Соціальні інститути: їх сутність, характерні ознаки та символи, різновиди та функції

Термін «інститут» 2 значення:

1. Вузьке, технічне (певна установа чи невеликий заклад)

2. Ширше, соціальне

Соціальний інститут – сукупність людей, закладів, що забезпечені мат. Засобами і виконують певні функції.

Три підходи до трактування соц.. інституту

1. Нормативний (сукупність норм)

2. Інформаційний (знання, передані майб. Поколінню)

3. Функціональний

Гербарт Спенсер запр. У наук. Обіг соц.. інститут.

Виокремив 6 типів соц.. інститутів

1. Промисловий або економічний

2. Політичний

3. Прфспілковий

4. Церковний

5. Домашній

Е. Дюркгейм – продовжив соц.. інститут

М. Вебер: соц.. інститут – це група осіб, які викнують певні значимі для суспільства дії.

Юрій Левада – соц.. інститут – це певний цент діяльності людей. Соц. Інститути – задовольняють ті чі інші потреби людей.

Найважливіші соц.. інститути

1. Інститут сімї

2. Економічний

3. політичний

4. Інститут освіти і науки

5. Інститут релігії

Характерні ознаки (риси) соц. Інституту:

1. Наявність мети

2. конкретні функції

3. наявність закладів та установ

4. регламентація та контроль за взаємодією субєктів (наявність правил і норм)

5. певні символи (культурні символи) у держави це герб, гімн, прапор

Інститулізація – виникнення інститутів

Різновиди соц. Інститутів:

1. За критерієм регулювання: формальні – чітка нормативна регламентація і неформальні – без чіткоїинормативної бази

2. Економічний, політичний, інститут сімї, церковний

Функції соц. Інститутів:

1. Регулятивна – забезпечення регуляції взаємовідносин між індивідоми, соц. Групами

2. Інтегративна – забезпечення згуртованості, збільшення обсягів і частоти контактів

3. Транслююча – передача соц. Досвіду

4. Комунікативна – необхідність розповсюдження інформації в межах інституту і поза його межами

5. Виникнення нових соц. Інститутів і розвиток вже існуючих

Соц. Інститут – це певні форми організації регулювання соц. Життя, що історично склалися і забезпечують виконання важливих для суспі.льства функцій. Включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки та систему контролю

9. Поняття соціальної організації. Типи соціальної організації. М. Вебер про основні ознаки бюракратичної організації.

Соц. Організація – це велика соц. Група, яка створена для реалізації певних цілей за допомогою рац. Засобів і за допомогою зусиль і координації кер. Органів.

Характерні ознаки:

1. певна соціальна структура

2. колективна тотожність (ідентичність)

3. має точний список членів

4. програму діяльності і

5. процедуру переміщення (або заміщення)членів

Типи соц. Організацій:

Формальні і неформальні

1. Бюрократичні (

2. Добровільні або небюрократичні (

3. Тоталітарні

10. Поняття «соціальна група», її основні ознаки. Класифікація соціальних груп. Функціональне призначення соціальної групи в суспільстві.

Соціальна група — це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

За визначенням Роберта Мертона, група — це сукупність двох і/або більше людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до цієї групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших.

Ознаки соціальної групи:

1. наявність внутрішньої організації;

2. загальна (групова) мета діяльності;

3. групові форми соціального контролю;

4. зразки (моделі) групової діяльності;

5. інтенсивні групові взаємодії.

Все різноманіття соціальних груп можна класифікувати в залежності від:

Ø характеру відносин у групі - це первинні та вторинні соціальні групи.

Первинні групи характеризуються тісними, впорядкованими відносинами, що виникають між людьми, постійно і безпосередньо взаємодіють між собою. Такі групи виникають усюди, де люди проживають, працюють або відпочивають, розважаються спільно. Вперше термін «первинна група» вводить Ч. Кулі. Первинні соціальні відносини дозволяють людям сприймати один одного у всій повноті особистості, індивідуальності, а не просто лише як носія тієї чи іншої функції, ролі, професії і т. д.

Вторинна група створюється в силу необхідності об`єднання зусиль людей для досягнення бажаних цілей. Тут виникнення, характер і спрямованість дій груп зумовлюються їх функціональним призначенням. Характер взаємодій між індивідами у вторинних соціальних групах відрізняється домінуванням раціональної складової взаємодій, відносини у вторинних соціальних групах багато в чому формалізовані, знеособлені.

Ø розмірів групи - це малі і великі групи.

Коли групи розглядаються з точки зору узгодженої дії, виявляється багато їх різновидів. Групи можуть відрізнятися за розміром: від двох коханців, пристрасно стискають одне одного в обіймах, до мільйонів чоловіків і жінок, мобілізованих на війну.

Великі групи можуть бути двох видів: реальні й умовні (номінальні).Вони можуть полягати в тісному і постійному контакті, як це буває в кліці, або можуть бути розсіяні по всьому світу, як представники міністерства закордонних справ.

Велика реальна група- реальні групи - групи, виділені на підставі реально існуючого ознаки. Великі реальні групи можуть бути контактними. Наприклад, студенти Донецького державного університету або працівники нафтопереробного заводу. Члени таких великих (за чисельністю) груп не обов`язково повинні вступати у взаємодію. Однак у них є всі умови для контактів.Великі реальні групи можуть бути виділені і на підставі соціально значущих ознак.

Наприклад: • підлогу - чоловіки і жінки; • дохід - багаті, бідні і заможні; • національність - росіяни, американці, евенки, турки; • вік - діти, підлітки, молодь, дорослі, старики; • спорідненість і шлюб - неодружені, одружені, батьки, вдови;• професія (рід занять) - водії, вчителі, військовослужбовці; • місце проживання - городяни, сільські жителі, земляки.

Таких ознак набагато менше, ніж статистичних (про них говорять як про рахунковому множині). Оскільки це реальні ознаки, то вони не тільки існують об`єктивно (біологічні стать і вік або господарсько-економічні дохід і професія), але усвідомлюються суб`єктивно. Молодь відчуває свою групову приналежність і солідарність точно так само, як пенсіонери відчувають свою. У представників однієї і тієї ж реальної групи схожі стереотипи поведінки, спосіб життя, ціннісні орієнтації.

Існують різні підходи до класифікації функцій соціальних груп. Американський соціолог Н. Смелзер виділяє наступні функції груп:

· Соціалізації: тільки в групі людина може забезпечити своє виживання і виховання підростаючих поколінь;

· Інструментальну: полягає у здійсненні тієї чи іншої діяльності людей;

· Експресивну: полягає у задоволенні потреб людей у ​​схваленні, повазі та довірі;

· Підтримуючу: полягає в тому, що люди прагнуть до об'єднання у важких для них ситуаціях.

12. Зв’язок соціології з іншими суспільними та гуманітарними науками

13. Роль О.Конта у становленні соціології як науки

В історії суспільної думки французький вчений Огюст Конт (1798 - 1857 pp.) відомий насамперед як родоначальник позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на звільнення науки від умоглядної філософії (метафізики) і теології.

Термін соціологія вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт. Але широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 p.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі — наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння.

О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Він розмістив їх у відповідності з:

• історією їх виникнення,

• розвитку і залежності одна від одної,

• ускладненням їх предмету,

• зростанням складності явищ, які вони вивчають.

За логікою О. Конта, наступною сходинкою має бути окрема наука про найбільш складний життєвий організм — суспільство. Так у цій класифікації з'являється спочатку "соціальна фізика", якій пізніше Конт дає назву "соціологія".

Досліджуючи хід розвитку людського розуму в різних областях, О. Конт вивів закон трьох стадій його розвитку чи трьох різних теоретичних станів:

• теологічного,

• метафізичного,

• наукового (позитивного).

Саму соціологію О. Конт поділяв на дві основні частини:

1) соціальну статику,

2) соціальну динаміку.

Перша покликана вивчати умови існування і закони функціонування соціальних систем; друга — закони їхнього розвитку і зміни.

Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу).

Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так само, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і взаємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості.

Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, державу і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні органічної єдності суспільства. Він вважає, що саме родина, а не індивід, складає ту найпростішу одиницю, з яких складається суспільство. Людина, на його думку, з давніх-давен переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з "егоїстично-особистісним" є й неегоїстичний, "соціальний" початок. І вся історія людства в О. Конта є поступове подолання егоїстичних схильностей людини.

Держава, за Контом, — це охоронець суспільного порядку, виразник "суспільного духу", що стоїть на варті соціальної солідарності, й бореться проти тенденцій докорінної розбіжності ідей, почуттів та інтересів у суспільстві. Без цього неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання суспільного порядку, підпорядкування державі і її настановам, вважає Конт, — це священний обов'язок будь-якого члена суспільства.

Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільного розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших факторах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, приріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав первинним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кожному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта "станом людських розумів".

Трьом зазначеним вище ступеням розумового розвитку людства — теологічній, метафізичній і позитивній — відповідають і три стадії історичного прогресу. Перша — теологічна — охоплює давні часи і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризується пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними та політичними режимами на чолі з жерцями і військовими. Друга — метафізична — охоплює XIV - XVIII ст., для якої характерний перехід від одного, старого, руйнівного суспільного порядку до нового, у зв'язку з чим ця стадія називалася О. Контом як критична, перехідна. У духовній сфері на перший план висуваються філософи-метафізики, а в політичній — юристи, літератори, публіцисти. Зігравши позитивну роль у руйнуванні теологізму, у поваленні "реакційної, ретроградної аристократії", ця епоха, відзначав Конт, у свою чергу, породила іншу крайність — революцію, "анархічну республіку", індивідуалізм, лібералізм, демократію, що виступають як головна перешкода для нормального розвитку суспільства.

На третій вищій — позитивній — стадії, що почалася в XIX столітті, разом із твердженням позитивної, наукової свідомості, згідно контівській соціальній динаміці, настає розквіт промисловості, науки, цілком відходять у минуле військовий дух і мілітаристський спосіб життя, на зміну аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою, що базується на соціології, — позитивною політикою. У центрі духовного життя висуваються вчені, філософи-позитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої, традиційної релігії з богом приходить позитивізм як "релігія людства" з її проповіддю загальної любові і поклоніння особистості, суспільству, людству.

Значення соціології О. Конта визначається насамперед тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду всупереч панівним у той час спекулятивно-умоглядним філософським підходам і теологічним поглядам він вперше:

1) обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

2) визначив соціологію як особливу науку, що спирається на спостереження;

3) порушив питання про проведення емпіричних досліджень у даній науці;

4) обґрунтував закономірний характер розвитку історії, загальні контури соціальної структури і ряду найважливіших інститутів суспільства.

Однак О. Конту не вдалося досить чітко визначити предмет і метод нової науки; у його працях — характерна для позитивізму недооцінка значення загальної теорії й абсолютизація ролі вивчення окремих соціальних фактів, емпіризм, неправомірна аналогія соціальних явищ, процесів і законів з тими, що вивчаються в природознавстві.

14. Натуралістичний напрямок у соціології ХІХ ст. (соціальний дарвінізм, географічна школа, расово-антропологічна школа).

Таким чином, О.Конт засновує соціологію як самостійну позитивну

науку і є основоположником школи соціологічного позитивізму.

Г.Спенсер — продовжувач контівської позитивістської лінії в соціології.

Соціологічний позитивізм був провідним напрямом у соціології XIX ст

Основні течії соціологічного позитивізму (або натуралізму) — це

соціальний дарвінізм, географічна та расовооантропологічна школи.Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення

суспільних процесів і явищ в контексті ідей Г.Спенсера, є австрійський

соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838—1909), засновник соціальь

ного дарвінізму. Основним положенням його праць є думка про

суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за

виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна

взаємна ненависть, що визначає відносини між соціальними групами й

спільнотами, які постійно перебувають у стані жорстокої боротьби. Він

обґрунтовує положення про неминучість соціальної нерівності людей,

стверджуючи, що будььяка людина або група прагне до підкорення

слабших і що в цьому проявляється природний суспільний закон боротьь

би за існування (звідси й назва напряму — соціальний дарвінізм, або

автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію

в природі на розвиток суспільства). Л.Ґумплович один з перших уводить

у соціологію поняття «соціальний конфлікт», який, на його думку, є

органічною формою взаємин між людьми і соціальними спільнотами

всередині кожного суспільства і в стосунках між різними суспільствами.

Американський соціолог Альбіон Смолл (1854—1926) продовжує

розробку ідей соціального дарвінізму, дотримуючись в основному

поглядів Л.Ґумпловича. Але на відміну від Л.Ґумпловича, який вважав

єдиними шляхами розв’язання соціальних конфліктів примус і

насильство, А.Смолл приділяє увагу проблемі переходу від конфлікту

до соціальної злагоди і погодження. Соціологія й повинна виступати в ролі

ефективного компонента «соціальної технології» та «соціальної

інженерії», метою яких є сприяння гармонізації соціальних структур і

відносин. Або, інакше, соціологи, досліджуючи суспільство, повинні

попереджати про назрівання соціальних конфліктів, описувати та

аналізувати причини їхнього виникнення та брати участь у виробленні

заходів, які допомагають, з одного боку, не допустити розгорання вже

існуючих конфліктів, а з другого — вдосконалити саме суспільне життя

у тих його ланках, де раніше конфлікти виникали.

Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку

суспільства до таких біологічних закономірностей:

• природній відбір;

• боротьба за існування;

• виживання найпристосованіших;

• вроджена агресивність людини тощо.

У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологізаа

торських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко

втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціоо

біологія) продовжують існувати.

Расовооантропологічна школа в соціології виникає та існує у другій

половині XIX — початку XX ст. Її поява пов’язується насамперед з ім’ям

французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816—1882). Він

вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості,

чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку

цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилося чистих рас, а

біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою

провідну роль, Ж.А. де Ґобіно досить песимістично дивиться на

майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації,

створеної білою расою на чолі з арійцями.

Основні положення расовооантропологічної школи зводяться до

визнання, що:

• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расовооантрополоо

гічних чинників;

• раси є головними суб’єктами історичного процесу;

• раси поділяються на «вищі» й «нижчі»;

• змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;

• соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною

спадковістю.

Расовооантропологічний напрямок в соціології в науковому плані

виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних

положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав

поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство

заплатило життям мільйонів людей.

Географічний напрям у соціології започатковує англійський соціолог

Генрі Томас Бокль (1821—1862). Він вважає, що суспільний розвиток

залежить насамперед від зовнішніх географічних факторів — клімату, їжі,

ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних

форм суспільності й навіть тип політичного устрою — деспотії чи демоо

кратії. Так, наприклад, у країнах із теплим, сприятливим для землеробб

ства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок

перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність

одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє

виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які живуть у країнах

із помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат

праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це

впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються

рівномірніше, і в таких країнах переважають демократичні форми

політичного устрою.

Основними положеннями географічного напряму в соціології є:

• абсолютизація ролі природних факторів (таких, як клімат, ландшафт,

великі річки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного

розташування тощо);

• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини із

перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін,

закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників;

• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від

фізичних факторів зовнішнього середовища.Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила

проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему

органічного зв’язку суспільства і природи, проблему відповідальності

людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке

використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у

соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову

порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з

людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню,

бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику

екологічної катастрофи і знищення людства.

Таким чином, різноманітні школи позитивістського напряму в

соціології кінця ХІХ — початку XX ст. були лише першими кроками на

шляху формування соціології як самостійної науки. Принципи, які

лежать у їхній основі, можна об’єднати в п’ять груп. Це насамперед

твердження про те, що:

• соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї

дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не

були модифікацією законів, що діють у природі;

• соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничих

наук;

• методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до

природничоонаукових; усі соціальні явища повинні описуватися в

кількісних вимірах;

• найважливішим критерієм науковості соціології є об’єктивність

змісту знання; соціологічне знання не повинно містити спогляя

дальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від

нашого до неї ставлення;

• людина розглядається переважно як природна істота з вродженими

біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної творр

чості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства.

Всі ці характерні риси позитивістської соціології врештіірешт

призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних

тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті — до

зменшення її впливу та занепаду.15. Сутність органіцизму Г.Спенсера.

деї О. Конта одержали подальший розвиток у працях видатного англійського філософа та соціолога Герберта Спенсера (1820-1903).

У соціології Г. Спенсера можна виділити основні елементи — еволюціонізм і органіцизм.

Еволюція, за Г. Спенсером, — це універсальний процес, що пояснює зміни, як у природі, так і в суспільстві. За переконанням вченого, ево­люція лежить воснові загального розвитку і проходить три фази — неорганічну, органіч­ну та надорганічну. Зміна космічних систем є сутністю неорганічної (фізичної) еволюції. Виникнення рослинного і тваринного світу — органічна (біологічна) еволюція. Виникнення суспільства — надорганічна (соціальна) ево­люція. У цілому еволюція трактується як без­перервний розвиток від нижчих форм до вищих.

Соціальна еволюція, на думку Г. Спенсера, характеризуєть­ся переходом від простого суспільства до складного, а по суті, від військового суспільства до індустріального. Особливістю військового суспільства є примусова інтеграція на основі сили. Для індустріального суспільства характерна добровільна інтег­рація на основі взаємозалежності індивідів, що виконують різ­ні функції і тому зацікавлені у співробітництві. Кожному ета­пу соціальної еволюції відповідає певний рівень поділу праці, соціальної структури, соціальних груп, соціальних інститутів і спосіб об'єднання частин у ціле. Соціальна еволюція, з точки зору вченого, виражає єдність і боротьбу двох взаємозалежних процесів — соціальної диференціації та соціальної інтегра­ції. Чим більша диференціація суспільства, тобто чим більше розмаїтості між його елементами, тим сильнішими є процеси соціальної інтеграції, тобто прагнення частин до об'єднання. Тому Г. Спенсер розглядав соціальну революцію як неприпус­тиму хворобу суспільства, яка порушує органічну єдність со­ціальної системи та еволюційний прогрес, що ґрунтується на виживанні найбільш пристосованих індивідів.

Суспільство в розумінні Г. Спенсера—це соціальний організм, що поєднує в собі «елементи, що почувають» — індивідів. Не маючи у своєму розпорядженні необхідних даних про функ­ціонування суспільства як складної соціальної системи, вче­ний намагався провести аналогію між біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом. Він не ототожнював ці дві сутності, а лише порівнював, вказуючи на їх подібність І відмінності. Як живий організм складається з органів, так су­спільство складається із соціальних груп та інститутів. Кожна частина «соціального тіла» виконує ту або іншу функцію, за­довольняючи потреби всього соціального організму. Будь-яке розвинене суспільство має три групи органів, які відповідають трьом головним функціям — регулятивній, продуктивній, роз­подільній. Серед відмінностей між суспільством і організмом вчений виділяв те, що в біологічному організмі частини існу­ють для цілого, а в соціальному організмі ціле існує для своїх елементів (індивідів).

Наявність двох ідей у соціології Г. Спенсера (опис структу­ри суспільства за аналогією з організмом та ідея еволюціоніз­му) визначило його роль як основоположника двох напрямків у соціології — органіцизму й еволюціонізму. Крім того, Г. Спен­сер є попередником структурного функціоналізму та систем­ного аналізу, оскільки першим застосував поняття соціальної структури й соціальної функції, соціальної системи, соціальної диференціації та інтеграції.

16. Соціологічна концепція марксизму та її критичний аналіз.

Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспільь

ства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При ствоо

ренні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та

Фрідріх Енгельс (1820—1895) відштовхуються від натуралістичних

установок позитивізму, який вимагає розглядати соціальні явища як

об’єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природоо

знавства, з характерним для останнього причинноонаслідковим поясс

ненням процесів та явищ навколишнього світу. Це дає їм змогу

тлумачити поступ суспільства як природнооісторичний процес. На їхнє

переконання, природнооісторичний процес розвитку людства є таким же

закономірним, необхідним і об’єктивним, як і природні процеси.

Конкретизація етапів розгортання природнооісторичного процесу

здійснюється К.Марксом і Ф.Енгельсом через вчення про суспільноо

економічні формації. Саме поняття «формація» К.Маркс запозичує із

сучасного йому природознавства: ним у геології, географії, біології

визначалися певні структури, пов’язані єдністю умов створення,

подібністю складу й взаємозалежністю елементів. У марксистському

вченні характеризуються п’ять суспільнооекономічних формацій:

первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична (з

першою фазою — соціалізмом). Кожна з них створює послідовні

сходинки історичного процесу, завершуючись комунізмом, який у

майбутньому має перемогти у всесвітньооісторичному масштабі.

Чому ж здійснюється цей висхідний розвиток людства? К.Маркс і

Ф.Енгельс вважають, що спонукальні чинники суспільного розвитку

містяться у матеріальній, економічній сфері. У фундаменті кожної

формації лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, який

складається з продуктивних сил (прогресивна частина) і виробничих

відносин (консервативна частина). Продуктивні сили перебувають у

процесі постійних змін і вдосконалення, тоді як виробничі відносини

стримують цей розвиток своїми малогнучкими застиглими формами.

Цей конфлікт всередині способу виробництва врештіірешт призводить

до вибуху і заміни старих виробничих відносин новими. Своєю чергою,

зміни в економічному фундаменті (базисі) неминуче викликають зміни

і в надбудові — складній системі суспільних позавиробничих відносин і

форм суспільної свідомості. У цілому схематичне уявлення про

марксистське розуміння суспільства і його структури може виглядати

так, як зображено на схемі (див.стор. 50).

Одна суспільнооекономічна формація замінюється іншою в процесі

соціальних революцій, яких, відповідно, є чотири типи: соціальні ревоо

люції при переході від первісної до рабовласницької та від рабовласс

ницької до феодальної формації, буржуазна і соціалістична революції.

Діючими особами революцій є класииантагоністи: раби й рабовласники,

селяни й феодали, пролетарі й буржуа.

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в

природнооісторичному процесі об’єктивних закономірностей,

сформульованих у таких законах:

• закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку

продуктивних сил;

• закон первинності базису і вторинності надбудови;

• закон класової боротьби і соціальної революції;

• закон природнооісторичного розвитку людства через зміну суспільноо

економічних формацій.

Що ж може людина у цій залізній схемі всесвітньооісторичного

поступу? Відповідь К.Маркса і Ф.Енгельса полягає у трактуванні своо

боди людини через пізнання нею цих закономірностей розвитку людства

і можливості діяти відповідно до них. Змінити чи скасувати їх узагалі

людина неспроможна. Марксівський вислів «суспільне буття визначає

суспільну свідомість» є також свідченням мізерності людини, звуження

меж її творчої діяльності, сковування духовної активності особи,

недооцінки ролі її інтелекту як джерела розвитку й багатства суспільства.

Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксизз

му, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між

позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому,

що:

• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як

продовження й вищий продукт природи, а як об’єктивну реальність

17. Соціологізм Е.Дюркгейма. Поняття нормального і патологічного в соціології Е.Дюркгейма.

18. Розуміюча соціологія М.Вебера.

М. Вебер – основоположник розуміючої соціології та теорії соціальної дії. Його науковий внесок – це зовсім новий етап розвитку соціології

По-перше, вчений відокремлює соц. Закони від природніх. Ця відмінність полягає у:

1. Предмету дослідження: природознавчі науки досліджують живу і неживу природу а соціогуманітарні науки – людину і створене нею суспільство

2. Методи дослідження: природ. Використовуються метод опису й пояснення, у соціогуманіт. – метод розуміння діючих у суспільстві людей.

Предмет соціології – це соц. Поведінка, яка презентована певними соц. Діями, тобто такими які направлені на інших. Соц. Дія передбачая два моменти:

1. Субєктивну мотивацію індивіда чи групи

2. Й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер називає «очікуванням»

Не кожна дія є соціальною

Вебер визначає 4 типи соціальної дії:

1. Традиційну (визначається звичкою)

2. Афективну (визначається емоціями і почуттями)

3. Ціннісно-раціональну (визначається свідомою вірою у певну етичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіхів)

4. Цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонального регулювання цілей з метою досягнення успіху).

21. Поняття про суспільство, його основні риси.

Термін «суспільство» використовували в різних значеннях: в античні часи (Платон і Арістотель: суспільство = держава), О. Конт характерезує суспільство, як функ. Систему, яка складається з сімї, держави, власності, релігії, мови і яка базується на розподілі праці і солідарності. Представники органістичної школи в соціології (Г.Спенсер, А.Шеффлє, П.Лілієнфельд, Р.Бормс, А.Еспінас) стверджували, що суспільство - організм, і виділяли ряд аналогій між суспільством і біологічним організмом. Дюркгейм розглядав суспільство як над індивідуальну духовну реальність, основану на "колективних уявленнях". Вебер вважав, що суспільство - це взаємодія людей, яка є продуктом соціальної, тобто орієнтованої на інших людей, дії. Американський соціолог Талкотт Парсонс також виходив з "соціальної дії", коли зазначав, що суспільство - це система, для утворення якої служать норми, цінності і т. д. В сучасній науковій літературі суспільство визначають як сукупність всіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного.

Характерні ознаки:

1. Спільність території проживання, що контактують між собою

2. Автономність та саморегуляція

3. Цілісність

4. Інтегративність – це здатність залучати нове покоління

5. Певний рівень розвитку культури

6. Наявність системи норм і цінностей

Суспільство – це сукупність усіх засобів взаємодії, що склалися історично, характеризуються соціокультурною ідентичністю учіх їх членів.

22. Системний підхід до суспільства в соціології

Суспільство розглядається як особливий вид соціальної системи.Основним поняттям системного підходу є поняття системи. Слово "система" походить від грецького sistema, що означає складене з частин, з'єднане. Звідси, системою називають сукупність взаємопов'язаних компонентів, які утворюють певну цілісність, єдність. Соціальна система — цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Системний підхід дає можливість відповісти на питання про походження, історичні умови і фактори виникнення суспільства, про його ієрархічну будову і основні елементи, а також про механізми функціонування і розвитку соціальної системи.

Суспільство як цілісна соціальна система складається з множини індивідів, їх соціальних зв'язків, взаємодій. Однак це не просто сума названих елементів. Інтегруючись, вони створюють нову системну якість. Внаслідок своїх інтегральних якостей суспільство набуває самостійного і відносно незалежного способу функціонування і розвитку щодо складаючих його індивідів.

Кожний з вище названих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з'ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів.

Клод Парсонс: соціальна система має бути завжди здатною до:

1. адаптації;

2. постановка основних цілей і забезпечення їх досягнення

3. інтеграція

Соц. система:

1. як взаємодія особистостей

2. як соціальна взаємодія

3. як групова взаємодія

4. як ієрархія соц. Статусів та соц ролей

5. як сукупність норм і цінностей, які визначають характер і зміст діяльності елементів даної системи

23. Критерії класифікації та типи суспільств.

Залежно від критеріїв соціологи по-різному визначали типи суспільств. Наприклад, беручи за головну ознаку писемність, їх поділяли на писемні та дописемні. Німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855— 1936) з огляду на наявність і стан промислового виробництва, класифікував їх на традиційне (допромислове) та промислове.

Американські соціологи Г. Ленскі та Дж. Ленскі, розрізняючи суспільства за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють:

1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура його надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв´язків, усім править вождь.

2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке додатковий продукт, основою його соціальної структури є родинні зв´язки. Але їх система помітно розвинутіша, складніша.

3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з´являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв´язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.

4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного управління.

Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рісман виділяє такі типи суспільства:

1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

2. Суспільство, кероване з середини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3. Суспільство, кероване ззовні. Індивід утакому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius — третій) промислів — маркетингу, послуг. З´являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суслільство.

Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне.

1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв´язків.

2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів (розвиток засобів комунікації тощо).

За політичними режимами суспільства поділяють на демократичне, авторитарне,тоталітарне; за панівною релігією — на християнську і мусульманську. Марксизм за способом виробництва, виробничих відносин і класової структури виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну суспільно-економічні формації..

Даніел Белл (1862 р. – запропонував термін «постіндустріальне суспільство»):

- традиційне (доіндустріальне)

- Індустріальне (розв. Вироб. І промиловості, урбанізація)

- постіндустріальне суспільство (сфера послуг, інф.Технології)

Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рі-сман виділяє такі типи суспільства:

1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиція ми. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

2. Суспільство, кероване зсередини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати

опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3. Суспільство, кероване ззовні. Індивід утакому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius — третій) промислів — маркетингу, послуг. З'являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство.

Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне.

1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв'язків.

2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів (розвиток засобів комунікації тощо).

24. Соціальна структура суспільства та її елементи.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об´єднаних стійкими зв´язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести: ● багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо); ● різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей; ● наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії - облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо); ● взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей; ● багатофункціональність і стабільність - кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

Соц структура має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами. Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи - складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками.

Основними підструктурами (елементами) суспільства є: ● соціально-етнічна структура; ● соціально-демографічна структура; ● соціально-професійна структура; ● соціально-класова структура; ● соціально-територіальна структура.

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

Соціальна структура суспільства - це сукупність його елементів(індивідів, соц. спільностей та інститутів), взаємозв’язок між ними. Виникає соц. структура з сусп. поділом праці.

Соціальні спільноти - це такі об'єднання людей, які виникають та формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації); 2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статевовікові та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Основні види соціальних спільностей:

• За ступенем стійкості: 1. тимчасові, нестійкі (туристична група, пасажири вагона, мітингова група); 2. середньостійкі (трудовий колектив заводу, шкільний клас, бригада будівельників); 3. стійкі (клас, нація)

• За розмірами: 1. великі (класи, соціальні прошарки, верстви населення, нації); 2. середні (мешканці міста, робітники підприємства-гіганта); 3. малі (сім'я, екіпаж космічного корабля, колектив малого підприємства)

• За змістом: 1. соціально-класові (класи, соціальні групи); 2. соціально-етнічні (нації, народності та ін.); 3. соціально-демографічні (жінки, чоловіки, діти, молодь, пенсіонери); 4. соціально-професійні (лікарі, викладачі, шахтарі та ін.); 5. соціально-територіальні (мешканці міста, села, району, області, країни)

Соціальні інститути - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

25. Основні підструктури суспільства, їх сутність.

Основні підструктури соціальної структури суспільства.

Соціально-класова структура суспільства - сукупність суспільних класів, певні їх зв'язки і відносини. Основу соціально-класової структури складають класи - великі соціальні спільності людей, що розрізняються за їх місцем в системі суспільного виробництва.

Англійський соціолог Чарльз Бут на основі поділу населення залежно від умов його існування (район проживання, прибуток, тип житла, кількість кімнат, наявність слуг) виділяв три суспільних класи: "вищий", "середній" і "нижчий". Таким розподілом користуються і сучасні соціологи.

Соціально-демографічна структура включає спільності, які виділяються за віком, статтю. Ці групи утворюються на основі соціально-демографічних ознак (молодь, пенсіонери, жінки і т. д.).

Професійно-кваліфікаційна структура суспільства включає спільності, що утворюються на основі професійної діяльності в різних галузях народного господарства. Чим більше видів виробничої діяльності, тим більше розрізняються професійні категорії (медики, педагоги, підприємці і т. п.).

Соціально-територіальна структура - обов'язковий компонент соціальної структури будь-якого суспільства. Територіальні спільності розподіляються за місцем проживання (жителі міста, жителі села, жителі певних регіонів).

Етнічні спільності - це спільності людей, об'єднаних за етнічною ознакою (народ, нація).

Конфесійні спільності - це групи людей, що утворюються на основі віросповідання, на основі належності до певної віри (християни, буддисти і т. п.).

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

26. Соціальна стратифікація, її види та критерії формування.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією. У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспільстві вищих та нижчих прошарків - страт. Страти - це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Марксизм, першопричиною нерівності вважає економічний чинник - відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статевовікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо. Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. У сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується. Соціальна стратифікація має такі особливості:

● стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими; ● кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії): ● дохід; ● освіта; ● влада; ● престиж. Перші три критерії стратифікації - дохід, освіта, влада - мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди). Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці. Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: ● економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність - полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; ● політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; ● професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.

Історичні типи стратифікації. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

● рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

● касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

● стани - групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;

● класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

27. Соціальний статус та його різновиди. Статусний набір. Сутність головного статусу

Соціальний статус - це становище індивіда (або групи людей) у системі соціальних зв'язків і відносин, що обумовлюється її приналежністю до певної соціальної спільноти та визначає сукупність її прав та обов'язків.

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються - стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям - освіта, професія, доходи тощо. Відповідно до цього розрізняють статус аскриптивний (приписаний) і статус здобутий.

(2). Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Статус – соціальна позиція людини в суспільстві, яку вона посідає відповідно до свого фаху, економічного забезпечення, демографічних особливостей, політичних можливостей тощо.

Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу.

Статуси поділяються на:

Вроджені - стать, раса, національність;

Приписні - син, дочка, брат, сестра;

Набуті - студент, інженер, менеджер, актор.

Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бути високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.

(3). Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, назив. головним статусом. Він визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя. Особистий статус визначається тим місцем, яке посідає індивід у малій групі залежно від своїх індив якостей. Особистий статус має значення для знайомих. Водночас незнайомі насамперед цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними х-ми індивіда.

Види соціальних статусів: економічні, професійні, політичні, релігійні, демографічні, сімейно-родинні.

28. Соціальна роль та рольовий набір

Соціальна роль - це очікувана типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті зазвичай виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно з термінологією Р.Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі конкретної людини особистості можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акта) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві). Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т.Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати п’ятьма основними характеристиками:

• емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша - цілковитої розкутості);

• способом отримання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

• масштабом (декотрі ролі сформульовані й суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

• ступенем формалізації (дія згідно з жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

• характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне добро).

Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження.

29. Соціальна мобільність та її різновиди. Швидкість та інтенсивність мобільності.

Соціальна мобільність та її види розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності: • горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну). Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя. Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять. Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України). Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час. Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.

(2).Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому.

Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій.

Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пересування.

30. Відкрите і закрите суспільство, його особливості.

Вихід у світ у 1945 р. книги британського соціолога Карла Поппера "Відкрите суспільство і його вороги" ввів у науковий обіг ще один спосіб типології суспільств - на "закриті" і "відкриті" суспільства. Самі поняття цих двох суспільств були запропоновані французьким вченим Анрі Бергсоном. Під першим він розумів примітивні спільноти, яким притаманна замкнутість, згуртованість, жорстка ієрархія стосунків, примусова дисципліна, і які є орієнтованими, передусім, на самовиживання. Друге є відкритим для вияву індивідуальних здібностей і бажань, "творчої інтуїції", які і стають рушійною силою соціального прогресу. Ґрунтуючись на цих положеннях, Поппер характеризує перехід від закритого суспільства до відкритого, який, на його думку, почався ще за часів античності, як найбільшу революцію в історії людства, незважаючи на те, що цей історичний рух має цілком непередбачуваний і некерований характер. Західна демократія, на думку Поппера, в основному завершила перехід до відкритого суспільства - для неї характерна раціональність, можливість свідомо управляти соціальним розвитком, поступово формувати державні інститути, відповідно до потреб людей. У той час як соціалізм, вважає вчений, організований як примітивне суспільство: йому властива незмінність законів функціонування, тоталітаризм, перевага суспільства над індивідом, особиста безвідповідальність та ідейний догматизм, а відтак - соціалізм залишився закритим суспільством. За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер у післямові до російського видання 1992 р. книги "Відкрите суспільство і його вороги", зазнав к

Дата добавления: 2015-08-17