Живе християнство

У капличці, що розмішувалася в приміщенні львівської лікарні, тільки що закінчилась вечірня. Людей, як то звикло, у суботу було багато. Крім хворих, приходили ще й мешканці навколишніх будинків. Священик знімав ризи, я, виконуючи обов'язки паламаря, уже вимкнув у приміщенні храму центральний світильник (павук). Бокові канделябри світили тьмяно, в храмі запанував напівморок. Декілька осіб по кутках іще молились. Любив ті хвилини: після голосного співу в храмі якось по-особливому відчувається тиша. Протирав кадильницю. За кілька днів — Різдво.

Голосно постукали в двері. Напевне, як завше, подумував, хтось із парафіян щось забув і по дорозі похопився. Це справді виявився хворий із лікарні, що був на вечірній. Запам'ятав його, бо всю службу розглядався довкіл, якби вперше в храмі:

— На вулиці людина замерзає.

— Як замерзає?

— Бомжиха одна, ми її знаємо, вона часто біля лікарні вештається. У неї ноги обморожені, а її навіть у вестиб'юль не пускають.

— То зверніться до чергового лікаря.

— Ходив, каже: "То її проблеми. У нас лікарня, а не притулок для бомжів". На вас одна надія, ви ж віруючі.

Справді, коло входу у хірургічне відділення, яскраво освітленому люмінесцентною лампою, бовваніла задубіла істота. На наші запитання не відповідала. Була вона п'яна, чи так замерзла, що не могла язиком ворушити, — годі сказати. Побачивши більше згромадження людей, а ще й священика, вахтер прочинив двері.

— Впусти бідачину всередину. Вона тобі місця не пересидить, — попросив отець.

— Не можу, отче, при всій повазі до вас. Не можу. Мені моє місце дороге. Сказано "не пускати". Та й чого ви так непокоїтесь за неї? Це ж бомж!

— Але ж не скажений пес. Людина!

— Нічого не можу порадити. Сказано "не пускати".

Перше, що спало на думку, — відвести нещасну в сусідні житлові будинки. Та перший же під'їзд зустрів нас зловісним холодним металом із цифровим кодом. "Апартаменти" міських мешканців зачинені.

Перехожий, очевидно місцевий, порадив:

— Підведіть її до п'ятиповерхового будинку, там під'їзди відчинені. Лишень не потикайтесь у перший під'їзд. Спалити можуть вашу бомжиху.

— Як спалити?

— Живе там один оригінал. Коли пронюхає, що в під'їзді бомж ніч перебуває, підкрадеться тихенько, плесне бензином і сірника кине. Потім виглядає з балкона, як вилітає з брами живий факел. Веселиться, спостерігаючи, як чоловік намагається погасити на собі вогонь. Тепер кожен якесь гобі має...

— За таке гобі треба за ґрати!

— Та про що ви говорите? Кому той бомж потрібен? Чи бачили ви, аби бодай раз їх міліція у витверезник узяла?

— До собак так не ставляться. Думаю, це нелюди придумали версію про бомжів, — обурювався отець.

Це попросту зручна брехня. Й часто за тією брехнею — людиновбивство. Жебраки не перевелись, звичайно, є нещасні, знедолені, смертельно хворі алкоголіки, але бомжів немає. У всіх одне місце мешкання визначене Богом — Земля. Планета Людей, як писав Екзюпері. Всі до одного ми тут гості. Гості, а чинимо й поводимося так, ніби без серця — гордо, егоїстично, зовсім не по-людськи. Ніби прислужуємо людиноненависникам. Маємо якийсь спільний з ними план.

Коли ми стали затягати нещасну по сходах у теплу пивницю, десь на першому поверсі прочинились двері. Зніяковілі, ми завмерли. Промайнув страх, що зараз нас почнуть гнати зі словами "Чого в наш під'їзд бомжа? Ведіть у свій, коли такі милосердні!" Та пролунало зовсім инше:

— Куди ви тягнете цю нещасну?

— У пивницю. Їй треба зігрітись, заклякла зовсім.

— Та чи ви при своєму розумі? Знайшли, де людей відігрівати, — сказала худа, із сивиною пані і підійшла до нас.

— Провадьте в хату!

Це було цілковитою несподіванкою. Енергійна пані обійняла жінку і провела через поріг. Ми залишились у коридорі. Заходьте й ви, поп'єте чогось гарячого. Нині я сама в хаті, син до доньки у Київ поїхав. Допоможете мені її роздягнути. У хату зайшов лиш я з отцем, наш провідник, угледівши, що ситуація є для нас прихильною, розчинився в темряві.

— Давайте, дорогенька, знімемо вашого плаща. Нещасна вчепилась за лацкани.

— Знімайте, знімайте, у хаті, слава Богу, тепло, — наполягла господарка.

Бачачи, що та ледь тримається на ногах, підвела її до вже розстеленого тапчана.

— Допоможіть мені її покласти.

— Але ж вона брудна, — спробував заперечити.

— То пусте. Сама зняла з жінки діряві й геть бруднющі чоботи. Ми допомогли укласти її на ліжко, а вона ще й укутала ковдрою.

— Присядьте, зараз я розіллю чай, — метушилась запобігливо.

— Дуже дякуємо, добродійко, не турбуйтесь. Ви й так багато зробили. Ви навіть не знаєте, що ви зробили, — не приховував захоплення отець. -Будьте благословенні!

Ми поспішили до виходу. Йшли мовчки. По глибокій задумі отець мовив:

— Не залишився попити чаю, бо був присоромлений. Ця жінка подала нам урок живого християнства. Пам'ятаєш, у Луки, "...зауваживши, як вони повибирали собі перші місця, Ісус сказав притчу: "Як хтось покличе тебе на весілля, не сідай на першім місці, щоб, бува, не знайшовся хтось, запрошений ним, поважніший за тебе, і той, хто тебе і його закликав, не підійшов і не сказав до тебе: Поступися цьому місцем! І тоді довелось би тобі із соромом посісти останнє місце. Навпаки: коли тебе запросять, іди й займи останнє місце".

Ми не пішли за Ісусовою порадою, провадили нещасну жінку в пивницю, тим самим визначаючи для неї місце. Старша пані виправила нашу помилку.

А ще, "як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий, тому що вони не мають чим тобі відплатити, — тобі бо віддасться в день воскресіння праведних".

— Щасливі ми. В один вечір отримали аж два уроки живого християнства. Та жінка була нам нині пастирем. Треба б за неї помолитися. Ми ж імени її навіть не запитали...

Дата добавления: 2015-08-02