1) Чеські війська, з одного боку, і їхні союзники з Трансільванського князівства – з іншого, рушили на Відень і нанесли ряд поразок армії Габсбургів. 8 листопаду 1620 р., підійшовши до Праги, об'єднані сили імператорської армії і Католицької ліги в битві біля Білої Гори розгромили чеське військо. Почався терор небувалих масштабів. У 1627 р. так званий Похоронний сейм у Празі закріпив утрату Чехією національної незалежності: "Грамоту величності" скасували, Чехія була позбавлена всіх колишніх привілеїв. Наслідку Білогірської битви позначилися на зміні політичної і військової ситуації не тільки в Чехії, але і у всій Центральній Європі на користь Габсбургів та їхніх союзників.
2) Новим учасником війни став данський король Крістіан IV. Побоюючись за долю своїх володінь, він заручився великими грошовими субсидіями від Англії і Голландії, набрав армію і спрямував її проти імперії. Становище врятував Альбрехт Валленштейн, який в імперії створив найману 30-тисячну армію, яка існувала за рахунок вдалих грабежів. Валленштейн зайняв Померанію і Мекленбург, став хазяїном у Північній Німеччині і зазнав невдачі тільки при облозі ганзейського міста Штральзунда, якому допомогли шведи. Вторгшись разом з Тіллі в Ютландію і загрожуючи Копенгагену, він змусив данського короля, що втік на острови, просити миру. Мир був укладений у 1629 р. у Любеці. Данія зобов'язалася не втручатися в німецькі справи.
Одним з найбільших наслідків поразки протестантів на другому етапі війни стало прийняття імператором у 1629 р., незадовго до Любецького миру, Реституційного едикту. Він передбачав відновлення прав католицької церкви на все секуляризоване майно, захоплене протестантами з 1552 р.
3) Улітку 1630 р., нав'язавши перемир'я Польщі, заручившись від Франції великими субсидіями на війну в Німеччині й обіцянкою дипломатичної підтримки, у Померанії висадився зі своєю армією шведський король Густав-Адольф. Густав-Адольф, незважаючи на малу результативність допомоги саксонських військ, спрямував свою армію проти Тіллі й у вересні 1631 р. завдав йому нищівної поразки при селі Брейтенфельд біля Лейпцигу. Восени 1634 р. шведська армія, що втратила колишню дисципліну, потерпіла жорстоку поразку від імперських військ при Нердлінгені
4) Франція вирішила сама вступити у війну. Відновивши союз зі Швецією, Франція почала дипломатичні зусилля для активізації боротьби на усіх фронтах. Республіка Об'єднаних провінцій продовжувала свою визвольну війну з Іспанією і домоглася ряду успіхів у великих морських боях. Мантуя, Савойя, Венеція, Трансільванське князівство підтримали франко-шведський союз. Шведи розбили імператорську армію восени 1642 р. знову при Брейтенфельді, після чого зайняли всю Саксонію і проникнули в Моравію. Одержали ряд перемог над іспанцями в Південних Нідерландах, нанесли їм важкий удар у битві під Рокруа в 1643 р. Події ускладнилися суперництвом, що загострилося, Швеції і Данії, що привело їх до війни в 1643-1645 р. Мазаріні, що змінив померлого Рішельє, приклав чимало зусиль, домагаючись припинення цього конфлікту.
Ще в 1638 р. папа і датський король закликали до припинення війни. Через два роки ідею мирних переговорів підтримав німецький рейхстаг у Регенсбурзі.. Тільки в 1644 р. почався мирний конгрес у Мюнстері, де велися переговори між імператором і Францією; у 1645 р. в іншому, також вестфальськом місті – Оснабрюці – відкрилися переговори, на яких з'ясовувалися шведсько-німецькі відносини.
36. Просвітництво: основні ідеї та представники.
Із початком розвитку нових сус-пільних відносин формувалася і нова ідеологія, тобто система ідей, уявлень, понять, виявлених у різ-них галузях знань (філософії, етиці, літературі, мистецтві і т. д.), яка повинна була пояснити людям існуючий стан речей в суспільстві з усіма його недоліками, показати перспективи розвитку суспільства і можливі методи досягнення полі-тичних ідеалів.Ідеологічний наступ на «старий порядок» дістав назву Просвіти-тельства. Філософи, економісти, письменники виступали з передови-ми поглядами, відтак несли освіту в народ, готували його до боротьби з феодально-абсолютистським ладом.
Основоположником Просвітительства вважають Шарля-Луї Монтеск'е (1689-1755), вихідця із багатої дворянської родини. У го-ловній своїй праці «Про дух за-конів» Монтеск'е розробив теорію конституційної монархіїта. розпо-ділу гілок влади. Ідеальною формою правління для такої країни, як Франція, він вважав монархію, об-межену конституцією, яка повинна була відбити розподіл влади на три гілки, які врівноважують одна одну: законодавчу (двопалатний парла-мент), виконавчу (король і призна-чувані ним міністри) і судову (не залежну від парламенту і короля). Таким чином філософ сподівався допомогти державі уникнути не-справедливостей деспотизму, який несе абсолютна монархія. Виступа-ючи проти абсолютизму, Монтеск'е проголосив основні принципи де-мократії: свобода слова, преси, зборів, віротерпимість, рівність усіх перед законом. Критикуючи фео-дальні порядки, Монтеск'е відкидав революцію і був прибічником ком-промісу (згоди) між підприємницт-вом і дворянством. До бідних граф Монтеск'е ставився із упередження, вважаючи, що до влади їх до-пускати не можна.
Справжнім «батьком» і головним представником Просвітительства був Франсуа Аруе (1694 - 1778), який писав під псевдонімом Воль-тер. Син паризького юриста, юний Вольтер відзначався вільнодум-ством і почуттям власної гідності, відтак зазнав чимало прикрощів у житті, зокрема, був ув'язненим у Бастилії (фортеця, потім-в'язниця в Парижі). Вийшовши на волю, Вольтер написав декілька літера-турних творів, які мали величезний успіх - так почалася його літератур-на слава. Він писав поеми, трагедії, вірші, які читачі приймали із захоп-ленням. Проживши три роки в Англії, він постав не тільки як літе-ратор, а й уславився як історик, філософ, публіцист. Великим про-світителем він став тому, що всі свої твори спрямував проти деспотизму, абсолютистської сваволі, проти фе-одальних порядків.
Вольтер був велетнем і за талан-том, і за суперечливістю в поглядах. Церкву, католицизм він мав за го-ловних ворогів, але наполягав на збереженні релігії для бідних, до яких ставився з недовірою. Полі-тичні погляди Вольтера відзначали-ся поміркованістю — він проповіду-вав реформу влади «згори» і трива-лий час вірив в ідею «освіченого аб-солютизму». Не чужими були для нього і республіканські думки. На-прикінці життя він дійшов виснов-ку, що Францію не омине революція.
Важливою подією розвитку Про-світительства став вихід у світ «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ре-месел». У 1751 - 1780 pp. було ви-дано 35 томів. У цьому виданні, яке поширювало антифеодальну кри-тику на всі галузі знань, брали участь Вольтер, Монтеск'е та бага-то інших учених. Душею і головним організатором цього видання був Дені Дідро (1713 - 1784), який до-тримувався думки, що добрі закони і розумне правління мають створи-ти справедливий суспільний лад.Вважається, що жоден із фран-цузьких просвітителів не справив такого великого впливу на сучас-ників та на наступні покоління, як Жан-Жак Руссо (1712 -1778). Сек-рет надзвичайної популярності Рус-со полягав у тому, що, на відміну від тих ідеологів, які вважали власність споконвічним, «природним правом» людини, він вбачав у ній найперше порушення цих прав. Однак, твер-дячи, що приватна власність (зок-рема на землю) і породжена нею нерівність є головною причиною усіх суспільних негараздів, Руссо не пропонував знищити приватну власність, а пропонував досягти рівності у володінні нею.
Вже на початковому етапі розвит-ку особливу увагу французького Просвітительства привертає про-блема нової організації суспільства, заснованого на принципах гума-нізму. Це суспільство мало заміни-ти старий порядок. Монтеск'є і Воль-тер вірили в історичний прогрес.Монтеск'є пропагував конституцій-ну монархію, а Вольтер покладав надії на короля-філософа. Просвітителі-енциклопедисти вважали при-роду людини основою майбутнього розумного ладу. Людина народ-жується вільною, але в умовах фео-далізму перебуває в кайданах, твер-див Руссо.
37. Політика “освіченого абсолютизму” в монархії Габсбургів у другій половині XVIII ст.
Політика «освіченого абсолютизму» в Австрії почалася за імперії Марії-Терезії(1740-1780). Для посилення центральної влади було створено Державну раду. Почали робити рекрутські набори в армію, чисельність останньої зросла від 108 до 278тис. Марія-терезія встановила загальний прибутковий податок, від якого не звільнялися ні дворяни ні церква. Найвища судова влада зосередилась руках уряду. Селянамдозволили викупити свої наділи. Внутрішні мита були скасовано. У др. Пол. 18ст у Габсбурзьких володіннях особливо прискорився розвиток капіталістичного устрою. Чехія, Австрія: виробництво сукна, полотна, зброї. У 1755 у Чехії налічувалось 250 мануфактур і 188 тис робітників. Розшир і сільське господарство. Становище селян було тяжке, у Чехії залишалась особиста кріпосна залежність. Там у 1755р вибухнуло повстання. Імператорським указом відбувалось обмеження панщини до трьох днів на тиждень, але це не виконувалось. У 1781р указом Йосифа ІІ(1780-1790) особисте прикріплення селян до землі в Чехії було скасоване. Уряд був змушений піти на ці реформи, щоб послабити незадоволення селян та уникнути остат зубожіння головних платників податків у державі. За Йосифа ІІ було закрито част монастирів і секуляризовано їхні землі, посил влада губернаторів. В суді та адміністрації примусове запровадження німецької мови. Ці заходи посилили нац. гніт Австрії над іншими землями. Потім реформи Йосифа ІІ були частково скасовані. Метою політики «освіченого абсолютизму» в Австрії було зміцнити дворянську абсолютну монархію в умовах розвитку капіталістичних відносин. Буржуазія в Австрії була ще слабкою і не боролася за владу, але феодально-абсолютиський лад у цій країні уже вступив у стадію свого розкладу та занепаду, тому окремі реформи не могли усунути перешкоди для перемоги капіталізму.
38. Утвердження абсолютизму в Росії у XVIII ст.
Самодержавство ще немає абсолютизм. Для абсолютної монархії характерні: наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, сильній постійній армії, ліквідація станово-представницьких органів і установ. Всі ці ознаки були властиві і російському абсолютизму. Проте у нього були свої істотні особливості. Якщо абсолютна монархія в Європі складалася в умовах розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодальних інститутів (особливо кріпосного має рацію), то абсолютизм в Росії співпав з розвитком кріпацтва; якщо соціальною базою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства з містами (вольними, імперськими), то російський абсолютизм спирався в основному на крепостническое дворянство, стан служивого. Особливе положення феодальної аристократії (боярства) вже в кінці XVII в. різко обмежується, а потім і ліквідовується. Важливим кроком в цьому напрямі став акт про відміну місництва (1682 р.). Аристократичне походження втрачає значення при призначенні на керівні державні пости. Його замінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість государеві і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги (1722 р.) Служба для дворянина була обов'язком і продовжувалася до кінця його життя. У 1714 р. був проведений перепис дворян у віці від десяти до тридцяти років. З 1722 р. за нез'явлення на службу призначалося покарання.
Державні реформи першої чверті XVIII в. Правовий статус дворянства був істотно змінений ухваленням Указу про єдиноспадкування 1714 р. Цей акт мав декілька наслідків: юридичне злиття таких форм земельної власності, як вотчина і маєток, привело до виникнення єдиного поняття "Нерухома власність". На її основі відбулася консолідація стану. Встановлення інституту майорату - спадкоємства нерухомості тільки одним старшим сином, не властиво російському праву. Метою було збереження від роздроблення земельної дворянської власності. Реалізація нового принципу приводила, проте, до появи значних груп безземельного дворянства, вимушеного влаштовуватися на службу по військовій або по цивільній лінії.
Логічним продовженням Указу про єдиноспадкування стала Табель про ранги (1722 р.). Сформульована Табелем про ранги нова система чинів і посад юридично оформила статус правлячого класу. Були підкреслені його службові якості: будь-який вищий чин міг бути привласнений тільки після проходження через весь ланцюжок нижчих чинів. Встановлювалися терміни служби в певних чинах.
У 1721 р. була установлена Вотчинна колегія, що замінила Помісний наказ, в 1722 р. з єдиної берг-мануфактур-коллегии виділилася Мануфактур-коллегия, на яку, окрім функцій управління промисловістю, були покладені завдання економічної політики і фінансування. За берг-коллегией залишилися функції горнодобычи і монетної справи. Із смертю патріарха Адріана в 1700 р. вирішенням Петра 1 було скасовано російське патріаршество. Був створений Духовний Колегіум, майбутній Святійший Синод, що став найвищим органом церковного управління. Синод очолював світський чиновник - обер-прокурор, що спирався на штат церковних фіскалів. У 1708 р. вводиться нове територіальне ділення держави, внаслідок чого утворилося вісім губерній. В ході реформи (до 1715 р.) склалася трехзвенная система місцевого управління і адміністрації: повіт - провінція - губернія.
Палацові перевороти Не зважаючи на вікові традиції, Петро переглянув порядок престолонаслідування.Законний престолонаслідник (царевич Олексій) був позбавлений права спадкоємства. У 1722 р. видається "Указ про спадщину престолу", утвердивший право монарха із власної волі призначати спадкоємця.Але указ не працював. Вже в 1725 р. гвардія звела на трон Катерину 1, при якій фактично країною правив князь Меншиков. У 1727 р. царем став дванадцятирічний Петро II.У 1726 р. створюється Верховна Таємна Рада, що зосередила в своїх руках вирішення всіх питань внутрішньої і зовнішньої політики. Верховна Таємна Рада почала розглядати скарги на дії Сенату і підбирати кандидатури майбутніх сенаторів. При такому сусідстві Сенат перетворився на одну з колегій. Верховна Таємна Рада набуває законодавчих повноважень.У 1730 р. "верховники" запропонували престол Ганні Іванівні, але з "кондиціями", що урізували її владу у дусі конституційної монархії. Проте за підтримки дворян Ганна стала самодержцем. Правив її фаворит Бірон. Біроновщина запам'яталася як страшне 10-ліття в історії Росії. У 1740 р. царем став 2-місячний Іван V. У 1741 р. гвардія звела на престол Єлизавету Петрівну. Вона припинила страти. Але вона ж дозволила дворянам засилати селян до Сибіру. Петра III повалила Катерина II. Вийшло так, що після смерті Петра 1 правили жінки і їх фаворити. Історія ніби прагнула наочно показати, що сильні монархи були швидше виключенням з правил. Багато плодів реформ Петра знаходилися в занепаді.
Що виникли ще при Петрові 1 спеціальні політичні репресивні органи інтенсивніше почали розвиватися в другій чверті XVIII в. Перетворення 1713-1718 рр. укріпили систему розшукових канцелярій і в 1718 році утворюється центральний орган - Таємна канцелярія. Після її ліквідації в 1726 р. Контрольно-розшукові і наглядові функції переходять до Верховної Таємної ради, а потім в 1731 р. спеціально створеної Канцелярії таємних розшукових справ. Це був у власному сенсі слова каральний орган, прототип таємної поліції.
39. Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії та утворення США.
Війну за незалежність колоній, яка по суті була Американською революцією XVIII ст можна поділити на три етапи.
І-ий етап - з квітня 1775 року, коли почалися воєнні дії і закінчився проголошенням незалежності США в липні 1776 р.
Основною подією другого етапу Американської революції була спроба об’єднання колоній, формування центральної північноамериканської влади і підписання „Статей Конфедерації і вічного союзу”.
Третій етап закінчився прийняттям Конституції США в 1787 році і поправок до неї, які носили демократичний характер і були оформлені, як „Білль про права”.
Прихильники збереження панування Англії складалися головним чином з крупних землевласників сх..р-нів, власників земель, дарованих королем, частини плантаторів, привілейованих купців, які побоювалися втрати англійського ринку, урядовців, англійського духівництва. Ці групи населення складали основу консервативної течії – роялістів. Її представники іменували себе торі. Сили опозиції об'єдналися під з назвою вігів.
По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній. Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення.
10 травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, відіграв роль першого центрального уряду. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.
Вершиною революції стало прийняття Конгресом Декларації незалежності. В червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію. „Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь–яких зобов'язань перед британською короною. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.
Конституції штатів протиставили принцип колегіальності виконавчої влади. В кожному штаті створювалася виконавча рада, губернатор (або президент) був не більш ніж її головою.
21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою „Статті конфедерації і вічної унії”, за яким колонії мали утворити „постійний союз дружби” з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися „Об'єднані колонії Північної Америки”
Перемога у війні за незалежність була досягнута. Але результати її не вирішували соціально-економічні питання. Плантатори і крупна буржуазія старалися використати наслідки війни в своїх інтересах.
У травні 1775р у Філадельфії відкрився 2-ий Континентальний конгрес. Б-сть конгресу схилилась до розриву з Англією. Конгрес визнав свою армію – головнокомандуючий – Вашінгтон.
4 липня 1776 Конгрес прийняв Декларацію незалежності. Вона проголошувала, що колоніальний гніт сеперечить невідчужуваним правам людини на свободу, життя, що повсталі колонії об’єднані в США є вільні і незалежні від д-ви.
Головим авторитетом декларації був Джеферсон. Він вніс до Декларації пункт про с касування рабства, що викликало протест плантаторів.. Він у ідеалізував дрібну власність фермерів та ремісників.
Конгрес схвалив проест Джеферсона після того як спеціальна комісія внесла до нього зміни. Пункт в якому засуджувалось рабство було знято..
Декларація була прогресивним і революційним документом. Вонга проголошувала принцип народного верховенства, рівності людей у правах і правол народу скинути тиранію, щоб ств. новий уряд. Вперше в історії представницькі збори в особі конгресу проголосили ці революційні принципи.
Проголошення Декларації піднесло авторитет Конгресу в народі і дало змогу буржуазії і плантаторам зберегти за собою керівну роль у ході північноамериканської революції.
40. Велика французька революція кінця XVІII ст.: основні етапи та історичне значення.
У XVIII ст. французькі королі володіли абсолютною (необмеженою) владою. Король міг установлювати та стягувати будь-які податки, видавати та скасовувати закони, оголошувати вій ну та укладати мир, вирішувати всі адміністративні та судові справи. Вершиною французького абсолютизму було правління Людовіка XIV (1638-1715 pp.). «Держава — це я», — любив повторювати він. Один з його наступників Людовік XVI (1754— 1793 pp.) говорив: «Це законно, тому що я хочу цього». Свавілля королівської влади, привілеї дворянства, феодальні побори та тяжкі податки, обмеження купівлі-продажу землі, внутрішні митниці, цехи, різноманітність одиниць вимірювання та ваги, відсутність політичних прав спричинили глибоке незадоволення абсолютної більшості населення на чолі з буржуазією.
Розкіш королівського двору (брат короля наробив боргів на 23 млн. ліврів, а королеву Марію-Антуанетту називали «мадам Дефіцит» — вона витрачала гроші, коли хотіла і на що хотіла) призвела до фінансової катастрофи. Король змушений був погодитись на скликання Генеральних штатів, які не збиралися вже 175 років (з 1614 p.). Ситуацію погіршувало зростання цін на продовольство із-за засухи (1785 p.), сильного граду (1788 p.), суворої зими (1788-1789 pp.). державний борг зріс з 1,5 млрд. у 1774 р. до 4,5 млрд. ліврів (1788 p.). Уряд спочатку вирішив поширити стягнення податків з духовенства та дворянства. Але збори нотаблів (принців, герцогів, архієпископів) різко запере чували проти цього. Таким чином, дворянство — опора монархії першим виявило непокору королю.
5 травня 1789 р. король відкрив засідання Генеральних штатів. Місяць часу пішов на те, щоб перевірити законність обрання кожного депутата. 17 червня 1789 р. депутати третього стану (серед них було 200 юристів) проголосили себе та ту частину дворян і духовенства, які до них приєдналися, Національними зборами. Це означало, що вони мали право говорити від імені всієї нації.
9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто такими, які мають установити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. У Парижі почалося повстання, і 14 липня 1789 р. повсталі взяли фортецю-в'язницю Бастилію. Цей день вважається днем початку Великої французької революції. Фортецю зруйнували, а на її місці з'явилася табличка з написом: «Тут танцюють!». Створюється Національна гвардія, командуючим якої став герой війни за незалежність США маркіз Лафайєт.
26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина» — документ всесвітньо-історичного значення. У першій же статті підкреслювалося, що «люди народ жуються і залишаються вільними та рівними в правах...». Стаття 2 стверджувала, що «мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних та невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гніту». Стаття 4 розкривала суть поняття свободи: «Свобода полягає в можливості робити усе, що не приносить шкоди іншому».
У Декларації викладалися основи законності: нема злочину — нема покарання (ст. 7), презумпція невинності (ст. 9), принцип співрозмірності злочину і покарання. Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет нації, виняткове право народу на створення законів.
У цей час значну роль у політичних подіях починають відігравати політичні клуби. Особливою популярністю користувався «Клуб друзів конституції», який збирався у приміщенні монастиря Святого Якова і тому став відомим як Клуб якобінців. Одним з найвпливовіших членів цього клубу був адвокат Максиміліан Робесп'єр, який мав прізвисько «Непідкупний». Члени цього клубу, частина яких вийшла з якобінців, проводили засідання в монастирі корділ'єрів, тому їх називали Клубом кордільєрів. Тут популярність здобули Дантон, Марат, Ебер, Шометт. Помір ковані якобінці утворили Клуб фейянів на чолі з Лафайєтом.
21 червня 1791 р. король і королева спробували втекти з революційного Парижа, переодягнувшись у простий одяг. У при кордонному містечку Варенн вони були упізнані й повернені у столицю. Це зменшило монархічні настрої і збільшило республіканські.
З вересня 1791 р. було прийнято першу Конституцію Франції. Законодавча влада мала належати Законодавчим зборам, а виконавча — королю; Виборче право було обмежене (з 26 млн. його отримали 4,5 млн. осіб).
1 жовтня 1791 р. почали свою роботу Законодавчі збори. Значний вплив на вирішення питань мали Бріссо та представники департаменту Жиронда, тому вони ввійшли в історію як жирондисти. їм опонували представники групи «Гори» (монтаньяри). їх називали так тому, що вони зазвичай сиділи в залі засідань на верхніх лавах. Законодавчі збори розділилися на три політичні табори: «ліві» (тому що сиділи ліворуч від президії) — 135 депутатів (якобінці); болото (350 депутатів), які весь час сумнівалися і підтримували тих, хто сильніший; «праві» (250 депутатів) — конституціоналісти-монархісти, які вважали революцію закінченою. У цей час у Франції було скасовано становий поділ, спадкові титули, ліквідовано цехи, внутрішнє мито.
Проти революційної Франції уклали союз Австрія, Пруссія та Великобританія (перша антифранцузька коаліція — усього їх було 7). Законодавчі збори звернулися до населення із закликом «Вітчизна в небезпеці!». До Парижа почали прибувати загони добровольців, один з яких приніс бойову пісню марсельського батальйону — «Марсельєзу», яку написав військовий інженер Руж де Ліль. її мотив став державним гімном Франції.
У ніч на 10 серпня 1792 р. озброєні маси увірвалися до королівського палацу і заарештували короля. Було створено надзвичайний трибунал, а на площі Карусель збудовано гільйотину — винахід доктора Гільйотена — машину для відрубування голів.
21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням Національний конвент оголосив про скасування королівської влади й оголосив Францію республікою. У Конвенті було 200 жирондистів, 100 монтаньярів — інші 450 становили «болото». Короля судили, визнали винним у зраді на підставі знайдених у його сейфі документів. 21 січня 1793 р. короля стратили. День проголошення республіки — 21 вересня 1792 р. був оголошений днем «нової ери» — IV року Свободи, першого року Республіки.
У Конвенті відбувся розкол. Жирондистів вивели з його скла ду, а згодом стратили. Почався третій етап революції. На першому етапі (1789-1792 pp.) при владі перебувала велика буржуазія, представлена фейянами. Середня буржуазія в особі жирондисті була при владі в 1792-1793 pp. Період 1792-1794 pp. ознаменувався переходом політичної влади в країні у руки дрібної буржуазії та її політичного крила — якобінців.
Проте в лавах революціонерів з'явились істотні розходження. Нова буржуазія стала згруповуватись навколо Дантона. Ебертисти критикували Комітет громадського порятунку за недостатню боротьбу з продовольчою кризою. Восени 1793 р. почався масо вий терор. Прихильники Робесп'єра пояснювали його необхідністю захисту «оточеного табору». Чіткої програми терору в них не було. Ебер на сторінках своєї газети прославляв «святу гільйотину». «Ворогів народу» зв'язували по 20-200 осіб і розстрілювали з гармат, топили в баржах у річках. Були страчені Ебер, Шометт, згодом Дантон.
Робесп'єр пропонує Конвенту новий закон про посилення терору. Ішлося про ліквідацію правосуддя. Для звинувачення не вимагалося жодних доказів, звинувачені позбавлялися права захисту. Смерті заслуговував кожен, хто «викликав падіння духу», «поширював неправдиві відомості» тощо. У в'язницях Парижа в цей час знаходилося 8 тис. ув'язнених. На гільйотину посилали по 50 осіб зразу. Загинув і сам автор цього «винаходу». Аналіз жертв терору свідчить, що дворяни становили серед них усього 9%. Інші — 91% — це рядові учасники революції, серед них 28% — селяни, 30% — робітники. Справжніх винуватців зловживань — 0,1 %.
Проти Робесп'єра організовується змова. 27 червня 1794 р. його звинуватили в узурпації влади та тиранії. За день його стратили. Переворот 27 липня 1794 р. (9 термідора за новим революційним календарем) означав кінець революційної системи. Якобінський клуб було розгромлено. Почався «білий терор».
41. Наполеонівські війни та їх наслідки.
Наполеонівські війни – війни Франції, які вона вела в період консульства (1799-1804) та імперії (1804-1815). Війни ці велися в інтересах нової військової та цивільної аристократії Франції і мали загарбницький характер.
У 1805 р. було створено 3 антифранцузьку коаліцію у складі Англії, Австрії, Росії, Швеції. 21 жовтня 1805 р. відбулася Трафальгарська битва, де було розгромлено франко-іспанський флот. Наполеон отримав поразку на морі. Зовсім інша картина складалася на сухопутному театрі воєнних дій. Зокрема, Наполеон здобув перемогу 2 грудня 1805 р. під Аустерліценом, розбивши австрійську та російську армії.
У 1806 р. до Англії та Росії приєдналася Пруссія, так утворилася 4 антифранцузька коаліція. Вирішальна битва відбулася 14 жовтня 1806 р. під Ієною. Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон прибув до Берліна, де 21 листопада підписав декрет про Континентальну блокаду, згідно з яким у всій Французькій імперії та залежних від неї країнах найсуворіше заборонялося торгувати з Англією. Блокада мала зруйнувати економіку Англії.
Розгром Пруссії не привів до остаточної перемоги над 4 коаліцією. Росія продовжувала війну. У двох битва 1807 р. у Східній Пруссії біля Пресиш-Ейлау та під Фрідландом французька армія зазнала значних втрат від російської армії. Почалися переговори про мир, якого птребували обидві держави. Так, 7 червня 1807 р. в Тільзіті було підписано мир і союзний договір між Росією та Францією, згідно з яким Олександр І: визнавав проведені зміни Наполеоном у Європі; приєднувався до Континентальної блокади; одержував право на свободу дій проти Швеції і Туреччини; не погодився на ліквідацію Пруссії як самостійної держави і вона була збережена, хоча й у розчленованому вигляді.
У Європі склалася нова розтановка сил: фактично договір передбачав панування двох сильних держав при умові значної переваги Франції. Але це не задовольнило Наполеона, який хотів домогтися абсолютного панування в Європі. Олександр І також не хотів миритися з послабленням позиції Росії. Це визначило нетривкість і нетривалість Тільзітського миру, який був скоріше просто перемир’я.
Перша анти французька коаліція розпалася, хоч Англія та Австрія, маючи підтримку ряду невеликих німецьких та італійських держав, продовжували війну. Тому французький уряд вирішив завдати удару по цих двох сильних європейських державах. Це питання зумів вирішити генерал Бонапарт, який зумів придушити роялістський заколот. Взявши під своє командування італійську армію та разом з нею діставшись рівнин Пн. Італії, протягом квітня-травня 1796 р. здобув ряд перемог над австрійцями та їхнім союзником П’ємонтом. 10 травня французи перемогли австрійців біля Лоді. У серпні-листопаді 1796 р. та на початку 1797 р. австрійська армія зазнала ще кількох поразок. Остерігаючись просування французів до Відня, Австрія наважилась піти на укладення
!!! Бонапарт перемагав, через те, що застосував нову стратегію і тактику армії. А також похід в Італію підтримувався революційними настроями населення італійських міст. Тут було повалено кілька монархічних режимів.
Коли Бонапарт повернувся, то Директорія вже його призначила командувачем англійських військ, які готувалися до вторгнення на Британські острови. Але Бонапарт запропонував Директорії план походу в Єгипет і ті погодились. Походів був далекий і небезпечний, а на той час Бонапарта в Парижі Директорія почала боятися, таким чином хотіла його позбутися.
Формально Єгипет належав Османській імперії. Захоплення його загрожувало планам Англії в Індії. Хоча Бонапарту і дісталася перемога в битві біля пірамід, в цілому похід не вдався. Французька армія опинилася в ізоляції. Незвичний клімат і хвороби важко позначились на війську. Зовсім не було контакту з місцевим населенням, яке не розуміло закликів французів. Ситуація була критична, проте Бонапарт зумів вернутися на батьківщину у жовтні 1799 р., але без війська.
Причини: Кінцева мета – розгром Англ і завоюв Фр світового панування. Здісн цю мету Фр планув через розгром всіх вел Європ держ, почин з Росії.
1 – Наполеон після Тільзитського миру порушив обіцянку не заважати приєднанню до Росії дунайських князівств і підбурював Туреччину та Іран продовжувати війну з нею.
2 – Наполеон був не задов. ↑ мит в Росії на фр товари і що вона, не зваж на континентальну блокаду, і далі ввозить товари з Англ
3 – використання Наполеоном герцогства Варшавського як воєнного плацдарму і як союзника проти Росії.
Наполеон уклав 1812 рр союзні договори з Прусією(надала йому тер Сх Прусії для зосер армії перед вторгненням) і Австрією – надали по 1му корпусу + вели таємні переговори з царем. 5 квітня – союз з Швецією: забезпечив відсутність загрози пн. І пд. європ част Росії.
Стратегічний план Наолеона полягав у рос армій поодинці, після чого мала настати капітуляція Рос. 24 червня армія Н вторглася в Росію, рос армії зєднались біля Смоленська і поч. відступати до Москви. Головноком рос армії ген Кутузов вирішив дати бій на підступах до Москви – Бородінська битва поч. 7 вересня 1812 – вел перемога рос армії, фр розбиті, але не вщент. Відступ рос – Кутузов виріш пожертвувати столицею, щоб зберегти рос армію і забезп перемогу. У бою під Малоярославцем рос війська відкинули фр армію з пд. напряму на розорену Смоленську дорогу. – фр армія вел втрати під час переправи через Березину. Наполеон поверн у Фр.Холодна зима прискорила повний розгром. Імперії Наполеона І було завдано смертельного удару. Згодом імператор сам назвав свій російський похід «фатальною помилкою».
42. Віденський конгрес та його рішення.
Віденським конгресом завершився період наполеонівських воєн. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з’їхалось 216 представників усіх європейських держав, крім Туреччини. Головну роль серед них відіграли найсильніші переможці Наполеона – Росія, Англія, Австрія. Учасники конгресу прагнули відновити панування дворянства в державах, яких переміг був Наполеон. Однією з най важливіших цілей учасників конгресу було задоволення їхніх власних загарбницьких територіальних претензій через переділ Європи й колонії. Конгрес зібрався у вересні 1814 р. Зважаючи на центральне положення Австрії в Європі, Відень було вибрано місцем засідань конгресу.
9 червня 1815 р. представники Австрії, Англії, Іспанії, Росії, Португалії, Пруссії, Швеції і Франції підписали Заключний генеральний акт Віденського конгресу, який переділив політичну карту Європи:
- Франція позбувалася всіх завоювань і поверталась до своїх кордонів 1790 р.;
- Бельгія і Голландія об’єднувались у Нідерландське королівство;
- Швейцарія стала нейтральною державою, у складі її було 19 кантонів;
- на пн-зх Італії відновлювалось Сардинське королівство, йому повернули Савойю і Ніццу;
- на престоли Тоскани і Парми були посаджені монархи з династії Габсбургів;
- від Данії, вірного союзника Франції, було відокремлено Норвегію і передано її Швеції;
- Росії дісталась більша частина колишнього Великого герцогства Варшавського. Ця територія входила до складу Російської імперії під назвою Королівства Польського. Заключний акт закріпив за Росією Фінляндію і Бессарабію;
- Австрія майже повністю повернула всі території, втрачені в 1800-1809 рр. в ході наполеонівських війн. Володіння Пруссії збільшувалися, її вплив в Німеччині зростав;
- Англія отримала, колишні голландські, французькі, а потім деякі іспанські, португальські колонії;
- на території Німеччини було утворено Німецький союз, в склад якого увійшло 38 держав і 4 вільних міста під головуванням Австрії.
43. Польське питання у міжнародній політиці (1795-1815 рр.).
Австрія в результаті першого розділу отримала території по північному схилу Карпатського хребта, населені поляками і українцями. Майже всі вони залишалися у складі Австрії до 1918 і мали назву «Королівства Галіция і Лодомерія». По третьому розділу в її склад були включені землі між річками Піліцей, Віслою і Бугом, які отримали офіційну назву «Західною Галіциі». У 1803 всіх цих землі були об'єднані в одну провінцію, але в результаті війни з Францією в 1809 Західні Галіция і Замойський округ були загублені. Галіция була розділена на 18 округів, керованих окружними начальниками – старостами. На чолі самої провінції стояв губернатор. У 1775 в Галіциі був установлений становий сейм, в якому засідали представники трьох станів: магнатів, шляхти і королівських міст. Проте повноваження сейму були обмежені: він міг обговорювати уявлення, зроблені урядом і звертатися до імператора з покірними проханнями. Колишні коронні маєтки, а також маєтки ліквідованого ордена єзуїтів стали власністю австрійської держави. Ці землі використовувалися для залучення колоністів, які вербувалися з прірейнських князівств. У 80-х 18 в. на Галіцию розповсюдилися реформи, проведені в імперії Йосипом II, зокрема, була відмінена особиста залежність селян, зроблена спроба обмежити їх повинності.
Польські патріоти не змирилися з втратою країною державної незалежності. У Варшаві в 1798 виникло таємне «Суспільство польських республіканців». У багатьох європейських країнах існували польські представництва, які об'єднувала паризька еміграція. Генерал Я.Г.Домбровський запропонував французькому уряду – Директорії – проект створення польських легіонів, який був спочатку прийнятий. Передбачалося, що легіони вступлять в Галіцию і стануть ядром повстання. Наполеон Бонапарт, що проте прийшов до влади у Франції, переформував польські легіони в звичайні французькі війська. У 1806, зайнявши Берлін і просуваючись до меж польських земель, Наполеон доручив Домбровському сформувати польську армію і спробував встановити контакт з Костюшкой. Проте вимоги останнього про відновлення Польщі в старих межах були для Наполеона неприйнятними. Після перемоги наполеонівської армії під Фрідландом, в Тільзіте в 1807 було поміщено угоду про освіту з частини польських земель Варшавського князівства. Князем став Фрідріх Серпень Саксонський. За конституцією 1807 князівство оголошувалося спадковою конституційною монархією. Монархові належала виконавча влада і законодавча ініціатива. Він міг призначати міністрів і інших вищих посадових осіб. При нім полягала Рада міністрів і Державна рада (Rada Stanu), що була дорадчим органом і що одночасно виконував функції вищого адміністративного суду. Сейм князівства, що складався з двох палат, мав обмежені компетенції. По французькому зразку держава підрозділялася на департаменти, во розділу дооторих стояли префекти, що знаходяться в прямому підпорядкуванні міністра закордонних справ. Конституція не гарантувала князівству повної державної самостійності: внутрішня його політика залежала від саксонського короля, а армія знаходилася під французьким керівництвом. Крім того, спеціальний представник Франції здійснював контроль за діяльністю уряду князівства. Проголошувалася відміна кріпосної залежності і рівність всіх перед законом.
21 грудня 1807 був введений в дію пункт конституції про відміну кріпосного має (земля і споруди при цьому переходили у власність поміщика) рацію, а в 1808 на князівство розповсюдилася дія норм буржуазного права, закріплених Кодексом Наполеона. У 1809 до складу князівства за мирним договором з Австрією увійшли Західні Галіция і Замойський округ. У 1812 польські війська брали участь у вторгненні Наполеона до Росії. Для залучення на свою сторону жителів Литви сейм князівства оголосив себе «генеральною конфедерацією Королівства Польського» і прийняв маніфест про відновлення майбутньої Польщі. Проте особливого ентузіазму звернення сейму в Литві не викликало, а незабаром, після поразки Наполеона в Росії, в конфедерації почався розбрід. Більшість серед аристократії і шляхти висловилися за угоду з Олександром I. Російський імператор в березні 1813 призначив тимчасовий уряд князівства.
44. Визвольна боротьба балканських народів проти Порти в першій третині XIX ст.
45. Промисловий переворот в Англії та його наслідки.
Батьківщиною першого промислового перевороту була Англія. Соціально-економічні передумови для його здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст. Важливою передумовою промислового перевороту була буржуазно-демократична революція середини XVII ст., яка ліквідувала основні перепони розвитку підприємництва, розчистила шлях для становлення індустріального суспільства.
Цьому сприяв і аграрний переворот ХVІ-ХVІІ ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі, сільське господарство. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості. До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації — важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому. Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість. Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту було географічне розташування Великобританії та природно-економічні умови країни — водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості. Зовнішньоекономічні умови — постійний попит в Європі на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забезпечував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислового перевороту. Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів. Механік Джон Кей у 1733 р. удосконалив ткацький верстат «летючим човником». Винахідником - ткачем Джеймсом Харгривсом у 1764 р. була винайдена механічна прядка «Дженні», на якій можна було працювати з 16-18 веретенами. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив «мюль-машину», яка базувалася на принципах роботи прядки «Дженні», але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і стала технічною основою механізованого прядіння.
Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е.Картрайта у 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилися перші машини і фабрики. У 60-80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузях промисловості.
Епохальне в історії промисловості значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Уатта, який у 1769 р. винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уатт удосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії британської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття заводу парових машин (неподалік Бірмінгема), парові машини почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 р. у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Уатта, їх кількість та потужність постійно зростала.
Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого складали винахід і широке застосування токарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших транспортних засобів. Наявність парової машини зробило можливим її застосування на залізничному і морському транспорті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р.Тревтик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 р. пройшов перші випробування і розвивав швидкість у 22 км/год. У 1830 р. була збудована перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівництво залізниць викликало корінні зміни в економіці Англії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.
Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. Англія перетворилася у «майстерню» світу, її винаходи знаходили застосування у багатьох країнах. Змінилася соціальна структура суспільства, збільшилася кількість робітників, які становили 45,5% зайнятого населення. Прискорилася урбанізація Англії. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.
46. Революція 1848 р. у Франції. Конституція Другої республіки.
1845 та 1846 роки у Франції були неврожайними. Економічна криза 1847 року зробила нестерпним і без того важке становище бідноти, яка почала вимагати законодавчо-го закріплення права на працю. Соціалісти заявляли, що вони готові захищати інтереси міської бідноти-пролетарів. Не-вдоволеними правлінням короля Луї-філіппа були і демокра-тичні республіканці, які висту-пали за ліквідацію королівської влади та демократичне перетво-рення суспільства, в тому числі і загальне виборче право. Опозиція організувала публічні "бенкети, під час яких проголошу-вались під виглядом тостів промо-ви із критикою уряду і вимогами реформ. 22 лютого 1848 року Луї-Філіпп заборонив один із таких бенкетів, на якому планувалось проголосити промови щодо нової виборчої реформи. У відповідь на це повстали студенти, робітники, ремісники. Вони оволоділи казар-мами Паризького гарнізону та ба-гатьма урядовими закладами. Луї-Філіпп Орлеанський зрікся престо-лу і втік в Англію. Того самого дня під тиском повстанців, які увірва-лися до Бурбонського палацу, була повалена монархія, припинила свою роботу палата депутатів й ут-ворився Тимчасовий республі-канський уряд.Створення Тимчасового уряду являло собою спробу політичного компромісу.
25 лютого у Франції була прого-лошена Друга республіка (Пер-ша —1793 р.). За декілька днів спе-ціальним декретом:
— було введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року;
— уряд ухвалив декрет «Про пра-во на працю», яким було гаранто-ване обов'язкове працевлаштуван-ня для всіх безробітних;
— була створена Люксембурзька комісія з праці на чолі з Луї Бла-ном та Альбером.
23 квітня на основі загального виборчого права відбулись вибори до Установчих зборів. Республі-канці отримали близько 500 місць з 880, демократи - близько ста. Ні соціалісти, ні монархісти не мали в новообраному парламенті відчутно-го представництва. Першим рішен-ням цього органу стала відмова створити міністерство праці, про яке мріяли робітники. В середині травня були заарештовані лідери робітничої опозиції і закриті рево-люційні клуби. Дії уряду, в тому числі і закриття Національних май-стерень, спричинили повстання в Парижі 23-26 червня. Придушен-ня його супроводжувалося жорсто-ким терором.У листопаді 1848 року була прийнята Конституція Другої республіки. Вона включала по-ступки прибічникам монархії. Від-повідно до Конституції:
— у Франції запроваджувалася президентська влада. Президент мав майже королівські повноважен-ня був практично не залежним від парламенту, міг призначати мі-ністрів і державних чиновників;
— функції парламенту були обме-жені тільки законотворчою діяль-ністю.
Велика влада президента дава-ла йому можливість розправитись із парламентом. Президентські вибо-ри відбулися 10 грудня 1848 року. Переміг на них небіж Наполеона І Луї Бонапарт. Він дістав підтрим-ку монархічне налаштованих про-мислово-фінансових прошарків сус-пільства і численного французько-го селянства. Для підтримки пре-зидентської влади було створено «партію порядку», яка об'єднала прихильників монархи. Робота Ус-тановчих зборів у той період трива-ла в жорстких баталіях з президентом. Тому в лютому 1849 року було прийнято ухвалу про розпуск зако-нодавчого органу. Нові вибори до Законодавчих зборів, які відбулися в травні того ж року, привели до в лади монархістів, завдавши повної поразки республікансько-демокра-тичному рухові. У 1850-1851 роках у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бона-партистами та їхніми противника-ми за внесення в конституцію по-правки про можливість переобран-ня президента на другий термін. Діставши відмову, бонапартисти по-спішно починають готувати дер-жавний переворот. В ніч на 2 груд-ня 1851 року війська Луї Бонапар-та швидко зайняли основні дер-жавні заклади. Були заарештовані лідери опозиційних груп. У Парижі запровадили стан облоги і скасува-ли загальне виборче право. Цей переворот схвалила частина вели-ких промисловців, фінансистів, офі-церів. Католицьке духівництво зак-ликало народ підтримати президен-та. Невелика група республіканців і демократів, серед яких помітну роль відігравав відомий письмен-ник Віктор Гюго, намагалася підняти повстання, але у збройній сутичці з регулярними військами повстання зазнало невдачі. Серйоз-ніший опір бонапартистам чинили провінції. У 20 департаментах Цен-тральної та Південної Франції по-чалися селянські заворушення, до яких приєдналися робітники. При-душивши виступи, влада розгорну-ла терор по всій країні - 26 тисяч чо-ловік було заарештовано. У січні 1852 року, було введено в дію нову Конституцію, відпові-дно до якої вся повнота влади у Франції передавалася президен-тові, а через рік після перевороту, 2 грудня 1852 року була проголо-шена Друга імперія, a Луї Бона-парт дістав титул імператора - На-полеонаІII.
47. Революція 1848 р. в Німеччині. Проблема об’єднання країни.
До 1848 року в Німеччині склалися передумови революції. Головними вимогами революціонерів стали бо-ротьба проти політичної роздробле-ності німецьких держав та наяв-ності пережитків феодалізму. Деякі німецькі володарі підтримували вимогу об'єднання держави, однак намагались не допустити кривавої революції. Об'єднання, таким чи-ном, могло пройти як «знизу», шля-хом революційного повстання наро-ду і громадянської війни, так і «зго-ри», зусиллями найбільших німець-ких держав. Революційні події почалися в південно-західній і західній частинах Німеччини після того, як наприкінці лютого 1848 року народна демонстрація в Бадені подала до парламенту гер-цогства петицію з вимогами:
— свободи преси і зборів; —запровадження суду присяжних, народної міліції;
— скликання загальнонаціональ-них Установчих зборів.
Під тиском робітників більшу ча-стину вимог було задоволене. Мо-нархи південно-західних і західних німецьких держав, намагаючись не допустити розростання революції, передали владу в руки лібералів в союзі з дворянством. Внаслідок цьо-го революція пішла на спад. Революційні події в наймо-гугніїшй німецькій державі - Прус-сії —почалися в найбільших промис-лових осередках. З березня 1848 року в Кельні робітники і ремісни-ки, оточивши ратушу, вимагали проведення реформ. Через три дні революційна хвиля прокотилася столицею Пруссії—Берліном. Упро-довж 10 днів у місті відбувалися де-монстрації, які часто переходили у збройні зіткнення з поліцією та військами. У ніч на 18 березня прусський король Фрідріх-Вільгельм IV ви-дав два укази:
— про скасування цензури;
— про скликання З'єднаного ландтагу (парламенту), обіцяючи дати Пруссії конституцію. Ця обіцянка не задовольнила по-встанців, відтак вони почали зводи-ти барикади. Зіткнення з королівсь-кою гвардією тривали протягом кількох днів. А коли солдати поча-ли переходити на бік повстанців, ко-роль вимушений був віддати наказ вивести війська із столиці. Незва-жаючи на велику кількість убитих і поранених, революція вочевидь мала успіх. Задля подальшої бо-ротьби з повсталими король нава-жився на політичний компроміс з юнкерством (дворянством) і лібера-лами, потай озброюючи при-бічників монархії. Одночасно 22 бе-резня Фрідріх-Вільгельм IV видав указ про демократичні перетворен-ня, загальне озброєння народу, про запровадження суду присяжних; було створено помірковано-лібе-ральний уряд, який мав встанови-ти конституційну монархію. В окремих державах Німеччини успі-хи революції сприяли піднесенню нащонально-об'єднавчого руху. Го-ловним політичним мотивом руху став заклик до скликання загаль-нонімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 року відбулися вибо-ри до загальнонімецьких Установ-чих зборів, Франкфуртського парламенту. В ньому були пред-ставлені багаті підприємці та інте-лігенція - професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнавали цей представницький орган.
Восени 1848 року становище в Пруссії змінилося на користь коро-ля. У листопаді з Берліна до Бран-денбурга були перенесені засідан-ня Установчих зборів, а на почат-ку грудня оприлюднено «подаро-вану» згори Прусську конститу-цію. Ця Конституція, яка загалом зберігала завоювання березневої революції, в тому числі загальне ви-борче право і демократичні свободи, залишила за королем право розпус-кати парламент. На додаток до неї наприкінці травня 1849 року було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким усі виборці поділялися на три класи згідно із майновим цензом. Кожен із класів мав право на однакову кількість го-лосів у парламенті, хоча зрозуміло, що класи були неоднаковими за кількістю виборців. 28 березня 1849 року Франкфурт-ський парламент схвалив демокра-тичну Імперську конституцію, однак, беручи приклад із пруссько-го короля, монархи малих німецьких держав відхилили її. У травні по-чався новий етап революцій у Німеч-чині. Започаткувало його повстання у Дрездені на підтримку конституції. Значну роль в організації цього по-встання відіграв російський анархіст М. Бакунін. Упродовж кількох днів війська не могли подолати опір. Потім події перекинулися на Рейнсь-ку провінцію Пруссії. Становище для монархії ускладнилося з почат-ком переходу окремих військових частин на бік повстанців. Король послав для придушення їх регуляр-ну 60-тисячну арміїо, яка знищила останні вогнища революційного опо-ру. До осені 1850 року стало воче-видь зрозумілим, що нового револю-ційного піднесення вже не буде.
Головна проблема тогочасної Німеччини - об'єднання країни -вирішена не була ні революціонера-ми, ні правлячими німецькими во-лодарями.
48. Становлення незалежних держав на Балканському півострові в останній третині XIX - на поч. XX ст.
Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 pp., об’єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870-1871 pp. призвели до зміни співвідношення сил на Європейському континенті й до загострення міжнародних відносин.
Німецький канцлер Отто Бісмарк прагнув утвердити повне панування Німеччині в Європі та світі. Для цього він шукав союзників, перш за все, у протистоянні з Францією.
У 1873 р. між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено Союз трьох імператорів (німецький імператор Вільгельм І, австро-угорський імператор Франц-Йосиф, російський імператор Олександр ІІ). Проте у 1875-1877 pp. Росія не підтримала Німеччину під час франко-німецьких протистоянь, тобто на ділі виступила як гарант безпеки й незалежності Франції. Це привело до франко-російського зближення.
Тим часом антиросійська позиція Великої Британії давала надію Німеччині утримати Росію в нейтральному стані. Англія була головним противником розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та поширення російського впливу на Балканах.
Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 185 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Реформація в Англії. Становлення англіканської церкви | | | Російсько-турецька війна 1877–1878 рр |