Культура стародавнього Риму

Римська держава виникла і зміцніла на території Апеннінського півострова. Греки назвали її Італією. Назва "Італія" походить від латинського слова "вітеллюс", що означає "бичок", "телятко".

Перший — царський, що охоплює середину VIII ст. до н. е. — 510 р. до н. е. У цей період правили сім царів. У суспільстві домінували етруски. У 509 р. до н. е. римляни пов­стали проти ненависного Тарквінія Гордого. Цим і завершився царський період, але римляни зобов'язані етрускам вкладом у розвиток матеріальної і духовної культури. До речі, одним із символів влади царів були фасції — жмут різок із секиро, яку італійські фашисти згодом запозичили в якості емблеми.

Другий — республіканський, що тривав з 509 р. до н. е. до ЗО р. до н. е. Він насичений завойовницькими похода­ми і громадянськими війнами, позначений створенням сильної римської італійської і середземноморської держа­ви. Латинська мова поширюється на всьому Апеннінсько-му півострові. Відбувається еллінізащя мистецтва — активне засвоєння грецьких літературних форм із римським змістом. Підкорена Греція підкорила суворих переможців.

Третій — період культури Римської імперії, що три­вав з ЗО р. до н. е. до 476 р. н. е. На культурі цього пері­оду позначається ідея величі і вічності Риму. У цей час створюється єдина елліністична культура. На релігійно­му горизонті з'являється християнство. На рубежі III — IV ст. античні традиції відступають перед культурними постулатами християнства.

Римське мистецтво виникло в результаті взаємодії твор­чості місцевих італійських племен, насамперед етрусків, з грецькою культурою. Мистецтво Риму розвивалось у тісно­му контакті з мистецтвом підкорених народів, що входили до складу Римської імперії. В основі образів римського мистецтва лежить реальна дійсність, хоча мотиви з міфо­логії були улюбленими для римлян.

Спадщина Стародавнього Риму надзвичайно багата. Римські майстри створили грандіозні архітектурні ансамблі, прекрасні скульптурні портрети, чудові фрески, мозаїки.

Великим внеском у світову культуру є давньоримська література і театр. Неоціненне значення поетичних творів Вергілія, Горація, Овідія, історичних праць Тіта Лівія, філо­софії Лукреція, промов Цицерона, сатири Марціала.

Значна роль у розвитку античного мистецтва належить етрускам — племенам, що населяли північно-західну час­тину Апеннінського півострова. Етрурія являла собою фе­дерацію 12 міст-держав. Деякі з них налічували до ЗО тис. жителів. У соціальному аспекті етруське суспільство поді­лялося на панівну знать, очолювану царем, і рабів. Етрус­ки були прекрасними мореплавцями, вели широку торгів­лю, займалися землеробством.

У І і II ст. н.е. мистецтво Стародавнього Риму досягає ще вищого розквіту, в першу чергу цивільне будівництво. У 75—80 рр. н.е. в Римі був збудований знаменитий Колі­зей, який став визначною пам'яткою староримської архі­тектури. За своїм призначенням — це величезний амфітеатр (висота його 48,5 м, у плані — еліпс, осі якого 190 і 156 м) для проведення гладіаторських боїв, циркових видовищ тощо. У першій чверті II ст. н. е. створена ще одна пам'ятка архітектури — Пантеон, або, як його називали, "храм усім богам". Це величезна циліндрична будова, перекрита на-півсферичним куполом, із входом у вигляді портика. Ак­тивно зводилися й інші споруди: арки, лазні, чудові тер­ми, форуми, палаци, театри, ринки, мости, водопровід, кріпосні стіни. Рим набув солідного і розкішного вигляду.

Для зміцнення своєї влади римські імператори викори­стовували різні масові видовища. Так, Цезар у 46 р. до н.е. звелів викопати на Марсовому полі штучне озеро, на яко­му організували битву між сирійським і єгипетським фло­тами. В ній брали участь 2000 гребців і 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцинському озері битву сицилійського і родоського флотів за участю 19 тис. чоловік. Ці видовища вражали своїми масштабами і пишністю, пе­реконуючи спостерігачів у могутності правителів Старо­давнього Риму.

Значного розвитку набула санітарія і гігієна, які станови­ли гордість Риму. Видатними римськими лікарями бу­ли Асклепіад, Корнелій Цельс, Гален. Асклепіаду (128р. до н. е.— 56 р. н.е.) приписують винахід трахеотомії. Крім того, він твердив, що лікарським втручанням можна пере­рвати хід захворювання. Рекомендував дотримуватись гігі­єни житла, гігієни тіла, застосовувати масаж, робити про­гулянки на повітрі. Асклепіад вважав корисними ходьбу, біг, їзду верхи, катання в човні. До ліків він ставився дуже обережно, і в деяких випадках давав хворим воду, під виг­лядом ліків, пояснюючи, що це буває кориснішим, ніж давати отруту. Лікування за системою Асклепіада корис­тувалося в Римі великою популярністю. Цельс написав твір "Про медицину", в якому зібрав дані з діагностики, дієте­тики, методики лікування. Значна частина його праці при­свячена хірургії і хворобам кісток.

Проте не в галузі філософії, науки чи мистецтва вияви­лася велич римлян, а на іншому полі — в організації дер­жави. Стародавній Рим опанував величезні простори на трьох континентах, завоював народи різного походження і культури й зумів об'єднати їх в одну могутню імперію. Римське право, римська адміністрація й суд, римське військо, римська господарська система — це були ті сили, що зв'язували Схід і Захід в нероздільну цілість.

Зрештою, в 476 р. н. е. Рим був захоплений вестготами та вандалами. Так відійшла в істо­рію тисячолітня Римська імперія та її культура.

8. Слов’янська колонізація Балканського півострова VI-VII ст.

Невдовзі процес воєнної інфільтрації слов'ян, особливо до центральних і західних провінцій Візантії, набув нової якості. Так, у 550-551 рр., згідно з тогочасними візантійськими хроніками, вони вперше залишилися зимувати на захопленій території.

Іоанн Ефеський, наприклад, повідомляв про розселення слов'ян і початок освоєння ними земель у Фракії, Фессалії тощо. Внаслідок вторгнення 580 р. слов'яни захопили чимало міст, укріплень і територій, де оселювалися "вільно, безбоязно, як на своїх власних". Невдовзі нові переселенці "розбагатіли, володіючи зброєю, золотом, сріблом та великими табунами коней... ".

Згодом цілеспрямована масова міграція перетворюється на головний спосіб колонізації слов'янами багатьох візантійських провінцій на Балканах. Як правило, їй передували досить масштабні воєнні кампанії з метою захоплення укріплених міст і знищення залог, що призводило зрештою до ліквідації наявної на цих територіях системи управління. Так, у 584 р. згадуються спроби освоєння слов'янами захоплених ними земель поблизу Фессалонік і намагання оволодіти цим містом, другим за значенням у Візантії.

У 586 р. зафіксовано чергову невдалу облогу Фессалонік, але вже аваро-слов'янськими силами. На територію Візантії слов'янські племена вторгалися на різних ділянках дунайського кордону, проте найчастіше це відбувалося неподалік від місця впадіння Моравії в Дунай.

Улітку 626 р., скориставшись успіхом Персії, війська якої досягли берегів Боспорської протоки, авари спробували захопити Константинополь. Невдала облога столиці й нищівна поразка аварських військ призвели до ослаблення влади аварів над залежними племенами. Це стало початком загального процесу занепаду могутнього колись каганату.

Невтішні для аварів результати воєнної кампанії поглибили суперечності зі слов'янами.Майже відразу значно ослабла залежність від каганату слов'янських племен, які жили на південь від Дунаю до Сави, а незабаром авари зовсім втратили владу над ними. В самому Аварському каганаті повстали слов'янські, булгарські та інші племена. З початком занепаду Аварського каганату звільнились від його панування й булгарські племена. Хан Курт проголосив незалежність кутригурів, після чого вони замирилися зі своїми етнічними родичами утигурами. Згодом виник союз між булгарами, тюркомовними опогурами та фіномовними мадярами - таким чином, у Північному Причорномор'ї утворилася "Велика Булгарія ".

Більшість постійних поселень на Балканах слов'яни заснували вже на рубежі VII ст. До 602 р. лише один регіон візантійських володінь залишався закритим для них - територія між Дунаєм і Балканським хребтом. Саме він незабаром перетворився на арену нескінченних воєнних сутичок між візантійцями, аварами та слов'янами. Візантійські стратеги розглядали цю територію як своєрідний форпост боротьби проти слов'янських вторгнень.

На початку VII ст. слов'яни заселили також Македонію, Епір і Північну Грецію, здійснюючи постійні набіги на узбережжя й острови Егейського та Іонічного морів. У 615-620 рр. виник великий союз слов'янських племен, очолюваний вождем Хоцоном.

Вже з середини VII ст. слов'янський етнос на Балканах перетворюється на чільний демографічний фактор. Місцеве грецьке та романізоване населення, чисельність якого залишалася ще досить значною, здебільшого проживало на узбережжі та в окремих внутрішніх районах Фракії, Середньої Греції і Пелопоннесу, а також у горах - Пінде, Родопах і Динарському нагір'ї. Частина міст на Чорноморському та Далматинському узбережжях, імовірно, ціною регулярної сплати данини слов'янам, зберегла автономію і підтримувала зв'язки з Константинополем.

З кінця VI до 70-х років VII ст. слов'яни Македонії, Епіру, Фессалії, об'єднавшись у союз, неодноразово намагались захопити Фессалоніки. Але для цього їм не вистачало як воєнного досвіду й засобів для облоги, так і згуртованості та єдності. У свою чергу Візантія, зупинивши наступ слов'ян, розпочала планомірне їх витіснення із захоплених територій. З цією метою навіть було створено нові військово-адміністративні провінції (феми). Так, у 685 р. виникла фема Фракія, потім фема Еллада тощо.

У середині VIII ст. розпочинається бурхлива експансія скандинавських вікінгів у Європу. Вони були відважними мореплавцями й піратами, які нишпорили по морях на сході та заході в пошуках пригод і здобичі. Просування вікінгів на південь Східної Європи (аж до Північного Причорномор'я) вплинуло на долю не тільки східних антів, а й хазарів, мадярів і візантійців.

Наприкінці VIII ст. зазнала змін ситуація на Середньому Дунаї, що продовжував контролюватися Аварським каганатом. У 791 р. король франків Карл Великий завдав поразки аварам і на сході досяг річки Драва. У 796р. його син Піпін Короткий розгромив аварів на річці Тиса, захопивши в полон їхнього хана та велику здобич. Для захисту свого королівства від можливих наскоків аварів франки заснували прикордонну область, що згодом дістала назву Австрія.

Прийняття у 800 р. Карлом Великим імператорського титулу стало подією міжнародного значення. На заході виникло нове державно-політичне утворення, на базі якого наприкінці X ст. постала Священна Римська імперія германської нації. У 803 р. аварам завдали ударів Карл Великий - із заходу, і булгарський хан Крум - зі сходу. Війна завершилася остаточним знищенням Аварського каганату, а його володіння поділили між собою франки і булгари. Останні загарбали землі по обох берегах Дунаю вгору за течією, аж до гирла Тиси. Лівий берег вище Тиси відійшов до франків, тоді як слов'янські племена на правому березі, аж до гирла Драви, визнали владу хана Крума.

У 827 р. розпочалася франксько-булгарська війна. Війська булгар піднялися на кораблях угору Дунаєм та Дравою. Слов'яни ліквідували франкську адміністрацію і замінили її на булгарську. Лише 832 р. сторони уклали мирну угоду, згідно з якою булгари підтвердили свої права на Срем, до них відійшла також фортеця Сингидун.

9. Просвітницька діяльність Св. Кирила і Мефодія.

Сарацинська місія

В першій половині ІХ столітті, коли розпочав свою діяльність Костянтин, політична сила грецької держави була великою, тому було прагнення поширити свою владу й на непідлеглі народи. Це був час коли богословські диспути були постійною потребою життя, - Їх любили і їх бажали. Візантійська імперія мала багато території, де ці богословські диспути були необхідною складовою духовного життя.

Неподалік візантійської імперії знаходився мусульманський Халіфат, сильний і висококультурний. Слов’яни відчували вплив мусульманської пропаганди, і тисячами переходили до Халіфату. Світські науки а особливо математика, процвітали тут, як ніде на інших землях. Це все запалювало дух арабам, і вабило їх позмагатися з самими греками, на той час найкультурнішим народом у світі. Таким був стан християнства в халіфаті за часів початку місійної діяльності Костянтина.

Сарацини надіслали імператору Михаїлу ІІІ два листи, в яких завзято нападали на християнство, особливо на св. Трійцю

З сарацинами про св.Трійцю відправили молодого Костянтина. До сарацин поїхав Костянтин без брата. Разом з Костянтином поїхав державний секретар Георгій Полашу. Коли вони прибули до призначеного місця, вони побачили на дверях усіх християнських домівок намальованих бісів.

В той час улюбленою формою диспутів були застольні бесіди, тому й Костянтина було запрошено на обід і за обідом відбувся вчений диспут. Розмова відбулася на грецькій мові. Сарацини багато розпитували Костянтина, та він уміло і рішуче давав на всі питання відповіді. Після диспуту Костянтин повели показати дива столичні. Показали йому все багатство будинки, прикрашені золотом і сріблом, дорогоцінним камінням незадоволені таким закінченням диспуту мусульмани намагалися отруїти Костянтина, але він повернувся здоровий до дому.

Ця поїздка до мусульман мала велике значення для Костянтина. По-перше тут він побачив реальне життя і набрався досвіду. По-друге, в цій місії Костянтин ближче познайомився зі слов’янами, яких так багато було н землях Халіфату.

Також найголовнішою працею Костянтина і Мефодія, було запровадження слов’янам богослужіння живою народною мовою. У той час у всьому світі, а особливо в Римі і на Заході взагалі панувало вчення, ніби молитися і правити службу можна тільки трьома стародавніми мовами: іудейською, грецькою і латинською.Цю науку Костянтин не приймав і назвав її три язичною єрессю, бо вона була проти заповідей Христа (Матвій 28. 19-20) І проти науки Св. Апостола Павла (1Коринтянам. 14), який вимагав щоб молитися живими народними мовами, бо це необхідно для здійснення християнізації світу.

Прибувши Костянтин на Моравію у 862-863 році,відразу розпочав проповідь по церквах слов’янською мовою, слов’янською мовою читав Апостол та Євангеліє. Можливо, що богослужіння на той час не було все перекладне, і Костянтин закінчив ці переклади вже в Моравії. Костянтин і Мефодій при перегляданні своїх попередніх перекладів до їх змін, а саме читали їх з моравською вимовою. Правити службу за слов’янським зразком розпочав Костянтин відразу ж, як приїхав до Моравії, головні переклади були в нього готові і він мав дозвіл з Константинополя. Костянтин почав правити службу живою мовою.

Проповідь Костянтина в Моравії була надзвичайного успішною, але ці успіхи привели до запеклої боротьби з німецьким духовенством. Німецьке духовенство давно вже працювало на Моравії, і вважала цю землю в церковнім відношенні своєю. Німецьке духовенство моравської мови не знало, та й знати не хотіло, бо то була мова “народа - раба ”.

Моравани залишали німецьке духовенство і радісно йшли до нової церкви Костянтина та Мефодія. В першу чергу це позбавило німецьке духовенство великих прибутків. Це була найголовніша життєва реальна причина, чому німецьке духовенство із такою люттю накинулось на Костянтина та Мефодія.

Солунські брати принесли на Моравію нову церковну ідею, - ідею богослужіння живою мовою, а ця ідея серед поневоленого народу відразу породила сотні інших ідей не на користь німців. Моравани знали що в себе вдома німецьке говорить проповіді живою мовою, але не хоче робити того слов’янам, - і відразу зробили з того відповідні висновки і розпочалася вперше вперта запекла боротьба яка не припинялася вже аж до смерті обох братів.

Брати в Римі

867 році брати отримали запрошення від папи Миколи відвідати Рим. Вони прийняли запрошення прибути до Риму. Зустрічає Кирила та Мефодія в Римі папа Адріан ІІ, тому що 13листопада 867року помер папа Микола І, а його місце посів папському престолі Адріан ІІ.

Прибуття братів до Риму стало великим святом. Річ у тому, що Костянтин ніс мощі Святого Климента, а вони були для папи та римлян найбільшими святощами. У той час римляни взагалі дуже захоплювались збиранням різних релігійних реліквій,а це ж були мощі одного з перших римських пап Костянтин весь час носив мощі Святого Климента з собою. Кирила та Мефодія в Римі зустріли з великою пошаною.

Костянтин мав багато прихильників серед вищого церковного духовенства. Вони, певне, й самого папу Адріана ІІ “прихилили” до братів бо папа, як оповідають про те джерела поставився до них добре. Але в Римі було багато й такого духовенства, яке з недовірою відносилися до новизни, яку запроваджував Костянтин. І певне не один раз виступали проти новаторів. І коли в Римі багато працював Костянтин пропагуючи свою справу, то напевно ще більше те й робило німецьке духовенство, яке виступало проти братів та слов’янського богослужіння. Усі джерел оповідають по те, що і в Римі мав Костянтин завзяту боротьбу з три язичниками. Папа вирішив поблагословити працю братів. Звичайно багато духовенства не погодилось з рішенням папи.

Другою важливою справою для братів було висвячення їх учнів, яких вони привезли з собою з Моравії та Паннонії. Це була велика справа бо ж ці учні мали заступити своїх учителів і продовжувати далі ту справу, яку розпочали Солунські брати. Вважають, що висвячено було лише п’ятьох учнів Горазда, Климента, Наума, Ангел ара, Саву.

Походження слов’янського письма.

Походження слов'янської та східнослов'янської писемності. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер.

10. Варварські держави остготів і вестготів: причини падіння.

Вестготи вперше з'явилися в історії як окреме плем'я в році 268, коли вторглися до Римської Імперії на Балканський півострів. Вестготи пройшли через римські провінції Паннонію (Pannonia) та Іллірію (Illyricum) — і навіть загрожували самій Італії. Але влітку вестготам було завдано поразки в битві на місці сучасного італійсько-словенського кордону, а у вересні були розбиті у битві під Найсусом (Naissus).

Протягом наступних 3 років їх було витіснено за Дунай імператорами Клавдієм II і Авреліаном. Проте вони залишилися в колишній римській провінції Дакія, яку Авреліан покинув 271 р.

Під тиском гунів 376 року перейшли Дунай, прохаючи римського імператора Валента надати їм місця для поселення. Їм надано місце у Нижній Мезії, але, незадоволені визиском римського чиновництва, вони підняли бунт. У битві під Адріанополем вестготи розбили армію Валента, убивши його.

Імператор Феодосій І залагодив конфлікт, але після його смерті 395 року, коли Римську імперію було розділено між його синами на Східну і Західну, вестготи, користуючись непевністю ситуації, почали грабіжницькі походи, спочатку у Грецію, а у 410 році, очолювані Аларіхом, на Рим, який істотно пограбували. Далі вони пішли у Південну Галлію, де створили своє власне Тулузьке королівство, в яке входила територія Галлії на південь від Луари і вся Іспанія.

У 451 році брали участь у битві на Каталаунських полях проти гунів у війську римського намісника Галлії Аеція.

Розбиті королем франків Хлодвігом у 507 році, залишили на його користь південну Галлію і відійшли у Іспанію.

711 року після битви при Гвадалете вестготське королівство було знищене арабами.

Остготи (остроготи лат. Ostrogothi) або грейтунги (Greutungi) — давньогерманський народ, східна гілка готів, що розділилися з кінцяIV століття на вестготів (західних готів) і остготів (східних). Межею між ними в IV ст. був Дніпро; остготи жили в степах між Дніпром іДоном. Але незабаром обидва народи посунули на захід.

остготи за Германаріха. Творцем остготської могутності був Германаріх, який походив з царського роду амалів, що колись правило всіма готами. Спершу він був конунгом одного племені, але потім об'єднав під своєю рукою сусідні фінські та слов'янські племена. За Йорданом, володіння Германаріха простягалися від Тиси до Волги і гирла Дону, від Чорного доБалтійського або й навіть до Білого моря.

Сусіди поважали його за хоробрість та прославляли у народних переказах. Йому було більше ста років, коли з'явилися гуни і кинулися на багаті володіння остготів. Він хоробро виступив проти гунів, але двічі був розбитий. Не стерпівши сорому, Германаріх заколовся в 373 році. Його наступник Вінітар відчайдушно боровся з гунами, але зазнав поразки і поліг на полі бою. Уцілілі остготи, на чолі з Алатеєм і Сафрі, під прикриттям табору вестготів (останні підкорилися гунам і ті залишили їх жити на рідних землях), відступили до Дністра, врятувавши малолітнього сина Вінітара.

Звільнення зпід влади гунів. Багато остготских воєначальників і навіть нащадки Амалів зустрічаються серед полководців Аттіли, до військ якого входили й загони остготів. При Феодосії частина остготів була поселена в Лідії і Фрігії. Після смерті Аттіли його держава розпалася, і остготи оселилися в Паннонії, повставши проти гунів на чолі з трьома хоробрими братами з роду Амалів, Валамером, Теодемером і Відемером. У 454 році відбулася вирішалтна битва в Паннонії, на річці Нетаде, де син Аттіли, Елах, загинув, а гунів було розбито.

Остготи часто нападали на Іллірію, вимагаючи сплати данини, а згодом включили Іллірію і Далмацію разом з Італією до складу своєї держави, яка в українській мові отримала назву Королівство остготів. Вони уклали союз з Гензеріхом для нападу на Східну Римську імперію. У 454 році улюблена наложниця Теодемера, Ереліва (Евсевія або Єлена), народила сина Теодоріха, якого згодом прозвали Великим. У дитинстві його відправили заручником у Константинополь, де він виховувався і отримував освіту. Повернувшись до батька у 18 років, він успадкував його володіння близько 475 року, а 481 року став єдиним королем всіх остготів. З відома імператораЗенона, Теодоріх вирушив у похід в Італію, де царював тоді Одоакр.

Взимку 488 готи зібралися з Паннонських рівнин у нову столицю королівства Теодоріха, і рушили на Італію. Завдяки міцним стінам Равенни, Одоакр декілька років захищався, але 493 року з ним був укладений мирний договір, за яким вони з Теодоріхом повинні були правити Італією разом. Через деякий час Теодоріх убив Одоакра і залишився єдиним правителем Італії, а також Норіка, Виріши, Тіролю. Мрією Теодоріха було об'єднати остготів і римлян в один народ, об'єднати римський елемент з німецьким, насадити римську культуру германцям і цивілізувати варварів.

Але Теодоріх не був імператором: він був намісником імперії (dominus rerum) і готським королем. Його відносини з Візантією були фальшиві. Йому необхідно було жити в мирі з нею, та одночасно він хотів бути незалежним правителем. Зовнішня політика Теодоріха мала мирний характер; він був найстаршим серед всіх варварських королів. Він бачив себе і остготів як посередників між античним і варварським світом. Родина Теодоріха отримала римську освіту. Сам аріанин, він відрізнявся віротерпимістю, але релігійний антагонізм готів-аріан і католиків-римлян був головною перешкодою успіху його прагнень. При дворі Теодоріха жили Симмах, Боецій іКасіодор; з'явився у остготів і національний історик Йордан.

Релігійні розбрати служили приводом для зіткнень з Візантією, тому під кінець життя Теодоріх почав переслідувати римських сенаторів і католиків. 526 року Теодоріх помер, і з того часу почався швидкий занепад остготського королівства, яке при Теодоріху досягло найвищого ступеня своєї могутності.

Спочатку правила дочка Теодоріха Амаласунта (526—534 роки), як опікунка свого малолітнього сина Аталаріха. Вона була розумною і освідченою, але готи її не любили за покровительство римлянам. Вона повернула дітям Боеція і Симмаха конфісковані маєтки батьків, керувала в своїй діяльності радами Касіодора, а свого сина Аталаріха примушувала займатися науками.

11. Франкська держава: основні етапи та особливості розвитку.

Першою королівською династією франків, які утворили під час Великого переселення народів наймогутнішу західноєвропейську державу, була династія Меровінгів. Походження цієї династії оповите легендами, її засновника, Меровея (це ім'я означає «народжений морем»), вважали сином двох батьків — звичайного конунга і морського чудовиська. «Морським чудовиськом», мабуть, залишився в примхливій народній уяві чоловік, який прибув «з-за моря». У народі Меровінгів називали «чаклунами» та «патлатими королями», бо вони носили на голові довге волосся, нібито чудодійне. Меровінгів вважали здатними приносити довголіття та лікувати тяжку недугу — золотуху.

З Меровінгів найбільше прославився Хлодвіг, який став королем у 10-річному віці, однак зумів не лише втримати владу, а й посилити її завдяки своїй кмітливості, хоробрості та брутальній жорстокості.

Хлодвіг мечем розширив кордони своїх володінь. Він у 498 p., першим з європейських королів, прийняв християнство. Завдяки підтримці з боку церкви Хлодвіг став чимось на зразок загальноєв-ропейського імператора. За словами історика, він «володарював над усіма народами і королями, однак не керував ними».

Хлодвіг започаткував згубну для держави франків традицію — поділив у спадок між своїми синами її територію. Після його смерті меровінгська династія володарюва-ла вже в розпорошених королів-ствах, а не в єдиній державі. Через війни та хитромудрі шлюбні комбі-нації Меровінги остаточно заплута-лися у престолонаслідуванні, в державі запанували політичні сму-ти й безладдя. Але в цьому політич-ному хаосі народилася нова влада, її перебрали до своїх рук майор-доми («старші в домі») — управи-телі королівським двором. Відтоді Меровінги лише тішилися своїм ко-ролівським титулом, державою ж насправді керували їхні майордоми (через це народ влучно прозвав Меровінгів «лінивими королями»). Один із «старших у домі» (прадід Карла Великого — першого імпера-тора франків) став майордомом усього Франкського королівства. Він започаткував нову династію, яку історики назвали на честь Кар-ла Великого Каролінзькою.

Франкська держава Каролінгів

Перші Каролінги ще залишалися майордомами при «лінивих ко-ролях». Найпримітнішим серед них був Карл Мартелл («Молот» -так його прозвали клепані на язик франки). У 732 р. Карл Мартелл у бою при Пуатьє переміг арабів (європейці називали їх сарацинами) і, можливо, врятував цим Європу від арабського нашестя. Цей бій наочно показав Карлу Мартеллу, що настала пора замінити у війську селян-ополченців воїнами-кіннотниками, інакше зупинити просуван-ня арабів не вдасться. Але воїнам-кіннотникам треба було платити за службу. Цю проблему Карл Мартелл вирішив у такий спосіб. Він забрав від церкви та непокірних вельмож чимало землі і наділяв кін-них воїнів земельними ділянками. Земельні пожалування називали-ся бенефіціями («добродіяннями»}. Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній проживали. Спершу бенефіцій жалувався прижит-тєве, але згодом він перетворився у спадкове володіння — феод. Влас-ника феоду назвали феодалом. Той, хто тримав бенефіцій чи феод, зобов'язувався нести військову чи іншу службу на пожалувача і ста-вав його васалом, тобто слугою. Якщо він відмовлявся служити чи недбало виконував свої обов'язки, то бенефіцій від нього відбирали. Бенефіційна реформа започаткувала середньовічне рицарство та посилила військову організацію держави Каролінгів.

Після смерті Карла Мартелла, якого папа Григорій III назвав «май-же королем», влада майордома дісталася його сину, Піпіну Короткому («Коротким» франки назвали його недаремно, він дійсно був коротуном, але, як мовиться, ногами до землі діставав...). Новий ма-йордом діяв рішуче. Заручившись підтримкою папи, він проголосив себе королем, а останнього «лінивого короля» запроторив у монас-тир. Щоб не бути невдячним, Піпін Короткий, вже король, допоміг папі заснувати в Середній Італії папську державу - Апостольську столицю (пізніше її назвали Ватиканом). Таким чином, за волода-рювання Піпіна Короткого склався тісний політичний союз між: церквою та королівською владою, вигідний їм обом.

Після Піпіна Короткого королем у Франкській державі став його 26-річний син Карл Великий — один з найвідоміших європейських монархів, від імені якого походить сама назва королівського титулу.

Карл Великий вважав, що йому судилося бути опорою християн-ства й відродити Західну Римську імперію, що коли він розширюва-тиме своє королівство, то розширю-ватиме й царство Боже. Тому Карл Великий буквально не спішувався з бойового коня. Завойовані племе-на і народи він насильно робив християнами. Так, він воював проти мусульман-арабів (військовий похід проти них відображений у чудовому французькому епосі «Пісня про Роланда»), проти германського племені саксів і, особливо, проти слов'янських племен. Він розгро-мив Аварський каганат, прилучив до своїх володінь Баварію, Ланго-бардське королівство. На завойованих територіях Карл засновував прикордонні укріплення — «марки».

Створену зусиллями Карла Великого наймогутнішу західноєвро-пейську державу населяли десятки племен і народів. Отже, це була імперія. Але до 800 р. Карл Великий не мав імператорського титулу, який надавався папою. Карл відшукав спосіб, як роздобути жаданий титул. Він допоміг папі вистояти у боротьбі з бунтівною знаттю, сподіваючись, що папа не буде невдячним. Дійсно, у 800 p., якраз на Різдво, папа увінчав Карла в римському соборі св. Петра імператорською короною. Згодом імператорський титул Карла визнав і візантійський імператор, якому Карл за таку поступливість подарував Венецію та Далмацію. Хто більше виграв від цього політичного штукарства, папа чи імператор франків? Думається, папа, адже велетенською християнською імперією мала керувати церква. Втім, Карл Великий не належав до числа тих, хто поступається владою. Слухняним знаряддям у руках папи він не став би ніколи.

12. Розпад Франкської імперії. Утворення Французького та Німецького королівств.

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті у 814 році.. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за відсутності економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів - бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини ІХ ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежним від неї; дрібні та середні феодали, стаючи їх васалами, були набагато тісніше пов'язані з магнатами, ніж з главою держави - королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла Великого - Людовік Благочестивий (814-840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуванню трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи - Франції, Німеччини, Італії і, відповідно, трьох народів: французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого - Карл за прізвиськом Лисий (840-877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона – Західно-франкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької мови.

Середній з братів - Людовік Німецький (849-875) - заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло на німецьких діалектах. Це королівство стало називатися Франкським, а пізніше - Німеччиною.

Старший син Людовіка - Лотар (840-849), згідно з Верденським договором, зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з'єднання осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною італійської народності.

13. Епоха вікінгів в Європі (VIII-XI ст.).

Майже три століття – з кінця VIII до середини XI ст. – в історії Європи називають “Епохою вікінгів”. У той час германські племена, які жили на півночі Європи (Ютландському та Скандинавському півостровах і деяких островах Балтики) рушили на завоювання нових земель. У країнах Європи їх називали норманами – “північними людьми”. Нормани – це стародавні скандинави, предки сучасних норвежців, шведів, данців та ісландців. У самій Скандинавії тих, хто не хотів мирно працювати вдома, а полюбляв життя, сповнене небезпек і пригод, називали вікінгами (походження цього слова остаточно не з’ясовано). Балтійським морем і далі Західною Двіною вони діставалися до земель, заселених східними слов’янами, де їх називали варягами.

Винаходи вікінгів. Така ситуація покликала до втілення ряд винаходів в галузі мореплавства та озброєння. Наявність якісної болотної руди дозволило норманнам зробити ряд видатних винаходів у галузі озброєння: важкі ударні списи, якими можна було колоти та рубати, сокири (з древками до 90 см) з двома лезами, круглі щити з умбронами, і, що було найважливішим, „меч вікінгів” – довгий, важкий, з двома лезами клинок з невеликою гардою, а також кольчуга і прекрасної конструкції шолом-каска (до якої Європа дійшла вже у пізньому середньовіччі).

Найвижчим досягненням вікінгів були їх бойові кораблі. Вузький каркас такого судна був дуже зручним для підходу до берега і швидкого проходження по ріках та озерах. Їх можна було волоком переносити з однієї ріки в другу, обходити пороги, водопади, гаті та укріплення. Такі судна будувалися спочатку як довбані однодревки, борти яких нарощувалися дошками. Згодом перейшли до будівництва лодей з дощок, укладених рядами з перекриттям і скріплених гнутими шпангоутами. Фор- і ахтерштевні робилися піднятими, форштевень часто закінчувався фігурою дракона, що дало суднові назву „ дракар ”. Форма його була досконалою і забезпечувала найманший опір вітру. Судно мало одну щоглу з широким міцним парусом. Вище ватерлінії воно яскраво розфарбовувалося.

Якщо сюди додати винахід компасу, честь якого також належала вікінгам, то зрозуміло якою вони були грізною силою. До них жоден флот не ризикував сильно віддалятися від берега і за його переміщенням можна було спостерігати. Вікінги могли у будь-яку мить несподівано з’явитися з туману.

Морські походи вікінгів. Спочатку вікінги опанували непривітні острови Північного моря: Фарерські та Ісландію (яка до 1264 р. залишалася незалежною), пізніше у Х ст. дійшли навіть до далекої Америки (Гренландія і Вінланд на Ньюфаундленді). У 793 р. вікінги пограбували і розрушили монастир на о.Ліндісфарн, у 794 р. монастир Веармус, у 802 та 806 рр. – монастир на о.Айона. Напади були блискавичними. Після нападів на фризьке побережжя, великий ледунг вікінгів у 825 р. висадився у Англії. У 836 р. вікінги вперше здобули та пограбували Лондон. По смерті Карла Великого, який наказував будувати в гирлах великих рік кораблі і нести постійну патрульну службу побережжя, вікінги почали шарпати землі його величезної імперії. Вони здобули Руан (841), розграбували і спалили Гамбург (845), куди вони добралися по Ельбі на 600 дракарах (розрушення виявилися такими великими, що єпископська кафедра була перенесена з Гамбурга у Бремен), знищили Бордо (847). У 851-852 рр. вікінги на 350 дракарах знову напали на Англію, захопили та пограбували Кентербері та Лондон.

У 866 р. шторм відніс кораблі вікінгів із 20 тис. воїнів у Шотландію та королівство Східна Англія, де вони перезимували. На початку наступного року вони утворили на цих землях королівство Денло (буквально „Смуга датського права”), куди включили королівства Нортумбія, Східну Англію, частину Мерсії та Ессексу.

14. Утворення та розвиток Московської держави (друга половина XV — перша третина XVI ст.).

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану держа­ву розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Вели­кокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На пери­ферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Мос­ковське і Тверське.

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст.; 2) 80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр.

Перший етап об'єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимир­ське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішити­ся питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господар­ському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються су­перники, насамперед Московське князівство.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегди) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Північно-Східної Русі. До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втрати­ли суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визна­ти 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х рр. XV ст. удосконалюється система державного управ­ління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Вла­да в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місце­вої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування дер­жавного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської дер­жави припадає на 1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III(1462—1505) і Василя III (1505—1533).

З 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровне закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки — "стояння на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності.

Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши терито­рію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами хрестоносців 1453 р. і одру­ження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволи­ли великому московському князеві проголосити себе наступником візан­тійських імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло відображення в концепції "Москва — третій Рим", сформульо­ваній на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему — дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служ­би. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три систе­ми землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка — керівника Казенного двору — і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума — вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім мос­ковських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що вста­новив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-земле-власника.

Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі. У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верх­ньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідо­вано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство.

Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Моско-вія", як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.

15. Візантійська імперія: особливості історичного розвитку.

На місці давньої грецької колонії Візантія римський імператор Константин І Великий заснував 330 р. Константинополь — нову столицю Римської імперії. За назвою Візантія і дали згодом історики назву Східній Римській імперії. Проте самі візантійці називали себе ромеями (римлянами), а свою державу ромейською — спадкоємицею традицій Римської імперії.

Часом появи Східної Римської імперії, або Візантії, вважають 395 р., коли імператор Феодосій Великий переділив імперію між своїми синами. Під час варварських завоювань хитрі константинопольські імператори зуміли врятувати свої володіння і спрямувати варварів на землі Західної Римської імперії. Тоді, коли Західна Європа лежала в руїнах, Візантійська імперія міцніла і розквітала.

Візантія була багатонаціональною державою. Її населення становили греки, сирійці, євреї, єгиптяни, вірмени, грузини та інші народи. Візантію називали “країною міст”, що їх у період розквіту імперії нараховувалися сотні. Найбільшими містами були Константинополь, Александрія, Антіохія, де мешкало по 200 – 300 тис. душ. Столиця імперії — Константинополь — була розташована на березі протоки Босфор, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи: морський — з Чорного моря до Середземного та суходільний — з Європи до Азії. Візантія вела торгівлю з Китаєм, Іраном, Індією, країнами Західної та Східної Європи.

За своїм державним устроєм Візантія була монархією. Вся повнота влади належала василевсу (грецька назва імператора), який був “нижче Бога і наступним після Бога”. Християнська церква підтримувала владу імператора, вважала його захисником церкви і вимагала від підданих віддавати йому богорівні почесті. Для звертання до імператора належало стати на коліна, царським статуям слід було віддавати шану, як іконам. Але важливою особливістю було те, що священною вважалася лише посада імператора, а не його особа. Імператор не успадковував трону, а обирався армією, синклітом (грецька назва сенату) і народом.

Водночас влада імператора була абсолютною і необмеженою. Він був понад законом, розпоряджався життям і майном своїх підданих. Імператор правив країною за допомогою великої кількості чиновників, а також синкліту, що був дорадчим органом при імператорі. Він був і главою держави, і вищим законодавцем, і керівником уряду, і вищим суддею, і головнокомандувачем армії.

Дата добавления: 2015-08-17