Народжені згори

У шість років Тарасик уже читав, лічив, писав. Мали велике бажання віддати його в загальноосвітню школу, але все ще вагались, важко було прийняти таке рішення. Чи знайде він контакт зі здоровими дітьми й чи діти сприймуть його? Наші сумніви розвіяла шкільний психолог, що декілька разів зустрічалась із Тарасиком, вела з ним розмови:

— Віддавайте. І не лякайтесь. Він перевершить усі ваші сподівання.

Звичайно, багато важило те, що вона мала своє "око" над нашим хлопчиком, а також над класом. Спочатку розповіла діткам, що з ними вчитиметься "космічний хлопчик", що він трохи не такий, як инші. "Иншість" його в тому, що він так і не навчився говорити не те, що думає, обманювати, навіть у маленькому, не навчився виконувати дві роботи водночас (скажімо, слухати виклади на уроці та про щось стороннє перешіптуватись із другом).

Нині Тарасик у п'ятому класі. Збулись передбачення психолога. Клас, у якому вчиться Тарас, вирізняється від инших. Там не брешуть, відрізняються своєю прямотою, на цьому класі "перевіряють" нових викладачів. Коли його сприймуть у п'ятому "В", отже, може ця людина працювати у школі, з дітьми. Так сталось тому, що в цей клас потрапив хлопчик, який не вмів поступатись принципам.

— Нам би в кожен клас такого Тарасика! Нішо так не впливає на людину, як сила прикладу, — говорять учителі.

Після реколекцій для родин, які виховують дітей з особливими потребами, що відбувались у Польщі, ми відчули себе народженими згори, відчули, що стали ОДНИМ. Раун Кауфман говорив про те, що, аби вивести його з автичного стану, на нього працювала ціла команда. Наша сім'я теж стала такою командою. Всі ми дружно впряглись й витягали нашого хлопчика. Хоча насправді цей процес був взаємним. Ми багато брали і багато чому вчилися в нашого хлопчика.

Й у тому, які ми тепер є, чимала заслуга Тараса, їздили на тренінги в Польшу, студіювали літературу, але найбільше сподівались на спільну молитву й нашу любов. Нам вдалося об'єднати декілька родин із дітьми-автистами, утворили спільноту. Збираємось, молимось, ділимось досвідом, допомагаємо один одному. Зрозуміли, якою великою силою, якою значною підтримкою в сім'ї є спільнота. Зумівши створити родинну спільноту, ми розширили її на навколишній світ. Нині не уявляємо, як могло б по-иншому скластись наше життя. Я повсякчас згадую слова о. Антонія, що наш Тарасик — Божий дарунок. Тепер ми знаємо, що це справді так. І щоденно дякуємо Творцеві, який нас обдарував.

Дата добавления: 2015-08-02