Українізація

Встановлення рад. влади в Україні про­ходило під гаслами соц. справедливості та інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні при­родного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю св. революції більшість у Рос. ком. партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко за­охочуючи такі тенденції, ком. партія жорстоко придушувала будь-які прояви нац. специфіки як ворожої "інтернац. пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які ви­ступали на захист нац. інтересів союзних республік, обстою­вали право на вільний розвиток ек., культ. і дух. життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), кол. члени Укр. ком. партії (боротьбис­ти), Укр. ком. партії (укапісти) та ін., котрим офі­ц. пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної нацональності для роботи у держ. апараті, управлінні нар. господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих рос. шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію'.

Серед них парт. керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, рос. культура рев., прогресивна; виразником її було місто, тоді як укр. культу­ра — сільська, контррев. Тому укр. культура в перс­пективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв рос. шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Каганови­ча, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування укр. мовою в держ. і парт. уста­новах.

Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси укр. мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов'язкове вживання укр. мови в держ. діловодстві, а з 1927 р. — у партійному.

Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. укр. мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Кількість українців у партійно-держ. апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культ. революції, гол. напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань укр. преси. На початку 30-х рр. він становив майже 90 % усіх період. видань республіки.

Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період украї­нізації став часом розквіту літ. та мист. угруповань.

Проте політика коренізації, як і нац. політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях парт. керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм.

Прагнення вел. і малих народів до нац. відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ.

В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників держ. органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'яз­ком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнула­ся боротьба проти всього народу.

Дата добавления: 2015-07-25