Непридатний для життя в суспільстві

Не знаю, чи коли-небудь що-небудь приведе мене в такий глибокий шок, як оті слова медичного висновку, що написали семирозумні лікарі черговий раз, обстежуючи мого трирічного Тарасика: "непридатний для життя в суспільстві". Це було як вирок недолугого середньовічного інквізитора. Викрививши голівку під якимось дивним кутом (як це тільки йому вдається!), він зорив кудись крізь мене й посміхався радісно, щасливо, цілком по-дорослому, ніби хотів мене підбадьорити. Та тоді я вже добре знала, що ця усмішка адресована не мені. Кому сміється, з ким розмовляє моя дитина? Для мене це нерозгадана загадка...

АНГЕЛ

Коли принесли Тарасика з пологового будинку, радості не було меж. Який здоровий, який гарний хлопчик! І він справді був красень, що рідко буває в немовлят, з якоюсь навіть неземною, я б сказала, вродою. "Ангелик наш!" — вигукували захоплені. Знайомий художник поривався написати з нього маленького Ісуса для ікони. Дуже ним тішились, не перестаючи фотографували й розсилали світлини рідним та друзям.

Проминули перших два місяці, і Тарасик ощасливив нас своєю першою усмішкою. Яка це була усмішка! Промениста, сонцесяйна, щаслива-щаслива. Гадала, що це я, егоцентрична, сходжу з розуму в захопленні від того чуда — своєї першої дитини. Усі знайомі, сусіди, в яких теж були маленькі діти, приходили і так само щиро дивувалися: не треба було ні сюсюкати, ні корчити фізіономій, аби викликати дитячу усмішку. Малюк щасливо сміявся, задивлений кудись у себе. Усмішка була безадресна. Під світлинами підписували "Дитина сміється світові". "Він цілком не по-дитячому сміється", — говорили захоплено.

Проминали місяці, і в серце змійкою почала закрадатись тривога. Помітила, що моя дитина не така, як инші. Тарас узагалі не реагував на сюсюкання й грайливі з ним загравання. Зорив на нас своїми розумними очима, ніби був стривожений нашим психічним станом і хотів сказати: "Чому так дивно поводитися"? На мене, батька, бабусю, що найчастіше перебували з ним, дивився, мов на чужих, незнайомих людей. Не шукав оченятами наших очей, узагалі уникав поглядів. Дивився повз мене, якби мене й не було, якби все на світі бачить, окрім мене, або я була для нього таким уже нецікавим об'єктом. Його радше могли зацікавити татові окуляри, до яких тягнувся, але не особа самого тата.

Не притискався до мене, коли його годувала, не тягнув ручок. Навіть не дивився на мене, коли до нього підходила. Коли брала на руки, відчувала, як напружувався, як противилося цьому його маленьке тільце, часами ставав, мов той дерев'яний стовпчик. Иноді робив різкі рухи, намагаючись вирватись. Щось не так роблю! Моя дитина мене не любить! Моя дитина мене відкидає! Скільки сліз проплакала, спочатку в подушку ховалась, а потім не могла стриматись і над ним ридала. Тарасик не реагував, навіть не дивився на мене. Був байдужий до моєї печалі. Я панікувала. Тільки те і робила, що оббігала всіх можливих лікарів. Знали мене не лише в поліклініці, а й в консультативних пунктах, інститутах, діягностичних центрах. Усі одноголосно заспокоювали: "Дитина розвивається нормально. Жодних відхилень у розвитку не бачимо". Ніхто не бачив. Приходили друзі, у яких були такі ж маленькі діти. Заздрили мені:

— Ти не уявляєш, яка ти щаслива! Мій карапуз не дає й на хвильку себе покинути. Верещить, плаче, потребує постійної уваги. Ми в тебе он скільки, а дитина собі спокійнісінько бавиться в манежику. Такого карапузика, таке щастя удень із вогнем не віднайдеш!

Часами тільце Тарасика викручувалось, набувало дивних поз, яких я не спостерігала в инших дітей. Так само дивували вирази його личка: дитина довго й зосереджено заслуховувалася в себе, не захоплювали його найяскравіші, найголосніші іграшки. Коли дитячі калатала починали свої заливні звуки, Тарасик заходився плачем і не зупинявся, аж поки їх не забирали. Я, молода, недосвідчена мати, шукала причину в собі. Напевно, щось не так роблю... Ночами перечитувала літературу про розвиток дітей цього віку. Якнайуважніше придивлялася до чужих чад, з якими ми прогулювались у парку, не перестаючи розпитувала, що та як. Набуті знання лише підсилювали тривогу.

Розпочала нове коло ходження по лікарях. Очевидно, я їм добряче вже набридла. Вони ніяк не могли збагнути, чого від них хочу. Врешті логопед поставив "діягноз": дитина не говорить, тому що... глуха. З такого діягнозу та й з такого лікаря я щиро посміялась.

На якийсь час перестала ходити по лікарських кабінетах, але не на довго, поки не зауважила нової аномалії. Коли поміняли в "дитячій" шпалери, це жахнуло дитину так, що вона перелякана кричала, не вмовкаючи, аж поки не виносили її на кухню. Дитина не зайшла у свою кімнату, аж поки ми не віднайшли такі ж, як раніше шпалери, й не переклеїли їх. Заспокоїв мене старенький невропатолог: "Психічно й емоційно діти розвиваються по-різному. Ви, мамо, заспокойтесь, бо ваша тривога передається дитині, та й молоко у вас може пропасти".

Здалась на Божу волю. Що буде, то вже буде...

Тарасик був вразливим до звуків, не переносив жодних колискових мотивчиків. Але якось помітила, що дослухається, коли транслювали концерт Брамса. Викупила на базарі платівки, майже всю "класику", яка там була. Відтоді в нашому домі звучала лише "серйозна" музика. Триндикання "колгоспника" зумовлювало гучний протест.

Дата добавления: 2015-08-02