Біблія на розкурку

Що там говорив той проповідник, священик він чи пастор, я не дуже й розумів. Тепер їх приходило багато в рясах і без них. Їхні проповіді відвідував. Чого б мав не відвідувати? Не вважав себе атеїстом, але й віруючим теж не був. Питання віри були мені по цимбалах. Куди мені? Хіба я стариган який, щоб по церквах ходити? Але хто відмовиться поніжитися в теплі, витягнувшись у м'якому кріслі (усі "заходи" у нас відбувалися в колишньому "червоному кутку", тепер перейменованому на "світлицю").

На третьому році відсидки я вже був не "приблатньонний Вася", яким прийшов на "Сороківку", а справжнім "мужиком". Добре затямив для себе, що покірне теля дві корови ссе. Лицемірство у своєму найцинічнішому вияві стало моєю другою натурою. Зрештою, не я один. На всілякі такі "виховні заходи", що тепер щораз частіше стали проводитись у зоні, ходили в переважній більшості одні й ті ж люди, що пристосувались до в'язничних умов, добре себе зарекомендували, для яких зона стала рідною домівкою, уміли по максимуму використати всі "блага", які можна було отримати на дурняка. До того ж публіка до нас приходила головно довірлива, наївна. Тож усіх тих сердечних дядечків і тіточок — письменників, священнослужителів, місіонерів — можна було ще й використати у своїх цілях: передати на волю вісточку, розкрутити на харчову посилку, чай чи що там іще, чого не дістати через баландерів*.

Тоді я й гадки не мав, що настане час, коли захочу згадати, про що колись говорив проповідник, намагатимусь пригадати кожне слово, уточнюватиму в співкамерників... Тоді найбільшим для мене щастям була невеличка, кишенькового формату Біблія, яку на завершення розмови проповідник усім присутнім подарував. Одразу оцінив той безцінний для мене набуток (папір у ній був тоненький, не те що газета!). У той час баландер поставляв нам тютюн-самосад, що у зеків у великій повазі, як, скажімо, грузинський чай, він міцний, як кажуть на зоні, ядовитий (або ж попросту "яд") і найкраще "вставляє". Звичайно, не так, як травка, але "прихід" дістаєш.

Обкурившись й начифірившись, зеки бувало перестрибували триметровий паркан. На зоні все крутиться довкола чаю та курива. Добра цигарка передовсім має "продерти". Але де сьогодні візьмеш таку цигарку? Скрізь — імпортні, легкі, з фільтром. Тож міцний самосад у зоні за щастя. Хата без курива й чаю — голяк. Усі важливі питання вирішуються з кухликом чифіру, що йде по колу. Символічна картинка із зони: зеки з кухликом чаю, що йде по колу і, звичайно, з цигарками.

Словом, скурював я цю Біблію з найбільшим для себе задоволенням. Скрутивши цигарку й глибоко затягшись, приліг і від нічого робити почав читати сторінку, яка мала йти на наступну самокрутку: "Отже, не журіться про завтра, бо завтра журитиметься само про своє. Доволі кожного дня турбот своїх". Читав і очам своїм не вірив. Та це ж слова з тюремного чи навіть зі злодійського уставу. Це ж у нас, у зеків, блатних чи й у мужиків мати власність, що лежить про запас, осудливо. Злодійська ідеологія практично декларує відмову від власности. Справжній злодій ніколи не краде про запас, не відкладає на завтра. "Украв, випив, сів", — говорив Леонов у фільмі "Джентльмени удачі". Він живе лише сьогодні. Завтра само за себе подбає. Злодій у законі — ідеал блатного світу — взагалі не має мати власности. Тому справжній, "правильний" злодій ніколи не перестає ним бути й не "зав'язує" зі своїм ремеслом: "Покраду, перестану, чекаю — от-от багатим стану". Справжній злодій — це воїн, завжди готовий, якщо не до смерти, то до тюрми. Тому й цінує життя у всіх його проявах і не відкладає його на завтра. Адже в будь-яку хвилину може статись несподіваний виверт...

Життя за поняттями засвоював уже тут, у зоні. Минули роки, поки здобув у блатних повагу. Став правильним пацаном, мужиком. Уся країна (хай лише її злочинна частина) живе за єдиними, ніде не писаними законами-"понятіями". Дорого за тюремними мірками далась мені ця наука, немало часу минуло, поки засвоїв усі премудрості. Зате достеменно знав усе про злодійську єрархію, законодавчу, судову й виконавчу владу. Про її розвідку й контррозвідку. Був мені відомий поділ на злодійські цехи й професії. Там завжди вчасно збирали податки, формували бюджет — так звані "общаки" різних рівнів. Працювала система взаємодопомоги, соціяльного страхування по-нашому (щось на зразок допомоги безробітним), на час відсидки в тюрмі. Своя мова спілкування — система таємних знаків (тату, жестів) і жаргон, незрозумілий непосвяченому.

Був гордий за приналежність до цієї країни. Мені вельми імпонували ці правила поведінки: якщо є в тебе щось зайве (хоча в тюрмі зайвого не буває), просто віддай тому, кому це потрібніше. Пам'ятай девіз: "Не вір, не бійся, не проси". За роки, що провів у тюрмі, став справжнім "мужиком" — практичним, без екстремальних поглядів і вчинків, що волів обходити конфліктну ситуацію. Водночас таким, що знав собі ціну і нікому не дав би себе образити.

Це, звичайно, усе в ідеалі. В житті ж инакше. Ідеалізм властивий злодійському погляду на життя. Мені це імпонувало, тому закривав очі на все, що в ідеальні поняття не вкладалось.

Надалі вже із цікавістю читав Євангеліє від Матвія й здивований побачив, що це по суті перелік законів, щоправда, вони більше нічим не нагадували злодійські, навіть кардинально від них відрізнялись. Але не міг з ними не погодитися. Серце приймало їх беззастережно.

— Невже в цьому світі хтось живе за цими законами? — закрався сумнів.

Але ж чому ні? Нині я живу за законами зони, бо признав їх ліпшими, чеснішими й справедливішими, ніж закони суспільства. Та чи багато людей знає про їхнє існування?

Читати любив завжди. Але це завжди було приємною або не дуже тратою часу. З Євангелієм усе було инакше. Життя стало цікавим, набуло нового змісту. Відчував, що стою на порозі якогось дивного, незбагненного для себе відкриття.

Упродовж місяця читав і довго роздумував над сторінками Євангелія. Слово дедалі більше проймало мене. Кожен день відкривав щоразу нові цінності. Це був набагато вищий ідеал, аніж зеківські поняття. Чомусь саме тепер з усією очевидністю розкрились речі, які знав й до того, але волів не звертати на них увагу. Романтичні зеківські закони — зваблива приманка для новачків. Насправді вже давно ніхто їх не дотримується. І передусім авторитетні злодії. Вони давно стали великими капіталістами, бізнесменами. Співпрацюють із міліцією. Направо й наліво закладають своїх. Полізли навіть у політику...

Про скурені сторінки Біблії згадував як про втрачений скарб. Відколи став читати цю дивну книгу, намагався жити так, як того вимагав Христос. Сам добре розумів, що це ще не слідування, а лиш гра. З юности мав звичку наслідувати героїв, що полюбились. Були це здебільшого романтичні герої Джека Лондона. Тут же гра, і це добре розумів, була куди вищого ґатунку, мала відбутися внутрішня зміна...

Так, це, безумовно, нагадувало гру. Грав роль християнина. Сюжетів у Євангеліях було більше, ніж достатньо. Був звиклий до діяльного життя. Все моє життя — дивовижна варениця авантюрних, а нерідко й авантюристичних пригод...

Пробував бути добрим самарянином. Чим міг, ділився й допомагав співкамерникам, оминав азартні ігри, розпусту, воював зі своїм язиком. Гра була надзвичайно цікавою, і я помаленьку в неї втягувався. Уже й кореші почали кепкувати з моєї "праведности", та не дуже, бо в зоні на той час був уже авторитетним мужиком. Добре пам'ятали мої кулаки, які до того не соромився пускати в хід, тому глумитись побоювалися.

В істинності Святого Письма ні хвилини не сумнівався. Сумнів мій був у цілком иншій площині: чи живуть християни згідно з Євангелієм? Ті, яких знав, не жили. Зрештою, як і в зоні, далеко не всі живуть "по понятіях". Звичайно, зону знав набагато ліпше, ніж світ віруючих людей. Тих, що декларували себе як віруючі, знав лише декілька. Розумів, таке судження не може бути об'єктивним. Тож поставив собі завдання про тих християн усе детально розвідати.

Того разу в світлицю прийшов із запізненням, тож мусив притулитись біля дверей. Щоразу більше людей приходило слухати Слово Боже. Проповідник, як міг визначити здалеку, був одного зі мною віку, говорив просто. "Можливо, це я вже так сприймаю, бо трохи познайомився з Письмом", — майнула думка. Проповідник розказував про покаяння як перший крок християнського життя.

— Мусиш визнати й засудити свої гріхи, переглянути день за днем усе своє життя. Згідно із законом, визначеним Богом, жоден гріх минулого не може бути забутим, доки людина не розкриється в ньому й не заплатить за нього сповна. Лише тоді справедливість можна вважати встановленою. Якщо вбивця, приховавши свій злочин, провадить чесне життя протягом десяти років, він усе одне буде суворо покараний, якщо його викриють. Хоча він нікого не вбив за ці десять років, закон продовжує вважати його вбивцею.

Звичайно, це я добре розумів. Навіть дивно було, що проповідник так довго тлумачить людям те, що само собою зрозуміло. Хіба ж можуть люди жити таким хибним уявленням, що досить певним чином змінити своє життя і намагатися відповідно жити в майбутньому, щоб загладити помилки минулого?

Чим довше говорив проповідник, тим знайомішим мені видавався. Можливо, і впізнав би його швидше, але серед знайомих ніколи не мав жодного священнослужителя. Здаля виглядав на молодшого брата мого подєльніка Романа. Не міг пригадати, чи був у Романа брат. Потихеньку пробрався вперед. Звичайно, той красень у білій із краваткою сорочці не нагадує кореша, з яким різали мак і тікали від погоні. Мова, жести теж були мені незнані. Особистість змінена, та внутрішнє відчуття промовляло: "Це таки він, Роман".

— Горила, — тихенько покликав його після проповіді.

Той одразу повернувся, то таки був він! На обличчі розлилась дружня усмішка:

— Привіт, братан!

— Я довго вагався, ти це, чи не ти, — зізнався. -Чи, бува, не операцію пластичну робив?

— Найкраща операція — вода й здоровий спосіб життя, — розсміявся. — Ми ж із тобою практично бомжували. Замучені наркотиками, жили в бозна-яких притонах, місяцями не бачили води...

У недовгій розмові час перебування в зоні був лімітований. Роман-Горила пообіцяв, що обов'язково прийде на особисту зустріч.

Усю ніч не давали спокою думки, згадував епізоди їхнього життя. Зірвиголова був, заводіяка, за зілля готовий на все. Такі своєю смертю не вмирають. Й на голці, не в приклад мені, сидів років десять. А диви, зіскочив. Та не просто зіскочив. Бачив багатьох, які зіскакували. То були люди розчаровані, схильні до депресій. Знав якнайкраще тому причину. Перше наркотичне сп'яніння дарує незрівнянні відчуття, повне блаженство.

Можливо тому той стан і називають "ульот". Людина насправді відлітає й живе в иншому вимірі, иншій сфері. Божественне відчуття. На жаль, не від Бога. Люди це добре затямили. Тому й називають наркотик диявольським зіллям, диявольським трунком. Диявол — великий обманщик, ілюзіоніст. Він дарує людині ілюзію свободи, звільнення, водночас щораз більше закабалює, робить своїм рабом...

Роману не просто вдалося оминути смерть, він ніби відроджений, народжений наново! В очах блиск! А говорить як! Заслухаєшся. Раніше ж більше ричав. Це його не за статуру, а за звіриний рик колись нарекли Горилою. Невже чудеса, які читав у Євангелії, відбуваються й зараз? Для мене, це було риторичне запитання. Відповіддю був Роман. Звичайно, хотів з ним поговорити, довідатись про феноменальну, разючу переміну. Мав принаймні одну втішну думку: коли це вдалось Романові, який упав набагато нижче, то чому б не мало вийти в мене?! Далі читав Євангеліє й чекав зустрічі з людиною, яка була для мене найпотаємнішою загадкою. Чекав з нетерпінням, з яким не чекав у юності зустрічі з коханою. Відчував, що та зустріч має змінити моє життя.

Коли вели коридорами в кімнату зустрічей, хвилювався, не знав, як "братиму інтерв'ю" в Романа. Хоча страхи мої були даремні. Приятель точно відчував, чого потребую, тому розпочав без зайвих вступів:

— Тоді лежав у "Лондоні" на детоксикації. Вже третя крапельниця, а я все не можу відійти, раз у раз втрачаю свідомість, плутаються думки. Враження таке, що я то покидаю тіло, то повертаюсь у нього. Такого зі мною ще не бувало. Злякався не на жарт. Смерть того разу була вже не близько, була поряд зі мною.

Помітив, як у палату зайшли кілька чоловіків і зупинились біля "доходяги", як того пацієнта між собою називали сестри. Спочатку тихо, а згодом щораз голосніше й голосніше почали молитися. Не були це канонічні молитви. Звертались до Бога своїми словами, пристрасно Його прославляли, та так палко молилися за свого брата, що в мене виступили на очах сльози. "Бог, якщо Він є, не може не почути такої молитви", — подумав. Чув слова, яких не розумів, яких ніколи й не чув. Тому злякався ще більше, вирішив, що марю, втрачаю свідомість.

Коли збирались уже йти, підкликав їх до себе й попросив:

— Братани, мені дуже погано. Ліки, здається, уже не діють, боюсь не видряпаюсь, помоліться за мене...

Той, хто вів зі мною розмову, вочевидь був старшим (хоча зовсім молодий хлопець, молодший за мене), запитав:

— Чи віриш в Бога?

Сказав, що вірю, бо хрещений.

— Чи хочеш покаятись у своїх гріхах?

— Як маю каятись? — запитав, розуміючи, що каяття — це якийсь складний ритуал, до якого не був готовий ні морально, ні фізично. На той час сили цілком залишили мене, що ледь міг ворушити язиком.

— Чи справді маєш тверде рішення покинути гріх?

Я кивнув головою.

— Чи хочеш зректися своєї волі й жити волею Господа твого?

Я знову впевнено кивнув, бачив, до чого призвела мене моя воля.

— Господь врятує тебе, але й ти мусиш змінитися, навернутися, — сказав він.

Сказати щиро, я не цілком догнав зміст сказаного, та з'ясовувати сил не було. Не знаю чому, але душа пристрасно бажала молитви, хоча до того ніколи свідомо й не звертався до Бога. Міг лиш хреста поставити та за кимось в унісон "Отче наш" повторити. Троє чоловіків почали молитися. Не знаю, скільки тривала молитва, у час молитви відчував себе малим, нікчемним і немічним. Молитись не міг, лиш плакав і повторював: "Так, Господи!".

Коли монахи пішли (чомусь був твердо переконаний, що це саме монахи), моя подушка була мокрою від сліз. Здається, я виплакав ліміт сліз, що був розрахований на все моє життя. Після цього я заснув. Господь подарував мені сон. Уже тиждень я фактично не спав, міцні снодійні радше запаморочували свідомість. Проспав увесь день і всю ніч міцним сном, без сновидінь. Коли прокинувся, подушка ще була мокра, не просохла за добу. Чи плакав уві сні — не знаю. Та голова в мене була ясна, як ніколи раніше. Відчув якусь зміну в собі. Твердо розумів, що справа не в одужанні. Щось відбулось зі мною. А от що? Того ге збагнути не міг.

Життя на цей раз повернулось. Після детоксикації таке повернення відчував не раз. Та цього разу повернення подарувало світлу радість.

Ейфорія тривала недовго, сумні й тривожні думки обсіли, мов мухи, рани мої. Життя врятоване. Що ж далі? Головне куди? Я ж бо втратив сім'ю, батьки теж давно від мене відмовились. Я цілком щиро вирішив покінчити з наркотиками. Та як це зробиш, коли з лікарні знову ж одна дорога — у притон. Тоді я ге не знав свого Господа. Не усвідомлював, що те, що відбувалося зі мною, є надто важливе...

Усе, що далі відбувалось зі мною, можна окреслити одним словом — чудо. Ні, мені не об'являлась Мати Божа, не чув я Божого голосу, не бачив, як апостол Павло, сліпучого світла. Та всі подальші події мого життя инакше як чудесні не назвеш.

До мене ге й ще раз приходили брати. Тепер я вже знав, що вони з євангельської церкви "Гефсеманія". Принесли мені Біблію, иншу християнську літературу, молились за моє остаточне звільнення й оздоровлення. Один із братів запропонував після виписки з лікарні пожити в нього.

Гадав, що буде нам некомфортно, адже в нього дружина й двійко дітей, а всього дві кімнати. Та дуже швидко збагнув, що Господь приділив мене в найкраще для мене місце. Міг щодень бачити взаємини християнської родини. Як усе це не схоже з тим, що було в мене!

— У мене ніколи так не вийде, — визнав товаришеві.

— Вийде, це навіть не складно, — заперечив. -Треба лиш бути в мирі із самим собою.

З ними почав відвідувати Церкву. А ще брат взяв мене у свою бригаду, вони займались квартирними ремонтами. Малярні роботи в мене не дуже виходили, зате став непогано класти керамічну плитку.

За рік уперше наважився відвідати свою колишню сім'ю. Кажу наважився, бо лише тепер усвідомив, які прикрощі їм чинив. Усе, за що можна було виручити бодай якусь копійчину, виносив із хати. Якось раз виніс пальто й чоботи дружини, то на ранок не мала в чому вибігти, аби купити дитині молока. Це далеко не єдиний і не найгірший випадок. На всі ж її докори відповідь була одна — кулак. Гадаю, те, що відійшов, було для неї й для донечки справжнім звільненням. Не сподівався на широко розкриті обійми, на те, що вибачать. Хіба можна вибачати загублену молодість, вічні образи, поламане, сплюндроване життя? Не знав, як мені й поводитись. Почуття вини було таке сильне й так гнітило, що ладен був крізь землю провалитися. Щасливим був би, коли б указали на двері, тоді б взагалі не мусив би відкривати рота. Залишив би гроші, що заробив у бригаді, й чкурнув би подалі, аби не бачити їхніх очей, не чути осудливих слів. Хотів забути, викреслити цей період зі свого життя, якби й не було його ніколи. Прийти до дружини змусив мене мій друг, якого тепер називаю братом: "Коли каєшся, мусиш виправити всі помилки, які тільки вдасться".

Перш ніж постукати в двері, згадав слова Романа: "Коли вчора ти вбив людину, але нині усвідомив свій учинок, тихенько покайся й починай жити як святий. Навіть людський суд тебе не осудить". Чекав осуду, люті, презирства. Натомість угледів на обличчі дружини лиш шире й неприховане здивування. Дивна була та наша зустріч, доньки не було. Дружина ж посадила мене за стіл, сіла навпроти й плакала. На подібний прийом не сподівався, таке й уві сні наснитись не могло. Найцікавіше, що не розповідав їй нічого про себе, про своє нове життя, не каявся, не клявся, як робив це не один раз раніше, не знав, як поводитися... Сидів, мов на вугіллі розпеченому, поривався встати, та дружина всаджувала назад силоміць і плакала, плакала...

Відважився погладити її по голові, якось заспокоїти. Глянула на мене:

— Облиш, — каже, — скільки гірких сліз виплакала. Ти не бачив, тепер же з радости плачу.

Саме в ту хвилину відчув я велику силу покаяння. Перед своєю дружиною був я, як блудний син перед своїм батьком. Зрозумів, чому товариш мій наполягав, що мушу піти до жінки своєї. Коли блудний син покаявся, він не залишився сидіти, згорнувши руки, шкодуючи про вчинені гріхи в оточенні свиней. Він встав і пішов! Пішов у зворотний від гріха бік...

Дружина прощала мене без словесних докорів. Прощала, як батько свого блудного сина.

Уночі сказала:

— Не йняла віри коли-небудь у житті тебе таким побачити. Це було найбільше чудо, яке міг сотворити Бог.

Вона й на мить не сумнівалася, що на мені спочила рука Божа, хоча й про Бога їй нічого не розповідав... Узяли церковний шлюб, живемо тепер душа в душу.

Це дуже коротко. Найважливіші фрагменти. Хоча міг би тобі переповідати день за днем моє теперішнє життя. Кожен день був би явленим чудом.

З доброї сотні почутих за життя історій, які у зоні розповідаюсь з особливим смаком (доведені вони до літературної філігранности), жодна не вплинула на мене так, як ця. Живе свідоцтво віри. Роман давно перестав говорити, а я все сидів, не в змозі позбутися чару. Його свідчення ввело мене у своєрідний ступор. Було в ньому й пророцтво стосовно мого подальшого життя, і благословення. Добрий десяток книжок не укріпив би так мене у вірі, як це свідчення.

— Слава нашому Господу! — несподівано для себе проголосив.

— Амінь! — Роман міцно обійняв і пригорнув мене. — Молися, брате, і живи в Слові. Я тебе незабаром навідаю. Нещодавно переглядав стрічку про святих апостолів Петра й Павла. Чомусь наша з тобою зустріч видається мені фрагментом з того фільму. Якби ми так швидко навертались й приймали Христа, напевно, світ уже був би християнським.

Тиждень, що ми не бачились з Романом, посіяв нові сумніви. Я ще не усвідомлював, чиїх рук це справа — сіяти зерня сумніву, будити недовіру. Я запав мало не в депресію, навіть Євангеліє перестало цікавити мене.

Мій зовнішній вигляд і стан шокував Романа, коли прийшов до мене на зустріч:

— Що сталось, брате? Куди поділось твоє натхнення?

— Шкода, що зустрілись ми надто пізно. А можливо, навпаки, надто рано... — сказав, не в змозі втримати скруху, що засіла в горлі.

— Як маю розуміти твій жаль?

— Можливо, коли б зустрілись швидше, я б не потрапив у зону? Розумієш сам, мені іще рік тут кантуватись. Це лиш на початку Божі настанови здались мені схожими на "понятія". Насправді ж, і ти це ліпше від мене знаєш, усе не так. Боюсь, що в зоні мої добрі наміри зійдуть нанівець. Не мені тобі казати, що означає в зоні протиставити себе всім...

— Друже, ти тільки повір! Ісус і тут звільнить тебе.

— Скажи іще спише, ворота відкриє.

— Невже не розумієш, що воля не дасть тобі звільнення. Можливо, тут, у зоні, звільнення настане швидше. Адже тобі передусім треба звільнитись від себе самого, від твого гріха, від наркотичного узалежнення. Не трать дорогоцінного часу. Кайся й проси! Ти передовсім невільник гріха. Коли Ісус звільнить тебе, справді станеш вільним. Мусиш зрозуміти правду. І правда визволить тебе!

Усі подальші дні нагадували дитячу гру "Вірю — не вірю". Із захопленням читав якийсь розділ Євангелія, опісля аналізував.

Коли в тюрму прийшов священик, зголосився на розмову з ним.

— Отче, я б хотів покаятися. Та чи це для мене можливо? Я от скурив свою Біблію... Для втіхи мені залишились лише сторінки Євангелія...

— Можеш уважати себе щасливим серед смертних. Музикант у комуністичній країні зміг навернутися завдяки лише одній сторінці, вирваній із Біблії. Хірург у Португалії, повернувшись дощового дня додому й знайшовши клаптик сторінки з Біблії, що прилип до його черевика, прочитав його й покаявся.

Знаєш, сину, можливо те, що ти скурив Старий Завіт, було провидіння Боже. Можливо, це надто відважна думка, бо ж знаєш, як ми шануємо цю святу книгу. У храмі її оправляють у дорогий оклад і цілують перед тим, як починають читати.

Неможливе повне пізнання Бога без Старого Завіту. Старий Завіт — закон, мірило, за допомогою якого людина визначає, наскільки вона грішна. Закон засуджує, але не навертає. Він вимагає, але не змінює людину. Тобі Господь відкрив те, що було тобі в ту хвилину найпотрібніше. Можеш стати вільним зараз. Визнай свою провину й відкинь безбожність. Бо коли не покаєшся, то загинеш. Не має значення, чи тут, у колонії, чи на волі від передозування, чи потрапиш у катастрофу, чи навіть як удасться тобі позбутись влади наркотиків і будеш жити, як живуть усі в цьому світі, й помреш природною смертю. Все одне тебе спіткає одна доля. Ісус скаже: "Я не знаю тебе". Жити й не потрапити в Царство Боже — хіба може бути щось страшніше на землі? Один вихід у людини -звернутися у покаянні до Бога.

— Я маю тверде рішення позбутися гріха, — надривно скрикнув я, аж конвоїр прочинив двері.

Священик йому усміхнувся:

— Молися з нами, брате. Радість велика — людина кається!

— Відмовляюсь від свого грішного життя! Прийми мене під свою опіку, як свого сина! — промовляв голосно, напевно, аби заглушити голос сумніву чи того, хто той сумнів навіював.

Сталось немислиме. Став дякувати Богові за те, що потрапив в ув'язнення. Бо тут зумів його пізнати. Був гордий з того, що належу до иншого світу, справедливого, де все не так, як у тому брехливому людському чи злочинному, де живуть за "поняттями", що виші за будь-які людські закони. Виявляється, той світ умішує в собі й инші, вищі, справедливі, Божі світи. Треба було потрапити в зону, аби відкрити для себе цю велику істину.

Багато чого довелось переглянути в житті. Мислив, що найнебезпечніша, яка зустріне мене на волі, буде зустріч із наркоманами. Гадав, обходитиму їх десятою дорогою. Вийшло все з точністю до навпаки. Бо реабілітацію, як мене переконали, найліпше проходити серед людей, які, як і я, уже побували в пеклі. Ми найкраще можемо підтримати один одного у важкі хвилини, а їх у житті є багато. Легше боротися з тими, хто вже має досвід такої боротьби, а ге з тими, хто тебе, безумовно, розуміє, кожен твій стан.

Став членом євангельської церкви "Гефсеманія", де пастор, диякони, та й мало не всі віряни — колишні наркомани. Там познайомився з місією Братів Гедеонів. Коли в їхньому статуті прочитав, що мета організації лише одна — безкоштовне розповсюдження всім охочим Святого Письма в навчальних закладах, лікарнях, військових частинах, відділках міліції, виправних закладах та готелях, то відразу зрозумів, що це моє! Упізнав невеличкого формату Біблії, які вони розповсюджували. Саме цю, гедеонівську Біблію, я колись скурив...

Роман схвалив мій намір:

— Знаєш, ми тепер справді будемо з тобою, як колись Петро й Павло, нести Боже Слово в місця, де нас не чекають, де й бачити не сподіваються.

— Прагнення у мене є. Чую, Господь кличе мене до цієї роботи. Не відаю лиш, як це робитиму? Який із мене проповідник? Я так погано знаю Святе Письмо, про те, аби цитувати з пам'яті, як це робиш ти, і мови немає.

Роман щиро розсміявся:

— Ти не лектор. Не мусиш мати відповіді на всі запитання. Не приведи, Боже, вдавати, що знаєш більше, ніж насправді. Твоя щирість скаже людям більше, ніж найкраще виважена проповідь. Не можеш дати більше того, що маєш сам. Та й хто казав, що тобі щось треба говорити? Ти не будеш говорити. Маєш мати віру і відвагу відкрити рота. Дух Святий вкладе потрібні слова.

Раніше я, звичайно, сприйняв би такі слова як жарт. Нині повірив безоглядно. Це цілком не означає, що трем, страх перед публікою покинули мене.

Пригадую одну з перших акцій, у яких взяв участь. Діти в дитячому розподільнику мали вигляд маленьких вовченят, готових учепитися в будь-кого. Та ми все ж розпочали євангелізацію. Звучить блага вістка про спасіння, а на обличчях байдужі саркастичні посмішки, зухвалі погляди. "Господи, — думаю собі, — навіть у тюрмі не зустрічав стільки цинізму! Усім своїм виглядом демонструють «між нами стіна!»". Які вони різні. Деякі вдають, що слухають, инші — глузливо посміхаються, треті — корчать фіглярські міни. Мені стає дещо не по собі. Коли б був сам, можливо, відступив би. Не маю жодного бажання з ними спілкуватися, тим паче свідчити про Бога. Скрадливо поглядаю на Братів і Сестер Гедеонів. Вони спокійні, ніби й не відчувають атмосфери. Один з них починає розповідати про любов до своїх дітей, про те, як лише завдяки любові зумів їх витягти з важких життєвих парапет, урятувати. Поступово всі стихають, починають слухати... Божа ж любов набагато більша й глибша. Який би переступ не вчинив, якби низько не впав, Бог продовжує тебе любити. Бо Божа любов — безумовна. Діти задумуються, вони раптом почули те, що прагне почути кожна людини, що в тому світі є Хтось, хто їх любить... Один, що тримався найзухваліше, раптом заплакав. Виявилось, це був не хлопчик, а дівчинка. Вона розказала скорботну історію свого дитинства, вилила в сльозах весь біль дитячого серця, усю образу за сплюндроване жорстокістю дорослих життя. Мати померла. Батько-пияк продав її циганові. Вона була зґвалтована, принижена й побита. Метою життя стала помста. Озлобилась на цілий світ. Завдяки наводкам дівчинки злодії вчинили 16 квартирних крадіжок. Але зараз Дух Святий торкнувся серця цієї дитини. Рясні сльози змивали маску зухвалого героїзму. Вона ні на кого не звертала увагу, благала, аби Бог їй простив...

Тут і я відкрив їм своє серце. Розповів про своє життя з наркотиками. На цьому не закінчилось. Після офіційної частини зустрічі дітлахи оточили мене тісним кільцем, розпитували, чому, підсівши на наркотик, уже не можеш його покинути... На жаль, мало не для усіх це була насущна проблема.

Справжнім випробуванням для мене було відвідини тих сіл, де колись вирізали дощенту селянські посіви маку. Пам'ятаю кожне обійстя, кожне поле, де мішками зрізали молочної стиглости маківки.

— Низько схиляю перед вами голову, — починаю проповідь. — Я той, на чию голову сипались колись ваші прокльони, коли бачили обнесені макові нивки. Нині я тут, аби сіяти Боже слово, те Слово, яке мене, грішного, схаменуло, яке мене самого врятувало від в'язниці й від смерти.

Каяття перед людьми, яким колись заподіяв зло, несли душі моїй жадане очищення. Грішник, який кається, розтоплює і затверділі людські серця. У час таких зустрічей приходили на думку слова (не знаю, ким сказані), що наша душа — християнка. Люди, я це бачив, прощали з радістю, ніхто не прагнув помсти, не тримав зла на грішника, що розкаявся. Не знаю як, яким чином, але це був акт взаємного очищення. Можливо, своїм каяттям я зароджував у них думку про необхідність покаяння перед лицем Господа.

* * *

Літературно-художнє видання

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ 2

Юрій Кирик БОЖИЙ ДАРУНОК

Літературний редактор Марія Ріпей

Художній редактор Христина Рейнарович

Технічний редактор Ольга Лабій

Підп. до друку 06.09.06. Формат 70x90/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 7,0. Ум. фарбовідб. 7,3. Обл.-вид. арк. 5,9.

Видавництво "Свічадо" 79008, м. Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22 тел. [phone], тел./факс [phone] e-mail: [e-mail], url: www.svichado.com

Львів

Видавництво "СВІЧАДО"

УЛК 244 ББК 86.37-4 К 43

Видавництво спирається на "Український правопис. Проект найновішої редакції" Інституту української мови НАН України, 1999.

Кирик Юрій

К 43 Божий дарунок: серія "Невигадані історії" — Львів: Свічадо, 2006. — 136 с. ІSBN 966-395-028-5

У цій книжці немає авторського вимислу. "Герої" — ми з вами, конкретні люди у певних життєвих ситуаціях. Ці не вигадані історії спонукають нас замислитися над сенсом нашого життя, дають нам уроки живого християнства. Це -сповіді душі й свідчення щирої віри у Всевишнього.

Для широкого кола читачів.

ББК 86.37-4

ISBN 966-395-028-5 © Видавництво "Свічадо", 2006

* баландери (жарг.) — ті, що розносять їжу в'язням — прим. ред.

Теги:

Конец формы

Дата добавления: 2015-08-02