Лозовий. Україна була проголошена рад

Україна була проголошена рад. республікою, однією з республік СРСР. Ознакою цих часів вважається поступове посилен­ня контролю з боку влади в усіх сферах людської діяльності.

Разом із тим 20-ті pp. XX ст. багатьма фахівцями визна­чаються як роки сподівань і відкриттів в укр. культурі.

Багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки дея­ким сусп.-політ. чинникам. В Україні почала здійснюватися політика українізації як різновид політики коренізації; по­ширилися у більшовицькому середовищі ідеї нац. кому­нізму, ком. партія, зайнята, в першу чергу, збереженням політ. гегемонії, ще не підпорядкувала собі культуру. Поширення україномовної освіти створило укр. культурі таке широке підґрунтя, якого вона не мала на Сх. Україні. Вперше сталося так, що укр. культура могла розраховувати на підтримку з боку держави.

Як і для рос. культури цих же часів головним чинником укр. культ. процесів відродження були наслідки ре­волюції.

Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала емі­грація значної частини старої інтелігенції, проте поява вел. плеяди нових талантів компенсувала її. Щодо настрою та світовід­чуття інтелігенції це була барвиста картина. Частина інтелігенції була аполітичною, інша частина належала до палких революціоне­рів, пов'язаних із боротьбистами та укр. комуністами. Коли не судилося збутися їхнім сподіванням щодо незалежності, то багато хто з них став убачати у розвитку культури альтернатив­ний засіб вираження нац. самобутності свого народу.

Революція сповнила культуру відчуттям новизни, свідомістю вивільнення від старого світу та його обмежень. Перед укр. інтелігенцією поставали складні невідступні питання про напрямки розвитку культури, про її естет., мор. орієнтири та про її сутність. Все це сприяло виникненню відчуття власної культурниць­кої місії у молоді, зростанню зацікавлення мистецтвом аудиторії й атмосфери захопленого створення нового культ. всесвіту.

Набутий досвід пошуків нової літератури в подальшому розвит­ку своєрідно модифікували й продовжували у 20-х pp. «ваплітяни» (М. Хвильовий, М. Куліш), «неокласики» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), «лапчани» (В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Г. Косинка).

Увесь характер сусп.-політ. життя з його рев. збуреннями, масовістю публічних акцій, пропагандистською галасливістю накладав свій відбиток і на культ. атмосферу та способи функціонування мист. сил. Природне бажання літе­раторів об'єднуватися в цехові організації для творчого спілкуван­ня та захисту своїх проф. інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилювалося жагою самоутвер­дження серед напруженої мінливості життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути перспективи історії і місце творця, дати адек­ватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемогти в ідеологічній і естет. конкуренції.

Масовими літ. організаціями стали Спілка сел. письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських пись­менників «Гарт» (1923).

Декларуючи, що для сел. мас, як основної соц. верстви, треба створити таку літературу, якої вони хочуть, «Плуг» утворив мережу письменницьких гуртків, яка незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Головною метою було утво­рення потрібного і зрозумілого для всього мистецтва, зниженого, знятого із п'єдесталу на землю.

Василь Еллан-Блакитний організував літ. групу «Гарт», що також мала за мету створити пролетарську культуру в Україні. Проте члени «Гарту» не підтримували ідею масовості, побоюючись, що вона приведе до зниження естет. критеріїв.

Поряд із цими марксистськими, пролетарськими організаціями виникли невел. групи ідеологічно незаангажованих, непролетарських діячів мистецтва: символісти, футуристи, неокласики тощо.

Оскільки всі ці організації й групи друкували свої журнали, де ви­словлювали власні погляди й критику опонентів, то скрізь точили­ся гострі дискусії, що не затухали аж до 1927 р.

Коли після смерті В. Блакитного розпався «Гарт», була утворена елітарна літ. організація «Вапліте» (Вільна академія проле­тарської літератури), до якої входили Микола Хвильовий, Павло Ти­чина, Микола Бажан, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Яновський, Іван Сенченко. Всі вони, колишні члени «Гарту», були стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює укр. провінціалізм, не ставить перед укр. письменством вимогу літ. та худ. довершеності. Вони закликали до орієнтації на традиційні джерела св. культури, до культур­ницької повноцінності, а не до провінційного «позадництва» за термінологією М. Хвильового.

У 1927 р. було створено прорад. організацію «ВУСПП» (Всеукр. спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням «націоналістичної ідеї» і в той же час посилено «кон­троль» за худ. діяльністю з боку ком. партії.

Саме у розпал цих подій з'являються твори високого худ. рівня в усіх видах мистецтва, починаючи з літератури і закінчу­ючи театром та наймолодшим видом мистецтва — кіно.

Першими організаторами муз. життя в Укр. рес­публіці, вихователями нац. мист. кадрів були ком­позитор Р. Гліер, теоретик та композитор Б. Яворський, відомі піа­ністи Г. Нейгауз, Г. Беклемішев, К. Михайлов, співаки Л. Сибіряков, Л. Собінов, піаніст і диригент Ф. Блуменфельд, скрипалі М. Ерденко, П. Коханський та ін. Чималий внесок у розвиток муз. культу­ри в Україні зробили композитори і співаки, діяльність яких у ці роки була пов'язана з муз. життям Харкова, а саме: І. Слатін, О. Корещенко, М. Рославець, Б. Яновський, співаки І. Козловський, М. Рейзен.

Помітно пожвавлюється культ. життя в інших містах. Вражають, наприклад, своїм розмахом починання підвідділу мис­тецтва при відділі нар. освіти Єлисаветграда завдяки діяльнос­ті піаністів Г. Нейгауза, О. Дубянського, співачки Л. Балановської, а також пол. композитора і піаніста К. Шимановського, твори якого з вел. успіхом виконувались також в інших містах України.

Почали зароджуватися нові форми муз. побуту: на площах, фабриках та заводах, у військ. частинах виникали грандіозні за масштабами масові рев. свята, концерти-мітинги, концерти-лекції, де брали участь кращі артистичні сили. Швидко зростала кількість муз. гуртків, хорів та інших масових куль­т.-освітніх осередків.

Як держ. орган для керівництва муз. будівництвом в Україні в 1919 р. при Наркомосі УРСР було затверджено Всеукр. муз. комітет (ВУКМУЗКОМ), першим головою якого став рос. співак Л. Собінов.

Організується ряд професіональних і самодіяльних виконав­ських колективів — оркестрів, хорів, ансамблів.

Серед них — сим­фонічний оркестр ім. Лисенка в Києві (1919), Держ. укр. мандрівна капела, створена за рішенням уряду у 1920 р. Розпочали свою роботу хори «Думка», у Харкові — «Рух» (Роб. укр. хор) і «Дух» (Держ. укр. хор), у Дніпро­петровську — хорова капела «Зоря» та ін.

У 1919 р. в Україні було націоналізовано й передано в розпоря­дження Наркомосу всі театри та видовищні установи.

У Києві роз­почав роботу Держ. театр муз. драми, оперні театри ор­ганізувалися в Харкові, Одесі, Києві та Дніпропетровську.

Ці ж роки стали важливим етапом у діяльності симф. оркестрів.

Відомим був харк. симфонічний оркестр (керівник Я. Розенштейн, пізніше О. Климов).

Вел. значення мала діяль­ність Київ. симф. оркестру ім. М. Лисенка (1919), а також симф. оркестру Укр. радіо (1926), які широ­ко пропагували клас. та суч. симф. музику.

У 1934 р. в Одесі було створено симф. оркестр при Радіокомітеті, пе­реданий у 1937 р. Од. філармонії.

У 1937 р. був створений Держ. симфонічний оркестр УРСР, головним диригентом якого був Н. Рахлін.

З початку 20-х pp. розгортається творча діяльність мол. укр. рад. композиторів, які активно включаються в процес розвитку укр. музики в усіх її жанрах і формах.

Після возз'єднання зах.укр. земель в єдиній Укр. державі до Спілки композиторів України вливається вел. група композиторів Зах. України — зокрема, В. Барвінський, Д. Задор, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Р. Сімович.

У 20-ті pp. закладається укр. симф. школа, досяг­нення якої стали основоположними для подальшого розвитку сим­ф. жанру: чітко намітилися основні драматургічні типи укр. симфонізму — ліро-епічний (Л. Ревуцький) і конфлікт­но-драм. (Б. Лятошинськии), сформувалися принципи пере­творення фольклорних традицій.

20—30 pp. — період створення укр. рад. опери, яка спочатку досить активно розробляла іст. тему. Є нама­гання відобразити і сучасність в опері. Але поява нової образно-те­матичної сфери відбиває не стільки реальний пафос так званого соціаліст. творення, скільки ілюзорний світ бажаного.

Підносячи на новий рівень традиційний для України жанр героїко-епічної нар. драми, Б. Лятошинськии створює яскраве епічне полотно — оперу «Золотий обруч» за повістю І. Франка «За­хар Беркут», майстерно розробляючи в ній фольклорні джерела, виявляючи яскравий талант драматурга-симфоніста.

На кінець 20-х — у 30-ті pp. припадає початок праці укр. композиторів у галузі балету («Пан Коньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Яновського, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Лілея» К. Данькевича та ін.).

Інтерес укр. композиторів до жанру оперети дав пози­тивні наслідки лише в 30-ті pp., коли було створено оперети П. Ря­бова «Сорочинський ярмарок» та «Весілля в Малинівці».

Укр. камерна вокальна та інструментальна музика інтен­сивно збагачується в 20—30-ті pp. всіма жанровими різновидами.

Ще до революції була створена матер.-техн. база укр. кіновиробництва та кінопрокату. Три перші дожовтневі роки позначені проголошенням різних декларацій, маніфестів, за­кликами до експериментаторства, пошуками нового, що починало­ся, як правило, з відмови від старого. На характер дискусій навколо проблем укр. кіно, зокрема, проблем сценарних, на його розвиток, безперечно, мали вплив літ. і мист. угрупування, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літ.ю організацією «Гарт», що була тоді провідною в творчому житті і впливала на становлення суч. проблематики в кіно.

Укр. рад. кіно починалося з хроніки. Тому особлива роль тут належала хронікально-докум. стрічкам. 3 1924 р. випуск кінохроніки в Україні став систематичним.

Починаючи з 1922 р. і надалі збільшилася кількість стрічок, знятих на різних кінофабриках країни.

Зросла увага кіномайстрів до проблем нової моралі, з'явилися фільми про суч.сть, історико-рев., пригодницькі стрічки, кінокомедії.

В укр. кіно особливо виділялися О. Довженко, П. Чардинін, І. Кавалерідзе.

Значна роль у становленні укр. кіно належала О. Довженку. Він почав працювати кінорежисером на Одеській кіностудії з 1928 р.

В історії укр. й св. кіно почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р. на Всесвіт­ньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесено до почес­ного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

О. Довженко став засновником поет. напрямку в св. кіномистецтві. Його стрічки «Арсенал», «Звенигора», «Земля» передають багатоплановість їх сюжетної побудови, філософію жит­тя, яскраву поетичну образність, їх романтичну спрямованість. Значна роль у них надавалася поетичному вимислу, худ. ін­туїції, фантазії і прагненню митця до ідеалу.

XX ст. відзначається інноваційними пошуками в театр. мистецтві світу. В Україні з'явилися молоді реформатори театру, серед яких особливо треба визначити Леся Курбаса. Курбас вважав майбутнє театр. мистецтва у театрі гром., високоінтелектуальному, народженому на нац. ґрунті. Принципи просторового вирішення, графічної вираз­ності не лише окремої ролі, а й усієї вистави, він робить підвалиною режисерської майстерності. Те, що вел. актори давали несвідомо, молоді актори повинні дати в досконалішій формі і свідомо. В цьо­му вирішення театр. кризи поміж вел. минулим, невідо­мим майбутнім і сірим сучасним — така теза Леся Курбаса.

Театральність Леся Курбаса часу «Мол. театру» — це ево­люція образності. Центральним і неосяжним у своїх можливостях Курбас називає перетворення, тобто образ у взаємодії, образ — бо­ротьба і заперечення, образ — відображення і вплив одночасно.

«Мол. театр» (пізніше — «Березіль») у післярев. Україні був активним, якісно новим колективом. Він за короткий час досяг значних успіхів, а саме: ствердив нову репертуарну тра­дицію, виховав нового актора й режисера, визначив нові критерії мист. цінностей.

В галузі архітектури в Україні напередодні Першої св. війни домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаці­ях.

У роботах провідних майстрів архітектури відбивалися і ретроспективізм, і неокласицизм, і модерн (в тому числі укр.), який вже втрачав енергію розвитку, і мотиви раціоналізму, які отримали найбільш яскраве вираження в інженерних спорудах вокзалів, мостів та деяких вел. торговельних будинків.

1900-1910 pp. проходили і в Україні під знаком неокласицизму, який став відігравати важливу роль у забудові Києва, Харкова, Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Зразками неокласицизму постають будови Пед. музею (Будинок учителя), примі­щення інститутів АН України, два корпуси центральної наук. бібліотеки та бібліотеки університету у Києві, будинки товариства «Саламандра», споруди на Римарській вулиці Харкова.

На початку 20-х pp. активно поширюється «конструктивний» метод худ. мислення і творчості, який розроблявся насам­перед теоретично, а потім і практично зусиллями таких видатних архітекторів, як брати Весніни, М.Я. Гінзбург, А.К. Буров, Г. Орлов та ін. Так народився новий стиль — «конструктивізм». Будувати свої споруди в цьому стилі стали наприкінці 20-х pp. і такі майстри старшого віку як І. Фомін, С. Серафимов, О. Дмитрієв та ін.

Творчість цих митців розвивалася у заг. руслі архітектури функціоналізму, яка набула поширення у 20-30-ті pp. майже по всьому світові і, насамперед, в Європі. Цей напрям у св. архі­тектурі був пов'язаний, в першу чергу, зі збільшенням завдань, які постали перед архітектором в умовах бурхливого розвитку міст, про­мисловості, наук.-техн. прогресу, і, як його наслідок, буді­вельної індустрії.

У вітч. умовах 20-х pp. ці проблеми знайшли своє вирішення, перш за все, в галузі промислової архітектури.

Видатними подіями в рад. архітектурі було, зокрема, спорудження гідроелектростанції на Дніпрі — Дніпрогресу і Бу­динку держ. промисловості, а потім і інших об'єктів нового центру у Харкові. Спершу був збудований будинок держпромисло­вості (арх. М. Фельгєр, С. Кравець, С Серафімов, 1925-1928 pp.).

Перші десятиліття XX ст. позначилися активними худ. пошуками в укр. образотв. мистецтві. У цей час творять митці різноманітних мист. напрямів, серед яких І. Бродський, С. Васильківський, Б. Греков, М. Івасюк, Ф. Красицький, М. Кузнецов, М. Пимоненко та ін. — переконані реалісти.

Поруч з ними — О. Богомазов, зачинатель укр. авангарду; М. Бойчук «фундатор» нової течії, в основі якої лежали конструктивні особливості віз. монументального живо­пису; В. Єрмілов — видатний представник конструктивізму; О. Екстер (Григорович) — одна із зачинателів укр. та рос. кубофутуризму та ін.

Поширюється значення і культ. вплив таких крупних центрів як Київ, Одеса, Харків, а згодом і Закарпаття та Буковина.

Місцеві творчі об'єднання, що створюються в той час («Звено», «Кольцо», «Голубая линия», «Будяк») активно впрова­джують нові вимоги мистецтва, які суттєво відрізняються від твор­чих настанов попередників і старших сучасників.

Нова генерація укр. художників (Е. Агафонов, О. Бого­мазов, М. Бойчук, К. Васильєв, В. Єрмілов, В. Баранов-Россіне, М. Жук, В. Косарев, О. Кульчицька, О. Мурашко, М. Синякова, О. Екстер, І. Труш, Н. Шифрін, С. Шор та ін.) відмовляється від моралізаторства і живописного аскетизму. Жанр побут. картини з літ. розробленим сюжетом, зовн. оповідністю втра­чає серед них свою привабливість. Вони почали захоплюватися де­коративністю колірних сполучень, пружним рухом лінії. Прагнення мол. митців не тільки споглядати, а й створювати пластичну структуру внутр. світу людини в її складних і багатогранних зв'язках з навкол. світом відповідало змісту епохи соц. катаклізмів та небувалих досягнень у галузі наук.-техн. прогресу.

В цих умовах портретний живопис посідає все більш важливе місце, впливаючи на інші жанри. Портрет того часу на­буває нових рис синтетичності й концептуальності. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII—XVIII ст., досягнення імпре­сіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єра, запрова­джує у своїй декоративній системі барвистий світ нар. мис­тецтва.

Від початку другого десятиріччя в портретному жанрі відбулися зміни. Нові худ. принципи багато в чому перегукуються з на­р. укр. картиною, композиційна структура якої все більше привертає увагу живописців («Наречена»,” Три віки» Ф. Кричевського; «Селянська родина» О. Мурашка; «У свято» О. Кульчицької та ін.).

У перші порев. роки образотв. мистецтво України розвивалося найактивніше у жанрі агітаційного плаката. Про це свідчать творчі здобутки О. Хвостенка-Хвостова, А. Страхова, А. Пет-рицького, У. Падалки, М. Жука, Р. Світлицького, О. Довженка та ін. Політ. плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на провідні позиції в живописі вийшли В. Касіян, М. Дерегус, П. Горілий.

Згуртуванню сил укр. скульпторів на початку XX ст. сприяли міжнар. конкурси та створення пам'ятника Т. Шевченку.

У цих конкурсах брали участь Ф. Балавенський, М. Гаврилко,ї І. Кавалерідзе, Р. Кузневич, М. Парашук та ін. Відбувалося піднесення нац. школи пластики.

Визначною творчою особис­тістю був О. Архипенко. Він завжди перебував у мист. по­шуках: зосереджував увагу на розв'язанні суто символічних та формальних проблем, використовуючи для цього різні за фактурою матеріали (дерево, метал, скло), колір; розв'язував проблему руху, порожнього простору. Щодо останнього, то саме порожній простір пластики як активний діючий елемент заг. композиції є твор­чим внеском Архипенка в мову пластики XX ст. Майстром було також створено «архіпентуру» — механічну картину, на якій змі­нюються форми. «Архіпентуру» було продемонстровано у 1929 р. в Нью-Йоркській галереї Андерсена, після переїзду митця до США.

У 20-х рр, продовжувала свій розвиток монументальна скульп­тура, чимало доробків якої присвячувалося образам В.І. Леніна, Й. Сталіна, Т.Г. Шевченка. Серед найкращих пам'ятників цього часу є монумент Т.С. Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження у Лохвиці за проектом скульптора І. Кавалерідзе.

У 1919-1920 pp. була проведена націоналізація міських худ. музеїв, а також приватних колекцій. На цій основі були створе­ні держ. музеї укр. мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обл. центрах і вел. містах України.

У 20-х pp. йшов процес перетворення худ. училищ Києва, Харкова та Одеси у вищі навч. заклади, що сприяло активізації образотв. життя в Україні.

Отже, багато обдарованих літераторів, живописців, скульпторів у 20-х pp. перетворили укр. культуру зі сфери діяльності дорев. інтелігенції на справу, що зацікавила значні верстви населення. Процес українізації не тільки поширював серед народу здобутки проф. мистецтва, а й ототожнював укр. мистецтво з освітою, модернізацією суспільства й навіть із державою як такою. Внаслідок цього здавалося, що от-от взаємини між со­ціалістичною і укр. ідеями досягнуть згоди і розуміння. Але подальше формування тоталітарної держави, припинення про­цесу українізації свідчило про те, що цьому не судилося збутися.

Дата добавления: 2015-07-25