посилення тенденцій до роздробленості країни. Загинув під час Третього хрестового походу.

18. Розкол християнства 1054 р.: наслідки і пошуки компромісу.

Останнє зіткнення Візантії з Римом склалося в середині ХІ століття і означало повний розрив між Римською та Константинопольською Церквами, який пізніше було названо Великим церковним розколом. Константинопольський архієпископ Михайло Кіруларій (1043—1108) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах із Римським папою. Суперечки велися також за канонічну юрисдикцію над Неаполем, який, будучи васалом Візантії, в VIII ст. перейшов під покровительство папи. Як і патріарх Фотій Михаїл Кіруларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. У листі до папи Лева ІХ (1048—1054) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римського папу, як і Константинопольского патріарха, називали так ще на Халкидонському соборі), підтримувати єдність, навіть попри догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах, як це було затверджено на тому ж Халкідонському соборі 451 р. Хоча папа Лев ІХ на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вищою понад усе. Лев ІХ відправив 1054 року до Константинополякардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Костянтин IX, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михайло Кіруларійбув слабеньким теологом. У результаті диспуту Микита визнав свою поразку, але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях й підбурювати народ проти римських легатів. Було скликано Собор, і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів й порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники папи Лева ІХ, який на той час уже помер. Після цього вони залишили столицю^[1]. Михайло Кіруларій запросив їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбуреного натовпу. Імператор Констянтин ІХ, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, але тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михайло Кіруларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков, але Александрія, Єрусалим й особливо Антіохія, продовжували підтримувати тісні відносини з Римом. Якщо позицію Адександрійського та Єрусалимського патрархів можна зрозуміти, через арабську окупацію, то антивізантійська позиція Антіохійського патріарха, канонічні землі котрого знаходились в межах Візантійської імперії, викликає сумнів. відойована Папа Стефан IX (1057—1058) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на що Михайло Кіруларій відповів відмовою^[2].

Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній Європі та Візантії. Відсутність централізованої влади у Священній Римській імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Візантійській імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку й функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Сприйняття розколу на Русі[ред. • ред. код]

Покинувши Константинополь, папські легати відправилися в Рим окружним шляхом, щоб сповістити інших східних ієрархів про відлучення Михайла Кіруларія. Серед інших міст вони відвідали Київ, де з належними почестями були прийняті великим князем та руським духівництвом.

У наступні роки Руська Церква не займала однозначної позиції в підтримку якої-небудь зі сторін конфлікту, хоча й зберігала східний обряд^[3]. Якщо ієрархи грецького походження були схильні до антилатинської полеміки, то властиво руські священики і правителі не тільки не брали участі в ній, але й не розуміли сутності виставлених греками до Рима претензій догматичного й обрядового характеру^[4][5]. Таким чином, Русь підтримувала спілкування і з Римом, і з Константинополем, приймаючи ті або інші рішення залежно від політичної необхідності.

Наслідки[ред. • ред. код]

З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михайла Керуларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських соборів. Як наслідок сформувалися два головних напрями в Християнстві:

· Католицизм, представлений Римською Церквою;

· Православ'я представлене рядом Східних церков.

Спроби подолання розколу[ред. • ред. код]

Першою спробою подолання розколу став Другий ліонський собор, скликаний 1274 року папою Григорієм X. На цьому соборі була укладена Ліонська унія, скріплена підписом імператора Михаїла VIII Палеолога, згідно з якою православні визнали зверхність папи Римського та більшість догматів католицької церкви, зокрема вчення профіліокве. Проте невдовзі унія викликала осуд серед грецького духівництва і була визнана недійсною на Константинопольському соборі 1285 року, скликаному наступником Михаїла — Андроніком II.

Наступною спробою став Флорентійський собор, скликаний папою Євгенієм IV 1438 року. На цьому соборі була укладена Флорентійська унія. Як і попередня, Ліонська унія, флорентійська унія визнавала примат Папи Римського, а також основні догми католицької церкви. Проте 1453 року з падінням Константинополя греки відмовились від унії.

В контексті подолання великого розколу богослови згадують також Берестейську унію 1596 року, результатом якої стало виникнення української греко-католицької церкви, хоча на думку деяких істориків ця унія поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування^[6]

Наступні кроки до зближення церкви зробили у XX столітті з початком екуменічного руху. 1965 року, незабаром після Другого Ватиканського собору, Папа РимськийПавло VI та Патріарх Константинопольський Афінагор I скасували взаємні анафеми.

19. Велика Хартія вольностей та формування парламенту в Англії.

Син і спад-коємець Генріха II, Річард І Левове Серце, був героєм Хрестових походів, поетом, пре-красно освіченою людиною, але бездарним політиком. Він проводив життя у постійних мандрах, за десять років свого правління ли-ше десять місяців прожив у Англії і навіть не знав англійської мови. Після загибелі Річарда королівську корону успадкував його молодший брат Іоанн Безземельний. Атмосфера загострилася після поразок англійців у Нормандії, куди, ско-риставшись ситуацією, вторгся французький король Філіпп II Август. За короткий час Іоанн втратив понад половину своїх фран-цузьких володінь. Коли вістка про це до-сягла Англії, барони підняли заколот, їх підтримали духовенство, рицарство і міста. Лондон відчинив перед повстанцями в-рота.

Іоанну Безземельному не залишалось ін-шого, ніж визнати вимоги баронів і 15 червня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. У ній король обіцяв не обмежувати права англійської церкви, не обтяжувати баронів податками, не розорювати народ штрафами, не допускати сваволі королівської влади, опі-куватися торгівлею і не порушувати міських привілеїв. Основне значення документа полягало в обмеженні королівської влади на користь ве-ликих феодалів. За виконанням його поло-жень стежила виборна Рада баронів, яка в ра-зі порушення Хартії могла оголосити королю війну. Певні гарантії від сваволі влади отри-мали вільні люди. Невипадково вважається, що Хартія заклала підвалини англійської свободи і демократії, стала першим у Європі документом з утвердження прав людини.Король Іоанн не збирався дотримуватися Хартії. Між ним і баронами почалася війна, але у розпал воєнних дій король помер.

Підписання Великої хартії вольностей англійським королем Іоанном Безземельним в червні 1215 завершило перший етап боротьби, що призвела вже наприкінці XIII століття до утворення в Англії станової монархії. На цьому етапі в боротьбі за обмеження королівської влади поряд з баронство взяло участь також лицарство, а почасти городяни і верхівка вільного селянства. У ході збройної боротьби з королем барони, які очолювали рух, пред'явили королю вимоги, відомі під назвою «баронських статей», які лягли в основу офіційного тексту Великої хартії вільностей, виданого від імені короля. Велика Хартія вольностей як політичний і правовий джерело цікава, насамперед, тим, що вона відбила загальне співвідношення соціально-політичних сил в країні на той період, причини невдоволення різних верств населення королівської політикою, економічні та політичні вимоги різних соціальних елементів опозиції, а також загальне стан судово-адміністративної системи англійської феодальної держави на початку XIII століття.
Церква, барони та міста об'єдналися проти короля і пред'явили йому в 1215 році список статей. Той прочитав і вигукнув: «Чому вже разом з цими несправедливими вимогами барони не просять у мене також і мого королівства?» Проте робити було нічого - Іоанн підписав Велику хартію вольностей. Правове становище груп населення Англії з Великої хартії вільностей

Повний текст Великої хартії вольностей нараховує 63 статті, які розташовані без певної системи і стосуються самих різних питань. Всі ці статті можна розділити на три основні групи:

1) Статті, що відображають матеріальні інтереси різних соціальних шарів.

2) Статті, які претендують на встановлення нових політичних порядків, зокрема на обмеження королівської влади - так звані конституційні статті.

3) Статті, що підтверджують раніше існуючий або новостворюваний порядок роботи судових і адміністративних органів, а також припиняють зловживання королівського апарату в центрі і на місцях. 3а) права і привілеї великих баронів; У першій групі основне місце, безумовно, займають матеріальні вимоги баронів - безпосередніх васалів короля - як за кількістю статей, так і по конкретності і детальності їх формулювання. Хартія визначає феодальні права короля і обов'язки його васалів, обмежуючи фіскальний свавілля корони по відношенню до них.
Більшість статей Хартії відбивало і захищало інтереси феодальної аристократії. 3б) відображення у Великій хартії вільностей 1215 р.. інтересів лицарів і городян. Лицарство і вільне селянство також отримали значні права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж належало за звичаєм (ст. 15, 16, 27, 60), всім вільним людям гарантувалася захист від свавілля чиновників. Велика хартія залишила в силі широке застосування розслідування через присяжних у майнових позовах (ст. ст. 18, 19, 20), пріоритет королівських судів у розборі всіх підсудних їм справ, прокламував відмова від плати за розбір кримінальних справ у королівському суді (ст. 32). Такого роду статті, безсумнівно, відбивали поряд з інтересами самої корони також інтереси лицарства, верхівки вільного селянства і почасти городян, які потребували зміцненні централізованої судово-адміністративної системи, і були невигідні баронам.

Значення Великої хартії вольностей 1215 р.. в історії феодальної держави і права. Велика хартія вольностей зіграла важливу роль в англійській історії. Незважаючи на те, що Іоанн Безземельний в кінці 1215 анулював її, вона неодноразово перевидавалася Генріхом III (1216, 1217, 1227 рр..) З тими чи іншими змінами. Її підтверджували Едуард I і Едуард II, виключивши з неї конституційні статті, ослаблявшие влада короля. Вона сприяла складанню англійської станової монархії (починаючи з 1297 р. всі чергові підтвердження Великої хартії вольностей доповнювалися новими, більш актуальними політичними статтями).

20. Сербська держава Неманичів. '“Законник Стефана Душана”.

Початок сходження роду Неманичів пов'язують із Стефанем Неманею, від якого йде назва династії. Він був один з синів князяЗахумлє. В 60-х роках XII сторіччя він почав боротьбу за владу - спочатку із своїми братами за батьківське князівство, а потім з родиною Воїславичей - за князівство (жупанію) Рашка, майбутню Сербію Головною метою Стефана Немані було здобути незалежність від Візантії. Він зміг значно розширити свої володіння, а у 1191 році укласти мирний договір з візантійським імператором Ісааком II Ангелом. Від спадкоємця останнього - Олексія III Ангела - Неманя отримав найвищий титул імперії - себастократора. Цим засвідчувалася формальна залежність Сербії від Візантії. На цей час Стефан Неманя вже оголосив себе великим жупаном Рашки.

Справу свого батька продовжив Стефан II Неманич. Сербія продовжувала зміцнення зсередини та розшируювати свій вплив на Балканському півострові. У 1217 році Сербія стає королівством. Водночас налагоджує стосунки з Римом, Венецією, Константиноволем. Водночас стає фактично незалежною Сербська православна церква. Активно розвивається торгівля, зокрема через Дубровник.

Весь час володарі Сербії спрямовували свої зусилля на розширення кордонів Сербів, здебільшого за рахунок Візантії. Водночас починається протистояння за владу на півострові з Болгарією. Значного успіху досяг Стефан Урош II Мілутін, який значно збільшив землі Сербії після перемоги над Візантією у 1299 році.

Його син Стефан Урош III Дечанський багато час приділяв боротьбі із внутрішніми ворогами, яки намагалися позбавити його влади, а також з Угорщиною, Боснією. Водночас завдав у 1330 році важкої поразки Болгарському царству. Після цього Сербське королівство фактично стає найпотужнішою силою на Балканах.

Найбільшого розквіту Сербія досягла за правління Стефана Душана Неманича, який захопив Албанію, Македонію, Фесалію та Епір, поставив у залежність від Сербії Болгарію. У 1345 році сербська архієпископія стала патріархією. А у 1346 році коронувався у м.Скоп'є як імператор сербів та ромеїв. У 1349 році випустив Законник, який став значної подією у житті країни й був кодифікацією публічного права. В цей же час Сербія все більше відчуває культурний вплив з боку Візантії.

Після смерті Стефана Душана Сербіська держава фактично розпалася на декілька князівств. Спадкоємець Душана - Стефан Урош V - не зміг зберегти здобутки попердників. Внаслідок чого до 1371 році Османською імперією була захоплена Македонія, Сербія втратила Албанію й Фесалію. В цьому ж році помер Стефан Урош V, який став останнім представником династії на троні Сербського королівства. Водночас з Стефаном Урошем V в якості фактично незалежного володаря Епіру та Фессалії правив його дядько Симеон Синіша, після смерті якого у 1371 році кермо влади перебрав його син Іоанн Урош. Проте незабаром - у 1372 році - він зрікся своєї влади і став ченцем. Із смертю Іоанна Уроша у 1423 році скінчився рід Неманичів.

Законник Стефана Душана є найважливішим джерелом пра­ва сербського феодального суспільства. «Законник благовірного царя Стефана», як офіційно він називався, був прийнятий собором сербських церковних і світських феодалів в 1349 р. Це перша кодифікація сербського феодального права. Його джерелами були сербське звичаєве право, даровані грамоти царів, а також норми візантійського права, пристосовані до сербських умов.

Законник Стефана був визначною юридичною пам'яткою, яка налічувала близько 200 статей. Він містив не тільки численні правила стосовно суду і судового процесу, злочинів і покарань, а й норми щодо правового становища основних класівстанів феодальної Сербії. В цьому документі панівний клас Сербії закріплював основні привілеї і насамперед право феодальної власності на землю і право на експлуатацію залежних від них селян (меропхів).

В Законнику передбачені дві основні форми феодального землеволодіння — баштина і пронія. Законник підтвердив незмінність статусу баштин усіх сербських феодалів, в тому числі дарованих царськими грамотами. Чільне місце в переліку злочинів, передбачених Законником, посідають злочини проти християнської релігії. Церква має великий вплив на усе доросле населення, про це свідчать. Законник Стефана Душана регламентує і суд над священ­нослужителями. Законник звільнив священнослужителів від усіх повинностей.

Значна частина приписів Законника стосувалася злочинів і покарань. Саме розуміння злочину як порушення царського миру є вже цілком властивим розвинутому феодальному праву. Відповідно покарання найчастіше виступає як відплата. Сербський законодавець розмежовує і форми вини — умисел і необережність — пов'язуючи з ними і характер покарання. Так, умисне вбивство рівного за станом каралося «відрубуванням обох рук», неумисне вбивство — грошовим штрафом.

Серед нечисленних злочинів проти держави слід відзначити сходку вільних селян (себрів), заборонену під загрозою калічними покараннями, і зраду, у разі якої карався не тільки сам злочинець, а й його родичі за принципом «брат за брата і батько за сина».

Більш детально розроблені у Законнику злочини проти особи, до яких були віднесені вбивство, отруєння, зґвалтування, образа словом і дією. В окремих статтях цієї групи злочинів яскраво виражений класово-становий принцип покарання.

Судовий п роцес згідно з Законником мав змагальний характер, що дістало вияв у формулі: «на суді, коли судяться і тяжаться дві сторони щодо своєї тяжби...». Судовий процес починався лише у разі приватної скарги потерпілого; в ньому могли брати участь не тільки усі вільні, а й феодально залежні селяни (меропхи). Лише раби, так звані властельські отроки, повинні були судитися «перед своїми господарями в усіх своїх справах».

Докладні правила судочинства в Законнику відсутні. Сербський законодавець приділяє увагу лише початковій стадії процесу - порядку виклику до суду відповідача (обвинуваченого) і наслідкам його неявки, а також останній стадії процесу — постановленню судового рішення у письмовій формі. Письмовий записусього процесу був передбачений лише в царському суді.

Судді мали розглядати всі справи на основі особистих показань, сторін, причому вони повинні були керуватися лише первісними показаннями сторін, «а останнім словам (не вірити) ні в чому». 169 — «Сторони, які прийдуть на суд моєї царської величності, що скажуть (спочатку, тим словам і вірити, і за тими словами судити, а останнім (не вірити) ні в чому».

Серед інших доказів у Законнику вказуються показання свідків і дуже рідко ордалія. Остання у формі «несення заліза» передбачалася у разі звинувачень у розбої чи крадіжці.

21. Італійські морські республіка: Венеція та Генуя.

Торговельні республіки з потужним морським флотом - Венеція та Генуя – з ХІ ст. стали відігравати значну політичну роль в житті Італії. Венеція ще з 466 р. управлялася трибунами, які виконували адміністративні. Судові та військові функції. Поступово це місто з округою зосередило у сворїх руках адріатичну і візантійську торгівлю. Звільнившись від опіки равеннських екзархів та аквілейських патріархів, з 697 р. Венеція почала обирати пожиттєвих герцогів (дуків). Останній титул до ХІІІ ст. трансформувався у титул дожа. Республика св. Марка (після перенесення з Александрії мощей євангеліста Марка) виникла на кількох островах лагуни (власне місто Венеція на о.Ріальто склалося лише після 810 р.). Розвиток міста, окрім вигідного положення на межі Візантії і Західної Європи, значною мірою відбувався також за рахунок успіхів суднобудівництва. Військовий флот Венеції перемагав і норманнів, і слов’янські флотилії на Адріатиці, і арабів у південниій частині Середземномор’я. Уже у 997 р. до відвойованої території Істрії Венеція приєднала більшість міст Далмації, які добровільно шукали її покровительства після евакуації візантійських гарнізонів. Незважаючи на спроби окремих дожів стати спадковими герцогами [Пьєтро Орсеоло ІІ (992-1009) та Оттоне Орсеоло (1009-1026), які навіть поріднилися з угорськими королями; Доменіко Контаріні (1042-1071)], Венеція зберегла і, навіть, почала обмежувати владу виборних дожів. Венеція намагалася утримати лідерство у Північному Середземномор’ї та на Адріатиці. Напрямками її експансії стали бази у Далмації, якими володіла Візантія. Союз з Угорщиною, яка після унії з Хорватією, також була зацікавлена у візантійських базах в Далмації, при відсутності в угорців військового флоту, як і маневрування між Візантією та її противниками, - надовго стали змістом венеціанської зовнішньої політики. Венеція зуміла вистояти проти намагань аквілейських патріархів включити її до свого церковного князівства. Вийшовши на простори Середземного моря, республіка зіткнулася з конкуренцією Пізи та Генуї. Боротьба між ними наповнила політичне життя наступних століть. Генуя, створивши потужний флот і помало опановуючи сусідні острови, які раніше служили базами для піратів, у боротьбі з арабами вступала в союзи з Пізою, норманнами, радо допомагала імператорам, які не мали флоту. Завоювавши певні позиції як торгова республіка, Генуя зіткнулася з конкуренцією Пізи та Венеції.

У 1098 р. Генуя отримала правління на чолі з виборними консулами, яких обирали терміном на один рік. Лише пізніше у 1339 р. республіка св. Георгія перейняла венеціанське управління і стала обирати собі дожів. Колись потужне герцогство лангобардів Фріуль припинило своє існування у 952 р., його володіння в основному перейшли до патріарха Аквілеї, а з ХІ ст. стали поступово переходити до республіки св. Марка.

22. Становлення та особливості французької станової монархії.

Установлення станової монархії пов'язане з поширеннями Європі римського права, яке проголошувало принцип: «Те, що стосується всіх, має бути схвалене всіма».

Процес оформлення станово-представницької монархії у Франції був складним і суперечливим. Він почався з посиленн якоролівської влади, що було нерозривно пов'язано з подоланням феодальної роздробленості. У цей період Франція зазнала іноземної навали, що поставило її часом на межу національної катастрофи. Ліквідація феодальної роздробленості й посиленнякоролівської влади хоча і досягли значних успіхів, але були ще далекі від свого завершення. Збереглися великі, фактично незалежні феодальні володіння, такі як, наприклад, герцогство Бургундське. Значне число могутніх васалів хоча й скорилося королю, але при сприятливих умовах намагалося відновити втрачену незалежність. Об'єднання країни могло бути успішно завершено лише в оновленій державно-правовій формі, що забезпечувала консолідацію всіх інших сил, які виступали за об'єднання країни. Почали скликатися збори представників від станів. Королі одержали можливість звертатися за підтримкою до станів, минаючи правителів найбільшихсеньйорій. Станово-представницькі збори у Франції складалися із представників трьох станів:

· Духовенства («тих, що моляться»),

· Дворянства («тих, що воюють»),

· представників так званого третього стану: купців, ремісників, середніх землевласників («тих, що працюють») ^[3]

У Франції станово-представницький орган дістав назву - Генеральні штати.

Перші збори станового представництва - штати (від франц. "etat" - стани) виникли ще в XIII ст. в окремих провінціях. Це були збори вищого духовенства, сеньйорів, мерів міст відповідної провінції, які скликалися періодично. Штати розглядали різноманітні питання, головним із яких було затвердження одноразових грошових зборів - "допомог". Спочатку провінційні штати скликалися місцевими правителями і сприяли консолідації окремих областей. Але досить скоро вони опинилися під контролем короля. У розпалі конфлікту із папою Боніфацієм VIII Філіп IV (король Франції), аби заручитися підтримкою своїх підданих, скликав збори представників трьох станів. Поряд із церковною та світською знаттю до участі у них були допущені багаті городяни – від імені тих, «що працюють».

Так у 1302 році виникли Генеральні штати, як орган для обговорення державних справ і запропонованих королем порядків. Цей орган названо Генеральними штатамина відміну від штатів в окремих провінціях. Під тиском Філіппа IV новим папою було обрано французького архієпископа Климента V.

Перша палата складалася з вищого духовенства. У другу обиралися виборці від дворянства. Причому найзнатніші (герцоги, графи) до складу палати не входили. Вони, як безпосередні васали короля, брали участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав своїх депутатів.

Королівська влада часто домагалася від Генеральних штатів потрібного їй рішення. Але були моменти, коли "третій стан" міг бачити в них дещо більше, ніж затвердження нових податків. У березні 1357 р., коли країна переживала одну з найбільш глибоких політичних криз у своїй історії було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як - "Великий березневий ордонанс» 1357 р. Цей документ був прийнятий у період народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Е. Марселем. Обнародування «Великого березневого ордонансу» (1357 р.) було вершиною діяльності Генеральних штатів. У ньому набуло відображення незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямки здійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях. «Великий березневий ордонанс» був спробою обмежити королівську владу.

Починаючи з XV ст.. Генеральні штати перестають скликатися (у XVII і XVIII ст.ст. вони були скликані усього по одному разу). Таке становище Генеральних штатів було результатом ряду обставин, що обумовлювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:

· канцлер, який здійснював поточне управління й контроль за діяльністю посадових осіб, під час відсутності короля головував у державній раді, під його керівництвом складалися проекти ордонансів;

· конетабль - командир кінного лицарського війська, із XIII ст.- командир королівської армії;

· камерарій - скарбник;

· палатини - (королівські радники, що виконували окремі, особливо важливі, доручення короля).^[8]

23. Столітня війна: передумови, основні етапи, наслідки. (1337—1453) — тривалий військово-політичний конфлікт між Англією і Францією, причиною якого стало прагнення Англії повернути території на континенти, що раніше належали англійським королям. Крім того, англійські королі були зв'язані сімейними узами з французькою династією Капетингів, унаслідок чого пред'являли претензії на французький престол. У свою чергу Франція прагнула витіснити англійців Аквітанії (яка була закріплена за ними Паризьким договором 1259 р.). Не дивлячись на початкові успіхи, Англія зазнала поразки у війні, в результаті на континенті у неї збереглося всього одне володіння — порт Кале, який вона утримувала до 1559 р.Війна продовжувалася 116 років (з перервами). Столітня війна була низкою різних конфліктів: Перший (Війна Едвардіанська) продовжувався в 1337—1360, другий (Каролінська війна) — в 1369—1389, третій — Ланкастерська війна — в 1415—1429, четвертий — в 1429—1453. Термін «Сторічна війна» — узагальнювальна для цих конфліктів назва — з'явився пізніше.

Причини Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Красивого з династії Капетингів. Після смерті в 1328 р. Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіп VI (Валуа) згідно салічному закону, Едуард заявив про свої права на французький трон. Восени 1337 р. англійці зробили напад в Пікардії. Їх підтримали фландрські міста і феодали і міста південного заходу Франції.

Перший етап Перший етап війни був успішним для Англії. Едуард взяв ряд переконливих перемог, зокрема в битві при Кресі (1346). У 1347 англійці завоювали порт Калі. У 1356 англійська армія під командуванням сина Едуарда III Чорного принца завдала нищівної поразки французам в битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго. Військові невдачі і економічні труднощі привели до народних обурень — Паризького повстання (1357—1358 р.) і Жакерії (1358 р.). Французи були вимушені укласти принизливий для Франції мир в Бретіньї (1360 р.).

Посилення Франції Скориставшись передихом, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дозволило французам на другому етапі війни, в 1370-х, добитися значних військових успіхів. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 р. вони уклали перемир'я.

Окупація ФранціїПроте за наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві при Азенкурі (1415 р.). Англійський трон, що займав в цей час, король Генрих V за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Франції і добився визнання договору в Труа (1420 р.), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони. Поразка Англії Перелом наступив в 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429 р). Навіть страта Жанни д’Арк в 1431 р. не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір з королем Франції Карлом VII. До 1436 Париж перейшов під контроль французів. У 1450 французька армія отримала переконливу перемогу в битві у норманського міста Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Сторічній війні.

24. Арабське завоювання Піренейського півострова. Реконкіста.

Ступивши на початку VІІІ ст. на землі Піренейського півострова, араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації.Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.

Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля (“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.

Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром” хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з “невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури.

Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні “подарунки”.

Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів).

Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів, яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася. Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки. Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 - 1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер,? - 1185), письменник Хайя ібн Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний фанатизм і культурна обмеженість “диких берберів” ніяк не уживалися з рафінованою мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, “закидавши списами”. Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас,? - 1138) отруїли, а твори Аверроеса публічно спалили в 1195 р.

Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію.За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте, Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія Насридів (1231 - 1492).Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-Хамра - “Червоний палац”), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347). Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150 років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати.

В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію, а всі “маври” (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав.

25. Середньовічні міста: самоврядування (магдебурзьке право), цехи, ремесло і торгівля.

У X-XIII ст. в Європі немов гриби після дощу виростали міста — особливі, не схожі ні на римські, ні, тим паче, на сучасні. Спершу вони з'явилися в Італії (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь), пізніше — у Південній Франції (Марсель, Арль, Нарбон, Тулуза), ще пізніше - - на півночі Франції, в Нідерландах, Англії, Німеччині, країнах Скандинавії, Ірландії, Угорщині, дунайських князівствах. Забудовувалася Європа містами нерівномірно, найбільше їх з'явилося в Італії, Фландрії, Брабанті та німецьких землях по Рейну. Поява міст стала можливою тоді, коли селяни почали виробляти достатньо сільськогосподарської продукції, щоб прогодувати не лише себе, а й інших. Відтоді частина населення вже могла обрати собі вигідніше заняття, — скажімо, ремесло чи торгівлю. Такі підпри-ємливі люди селилися там, де було безпечніше і де можна було збути свої вироби чи перепродати чужі, їхні поселення виникали поблизу колишніх римських фортець, великих феодальних маєтків, монас-тирів, біля важливих доріг, річкових переправ і мостів, зручних бухт і заток, де здавна процвітала торгівля. На відміну від античних міст, середньовічні обносили мурами, тому вони ставали схожими на неприступні фортеці. Жителями міст, городянами (німці називали їх бюргерами, фран-цузи — буржуа, італійці — пополанами), ставали переважно ремісни-ки, купці, люди із сфери обслуговування (трактирники, моряки, візни-ки, вантажники, цирульники, слуги та ін.). У столичних містах, де розміщувався королівський двір, проживали феодали зі своїми слуга-ми та воїнами, королівські та сеньйоральні службовці (їх називали міністеріалами), лікарі, вчителі, науковці. Там, де жили єпископи, численним було духовенство.Більшість середньовічних європейських міст були невеличкими, у кожному з них здебільшого нараховувалося до тисячі городян. Навіть у XIV-XV ст. великим вважалося місто з населенням 20-30 тис. жителів. Лише окремі міста — Константинополь, Париж, Мілан, Венеція,Флоренція, Кордова, Севілья - вражали серед-ньовічну людину своєю велелюдністю - по 50-100 тис. городян. Міст-мільйонників середньовіччя собі, мабуть, і не уявляло.Уся земля була власністю феодалів, тому й міста стояли на їхній землі і вважалися їхньою власністю. Місто було ніби васалом феодала. Городяни цілком залежали від його примх і апетитів, феодал намагався викачати з них якомога більше доходів. Це спонукало городян розпочати боротьбу за самоврядуван-ня міст, чи, як тоді говорили, за комуну Впродовж Х-ХШ ст. комунальний рух став загальноєвропейським явищем. Що він собою являв?

У ряді випадків городяни викуповували в сеньйора окремі вольності й привілеї. Ці поступки з боку феодала вони ретельно записували до міських хартій. Але не завжди вдавалося мирно порозумітися з сеньйором. Досить часто городяни мусили братися за зброю, щоб здобути омріяну незалежність. Як були організовані міські комуни? Вони обирали свій магістрат, мали свій суд, свої військові сили, свої фінанси, самі вста-новлювали розмір податку і стягували його. Жителі міст-комун звільнялися від найтяжчих феодальних повинностей, але при цьому для селян приміської округи вони ставали «колективним сеньйо-ром», примушували їх працювати на себе. Завдяки комунальному рухові у середньовічній Європі перемогло правило, за яким кожен, хто прожив у місті «рік і один день», ставав вільним. Комунальний рух переміг не скрізь. Воля влітала городянам у копієчку. У багатьох невеликих міст для її здобуття бракувало і сил, і коштів, тому вони залишалися під п'ятою свого сеньйора. Частина міст задовольнилася обмеженим самоврядуванням, скажімо, правом обира-ти магістрат. До таких міст належали Париж, Лондон, деякі інші міста Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії, Угорщини. В Німеччині в XIII ст. з'явилося так зване магдебурзьке право — право городян міста Магдебурга обирати свою адміністрацію й суд. Воно згодом поширилося в Німеччині, Польщі, Литві, Україні та Білорусії (наприкінці XV ст. магдебурзьке право одержав, наприклад, Київ).

Городяни мали в місті та його окрузі поля й городи, садки й виног-радники, тримали корів і свиней, займалися бджільництвом і рибаль-ством. Але, на відміну від селян, вони були передусім ремісниками: ковалями, бондарями, чоботарями, перука-рями, пекарями, пивоварами, ткачами, кравцями, теслями, каменярами та ін. Від селян їх відрізняло ще й те, що вони виробля-ли свою продукцію на продаж, працювали на ринок. Ремісники об'єднувалися у свої про-фесійні організації – цехи («спілки»).

Цехи виникли водночас із появою міст, у Х-ХІІ ст. Звичайно, на нинішні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожі. Ко-жен цеховий майстер працював у своїй майстерні, своїми інструмен-тами, свій товар він виробляв до. цілковитої готовності. Разом з майстром працювали члени його сім'ї, один-два підмайстри та кілька учнів, яких майстер навчав свого ремесла. Але серед них членом цеху вважався лише майстер. Цехів у містах більшало. З'являлися нові спеціальності — вини-кали відповідні цехи, тому в окремих містах були десятки чи навіть сотні цехів. Але були міста й без цехів. Майстри керувалися цеховим статутом. За цим пильнував виборний старшина цеху, який штрафував порушників. Щоб цехова продукція мала збут і щоб уникнути конкуренції серед майстрів, статут запроваджував певні обмеження у виробництві. Так, він встановлював, якими інструментами і якою сировиною потрібно ко-ристуватися, якої якості має бути товар, забороняв працювати ноча-ми й у святкові дні, тримати учнів понад норму тощо. Ці обмеження забезпечували високу якість виробів, але загалом гальмували ви-робництво. Найвпливовішою силою в місті був патриціат - багаті купці та лихварі. Влада належала їм, вони використовували її на свою ко-ристь. Коли ж посилилися цехи, то ремісники, дрібні торгівці та інші рядові городяни повели боротьбу проти всевладдя патриціату. У тих містах, де ремесло процвітало (Кельн, Базель, Флоренція та ін.), пе-ремагали цехи, в торгових же містах (Гамбург, Любек, Росток та ін.) перемогу святкувала міська верхівка.

26. Гуситський рух: ідеологія та представники.

На початку XV ст. у чехів увірвався терпець. Вони піднялися на боротьбу з німецьким засиллям та кричущими пороками духовенст-ва. Городяни домагалися дешевої церкви, дворяни — її земельних во-лодінь, і всі гуртом — звільнення країни від німецької опіки.Невдоволених засиллям німців і порядкуванням католицької церкви очолив глава Празького університету й проповідник Віфлеємської кап-лиці в Празі Ян Гус (1371-1415 pp.).

Ян Гус гнівно засуджував симонію (продаж церковних посад) і безсоромну торгівлю індульгенціями — папськими грамотами про від-пущення (прощення) гріхів. Він вимагав, щоб богослужіння здійс-нювалося не латиною, а чеською мовою, щоб господарями Чехії були не німці, а чехи. Ян Гус вважав, що феодали порушують Божі запові-ді і якщо вони не схаменуться, то селяни повинні перестати їм кори-тися. Зрозуміло, папа не загаявся відлучити Яна Гуса від церкви. У 1414 р. Яна Гуса викликали на церковний собор, скликаний у м. Констанці. Німецький імператор лицемірно надав йому охоронну грамоту. Собор звинуватив Гуса в єресі і присудив до спалення, ім-ператор же підписав смертний вирок. Богослови згодом виправдову-вали це віроломство імператора тим, що дозволяється зрадити того, хто сам зрадив Бога. 6 липня 1415 р. Яна Гуса спалили.

Люта смерть Яна Гуса остаточно переконала чехів, що настала пора повалити іноземне панування та реформувати церкву. Народ піднявся на визвольну боротьбу. Але гусити (прихильники Яна Гуса) не були однодумцями. Вони розкололися на чашників і таборитів. Чашниками (це були переважно двдряни та городяни) називали тих, хто домагався реформи церкви (скажімо, щоб і миряни причащалися чашею). До таборитів (вони побудували на горі Табор на півдні Чехії своє укріплене місто) належали селяни та частина дворян і го-1 родян. Вони хотіли докорінно реформувати суспільство, побудувати «царство Боже на землі». У такому суспільстві не буде ні багатих, ні бідних, майно належатиме всім. Таборити вимагали понищити май-же всі міста, попалити всі книги, окрім Біблії. Чашники й таборити вовком дивилися один на одного, але проти німецького засилля ви-ступали злагоджено.Таборити створили військо, яке очолив дворянин Ян Жижка -талановитий воєначальник, людина крутої вдачі. До цього він брав участь у кількох боях (у тому числі під Грюнвальдом у 1410 р.), в одному з яких втратив око. Ян Жижка навчив своїх воїнів стягува-ти гаком рицарів з коня на землю, де їх можна було легко добити, вперше поставив легкі польові гармати на візки (ці гармати назива-лися «гоуфінце», звідки походить слово «гаубиця»). Свої бойові загони Ян Жижка оточував візками, скріпленими між собою ланцюгом. У його війську панувала залізна дисципліна, за розбій і крадіжку карали смертю. Військова служба вважалася почесною.

Дата добавления: 2015-08-17