Греченко. У 1921 р. гром. війна в Україні закінчилася

У 1921 р. гром. війна в Україні закінчилася. Укр. землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Укр. СРР (площа 452 тис. км, населення 25,5 млн чол.). Західна Україна (Сх. Галичина, Західна Волинь, частина По­лісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн українців. Півн. Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.

З 1923 р. на рад. частині України почала проводитись ленінська політика "коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної нац.сті, врахування нац. факторів при формуванні держ. апарату, органі­зацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних нац.стей. Відомо, що під час гром. війни етнічні українці у більшов. партії в Україні складали близько 1%. Коренізація була викликана прагненням біль­шовиків заручитися підтримкою місц. (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соц. базу; спробою спрямувати нац. Відродження в соціаліст. русло. Нова нац. полі­тика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад вирішення нац. питання колоніальним народам.

У сер. 20-х pp. 80% населення республіки складали україн­ці, 20% - представники ін. нац.стей. Тому політика ко­ренізації здійснювалась по двох напрямках: українізація й створення необхідних політ., соц. і ек. умов для культ. розвитку нац. меншостей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті pp. як чергове нац. відродження. Це справді яскравий феномен в історії укр. народу.

Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді від­новлення укр. державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс нац. розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча гром. війна, ані масова еміграція укр. інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім — освіту, науку, літературу, мистецтво.

Важливим напрямом культ. будівництва в осв. сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 рр., яке не вміє читати й писати, зобов'язане навча­тися грамоті рос. або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х pp. кіль­кість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, се­лянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох нац.стей. Було організовано понад 120 культармійських "універси­тетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового поч. навчання дітей.

У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шк. віку.

В цей же час серед учителів лише 22,9% мали вищу або сер. спе­ц. освіту. Тому проблема вчителів розв'язувалася шляхом іс­тотного збільшення кількості педаг. інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання.

При вступі до вищих навч. закладів враховувалось соц. походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтво про закінчення сер. школи, ані вступні іспити. Для "покращення" соц. стану студентів при вузах створювались ро­б. факультети.

Перші відкрилися у 1921 р. при Київ. політехн. та Харк. технолог. інститутах. Робітфаківці за­безпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися держ. стипендії.

Університети реорганізували в інститути нар. освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільня­лися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 техніку­мів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку осві­ти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 рр. (1920-1935) він творчо керував дитячими навч.-вих. закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького та комуною ім. Ф.Е.Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував у с.Триби під Полтавою колонію для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з виробничою працею вихованців. У 1926 р. горківська колонія в складі 130 вихованців і пед. персоналу переїздить на територію кол. Куряжського монас­тиря, який розташований на відстані 8 км від Харкова. Гол. завданням своєї педагогіки А.С.Макаренко вважав виховання, під яким він розумів "програму людської особистості", потрібну людині як членові певного суспільства, бо вих. робота здійснюється, перш за все, на замовлення суспільства. Програму виховання люд­ської особистості А.С.Макаренко поділяв на три частини: формуван­ня загальнолюдських якостей, необхідних людині; виявлення і розвиток інд. здібностей, нахилів і талантів; набуття в процесі поєд­нання навчання з виробничою працею загальноосв. знань, умінь і навичок і певної проф. підготовки.

А.С.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наук. дослідження в 20-ті pp. зосереджувалися в основному в Укр. академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукр. академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: іст.-філос., фіз.-матем. і соц.-ек.. Найефективніше пра­цювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924 р. повер­нувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-матем. відділі ВУАН працювала найбільша кількість академ. кафедр - 30. На св. рівні проводилися дослідження з матем. фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен).

Вивчення ек. географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демограф. інститут під кер. М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василен­ко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеолог. ейфорії "ком. будівництва", яка охопила широкі верстви укр. суспільства у цей період. Методологією науки посту­пово стають "діалектичний матеріалізм" з властивим йому "класо­вим підходом" до всіх сфер життя, включаючи й життя наук. У 20-ті pp. це була лише свого роду "мода", спрямована на певну "популяризацію" наук. досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця гром. війни у Зах. Україні. Значна частина зах.укр. земель після гром. війни увійшла до складу Польщі. Українці на терито­рії цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. мін. освіти Польщі заборонило вживати слова "українці", і "укр." (як це мало місце у Рос. імперії до 1905 p.), замість них запроваджувалися терміни "русин" і "руський". У 1924 р. вживання укр. мови було заборонене в усіх держ. установах та органах самоврядування. Більшість укр. шкіл було перетворено в двомовні ("утраквістичні") з перевагою пол. мови. Полонізувалися й вищі навч. заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Укр. університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних укр. установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закорд. університетів визнали Укр. університет у Львові рівноправним із зах.європ. і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна укр. політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політех­ніка вимушені були припинити свою діяльність.

Гол. осередком укр. культури залишалося наук. то­вариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв'язок з ВУАН.

Особливістю літ. процесу цього часу було розмаїт­тя літ. напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочат­ку домінували "Пролеткульт" — літ.-худ. та просвітн. організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою "чисто пролетарську", особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за темати­кою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом "пролетарські" письменники об'єдналися у спілку "Гарт" (1923-1925), куди входи­ли Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Сел. письменники згуртувалися у спілку "Плуг", куди вхо­дили Андрій Головко, Петро Панч. Рад. влада найбільш при­язно ставилася до цих письменницьких об'єднань.

Крім них існували також групи закоханих у св. й нац. культ. спадщину неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимвопістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), ра­дикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Ми-хайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Янов-ський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер'ян Поліщук) тощо. Рання творчість П.Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драм. пафосом розбудови нац. культури, формальною витонченістю і експресивністю. Мол. Тичину називають головним представником укр. поетичного "необароко".

У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла так звана "Вільна ака­демія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ).

До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом - Микола Яловий.

Літератори шукали своє місце у сусп. житті, створювали різножанрові твори, збагачували укр. літературу новими змістом і формами. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г.Михайличейко ("Блакитний роман", 1918-1919), М.Хвильовий (збірки "Сині етюди", 1923, "Осінь", 1924), Г.Косинка, Ю.Яновський, М.Йогансен, В.Підмогильний, В.Поліщук, Г.Шкурупій, В.Домонтович. Експресіоністична образність, глобальність поставлених проблем, ускладненість худ. мови, динамізм дії притаманні прозі В.Винниченка ("Сонячна машина"), А.Головка ("Діти Землі і Сонця", "Червоний роман", "Можу"), М.Хвильового ("Вальдш­непи"), п'єсам М.Куліша тощо. Провісником літератури абсурду в Україні вважається "Сфінкс" (1928) О.Влизька. Широку популяр­ність здобув гуморист Остап Вишня.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно нац. за своїм характером - він далі розвиває традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, укр. нар. твор­чості. Він приніс в наше письменство запах і кольори рідного краю, са­ме тієї місцевості, яка ще дуже мало була відтворена й оспівана, - Доне­ччини, Слобожанщини, з усіма особливостями її історії, етнографії, фольклору. Сосюра звертається і до іст. тем: роман у віршах "Тарас Трясило", поеми "Мазепа", "Махно" та ін.

Багато віршів присвячено Україні: "Вітчизна", "Україна", "Дзвін шабель" та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: "Так ніхто не кохав", "Коли потяг у даль загуркоче", "Марія", "Люблю".

У галузі муз. мисте­цтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами нар. і рев. пісень, рад. масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Реву-цький. Одним з кращих хор. колективів країни стала капела "Думка" (створена у 1920 р.). На Зах. Україні одним з найталановитіших композиторів, музикоз­навців та популяризаторів укр. муз. мистецтва був М.Колесса (див. на мал. портрет Колесси роботи видатного поета, художника і мистецтвознавця Свя­тослава Гординського). Значний внесок у розвиток нац. хор. мистецтва 20-х pp. зробили Я.Калішевський, Б.Левитський, П.Козицький, Н.Городовенко, Г.Верьовка, Ф.Соболь. У Харкові діяла і успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще 1917 р. визначним культ. діячем, музикознавцем і письменником Г.Ходкевичем.

Проф. музика 20-х pp. позначена інтенсивними новатор­ськими пошуками. Протягом 1923-1928 pp. діяло республіканське Муз. товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання нац. традицій і досягнень європ. муз. культури. Традиції укр. муз. авангарду започаткував Б.Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в укр. музиці, створив оперу "Золотий обруч" (1930). Новаторські тенден­ції виявилися у творчості композиторів В.Косенка, М.Вериківського (автора першого укр. балету "Пан Каньовський, 1930).

У Галичині новітні напрями культивували неоромантики В.Барвінський, Д.Січинський і Б.Кудрик, імпресіоніст Р.Сімович.

Плідно розвивалось театр. мистецтво. Етапним у роз­витку укр. театру став 1918 p., коли у Києві утворилися три театри: Держ. драм. (у березні 1919 р. перейменований у Перший Укр. театр Рад. республіки ім. Т.Шевчен­ка), Держ. нар. (з 1922 р. - Укр. драм. те­атр ім. М.Заньковецької) та "Мол. театр" (з 1922 р. - модерний укр. театр "Березіль"). На кінець 1925 р. у республіці налі­чувалося вже 45, а в 1940 р. - 140 постійних держ. і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила клас. драматургія.

Але з'явились і цілком нові за духом і фор­мою драм. твори: "Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги; "До третіх півнів" Я.Мамонтова; "97", "Нар. Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната" та ін. драми М.Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драм. театр ім.І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, П.Нятко та ін.

Вел. успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво худ. фільмів, більшість яких було при­свячено подіям гром. війни. Найбільш вдалим серед іст. фільмів був "Тарас Трясило" режисера П.Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку укр. рад. кіно­мистецтва пов'язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Од. кіностудії. В історії укр. та св. кіномистецтва почесне місце посідають його фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля". В 1958 р. на всесв. виставці в Брюсселі його фільм "Земля" включено до почесного списку 12 кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка "Симфонія Донбасу" Д.Вертова (1930), а серед худ. - "Фронт" О.Соловйова (1931).

Талановитим укр. режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х pp.

В образотв. мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив ряд масштабних картин на іст. тематику: "В'їзд Б.Хмельницького до Києва", "Бій Івана Богуна з пол. магнатом Чарнецьким" та ін. Самокишеві належить також багато майстерно виконаних графічних ілюстрацій в літературі тієї доби.

Одними з кращих пейзажних творів були "Дніпро і кручі" М.Бурачка, "Мі­сячна ніч" Г.Світлицького.

В портрет­ному жанрі продовжував плідно працю­вати видатний художник Михайло Жук, що після революції залишився в Україні й намагався передати у портретах заг. атмосферу доби (див. на мал. ліворуч посмертний - 1926 р. - портрет організатора руху "пролетарських пись­менників" В.Еллана-Блакитного, який спочатку належав до партії укр. боротьбистів, а потім довгий час входив до керівного складу ЦК КП(б) України та обирався до ЦВК ВКП(б)).

У сер. 20-х pp. дедалі помітніше місце в політ. й культ. житті республіки почало відігравати радіо. Перша ра­діостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко ра­діофікувалися села.

Уже в 1928 р. у них налічувалося 40,5 тис. ра­діотрансляційних точок. Радіотрансляційні вежі стали одним із сим­волів новітніх часів.

У 20-ті pp. відбувався активний пошук відповідної добі форми ар­хітектури. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будин­ків у цьому стилі було вибудувано досить багато, що відбивало тогочас­ні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію ком. життя, оспівуваного в багатьох творах образотв. мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом з тим ставлення парт. лідерів до конструктивізму та ін. авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Характерно, що для отримання дозволу на будівництво приміщень Держпрому (попередник суч. Кабінету Міністрів), архітекторам довелося зробити вел. натяжку з поясненням форми майб. споруди. Аби розпочати будівництво, автори проекту переконали керівництво республіки у тому, що форма майб. будівлі повторює форму перших нот пролетарського гімну, тобто "Інтернаціоналу", що взагалі-то дійсності не відповідає.

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові вел. укр. поета Т.Г.Шев­ченка.

До 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І.Кавалерідзе. Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму - велетенський (70-метровий) пам'ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергееву) в Донбасі - реалізувати вдалося лише в іншій стилістиці, з іншого матеріалу і скромніших розмірів, як казав сам скульптор, через особисту заборону Сталіна.

Бичко

Це дух. піднесення знайшло своє втілення в тому небаченому розвитку культ. пошуків, які, охопивши Україну, породили чимало могутніх талантів. Укр. інтелігенція не тікала від революції в еміграцію, а з не­баченим в історії України підйомом включилася в неї.

Специфічною особливістю цього періоду розвитку укр. культури був її світоглядно-гум. зміст, який спирався на загальнолюдські ідеали, відтворені в нац. жанрових формах.

«Треба зазначити,— писав свого часу М. Скрипник,— що нова укр. література своє літ. коріння має у своїй власній попередній історії.... Тепер перед новими укр. письменника­ми стара рос. література стає не як література, що її безпосереднім спадкоємцем є укр. література... але лише як одна з літератур, що має всесвітнє значення й що з неї, як і з інших, укр. література може взяти бага­то вел. і значних літ. вартостей»

Заслуговує на увагу, що Скрипник підкреслював лише «пасивний» бік культ. процесу, хоча найголовнішою його рисою є активність. Останнє яскраво продемонстрував культ. процес 20-х рр.. Соц. активність знай­шла свій вияв насамперед у світоглядних філос. спрямуваннях культури України. Це не було чимось абсо­лютно новим, скоріше — продовженням давньої традиції.

Адже ще в творчості І. Котляревського та Т. Шевченка в суто нац. образах відтворювалися вічні цінності людського буття — дружба, вірність, чесність та ін. Отже, зовсім не випадково ці загальнолюдські ідеали виражені в культ. символах всесв. цивілізацій та культур. Починаючи з сер. XIX ст., антропологічні філос. принципи й ідеї, а також екзистенціальні пошуки М. Ко­цюбинського, Л. Українки, В. Винниченка та інших знахо­дять своє вираження в літ. та мист. творчо­сті укр. митців.

Підйому культури сприяли і ті перспективи, які розкри­лися перед укр. наукою в післярев. пе­ріод. Укр. мова стала державною, відкрилися укр. держ. університети в Києві та Кам'янці, іст.-філол. факультет у Полтаві тощо. По всіх вищих учб. закладах були засновані кафедри укр. мо­ви, історії, права. У кінці 1918 р. виникає Укр. Ака­демія наук, засновуються держ. Укр. Археоло­гічна Комісія, Держ. Архів, Археолог. Комітет, інші наук. установи. Зазначене відбувалося в період ді­яльності Центр. Ради, розгром котрої призвів до за­криття всіх цих установ.

Тільки з 1922 р. якоюсь мірою відроджується наук. життя. Знову відкривається Укр. Академія наук. І хоча внаслідок значних втрат вчених під час гром. війни, а також еміграції наука опинилася в нелегких умовах, все ж в 20-ті рр. вона мала значні досягнення.

Видав свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) іст.-філол. відділ. З'являється ряд наук. публікацій з археології, історії мови, мистецтва, праці таких вчених, як Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський, І. Каманін, В. Перетц, В. Резанов, В. Модзалевський, В. Данилевич та ін.

У 1924 р. з еміграції повертається М. Грушевський, який, очоливши відділ історії, видає багато своїх праць та роз­робок (видання «Україна», ряд збірників порайонного до­слідження України, дев'ятий том «Історії України-Руси», де виклад іст. подій доведений до смерті Богдана Хмельницького, продовжується видання історії укр. літератури).

Відділ соц. наук, об'єднавши ряд наук. кад­рів, видав кілька десятків томів «Записок» і «Праць» ко­місії по вивченню історії права в Україні та історії держ. устрою. Активно розроблялися й видавалися сотні монографічних записок та десятки томів «Записок фізико-матем. відділу», «Праць Інституту техн. механіки», «Укр. геологічних вістей», «Збірника біолог. інституту», «Збірника праць зоологічного му­зею», «Укр. ботанічного журналу», праць з питань географії, геології, ботаніки, зоології, антропології та ет­нології.

У головних центрах були організовані «Наук.-до­слідні кафедри» як місцеві філіали Академії наук. У Ніжи­ні, Полтаві, Кам'янці проводилися наук. дослідження з проблем україністики. «Шевченківські збірники», які вида­валися в Києві та Харкові спец. «Інститутом Т. Шев­ченка», мали вел. значення для дослідження творчості вел. Кобзаря.

На жаль, цей процес (не стільки відродження, скільки народження укр. культури) був дуже рано піді­рваний. У 1921 р. починається ек. занепад Укра­їни, на тер. якої голодувало майже 4 млн чоловік. «Свій висновок, до якого я з безсумнівністю прийшов: цей голод не стихійний,— писав свідок цих трагічних подій пись­менник В. Короленко.— Він є породженням надмірної ква­пливості: порушено природний порядок праці, висунуто вперед найгірші елементи, найнепрацездатніші й їм відда­но перевагу, а найпрацездатніші придушено. Тепер триває те саме, і якщо це не припиниться, то можна чекати голоду і наступного року, і далі» '. Слова письменника виявилися пророчими — голод косив мільйони в Україні в 1921—1922, 3932—1933, 1946—1947 pp.

Дата добавления: 2015-07-25