Читайте также:
|
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;
- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;
- вільна діяльність політичних і громадських організацій;
- обов´язкова виборність органів влади;
- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:
- фіксувати певну форму правління;
- закріплювати й виражати згоду народу;
- регламентувати повноваження урядових структур.
37. Авторитарний режим. Різновиди
Авторитаризм ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади.
Основні ознаки авторитарного режиму:
38. Сутність тоталітаризму. Причини його встановлення
Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis – весь, цілий, повний) – одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства і окремо взятої людини: політичного, економічного, соціального і навіть особистого.
Можна визначити такі передумови виникнення тоталітарних режимів:
1. Утвердження індустріального суспільства. Поява технологій масового виробництва. Поява механізмів державного регулювання економікою. Стандартизація всіх сторін життя. “Масова культура”.
2. Залучення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до політичного життя широких мас населення після запровадження загального виборчого права і загальної демократизації політичного життя у провідних країнах світу.
3. Вихід на політичну арену широких мас переважно неграмотного, з низькою політичною культурою, озлобленого соціальною несправедливістю приводить до появи нових харизматичних лідерів, які вміло маніпулюють массами, прагнуть до одноосібної влади.
4. Масові політичні партії і соціальні рухи об`єднаних масовими ідеологіями.
39. Тоталітарний режим, ознаки та різновиди
Риси, ознаки тоталітарних режимів
Будь-який режим має свої ознаки, які виділяють його серед інших. Сучасні дослідники називають наступні риси тоталітаризму:
1. Ліквідація багатопартійності і демократичних інститутів влади. Встановлення однопартійної системи і культа вождя (Муссоліні, Сталін, Гітлер та ін.).
2. Зрощування партійного і державного апарату. Тоб-то партійні структури починають виконувати владні повноваження. Підміняючи державні інститути.
3. Створення системи масових громадсько-політичних організацій, які охоплюють всі вікові верстви суспільства (жовтенята, піонери, комсомол, профспілки, комуністична партія – в СРСР). Це забезпечувало правлячому режиму повний контроль над всіми верствами суспільства, їх ідеологічну обробку.
4. Одержавлення економіки. Встановлення повного контролю над виробництвом і розподілом продукції, суспільних благ.
5. Мілітарізація економіки. У СРСР та Німеччині становила до 80%.
6. Агресивний характер зовнішньої політики. Ідеологізація зовнішньої політики. У СРСР – реалізація світової революції, в Німеччині – встановлення у світі „нового порядку” тощо.
7. Створення образу ворога (справжнього чи міфічного). Розгортання масової агітації та пропаганди з метою мобілізації населення для реалізації загарбницьких планів і ліквідації політичних конкурентів в середині країни.
8. Використання дармової примусової праці. Особливо ця система була розвинута в СРСР.
9. Масові репресії, як засіб боротьби з опонентами і як система залякування.
10. Ідеологічна обробка населення. Повний контроль над системою освіти, вихованням, засобами масової інформації тощо.
11. Ігнорування прав людини. Людина – є “гвинтик” великого державного механізму.
12. Прагнення до уніфікації: культури, свідомості, моди тощо.
13. Опора на власні сили (автархія) тощо.
40. Сучасні концепції демократії
Теорія партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції).
Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.
Теорія плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької й елітарної демократій. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії.
41. Політичний процес: сутність та типи. Режим політичного процесу
Політичний процес - один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес - сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети.
У політичному процесі виділяють три режими. По-перше, режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів влади. По-друге, режим політичного процесу - режим розвитку. І, по-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, "регресивна метаморфоза" політики.
Політичні процеси надто різноманітні і поділяються за природою на творчі і руйнівні, одномоментні; за рівнем організації суспільства - на глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання - відкриті, приховані; за динамікою проходження - бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища - прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін. Загальні й часткові усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність.
42. Політична діяльність: суть та типи
Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.
Усі ці види політичної діяльності своїм впливом прискорюють або уповільнюють перебіг подій. У реальному житті вони виявляються одночасно в різних формах. Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:
за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб'єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, органів безпеки та ін.
43. Політична участь, форми
Політична участь — це включення індивідів та соціальних спільнот у процес політичної життєдіяльності за допомогою вироблених у політичній практиці форм політичного впливу на політичні структури з метою втілення своїх політичних потреб, інтересів, постановки вимог, вираження настроїв і пропозицій.
Існують різні види політичної участі в політиці: індивідуальна і колективна; активна і пасивна; інтенсивна і зведена до мінімуму; традиційна і новаторська; законна і нелегальна; організована й неорганізована; систематична і періодична та ін.
Формою політичної участі громадян є належність до партій та інших політичних об'єднань, діяльність у виборних органах державної влади на різних рівнях, участь у політичних зборах (наприклад, у передвиборчих зборах, зустрічах з депутатами органів влади), а також у виборах (голосування, пропаганда та агітація ''за'' або ''проти'' кандидата в депутати, робота у виборчих комісіях та ін.).
Формами політичної участі є мітинги, демонстрації, страйки, пікетування, участь у різного роду політичних акціях та ін. Масовою участю у політичному житті можна вважати читання періодичної преси, ознайомлення з політичними передачами по радіо і телебаченню. Це пасивна форма участі.
Особливою формою політичної поведінки є звернення до державних органів, до газет, журналів, на радіо і телебачення з політичними ініціативами про поліпшення політичного та іншого становища в суспільстві.
44. Політичні рішення і етапи прийняття
Політичне рішення — процес, у якому елементи структури, розвиваючись послідовно, передають накопичену інформацію та вироблені команди один одному. Політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати в статичному стані
Процес прийняття політичного рішення передбачає кілька етапів:
• підготовчий — відбір інформації, її аналіз;
• розробка проекту рішення (проекту програми);
• затвердження рішення і прийняття його до виконання;
• реалізації прийнятого рішення;
• автономне існування результатів прийнятого рішення, поширення його наслідків.
45. Політичні партії: суть та ознаки
політична партія — форма організованої участі громадян у політиці, яка виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.
Американський науковець Дж. Ла Паломбара виділяє чотири основні ознаки, притаманні політичним партіям:
Політична партія обов'язково є носієм певної ідеології.
Політична партія — це відносно тривале в часі об'єднання, яке має свою чітку структуру.
Мета політичної партії — завоювання і реалізація політичної влади.
46. Функції політичних партій
Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:
• політичне представництво соціальних інтересів; • соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; • розробка ідеології, політичних доктрин і програм; • боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; • участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; • участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; • політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи; • формування громадської думки; • політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; • підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.
47. Передумови та етапи становлення політичних партій
Отже, поява політичних партій має дві передумови:
1.Соціальна передумова — протистояння інтересів різних соціальних груп, які створюють політичні партії як інструмент для реалізації власних інтересів.
2.Політична передумова — поява демократичного конституційного політичного режиму, представницьких органів влади, формування правової держави і громадянського суспільства.
На думку М. Вебера, політичні партії у своєму розвитку пройшли три етапи:
1.Аристократичний — партії були своєрідними кланами, що згуртовувалися довкола правлячої верхівки і вміщували найвище оточення правителя.
2.Етап політичного клубу — під впливом ускладнення соціально-політичної структури партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови, перетворюються у політичні клуби.
3.Етап появи масових політичних партій, які характеризуються чималою кількістю членів, більшою організованістю та впливовістю серед населення.
Однак М. Вебер вказує, що всі три етапи пройшли лише дві політичні партії — віги і торі у Великобританії. Більшість сучасних політичних партій формувалась одразу як масові.
48. Класифікація політичних партій
Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.
Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.
"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".
Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.
Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").
Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.
49. Партійні системи
Партійна система – система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями.
Класифікація: 1. Стабільні та нестабільні, 2. Здатні зберігати цілісність та такі що розпадаються, 3. Функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці, 4. Поляризовані, багатополярні та атомізовані, 5. Альтернативні та неальтернативні, 6. Молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях, 7. Партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування, 8. Наднаціональні, загальнонаціональні, регіональні та локальні.
50. Вибори: суть та типи. Виборче право
Вибори – передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління.
Чергові вибори – це вибори, які призначаються і проводяться у звязку із закінченням терміну повноважень обраного органу або посадової особи. Позачергові – проводяться у звязку з достроковим припиненням повноважень обраного органу. Є ще основні і додаткові, загальні і часткові, первинні і повторні.
Виборче право – система правових норм, що регують суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави і місцевого самоврядування.
51. Виборчі системи
Виборча система – сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Три розуміння цього поняття: вузьке, нормативно-правове, широке. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Пропорційна - система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Змішана - система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем.
52. Політична еліта: поняття та сутність. Класичні концепції
Політична еліта – внутрішньоєдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає субєктом підготовки та прийняття важливих стратигічних рішень у сфері політики. Політичну еліти характеризує – близькість цінностей, причетність до влади, наявність політичного ресурсного потенціалу, спосіб легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття політичних рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості).
Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. Політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій – підкорена більшість. Демократія не має права на існування, оскільки приводить до диктатури. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність. Особливу групу з них становлять засновані на цілісному підході концепції демократичного елітизму або елітарної демократії. Моска і Парето. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній.
53. Концепції еліт Парето і Моска
Теорія еліт – світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства, її вплив на різні сфери економіки чи політики. Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. Політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій – підкорена більшість. Демократія не має права на існування, оскільки приводить до диктатури. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність. Особливу групу з них становлять засновані на цілісному підході концепції демократичного елітизму або елітарної демократії. Моска і Парето. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній.
54. Міхельс про олігархію
Залізний закон олігархії – принцип теорії еліт, його суть в тому, що будь-яка форма соціальної організації, не залежно від її початкової демократичності або автократичності, неминуче вигороджується у владу небагатьох обраних – олігархію. Причинами існування цього закону Міхельс вважав обєктивну необхідність лідерства, прагнення лідерів ставити у якості соціальних цілей свої власні інтереси, довіру натовпу лідерам та загальну пасивність пересічних мас населення. З цього закону олігархії виходить, що демократичне правління неможливе у будь яких великих спільнотах індивідів. Чим більша організація – тим менше у ній елементів демократії і більше олігархії.
55. Сучасні концепції політичної еліти
Особливу групу з них становлять засновані на цілісному підході концепції демократичного елітизму або елітарної демократії. Моска і Парето. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній.
Концепції множинності еліт – автори заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної.
Ліволіберальна концепція еліти – Міллса – еліта є результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії.
Партократична –йдеться про авангардну партію робітничого класу
56. Функції політичної еліти
Стратегічна – полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Вона повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.
Організаційна – полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Соціального моніторингу – еліта виступає ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні звязки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами.
Інтегративна – полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розвязання в разі виникнення
57. Система рекрутування політичної еліти
Рекрутування – це процес відбору і просування людей до активного політичного життя. Система рекрутування – це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють вибір. Трактує як антрепренерську систему і сист гільдій. Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійсн достатньо вузьким колом осіб, повільне просування кандидатів вгору до влади. При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб і з різних за своїм становищем груп.
58. Політичні лідери. Основні концепції лідерства
Політичний лідер – символ певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.
Концепції. Концепція рис – лідерство є результатом наявн у лідера певних рис: гострий розум, тверда воля, енергійність, компентність, організаторські і ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність. Ситуативна – причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Конституентальна – лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Психологічна – в основу кладеться людська психіка.
59. Функції та типи політичних лідерів
Функції. Вираження соціальних інтересів – особа може стати політичним лідеро тільки тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Новаторська функція – для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. Інтегративна функція – підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Організаторська – полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера в конкретні дії. Комунікативна – в забезпеченні лідерами звязку як між масами й політ інститутами, так і між самими політ інститутами.
Типи. Лідер-плановник, лідер-експерт, лідер-«ключник», лідер-третейський суддя і миротворець, лідер-«символ», лідер-батько, лідер- офірний цап.
Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 343 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Форми державного устрою | | | Список приложений, которые можно удалить в прошивке MIUI v5 |