Моделі реабілітації людей з обмеженими можливостями

Сьогодні у світі є декілька моделей реабілітації людей з обмеженими функціональними можливостями, зокрема:

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка є в нашій країні, призвела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями, її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізований характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-інтернатів, коли дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відображається на її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціального функціонування. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спец­іалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізма­ми, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмежени­ми можливостями у суспільство. Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, яка має інвалідність, а також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і ди­тячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали виз­начальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують істотного права людини, яка має обме­ження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою для ефективного процесу соціальної реабілітації, оскільки вона розрахована на тимчасовий успіх.

Політична модель орієнтована на те, що діти, які мають функціо­нальні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються, у цьому плані дана модель послужила по­штовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливос­тями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль.

Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина, яка має обмежені можливості, її сім'я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріо­ритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відображатись на їхніх інтересах.

Модель "культурного плюралізму" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей. Дана модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і про­блемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізич­них і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створен­ня різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтег­рації в суспільне життя. Цей підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Вихідною позицією в українській моделі є гуманістичний характер ставлення до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує. Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому, що в Україні поступово переходять від терміну "дитина-інвалід" до більш гуманного: "дитина з обмеженими функціональними можливостями" або "дитина з особливими потребами".

Другий підхід - особистісно-діяльнісний підхід до дитини з обме­женими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльнішу пози­цію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінною. Це можливо за умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близь­кими до неї людьми.

Третій - це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розк­риттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності на користь моделі соціально-педагогічної реабілітації. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмежени­ми функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується медичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можли­востей.

Соціально-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава, бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов вбирає в себе су­купність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість дитини до навколишнього середовища, а також відповідність наданої допомоги вимогам середовища (виховний потенціал соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенц­іалу реабілітаційного)), а також сфера специфічної професійної діяль­ності.

Соціально-педагогічна реабілітація може проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціаль­них служб, в установах денного перебування (спеціальні дошкільні і шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтернати, дитячі будинки, будинки-інтернати тощо). Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи соціального працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що вар­то звернути увагу, - на їхню спеціалізацію при виконанні своїх функцій як професіоналів:

- освітньо-виховна;

- діагностична;

- організаторська;

- прогностична;

- попереджувально-профілактична;

- організаційно-комунікативна;

- охороннозахисна.

У процесі роботи із дітьми з обмеженими функціональними можливостями можна визначити такі основні завдання:

Перший, організаційний етап:

- забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми даної категорії дітей і їхніх сімей;

- вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливостями шляхом діагностики соціуму;

- виявлення сутності соціально-педагогічної реабілітації і пошук дійо­вого механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

- визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціально-педагогічної реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соціальних служб.

На другому етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

- прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;

- проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів щодо надання допомоги дитині і сім'ї;

- проведення організаційної діагностики діяльності окремих неурядових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральному розвитку дітей шляхом залучення їх до загальнолюдських цінностей у процесі соціально-педагогічної роботи;

- вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабіліта­ція дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники повинні сприяти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконалення власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

- розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілі­таційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб- членів сім'ї хворої дитини;

- надання психолого-педагогічної допомоги сім'ї шляхом залучення їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;

- активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;

- підтримка дитячих і молодіжних громадсько-корисних соціальних ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

- вивчення динаміки процесу, який відбувається, на індивідуальних моделях реабілітованості;

- удосконалення діяльності спеціалістів-професіоналів, активне залучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі - активно реабілітаційному розгортається інтенсивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем, розширюються міжособисті контакти, стимулюється певна самостійність у прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяль­ності. У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з обмеженими функціональними можливостями, на реалізацію її внутріш­нього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробля­ються спеціальні методики і технології, розраховані на групову та індив­ідуальну роботу з такою категорією дітей.

Дата добавления: 2015-07-20