І. Потерпілимвід цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина рі. 4 страница

Насильницькі дії, вчинені іншими, крім працівників правоохоронних органів, служ­бовими особами із вказаною у ч. 1 ст. 127 метою, слід кваліфікувати за статтями 365 або 424 як перевищення влади, при цьому умисне заподіяння смерті внаслідок переви­щення влади потребує додаткової кваліфікації не за ч. 4 ст. 127, а за ст. 115 (чи іншою статтею, що передбачає відповідальність за умисне вбивство), а умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження внаслідок перевищення влади - за ст. 121.

Побої, мучення або інші насильницькі дії, вчинені при допиті з метою примусити дати показання (інформацію, свідчення або визнання) особою, яка проводить дізнання або досудове слідство, якщо ця особа є працівником правоохоронного органу, треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 127 і ч. 2 ст. 373. Якщо ця особа не є працівником правоохоронного органу (згідно із законодавством дізнання може проводити також зокрема дізнавач військової частини ЗС, начальник слідчого ізолятору, службова особа органу державного пожежного нагляду, капітан морського судна), вчинене кваліфікується тільки за ч. 2 ст. 373, а якщо насильницькі дії з метою примусити дати показання вчинюються відповідними службовими особами не при до­питі (а, скажімо, під час проведення іншої слідчої дії),- то за статтями 365 або 424.

Насильницькі дії, вчинені відповідними службовими особами із вказаною у ч. І ст. 127 метою, треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 365 (ч. 2 ст. 424, ч. 2 ст. 373) і ч. 2 ст. 127, лише у випадках, коли ці дії вчинені повторно чи за попередньою змовою групою осіб.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 5).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966р. (статті 7 і 10). Ратифікований СРСР 18 вересня 1973 р.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. Рати­фікована Україною 17 липня 1997 p. (cm. 3).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­ жують гідність, видів поводження і покарання, від 10 грудня 1984 р. Ратифікована УРСР '6 січня 1987р.

Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що прини- кус гідність, поводженню чи покаранню, від 28 листопада 1987р. Ратифікована Україною •І січня 1997р.

Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 p. (cm. 7).

Звід принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув 'язненню в будь-якій формі. Резолюція 43/173 ГА ООН від 9 грудня 1988 р.

Принципи медичної етики, що відносяться до ролі працівників охорони здоров 'я, особливо ІІкарів, у захисті ув'язнених або затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюд-, ьких або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 18 грудня 1982 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Булинко проти України» від 7 червня 2005 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України» від 6 вересня

Ш5р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» від

овтня 1998 р. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хохліч проти України» від 29 квітня

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Алісв проти України» від 29 квітня 2003 р. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Янков проти Болгарії» від 11 грудня НЮЗр.

І'ішення Європейського суду з прав людини у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії»

інпия 2004 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Майзіт проти Росії» від 20 січня 2005 р. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьев проти України» від 5 квітня

'/>•

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер-

ні наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р. (п. 3).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про-

иття та здоров 'я особи» (п. 27).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження -карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

І Об'єктом злочину є здоров'я особи.

' Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю; іідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причи­ні т'язком між зазначеними діянням і наслідками.

І Іро поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповід-гитті 121 і 122 та коментар до них.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

і mm» 130

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід­ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов'язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід­ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина­ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 непотрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста­лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження чи середньої тяжкості тілесного ушкоджен­ня через необережність охоплюється частинами 2 та 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 128 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків -тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється
від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за
яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді зло­
чинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе­редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко­ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Постанова ПВС №15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищен­ня влади або службових повноважень» (п. 11).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен­
ня цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,-
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Об'єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об'єктивної сторони злочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням
його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово,
шляхом демонстрації зброї тощо.

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї. Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюва­тися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, ха­рактеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

\. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: винний усві-
і пос, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побо-
іння за своє життя, і бажає цього. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129,

факт, що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усві-новатися як винним, так і потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його членом організованої групи
ст. 129). Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви­ліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом іму­
нодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­
печною для життя людини,-

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­
ковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього
вірусу,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи
більше осіб або неповнолітнього,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

I Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна
Інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через

сутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів вання призводить до смерті.

2. Об'єктом злочину виступають життя та здоров'я особи. \. Об'єктивна сторона злочину виражається у:

І) поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої неви- вної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. І ст. 130);

^I1 зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби

• хно, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

)) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, і небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту

іини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на

І ПІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та

іих хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції,

знаються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від

иоманітних хвороб, у т. ч. тих, які у звичайних умовах не становлять небезпеки для

Ми.

М іагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров'я людей, що викликаються ими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гель-і.іми, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності і пиами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоро-

• і схильні до масового поширення. Законодавство про охорону здоров'я не вживає

я невиліковної інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

і таття 131

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, сказ, ящур, натуральна віспа, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Найма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо небезпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному випадку з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховувати те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від заражених людей здоровим вірусами, а не іншими живи­ми збудниками. Зараження людини інфекційною хворобою невірусної етіології не утворює складу злочину, передбаченого ст. 130, і має кваліфікуватись як інший злочин проти життя чи здоров'я людини.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зо­крема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВШ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання не сте­рилізованих шприців для ін'єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов'язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропоно­ваних закладами охорони здоров'я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовити­ся від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тка­нин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається за­кінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Особа, яка в тій чи іншій формі контактує з носієм зазначеного вірусу, його кров'ю, іншими рідинами або тканинами, може і не захворіти на невиліковну хворобу з різних причин (наприклад, внаслідок недостатньої концент­рації вірусу). Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за частинами 2, 3 і 4 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Таким способом мо­же бути, наприклад, так званий ін'єкційний тероризм, коли потерпілому робиться укол шприцом або голкою із зараженою кров'ю. Цей злочин вважається закінченим з момен­ту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину за­кінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потер­пілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спосо­бом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

4. Суб'єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. З ст. 130, спеціальний - це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється

Про це працівником закладу охорони здоров'я, в якому проведено огляд, з урахуванням

ІИМОГ законодавства щодо конфіденційності цієї інформації. Одночасно ВІЛ-інфіко-

іі.тому повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів,

Про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну від-

повідальність за завідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб

ІІрусом імунодефіциту людини. ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити

і одержання зазначеної інформації та попередження, після чого вона направляється

№ іікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медич-

ИОІ юпомоги.

ІЗ тексту КК випливає, що за ч. 1 і ч. 4 ст. 130 до відповідальності може притягува-ь і той, хто сам не страждає на невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною

І ІЯ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.

Зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, яке сталося ІНіслідок неналежного виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником

їх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, п.і іежить кваліфікувати за ст. 131.

5. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується ислом, на що вказує використання звороту «свідоме поставлення». Для суб'єктивної, горони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна необережність у вигляді зло­чинної самовпевненості.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується умис-ЮМ, змістом якого є створення небезпеки для життя людини. Якщо ж встановлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба кваліфікувати за ч 115.

(). Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: І) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Про поняття цих ознак 1MB коментар до ст. 133.

]акон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД)

оціальний захист населення» в редакції від З березня 1998 р.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від і питого 1994 p. (cm. 28).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 р.

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на • III І та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою КМ№ 2026 від 18 грудня 1998р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої

пості. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня 1995 р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і но-

тва збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ № 133 від 19 липня 1995 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та равно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока-іь Затверджений наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про
наявність у неї цієї хвороби,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або по­збавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше
судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження
двох чи більше осіб або неповнолітнього,-

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням во­лі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони
спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

1. Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров'ю людини, не-
і.пивному впливі на репродуктивне здоров'я нації та генофонд. Венеричні захворю-
іання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також
патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов'язковому
медичному нагляду і лікуванню.

2. Об'єкт злочину - здоров'я особи.

3. Об'єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хво-
робою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переваж-

МО с кітевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема,

і ифіліс (люес), гонорея (трипер), м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта

ічічна хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі

івини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров'я, методи і тривалість

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ И

(піатіпя 134

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і вра­ховуються при призначенні покарання. Судово-медична експертиза із встановлення у особи венеричної хвороби проводиться за участю лікаря-дерматовенеролога.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і за­лежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім'ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін'єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворо­бою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін'єкції) може тягнути кримінальну відповідаль­ність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, перед­баченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров'я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у статтях 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілес­ні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після по­передження, зробленого їм органами охорони здоров'я, тягне адміністративну відпові­дальність (ст. 45 КАП).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з боку винного (зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприрод­ним способом), діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповід­ними частинами статей 133 і 152 (153). Але відповідальність за ст. 133 виключається у разі, коли зараження венеричною хворобою стало результатом вчинення вказаних на­сильницьких дій щодо особи, хворої на венеричну хворобу.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованої стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів - носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організ­му конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу її здоров'я.

4. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну
хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє захво­
рювання можуть свідчити різноманітні обставини - медичний висновок, застереження
лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо.

Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов'язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140 або статтею КК про відповідальність за певне тілесне ушкодження.

5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом
або злочинною самовпевненістю. При цьому мотиви можуть бути різними (помста, рев­
нощі, особиста неприязнь, задоволення статевої пристрасті тощо), на кваліфікацію за
ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання. Психічне ставлення
винної особи до тяжких наслідків (ч. З ст. 133) може характеризуватися тільки необе­
режністю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була знати це і передбачати настання від-

ПОВІДНИХ суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіко-ічпе за ст. 128. Така кваліфікація ґрунтується на тому, що ст. 133 є спеціальною кримі-іі.і п.но-правовою нормою стосовно статей КК про відповідальність за тілесні ушко-

пня.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше суди­мою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше б або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою - спричи­нення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Про поняття судимості див. ст. 88 та коментар до неї. Зараження двох або більше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами.

I ія інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки необхідно, щоб стосовно попереднього
ВИПВДку зараження венеричною хворобою не спливли строки давності притягнення до
кримінальної відповідальності. Зараження венеричною хворобою однієї особи і наступ­
ні.' шраження іншої охоплюються ч. 2 ст. 133.

Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось ІX років. Неповнолітній вік потерпілої особи не може обтяжувати кримінальну відпові-

I1 м.ність за зараження венеричною хворобою, якщо буде доведено, що винний сумлін­
но помилявся у питанні про її вік.

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого орі ана або його функцій, втрату репродуктивної здатності, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну тре-іиму, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Основи законодавства України про охорону здоров 'я від 19 листопада 1992 р. (статті 9-11, '. 53).

іакон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в (Ікіро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.

Стаття 134. Незаконне проведення аборту

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти,-
карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів

Дата добавления: 2015-08-02