Як лікувати велику самотність?

Повернулась у Львів иншою людиною. Я була, звичайно, та ж сама, а от мій стан свідомости став иншим. Кожного ранку й вечора ставала до молитви. Молилась уголос:

— Боже, я знаю, що Тарасик — Твоя дитина. Він прийшов на світ з якоюсь невідомою мені, але безсумнівно Твоєю, Господи, місією. Ти доручив мені опікуватись Твоїм дитятком, учини так, аби й мій материнський егоїзм був удоволений. Я хочу, аби син сказав мені "мамо", аби усміхався до мене, аби тягнув свої рученята, аби я відчула себе не лише його опікункою, а й матір'ю.

Десь за тиждень разом зі мною до молитви стала мата. А за якийсь час і чоловік прихилив коліна.

Я не можу переповісти вам, що сталося відтоді, як сім'я наша почала молитися разом. Ні, Тарасик не став радісно на нас реагувати. Чудо не відбулось. Але ми, члени сім'ї, відчули себе одним-єдиним. Иншою стала атмосфера в нашій хаті.

Тарасик добре розумів поезію. Коли читав вірші, скандував окремі слова або ж особливо виділяв якийсь звук, підвищував тембр у кінці фрази. Завдяки цьому вірш змінювався до невпізнанності...

У "Лісовій пісні" Ліс навчає тиші. Ця тиша і вслухання в наспіви Лісу є своєрідним злиттям із Богом. У високої поезії не земна, а инша, виша сфера. Але чому обов'язково "вимріяна", "нереальна"?.. У тиші нашої хати вчувався спів, присутність Когось. Це змусило нас по-иншому поводитись, змінились на краще наші стосунки. Коли казали "Христос посеред нас", то це звучало не словами привітання, а констатацією факту. Тарас вніс щось нове в наше життя. Він подарував нам Бога, живого Бога, а не літографію, не ікону на стіні.

Через рік Господь благословив нас дочкою. Тарасик уважно приглядався до малої, було видно, що цей "об'єкт" його дуже зацікавив. Був дуже уважний до неї. Коли плакала, й у нього з'являлись сльози. Хоча сам він плакав навдивовижу рідко. Юстинка нормально росла й розвивалася. Говорити вони почали водночас, ініціятива була Тарасикова. Він повторював слова, які ми говорили Юстинці. Він нам допомагав! Це вселяло в нас велику надію. Раніше, коли виводили його побавитись у сквер чи на майданчик, він проходив "крізь" дітей, ніби їх не помічав. Тепер він уже сам ішов до них, але й надалі в спільну гру ніколи не вступав. Бавився вже біля них, але не з ними.

Польські друзі не залишили нас, запрошували на різноманітні тренінги, присилали літературу. Тепер і не перелічити, скільки всього ми робили, аби "навчитися жити у світі". Юстинку Тарасик називав Тікою. Ми й тепер так звемо донечку. Був людиною навпаки: погуляти виходив лише в хмарну, а то й сльотаву погоду. При яскравому сонці треба було зашторювати вікна. Нам дістали цілком закриті темні окуляри, тільки в них син міг виходити гуляти. Звичайні барви природи були для нього надто яскравими, грубими, гнітючими. Часто плакав, споглядаючи природу чи слухаючи музику.

"ВІЙНА ЗІ СТРАХАМИ"

Чомусь світ сприймав як ворожий. Як тільки незнайома людина заходила в кімнату, Тарасик увесь випружнювався. Здавалось, він узагалі не звертає на гостя увагу. Та насправді його настороженість минала лише тоді, коли той покидав кімнату. Сусіда діда Оприська він боявся так, що ховав голову під подушку і плакав. З речей найбільшим ворогом був кімнатний вішак. Його взагалі треба було винести із квартири. Невимовний жах був у нього на обличчі, коли бачив парасолю. Луже лякався шуму побутових приладів. Сахався од мене, як тільки я одягала хутро, мусили поховати всілякі волосяні щітки. Страшився яскравого світла люстри, освіченого дзеркала. Коли гриміло, я вдягала йому навушники й вмикала Брамса. Міг жахнутися від раптового навіть і не дуже чутного шуму дерев.

Страх перед оточуючим у дивний спосіб поєднувався в ньому з відсутністю "відчуття краю". Міг перехилитись через бильця балкона, стрибнути із триметрової висоти, вибігти на шосе. Пересувався він особливо. Луже довго ходив лише навшпиньки, до бігу поривався рвучко й раптово, стартував, як літаюча тарілка. Так само раптово міг зупинитись, присісти, а то й лягти на землю. Нестримні веселощі змінювались нараз сумом, байдужістю, апатією. Міг сісти й категорично відмовитися йти далі... Тарасик імпульсивний. Йому ще важко охопити ситуацію в цілому, передбачити наслідки. Тепер зусилля всієї сім'ї зосереджені на тому, аби його навчити жити в сім'ї, давати собі раду в побуті. Нині, маючи значний запас знань у поезії, літературі взагалі, дуже добре орієнтуючись у математиці, він безпорадний у простих житейських ситуаціях, там, де треба виявити інтуїцію, безпосереднє відчуття.

Дата добавления: 2015-08-02