Смиренний поклін

Я тримала мамину руку. Колись витончено зграбну, нині — худий, обтягнений шкірою кістяк, через що здавалась неприродною, деформованою. Але й зараз у ній відчувалась неабияка сила, і я знала, що тільки вона може витягнути мене з безодні відчаю. Друга рука була вільною, з неї щойно висковзнула рука мого первістка, якого понесли кудись за скляні двері кабінетів. Я тримала мамину руку, відчуваючи через неї єдність з усією своєю ріднею, не тільки сущою, а й із далекими незнаними пращурами, усіма тими, хто, зчепившись руками, не дасть відійти моєму синові, бо він — продовжувач їхнього роду. Кліщава рука моєї матері була їхньою рукою. Тому я затисла пальці на її зап'ястку й не давала собі забутися вві сні. Аби й мій хлопчик не провалився в яму того сну, я повинна була впильнуватись і во ім'я всіх поколінь тримати його життя в руці. Під мої повіки, немов під стріху, закрадалась темрява, але нею пробігали зелені вогники світлячків. І я знову розплющувала очі, чіпко тримаючи життя мого синочка на припоні.

Ще вчора він просто недомагав, хмикав, кривився, прицмокував, просячи пипки, а вночі нас забрала "швидка". Та допомогти було нікому. Це була ніч із суботи на неділю, і на п'ять відділів чергував один, вкрай стомлений, лікар. До вечора моєму хлопчикові стало зовсім погано, його поклали під крапельницю й довго не могли потрапити голкою у вену. Він вже не мав сил кричати, як кричав до того, жалібно, безпомічно, надривно, і лише дивився на мене своїми каштанчи-ками-оченятами... Ладна була повиколювати собі очі, аби лиш нічого не бачити.

За пів години його віднесли в реанімацію. Я вийшла на двір і побачила схвильовану, перелякану маму. Пригорнулась до неї і тихенько розплакалась.

Мама була глибоко невіруюча, усе своє життя присвятила науці, не вірила ні в Бога, ні в переселення душ, ані потойбічне життя. Враз протягнула руку й скрикнула:

— Ні, ні, Бог не допустить! Не смій і думати про таке!

Тут я й учепилась в її руку. Ми обоє сіли на широку лаву біля реанімаційного відділу. Я не відпускала маминої руки, боячись провалитись у сон...

Нараз ясний ранок запав мені у вічі. Мами поряд не було, я стискала свою закостенілу руку. Жахнулась так, ніби мене заживо поховали... Два вікна реанімації двома порожніми більмами подивились на мене, два білих заклеєних конверти... Тут я побачила маму біля дверей реанімації. Притискаючи до серця руки, вона поспішала донести мені радісну звістку. Дуже детально по декілька разів повторювала, як лікарка спозаранку відчинила їй двері.

— Чи живий Миколка?

— Так, — здивовано відповіла. — Чому ні? А ви, що тут робите? Їдьте спокійно додому, прийдете об одинадцятій. Та привезіть йому кілька пипок, бо він у вас смоктальник знатний, увесь час плямкає губками.

— Докторе, — не вгавала, — йому полегшало?

— Стан нормальний, загрози життю в дитини немає...

Йшли коридором, тримаючись одна за одну, похитуючись, немов це ми важко всю ніч відпрацювали в реанімації. Пішли за пипками. І я, немов про далеке минуле, розповідала мамі про те, якими оченятами дивився на мене син, ще раз і ще раз повторювали слова лікаря...

Уже коли Миколка одужав, і ми з ним доліковувались в цій лікарні, кожного дня рівно в одинадцятій якась незвідана сила тягнула мене до дверей реанімації. На той час там завжди збирались жінки. Голубими, сірими, чорними були їхні очі, але погляд струменів, мов оголений електричний дріт. І я кожного дня розповідала їм свою історію й показувала сина, який до всіх усміхався своїми каштанчиками. Вони збирались довкола мене, і я із сином на руках опинялась в тісному колі однаково страшних облич, які, поки я говорила, запалювались безумною вірою, як обличчя моєї матері, коли вона викрикнула: "Бог не допустить!" І кожного разу, докінчивши свою історію, я плакала з відчуттям відчаю, що все ще десь жив у мені, прошитий сонячним променем. Я помітила, що ми дивним чином прощались одна з одною. Коли розходились, кланялись одна одній, не просто кивали, як ото знайомим на вулиці, а віддавали смиренний поклін. Тепер я вже не зумію повторити цього руху.

Дата добавления: 2015-08-02