Моя жебрачка

Мені кепсько. Болить голова, напевно, піднявся тиск, а також ниють коліна й поперек. Стаю руїною... Та знав, що в цій думці, навіть мовленій про себе, кокетую. Насправді не почував себе хворим, не мав хронічної болячки, яка б примушувала сидіти на якихось таблетках чи систематично відвідувати лікарські кабінети. Але оте відчуття, що "мені кепсько", приходило щораз частіше.

Сорок три роки. Як пише Ансельм Ґрюн, книжку якого прочитав нещодавно, — середина життя. Треба піти в храм, помолитися, свята ж бо неділя. Але чи має яку вартість моя молитва? Віра моя формальна, як і багато речей й обов'язків, що їх виконую. Запитував сам себе про те, коли б що трапилось, чи буде кому й помолитись за мене? Дочка не буде. Друзі? А чи й залишились вони? Роз'їхались, розлетілись по світу, як усі в тому краї, що нагадує нині потривожений вулик, з якого вилетів рій. Чи знайдеться той добрий господар, що його поверне? Колеги? Про це й думати смішно. Ні з ким не мав особливо близьких стосунків. Й щиро віруючих у колективі редакції не помічав. Декілька осіб відвідували в неділю та у свята храм, але радше, як і я, для годиться. Хіба що Зонця — жебрачка з-під Преображенки?

Познайомився із Зонцею, коли ще жебраків у місті й видно не було. Правда, біля храмів стояли завжди. Був це такий собі заповідник, аби зберегти рід жебрацький. Скажімо, у Львові родовід жебрацький занотовано в хроніках від XVI століття. Різний то був люд — немічні старенькі дідусі й бабусі, безногі жертви війни, алкоголіки, що відчули своє найостанніше дно. Зрештою, особливо до них ніколи не приглядався, роздавав дріб'язок, що був у кишені, та йшов до храму. Це не було милосердям, лиш зовнішній жест, ритуал, своєрідна плата за вхід.

Та раз таки зупинився здивований. Замість монотонного: "Дай, Боже, здоров'я тобі й твоїм діткам..." — несподівано запитання: "А чому ви сьогодні без доньки?" Зазвичай у неділю до храму брав із собою Уляну. Та діти дорослішають і мають свої плани. Нині не склалось нам іти разом. Глянув здивовано. Жінці, що запитувала, було років за п'ятдесят, худенька із сіро-зеленим обличчям, що, зрештою, як і "синюхи" й "індіянці", є ознакою хронічного алкоголізму. Хоча одягнена була акуратно, виглядала цілком пристойно. З часом помітив, що вона своєчасно підмальовувала сивину у волоссі, а одежу, що хтось їй жертвував ("секонд хенду" у країні ще не було), добирала в тон. Але за перший раз, безумовно, всього того не зауважив. Лишень побачив людину, якій не був цілком байдужий. Це був вияв якщо не турботи, то уваги. Тож коли наступного разу підходив до храму, то вже шукав очима саме ту жінку, і їй подавав милостиню. Було приємно, що й вона мене завжди впізнавала. Про себе називав її "моя жебрачка", щось на зразок "постійна клієнтка".

Спілкуємось, якщо лише можна назвати спілкуванням ті декілька фраз про здоров'я, роботу та про погоду, якими обмінювались при зустрічах. Зазвичай Зонця, довідавшись, що їду у відрядження, одразу ж поверталась обличчям до храму і починала молитися за мене. Тоді їхав спокійний і впевнений, що все буде добре.

Так було впродовж декількох років. Були моменти, що подовгу не з'являвся у храм. Коли повертався, ще здаля намагався розгледіти "свою жебрачку". І вона, завидівши мене, привітно кивала головою. На правах старої знайомої уже незручно було давати їй якийсь дріб'язок, і я протягував їй паперову банкноту. Зонця безмірно дякувала.

Та одного разу, взявши гроші, вона лишень скупо кивнула. Була чимось занепокоєна.

— Чи не сталось у вас чого? — запитав.

— Та... не знаю, як і сказати. Зараз на все ввели талони. Їх отримують у ЖЕКах, згідно з пропискою. У мене ж її немає, от і доводиться у спекулянтів утридорога брати.

— Як же ви живете без прописки? — дивувався. На той час це й насправді було дивно, майже

немислимо.

— Так уже якось вийшло... І вона слово за словом розповіла мені свою історію.

...Утекла з голодного села. Всіма правдами й неправдами виробила паспорт. Влаштувалась на роботу у вагоноремонтне депо лише тому, що там забезпечували гуртожитком. Праця важка, виснажлива — у три зміни. Чоловічий колектив. Звичайно, випивали. Через власну необережність отримала травму. Як виявилось, — важку. Був порушений руховий апарат. Іще трохи потримали обліковцем, та майже постійно хворіла. Кому потрібна така робітниця? Скоротили і з гуртожитку виперли. Куди діватись? Поїхала назад у село. Батьки повмирали. На батьківському обійсті лише брат. Спочатку прийняв, гадав допомагатиму по господарству. А як побачив, що з мене помічниця ніяка, — зібрав манатки і виставив за двері. Так я знову опинилась в місті. Та світ не без добрих людей. Знайома прилаштувала мене до однієї старенької в одну з напівпідвальних розвалюх у районі Старого Знесіння. Старенька важко хворіла, рак був у неї, тож гляділа її до смерти. У спадок залишився мені її напівпідвал та увесь нехитрий скарб...

Були в мене справи на Знесінні, тож якось завітав до Зонці. Тої в хаті не було. Та мешканці старого одноповерхового Знесіння усе знають один про одного. Сказали, що ходить на сусідню вулицю посидіти з дітьми, поки батьки на роботі. Жінка вона скромна, акуратна, всі до неї звертаються в потребі, що по силах — завше допоможе.

Підтвердивши про себе правдивість оповіді, задумався, як їй допомогти. Деякі знайомства у високих кабінетах були, часами й кавували разом. От тільки як мав до них підійти й просити за жебрачку з вулиці? Що могли про мене подумати? Скільки бездомних довкола? Пояснювати, що вона "персональна злидарка", було якось не з руки. У жодні ворота не лізло. Що скажуть? Що чоловік несповна розуму або, чого доброго, подумають, що то його близька родичка. Тож чи варто шукати клопоту на свою голову?

Між тим Зонька вичислила, що то я навідувався до неї в гості, і споглядала тепер на мене з надією. Витримати такий погляд непросто. Одного разу, коли він особливо мені дошкулив, написав на папірці номер кабінету мерії й передав своїй жебрачці:

— Туди вам треба звернутись самій. Про все розповісти. Вам зобов'язані допомогти.

Довго й сердечно дякувала, ховаючи той клаптик паперу.

Наступної неділі поцікавився:

— Як успіхи? Відвела погляд убік:

— Та була, звичайно, тільки далі приймальної не пустили. Стільки всіляких довідок сказали принести, що мені в голові закрутилося. Де я візьму їм усі ці довідки? У мене ж і прописки офіційної немає... Коли таке почули, мало в шию не вигнали: "Тут державна інституція. Циганами й бомжами не займаємось".

— Яка дикість! Людяність втратили! Це щось неймовірне, — обурювався я. — Будьте певні, цього я так не залишу. Попрощаються вони зі своїми теплими кабінетами!

Мене й справді взяло за живе. І я настрочив гнівну статтю в газету про проблеми знедоленої людини. Статтю майже одразу надрукували, ще й передрукували в якомусь виданні. Почалась перебудова. На критичні матеріяли був попит. Стаття мала успіх. Посипались пропозиції виступити на телебаченні, організувати круглий стіл, навіть запропонували очолити якийсь комітет чи фонд, що брався захищати права знедолених, про яких урешті заговорили на весь голос.

Бомжі, знедолені, узалежнені стали "моєю темою". Як мовилось на професійному сленгу, тему цю я "застовпив". Рубрика в газеті, програма на телебаченні забирали чимало часу.

Була зима, коли я врешті постукав у сутерини пані Зонці. Двері мені відчинив зарослий із червоними, мов у скаженого пса, очима індивід:

— Ніякої Зонці тут немає, не живе вона тут більше! — видихнув горілчано-часниковий перегар.

У глибині кімнати хтось хіхікнув:

— Тягни фраєрка сюди! Ми йому популярно розтлумачимо!

Я поспішив зачинити двері. У сусідів з'ясував, що, як ударили морози, жаліслива Зонця впустила в хату двох бомжів. Дізнавшись, що живе тут на пташиних правах, самітна, вони її швиденько з хати й виперли.

Відшукавши Зонцю на її звичному місці побіля храму, переконував:

— Треба щось робити. Цього не можна так залишити!

-Дайте спокій, дорогенький, це не має жодного змісту. Сказав дільничний, що це приміщення вже викупила якась фірма під склад. Їх чи мене звітам усе одно викинуть...

— А ви ж бо як?

— Світ не без добрих людей, — відповіла Зонця. — Мене одна жіночка прихистила. Чоловік у неї інвалід. Нездужає з ним сама впоратись. От я їй і допомагаю. Обід готуємо до спілки, а за нічліг вона в мене нічого не бере. Заходьте до нас в гості, це тут, поряд...

Правду кажуть, що в тому житті у всьому має бути рівновага: день — ніч, засуха — злива, невтримну радість змінює невтішна печаль. Біда звалилась на мою Улянку неждано. Важке захворювання крові. Лікарі остерігались вимовляти діягноз... Перспектив — жодних. Казали, щоправда, що можна спробувати один лік, але коштує він ліпше й не казати скільки. Таких грошей у мене ніколи не було. Не наберу навіть тоді, коли все, що маю, закласти чи продати. Були, щоправда, знайомі, для яких гроші не становили проблеми, але ті лиш округлювали очі. В одних усі гроші в справі, инші принципово не позичали, аби не мати ворогів... Деякі прямо запитували: "З чого віддаватимеш?" Ще инші лиш зітхали: "Що тут удієш? Бог дав — Бог узяв..."

— Бог дав, Бог узяв, — повторював.

Усе життя працював, та, крім квартири, нічого й не маю. Якшо і її віддати за лікування, то де жити? А якшо лікування не допоможе? Яке ж усе хистке в цьому світі! Сьогодні ти іще на плаву, а на завтра в тебе нічого. Залишишся, як пані Зонця. Ні, порівняно зі мною Зонця — багачка. Їй нікого не треба лікувати!

Відчай привів мене до храму.

— Що з вами, паночку? — жахнулась Зонця, угледівши мене. — Хворілисте? Лиця на вас немає!

Співчутливий, сердечний голос, у якому було щось таке, що прорвало всі внутрішні дамби, прийняв на груди до себе Зончину голову, притулився й беззвучно плакав.

— Ну, що ти, голубе, як можна? — Вона обережно підвела й усадовила мене на лавку. — У чому біда твоя?

Як найріднішій людині виклав Зонці своє горе. Вона довго тримала мою руку в своїй.

— Не плач, голубе. Усе буде добре. Донечка твоя поправиться, — мовила з надзвичайною твердістю в голосі.

— Лікарі сказали, що немає жодної надії, — заперечив.

— Помиляються вони, я це ось тут чую, — притягла мою руку до грудей. — Побачиш, усе буде гаразд. А хочеш, до студитів у храм Миха'їла підемо. Я там з отцем пораджусь, він усім помагає, навіть нам... Та тільки я тобі й без отця кажу не сумніватися. До Ісуса спрямуй свої молитви. Він тебе в біді не залише. Молитимусь за неї вдень і вночі. Господь не допустить. Ти й не знаєш, який милостивий Бог...

Справді, донька поступово стала одужувати. Чи то Бог допоміг, чи лікарі в діягнозі помилилися... Чудо настільки ефемерне, що ніколи точно не знаєш, відбулось воно насправді чи ні...

Життя поволі входило в звичну колію. Почав зростати тираж газети. Щоправда, тепер ми вже не обирали довільно теми, як колись, з'явився в нас господар — Селянська партія, знову появились замовні матеріяли. То бодай можна було зводити кінці з кінцями. Пережите дуже швидко забулось, якби його й не було. Тепер редакція була за містом, тож і в центрі, а заодно й у храмі бував рідко.

Одного разу звернув увагу, що права рука в Зоні забинтована, а пальці зовсім посиніли.

— Що сталось?

— Упала, а заживає он погано. Усе від того, що гіпс не наклали вчасно. Закінчився був гіпс у травмпункті. Вони картоном прибинтували та й усе.

— Господи, як же так можна! — обурився відразу й відкрив блокнота. — Кажіть, у якій лікарні таке неподобство з вами вчинили.

— Та ні, голубе, на кого тут скаржитись? Тепер і лікарні наші геть бідні, нічого в них немає. А лікарі в нас прекрасні. Та молоденька лікарка всю мене обстежила, не погидувала. "Вітамінів вам, — казала, — не вистачає". Як Бог дасть, так уже й буде. Хто я така, аби претензії виставляти? Людською милістю єдино й живу...

Прощаючись, співчутливо покивав головою, навіть розчулено хотів пригорнути, та жебрачка ухилилась.

Мене призначили завідувачем відділу. Життя набирало нових обертів. Навідуватись до храму було щораз менше часу. Все ж декілька разів під'їжджав під храм, аби обдарувати Зонцю кількома гривнями, але її на звичному місці не було. "Сама собі винна! Стояла б, як усі, то й мала б зарібок", — розмірковував. Розпитувати в "колег" було мені якось не з руки.

Якось після недільної служби запитав у церковного паламаря, чи, бува, не знає, куди подівалась пані Зонця, жебрачка.

— Не ви перший запитуєте. Багато людей турбувалось, куди зникла пані Зоня. Відійшла вона, померла. На жаль, ми пізно про це дізнались, навіть в останню дорогу як належить по-християнськи не провели. Божа людина була, скажу я вам. Усе життя кимсь бідачка опікувалась, комусь прошения вимолювала. А чи коло неї бодай хтось був в останню годину? Не знаю.

— Це все через руки? — поцікавився я.

— Не тільки, у неї й ноги пухнути стали, ходити не могла. Останніми часами все за здоров'я якоїсь Уляни на Службу Божу жертвувала. А хто така Уляна? Можливо, родичка яка... Як знати?

Дата добавления: 2015-08-02