Російсько-турецька війна 1877–1878 рр

У 1870 р., скориставшись франко-прусською війною, Росія відмовилася виконувати умови Паризького договору 1856 р. (що був підписаний після поразки Росії у Кримській війні) про заборону тримати на Чорному морі військово-морський флот. У 1871 р. в Лондоні відбулася міжнародна конференція, яка визнала це право.

У 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії та Герцеговині проти турецького панування. У квітні 1877 р. Росія, яка підтримувала визвольний рух балканських країн, оголосила війну Туреччині. У війну проти Туреччини вступила Румунія. Лише втручання Англії та Австро-Угорщини врятувало Туреччину від повного розгрому. 19 лютого 1878 р. в м. Сан-Стефано було підписано Сан-Стефанський мирний договір, який передбачав створення князівства Болгарії, визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, передачу Росії Південної Бессарабії, а Румунії – Північної Добруджі, в Азії Росія отримувала ряд міст. Проте Англія та Австро-Угорщина були невдоволені договором і зажадали перегляду його умов. Росія змушена були погодитися на ці умови, оскільки вони погрожували їй війною. У 1878 р. в Берліні відбулося засідання конгресу(Берлінський конгрес). Згідно із його рішеннями лише Північна Болгарія отримувала незалежність. Територіальні здобутки Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію та Герцеговину окупувала Австро-Угорщина. Англія отримувала острів Кіпр. У Закавказзі у Росії залишалося лише декілька міст.

Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кінці 19 століття. На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини

1 Балканськавійна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні­меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан­ського піво-ва і послаблення Туреччини та по­зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга­рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму­нією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз­ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке­донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо­чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч­чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

49. Культурно-національні рухи народів монархії Габсбурґів у першій половині XIX ст.: організаційні та ідеологічні особливості.

У багатонаціональній Габсбургській монархії становище панівної нації займали австрійці, які, проте, становили лише 1/5 частину її насел. Вони проживали переважно у Пн-зх частині держави. Національні окраїни у імперії в соц..-економ. відношенні часто не відставали від самої Австрії і навіть випереджали її (Чехія). Тому процес розвитку нових економічних відносин ніс монархії не тільки зміцнення її господарс. єдності, скільки зростання відцентрових сил. Пол. нац. Рух. Польська шляхта солідаризувалась із національним рухом, який прагнув відновлення Речі Посполитої. Вона брала участь у численних змовах, підтримувала дії Наполеона проти Австрії, Пруссії та Росії. У різний час діяли таємні організації, повязані з польс. Еміграцією – Союз Друзів Народу, Об’єднання пол.. народу. Вони проводили патріотичну пропаганду, намагалися залучити до нац.. руху селянство. Центрами змовницької діяльності був Краків і Львів. Особливе місце займала Краківська Республіка, у якій національне життя розвивалось вільніше – діяв Ягеллонс. Універ, польські школи.

Від поч. 40х рр. еміграційне Польське Демократичне Товариство готувало загальнонаціональне повстання, але здійснити його, як виявилось пізніше, можливо було лише у Краківській республіці. Так, повстання, яке було підняте у лютому 1846 р. зазнало невдачі через зраду одного із польських аристократів. Врезультаті цього повстання, Краків було приєднано до Галичини. Чеське нац. відродж. Зростання нац. свідомості чехів проходило в умовах відсутності націон. держави. Тут компактними масами проживали німці, які займали провідні позиції в органах управління, промисловості, торгівлі. Поширення ідей Просвітн. створили сприятливий грунт для пробудж. націон. життя. На початк. етапі головними були завдання культ-просвітн характеру(Ю. Югман«Історія чеської літератури», Ф. Палацький «Історія чеського народу в Чехії і Моравії»,значущою була діяльність філолога Й. Добровського та історика П. Шафарика та ін .) 30-40 рр – націон. рух набув політ характеру. Два напрямки: ліберали (Палацький, Рігер) – за автономію, австрославізм – перетв. Австрії у конституц. aедерат. монархію; радикали (Е. Арнольд, К. Сабіна) – об’єднання «Чеський ріпіл» за об’єдн. чеських земель, скликання сейму тощо. Вони очол. повстання у червні 1848 р. Словаки не мали жодних націон. атрибутів автономії і їхній рух на поч. століття також обмежився лише культурницькою діяльністю – Я. Коллар, П. Шафарик; у 1834 р. через посилення мадяризації було ств. «Тов. любителів словацької мови і літератури» (ЛюдевітШтур). У 1847 р. були сформ. засади націон.- політ. програми: надання землі селянам на викуп, запровадження словацької мови в освіту і уряди. Поступово словац. діячі зблиз. з ліберальним колами чехів, угорців та ін. народів імперії. В Угорщині було взято курс на повну мадяризацію в Угор. Королівстві. Особл. значення у формув. націон. свідомості мав представ. орган – сейм. У 30-40 рругорс лідери (І. Сечені, Л. Кошут, М. Танчич) сформ. свої політ програми, які різко різнились між собою, але це не завадило угорцям у березні 1848 р. підняти повстання у Пешті, вершиною якого було проголош. парламентом 14.04.1849 р. скасування влади Габсбургів. Але цей рух був придушений. Хорвати сфокусували свій націон. рух навколо мовного питання, через велику кількісті діалектів – штокавський, кайкавський і чакавський Ідейним натхненником цього руху став Людевіт Гай, який запропонував концепцію єдності південних слов’ян, яких вважав нащадками давніх іллірів. Ілліри домагалися припинення мадяризації хорватів, об’єдн. хорв. земель та їхньої рівноправності в Угорщині. Невдовзі відбувся розкол у русі: частина стала підтр. союз з Угорщиною(«мадярони»), а частина – союз з Габсбургами. Відгомін ілліризму був відчутний і в Словенії. Таким чином, становище Австрійської імперії у І пол. 19 ст було нестабільним не лише через міжнаціональні суперечності і культурно-просвітницьку діяльність різних народів, але й через тенденцію до національного самовизначення кожного із них.

50. Польський національно-визвольний рух у 1830-1860-х рр.

Після придушення повстання тисячі поль-ських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб-на шляхта, ремісники і селяни. На відмі-ну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла-дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи-ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського. Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Ко-ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі-тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви-значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. Біженці оселялися в європейських державах, на співчут-тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігран-тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе-ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад-то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі-грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Після поразки Листопадового повстання царська влада по-чала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими війська-ми в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запро-ваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Сло-вацького, І.Лелевеля та інших видатних польських діячів на-уки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кре-менецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шля-хту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 pp. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами.

Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й уча-сники експедиції Залівського повторювали лозунги повстан-ців 1830-1831 pp. Протягом 30—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — "Співдружність польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сі-лезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під прово-дом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз".

Хоча в 1843-1844 pp. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільни-ми зусиллями розпочали підготовку загальнопольського по-встання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство. Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польсь-ких землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польсь-кому обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Неза-баром австрійські війська покинули місто. Повстанці сфор-мували Національний уряд, який проголосив маніфест.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літера-турний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кра-кова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріо-тів, у тому числі й Е. Дембовський. Незабаром повстання пішло на спад. Під час його оста-точного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передава-лася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Кра-ківського.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях ви-кликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообі-цяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбу-лись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Од-нак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського насе-лення Галичини. Як наслідок — українсько-польські супере-чності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, діз-навшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт роз-кріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекрес-лила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі поль-ські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяль-ність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познансько-му великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися на-дання широких повноважень Великому князівству: віднов-лення польської мови в школах і установах, а також форму-вання польського військового корпусу. Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по-годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за-знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро-понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь-ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по-встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

51. Революції 1848-1849 рр. у Центрально-Східній Європі: ліберальні і національні вимоги.

Весна народів (революції 1848-1849 рр. у Європі) – кілька повстань у різних частинах Європи проти монархічного правління. Деякі революціонери керувалися республіканськими ідеями, однак набагато більше — економічними причинами.

Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів.

Лібералізм - філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовимбазисом суспільства та економічного ладу.

Консерватизм - визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Революції 1848—1849 років («Весна народів») — кілька повстань у різних частинах Європи проти монархічного правління. Деякі революціонери керувалися республіканськими ідеями, однак набагато більше — економічними причинами.

Передумови еволюції:

Для населення більшості європейських країн 40-вi pp. стали тяжкими часами:

· Три поспіль неврожайних роки (1845-1847) спричинили нестачу продовольства і різке зростання цін на хліб.

· Водночас картопляна хвороба залишила без їжі більшість бідняків, а в деяких районах почався голод.

· У 1847 р. Європу охопила економічна криза, наслідками якої стали скорочення виробництва, зростання безробіття, падіння товарообороту, розпад фінансової системи Масово припиняли роботу промислові підприємства, банки, ремісничі майстерні.

· Неспроможність урядів країн подолати кризу викликала роздратування більшості населення.

· У революційних подіях 1848- 1849 pp. поєдналися вимоги усунути перешкоди економічному розвитку, боротьба різних верств суспільства за демократизацію політичного ладу, невдоволення трудящих їхнім матеріальним становищем, національні рухи.

Дата добавления: 2015-08-17