СВІТ, У ЯКОМУ НАС НЕМА

ЗВІР

Коли ось зараз хочу викласти на папір сповідь мого життя, лишень одна думка снується в голові: "Життя моє, чи ж ти мені наснилось?" Це, напевно, не моє життя, бо й гадки не мав так жити... Бо все мало скластись цілком по-иншому.

Була в мене шанована усіма родина. Батько -"лікар останньої інстанції" (так сам себе величав), був судово-медичним експертом. Таких фахівців у п'ятдесяті роки було негусто. Роботи — море, ще тривала боротьба з УПА, та й розбійних нападів з убивствами було багато. Тож батечко цілими днями сидів у своєму морзі. Часто носив йому туди обіди, загорнені в декілька шарів газет. Мати — технічний керівник великого швейного підприємства, що набирало обертів і вимагало її постійної присутности. До четвертого класу був першим учнем. Далі, коли почались точні науки, особливо ж математика, справи пішли гірше. Чи то не математичний у мене склад мислення, чи викладач не зуміла зацікавити своїм предметом -тепер важко сказати. Та полізли в мене двійки, а згодом й взагалі перестав відвідувати уроки математики, инші теж.

Моїм життям стало кіно. Друзі в школу, я ж — у кіно. У кіно було справжнє життя, захоплююче, а не ті сірі будні, у яких мусив скніти. Десь тоді в мене й появилась ідея, що мушу стати сильною особистістю, реалізувати себе. Стати на голову вище від инших. Довести, що володію надзвичайною відвагою й наполегливістю. Риси кіношних героїв найбільше мені імпонували.

Сімдесяті роки — розквіт вуличних банд. Мало не кожен мусив належати до якогось угрупування, поодинці на вулицях Львова не вижити. Нині, оцінюючи себе критично, розумію, що жодного потенціялу реалізувати свої амбіції не мав. Не займався спортом. Не мав видатної статури. Близьких друзів, які б допомогли мені в задуманому, так само не було. Тож перші кроки в реалізації особистості робив сам. Зупиняв на вулиці двох-трьох навіть старших за себе хлопчаків й пропонував їм зайти у браму "поговорити". Зачиняв за собою двері, перегороджуючи шлях для втечі. Брутально вимагав у хлоп'ят гроші. Моя поведінка зазвичай шокувала навіть старших і сильніших (добирав я для своїх нападів простих, сільських із вигляду хлопців), яких удома настрашили "бандитським містом". Розгублені вони витрясали з кишень копійки. Якщо ж хтось упирався, віднікувався чи робив спробу опору, я звірів. Бив без страху й жалости. Зазвичай свинчаткою чи кастетом. Це був мій козир. Так ставав безстрашним... Дружити намагався зі старшими хлоп'ятами, авторитетними на вулиці. Так здобував повагу в колі ровесників. Незабаром стали мене побоюватись не лише чужі, свої теж тримали дистанцію. За кожне слово, що мене зачіпало, у відповідь був удар кулаком.

Коли закінчив восьмий клас, вирішив, що дитинство моє вже минуло. Не личило мені все ще вважатись школярем. Я забрав документи зі школи, твердо вирішивши вступити в училище. Тут уперше сполохались мої батьки й стали наполягати, аби я обов'язково повернувся в школу. Та документів уже ніде не приймали, усі класи були укомплектовані. З радістю мене прийняли лише на Замарстинові. Як згодом довідався, сюди приймали всіх, кого вигнали з инших шкіл за погану поведінку та неуспішність, а також другорічників. Так я потрапив у "цвіт міста" — до "крутеликів", у рідну стихію.

Був це сімдесятий рік. У Львові неспокійно. Банди підлітків поділили місто на території, які контролювали: "Хрест", "Школьник" — райони Коперніка-Коновальця, "Кіровці" — на Привокзальній, "Рогатка" — на Личакові. Якщо ти належав до однієї з цих банд, тебе поважали й боялись. Мало не щовечора в нас були більші чи менші "розбори", що часто перетворювались у криваві вуличні бої. Перехожі й міліція ховались за брами, вулиця ставала ареною новітніх гладіаторів. Найпопулярніша зброя у великих боях — ланцюги, шматки металевих труб, праща, каміння. Коли йшла банда в кілька сотень осіб — не потрапляй на шляху, зметуть. Це були справжні війни.

Я зрозумів, що війна — моя стихія. Тільки там міг отримати необхідну порцію адреналіну. У невеликих бійках відповідно й зброя була инша -кастети, свинчатки, фінки, леза. Тож у свої шістнадцять мав вже на обличчі й тілі чимало "відзнак". То була найкраща окраса, чим найбільше гордився. Причини наших воєн були різні: "шмонали" у чужому районі, когось побили, образили словом чи уважніше глянули на чужу дівчину. Комусь попросту могло не подобатись, що "косив під панка" або стилягу. У бійках мене виручало те, що завжди бив першим, не даючи оговтатись супротивникам. Коли "ворогам" поспівала підмога чи з'являлась міліція, виручали ноги. Догнати мене не міг ніхто. Головно промишляли набігами на гуртожитки, забираючи гроші й харчі в тих, хто приїхав на навчання, ще зрізали з вікон "авоськи" (холодильники були рідкістю, тому продукти, що псувались, люд завішував на вікна). Грабували торгівельні будки, які чомусь усі називали "ларки". Там тоді продавалось все: від цигарок до алкоголю й ковбаси. Ходили великими пачками (десять і більше осіб), поводилися нахабно, грубо, зачіпали перехожих, котрі, вгледівши нас, поспіхом переходили на инший бік чи розвертались у протилежному напрямку.

Я став авторитетом. До мене звертались із проханнями "розібратись". Життя минало в постійних боях, "розборах", ненависті, жорстокості. Коли подорослішав, власна реалізація перестала мені імпонувати. Відчував, що бути "звіром" мені не дуже й хочеться. Почав розглядатись за иншим життям. Та де його міг побачити? Наставити мене теж було нікому. Батьки мої були авторитетні, усіма поважані, але дуже зайняті люди. Коли з'являлись на кілька годин удома, на їхніх обличчях міг прочитати лиш страшенну втому і байдужість. Та й оточення не відпускало, не давало вирватись. Жило в мене дві людини: один -дома, инший — на вулиці. Страждав від тієї роздвоєности. Романтика вуличного життя вабила мене дедалі менше.

Почав захоплюватись музикою. Батьки купили магнітофон і я став фанатом "Бітлз". У мене почали збиратись вечірки. Це була вже инша публіка — стильно одягнені дівчата й хлопці, які танцювали рок і курили американські цигарки. Я закінчив училище й влаштувався на роботу. З вуличними бачився щораз рідше, натомість на телевізійному заводі, де тоді працював, познайомився із прекрасною людиною. Як багато він знав! Мав колекцію оригінальних платівок із записами "Бітлз", курив лише американські цигарки. На такі статки на заводі заробити він не міг. "Фарцував", тобто належав до иншої, найвищої касти тогочасного молодіжного суспільства. Мав контакти з "Берізками", де діставав імпортні речі й перепродував, також непогано знав англійську й крутився коло "Інтуриста", аби щось виміняти чи купити в іноземців. Звичайно ж, потягнувся до нього, проводив з ним увесь свій вільний час. Допомагав йому, наприклад, збути якусь річ чи постояти на чатах, коли проводив свої трансакції з іноземцями. За своєю звичкою я завше приходив з вином, та він не пив, відмовлявся, посміхаючись.

Одного разу й він вгостив мене. Смак мені не дуже й сподобався, зате пізніше! Як вам описати те, що було згодом? Ні вино, ні горілка не давали подібних відчуттів. Голова йшла обертом, а потім стало нараз добре, добре, як ніколи до того у житті. Світ танцював, мов Шива з незліченними руками. Щезла всіляка закомплексованість, гидке почуття роздвоєности, від якого страждав, словом, я потрапив у казку. З часом довідався, що це був настій маку. Тоді ще не знав, що власне це, перше, враження від наркотику людина пам'ятає все життя й тому не може його залишити. Урешті я знайшов себе! Був це 1976 рік.

Дата добавления: 2015-08-02