Передмова

Тема: Розвиток української прози 40-50-х років.

План.

1. Загальний огляд української прози 40-50-х років.

2. Творчість Остапа Вишні.

3. Творчість Ю.Яновського.

4. Творчість О.Довженка.

5. Творчість А.Головка.

6. Творчість Ю.Смолича.

Для розуміння всієї складності літературного процесу цієї епохи варто взяти слова письменника Ю.Мушкетика: "Ми всі намагалися возвеличити людину й писали людину "красиву", не простого колгоспника, здебільшого безмовного та затурканого, а хлібодара, гордого, бронзовочолого степовика, господаря землі. Це розходилося з правдою життє­вою і психологічною і принесло чимало шкоди нашій літературі".

20-ті роки були сприятливими для розвитку української художньої літератури в цілому і прози зокрема. Проте, удари по літературі, репресії та гоніння, що мали місце впродовж 30-х років, обернулись для української прози страшним лихом: поряд з талановитими творами перестали з'являтись і таланти. Сталінські репресії в кінці тридцятих років завдали страшного удару по українській культурі взагалі, а літературі зокрема. Бути митцем стало просто небез­печно. Закономірно, що такі драконівські умови не тільки негативно по­значалися на духовному житті України й українців, а й унеможливлюва­ли неперервність росту культури, науки, освіти.

З 1934 р. всі літературні об’єднання були заборонені. Єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм. Все це привело до занепаду української художньої прози цього періоду.Саме тому література 40 - 50-х років заслуговує окремої розмови.

Приєднання Західної Ук­раїни потягло за собою нову хвилю арештів, ув'язнень, висилань у Сибір. Війна з фашистами стала ще одним випробуванням, бо наша земля зро­билася ареною битвя двох хижаків - Гітлера і Сталіна, жоден з яких ніза­що й ніколи б не дозволив українцям збудувати свою незалежну державу. Людські втрати з радянської сторони виявилися настільки глобальними, що й досі статисти лише заокруглюють вражаючі цифри.

Сталін, щоб приховати від світу криваву ціну своїх пере­мог, у лютому 1945 року пустив в обіг цифру наших втрат - 7 мільйонів. На початку 60-х років Хрущов, щоб довести некомпетентність і прорахунки сталінського керівництва у війні, назвав цифру вбитих 20 мільйонів чоловік. Горбачовська "перестройка" збільшила її до 27 мільйонів, хоч за оцінками фахівців мова повина йти про 43,3 мільйона чоловік! І це тоді, коли німецькі втрати не перевищують (на Східному фронті) 4 - 4,5 мільйона, а втрати союзників визначаються вже й не мільйонами, а сот­нями тисяч. До того ж, і в Німеччині, і в США, Англії, Франції вбитих полічено з точністю до однієї людини, а в нас "заокруглено" до мільйонів..." Про кількість загиблих українців у Другій світовій війні досі немає навіть холоднокровної, але об'єктивної статистики.

Певними її досягненнями кінця 30-х – поч. 40-х років були романи Ю.Яновського „Вершники” (1935), С.Скляренка „Шлях на Київ” (1937-1940), кіноповість О.Довженка „Щорс” (1930), повість „Чужу ниву жала” (1940) К.Гордієнка. Як відзначається у двотомнику з „Історії української літератури” - романи А.Головка „Бур’ян” та „Мати”. Проте, їх художня цінність нині не витримує критики.

Хай не остаточні, прооте кардинальні зміни в її розвиток внесли події війни. Важливу роль вїї осмисленні й відігравала художня проза, зокрема, її "малі" жанри - оповідання та новела. Уже в перші місяці війни на сторінках періодичних видань з'являються твори Л.Смілянського, П.Панча, А.Головка, Ю.Яновського та ін. Вони несли в собі перші враження митців про події та поведінку людей на війні.

На перших порах ці твори грішили публіцистичністю, примітивізмом і поверховістю у відтворенні характерів та життєвих реалій Не володіючи достатньою інформацією про події на фронті, митці змальовували подвиги мирних жителів у часто надуманих сутичках з ворогом (І. Ле - "Брала дівка льон", Ю Яновський - "Дід Данило з „Соціалізму", "Генерал Макодзьоба", А.Головко - "Петрусь і Галочка" та ін.).

Із ходом подій збагачувався письменницький досвід, змінювалися уявлення про війну і ворога. Сюжети й характери творів більше відповідали реальності. Урізноманітнювалася тематика оповідань: події на фронті (П.Панч - "Патріот", І.Ле - "Страх", Ю.Яновський -"Кашовар"), партизанська боротьба (І.Ле - "Червона зірка", Ю.Смолич - "Любов і ненависть" та ін.), патріотичні подвиги інтелігенції (П.Панч - "Чорний хрест"), героїзм бійців на фронті (В.Козаченко - "Віра", "Севастополь", О.Копиленко – „Брати”, О.Довженко - "Перемога", С.Скляренко - "Рапорт з моря", "Вінок слави" та ін.), страждання мирного населення (О.Копиленко - "Чуєте мене?", О.Десняк - "Мати", А.Головко - "Лист до брата", А.Шиян - "Чорне горе" та ін.).

Упродовж війни вийшли збірки оповідань Ю.Яновського "Земля батьків", І.Ле "Мої листи", "Сліди війни". "Акорди війни", „Висота 206”, М.Стельмаха „Березовий сік", Л. Первомайського "Життя" та ін.

Особливою формою художньою пізнання і відтворення дійсності були гумор і сатира. До неї вдавалися Ю.Мокрієв, Ю.Мартич, П.Панч, С.Воскрекасенко, Ю.Яновський, П.Козланюк, Остап Вишня. У серії "Фронт і тил" вийшли гумористично-сатиричні збірки П.Панча "3озуля", "Кортить курці просо", П.Козланюка "Парад мерців". З 1944 року в періодичній пресі друкуються гумористичні твори Остапа Вишні ("Зенітка").

Справжнім надбанням української прози стали оповідання О.Довженка, написані в романтичному ключі. Розробляючи тему війни в різних аспектах, митець торкнувся важливих соціально-філософських, морально-етичних, естетичних проблем: смерть людини і безсмертя народу, історія і людина, добро і зло, ганьба і слава, краса і потворність, вірність і зрада, війна і гуманність і т.п.

У 1942 році О.Довженко одним із перших заговорив про трагедію відступу та його причини, необхідність виховання почуття ненависті до ворога ("Ніч перед боєм"), про невиправдані жертви. Свою філософію „жертовності” митець вкладає в уста бійця Орлюка із оповідання "Перемога": "Що смерть? Не смерті страшно. Страшно малої ціни смерті. А я прийшов, до речі, на війну не за смертю. Я прийшов за перемогою!.. Нам потрібна перемога! І життя! Будьте ласкаві, зводьте правильно вести війну”.

О.Довженко художньо глибоко, правдиво і багатогранно розробляє тему "Жінка і війна" ("Відступник", "Тризна", „Незабутнє", "Мати", „Бронза"), торкається проблеми народної пам'яті, обов'язку живих перед полеглими.

Постановка актуальних проблем та ідейний задум обумовили художню форму окремих новел - короткі, лаконічні монологи загиблих, звернуті до людської совісті, до нащадків ("Федорченко", "Невідомий", "У полі", „Недоля", "Українське"). Мотивом „живих і мертвих" письменник утверджував важливі для духовності українців ідеї: зв'язку поколінь, гуманізму, історичної пам'яті, цінності людського життя, неповторності окремої особистості та ін.

Багатство проблематики, висока художня майстерність, своєрідність художнього стилю оповідань О.Довженка часів війни дали підстави назвати його твори невеликими поемами в прозі.

Хоч обставини війни й не були сприятливими для праці над широкими епічними полотнами все ж із середини воєнного п'ятиліття з’являються й повісті та романи (Н.Рибак "Зброя і війни”, В.Собко „Кров України", „Кавказ", повісті С.Скляренка „Україна кличе", Л.Смілянського "Золоті ворота". "Дума про Кравчиху", "Євшан-зілля", кіноповість О.Довженка "Україна огні" та ін.).

Повоєнні випробування знову ж таки не давали українській нації найменшого шансу для розвою і розквіту. Негайно було заборонено бу­дити національну свідомість, що дозволялося в роки війни до того часу, поки фашистів не почали гнати з території СРСР. Та закінчилась війна - закінчились українські права й вольності. Мало того, що під шумок боїв радянська армія знищила тисячі святинь, культурні цінності під час окупації фашистів були вивезені в Німеччину, а після війни - Польщу, в Росію, у мирний час почався замах і на терито­рію України, від якої було відшматовано добрячий кусень і передано Польщі. Згідно з польсько-радянським договором від 16 серпня 1945 року, між Польшею і Радянським Союзом було визнано новий кордон. Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, значна частина Посяння, шматок північно-західної Галичини перестали бути українською територією. Це станови­ло 19 500 кілометрів споконвічної української землі з майже півтора мільйоном мешканців. Обмін населенням і переселення із насиджених місць стало такою трагічною сторінкою, яку можна порівнятихіба що з вигнанням зі споконвічних територій вірменів турками.

А вже з другої половини сорокових років почався варварський по­гром культури Галичини й Буковини і сатанинський замах на духовну спад­щину, яка ще дивом уціліла в Західній Україні до цього часу лише тому, що більшовики не встигли під час першого приходу в 1939 році знищити все, що могло нагадувати нації про її право на існування. В цій лекції, на жаль, нема часу (та й особливої потреби) на глобальний огляд історичних подій. Старшокласникам досить сказати про те, що чинили з бібліотечними скар­бами і як спонукали митців писати на "потреби дня", не даючи їм іншого вибору, ніж вибір бути слухняними радянськими співцями нового ладу.

У 45 - 50-х роках у Львові приступили до тотального нищення фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Тиск на українських письменників у повоєнні роки був настільки ве­ликим, що й досі ми маємо лише уявлення про 15% того, що відбувалося насправді. Свідчення очевидців стислі й неповні вже з тієї причини, що не всім свідкам духовного і фізичного терору просто вдалося дожити до дев'я­ностих років. У 1947 році в Києві за велінням ЦК партії скликається пленум Спілки письменників України, на якому громлять Юрія Яновського та Івана Сенченка за їхні романи про війну. Спробував Петро Панч почати друкувати в журналі "Дніпро" свого роману "Запорожці" - розгром, Леонід Смілянський несміливо зга­дав про київські Золоті ворота, як історичний спадок української історії й величі, - розгром". Стосовно фізичного терору, то досить згадати лише зарубаного сокирою галицького письменника Ярослава Галана в 1949 році. Деякі матеріали з архівів свідчать, що спочатку було заплановано саме так прибрати Максима Рильського. Зупинилися на кандидатурі Галана як жер­тви виключно тому, що виникла потреба цю криваву справу в Західній Україні спасати на бандерівців, націоналістів.

Літературна творчість українських митців, які заявили про свої та­ланти в роки Другої світової війни та перше повоєнне десятиліття не мог­ла й не може вважатися етапним і взірцевим моментом нашого красного письменства. "Знекровлена репресіями, зацькована повсякчасними підоз­рами а "неблагонадійності", скута кригою безглуздих заборон, за влучним висловом Н.Шейко-Медведєвої, українська література, з деяким запізнен­ням прокидаючись від летаргійного сну", не насмілювалася братись ні за животрепетні теми, ні за національні проблеми. Старше талановите поко­ління було майже повністю винищене. Те, що входило в літературу, вирос­ло на безхліб'ї голодоморів, у постійному страху перед "чорним вороном", в комплексах національної неповноцінності й другосортності. До того ж і Друга світова наклала на душі юних страшний відпечаток. Вони побачи­ли, як повсюдно торжествувало зло, як впивалася кров'ю мільйонів крив­да. І йшлося не тільки про знущання ворогів-чужинців, а й про недремний нагляд своїх же, доноси, недовіру, бюрократизм, підневільне становище, коли людина в державі не коштувала й копійки. У своєму романі "Правда і кривда" Михайло Стельмах таки зумів про це сказати на повну силу бодай у вступному розділі-заспіві: "Посірілий, хіий від безсоння і втоми началь­ник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:

- Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.

Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі поко­тилися на шинелю.

- Чого ревеш, недотепо? - розсердився начальник шпиталю. - В ляль­ки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?

- Добровільно, - винувато схлипнула дівчина, притихла, і враз не вона, а слова її заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, - безпорадно і впер­то, мов колосок у росі, хилилась і випростовувалась дівоча постать.

- Полковник Горюнов? - шанобливо перепитав начальник. - Хто ж цей боєць? - кивнув на підводу".

Як бачимо, Марку Безсмертному надають медичну допомогу тільки тому, що є записка від начальства, що поранений претендує на звання Ге­роя Радянського Союзу. Якби не це, умираючого не прийняв би госпіталь іншої (але ж радянської!) армії. Про кривду йдеться і в подібному епізоді, коли розшукують пораненого героя:

" - Тут Марко Безсмертний?

- Тут усі безсмертні, - строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю".

Про доноси й винищення найкращих синів і дочок йшлося і в зобра­женні покаліченої долі ще одного героя цього роману - Григорія Задніп­ровського. Звичайно, найбільш гострі фрази письменникові приходилося зглажувати, але вдумливий і спостережливий читач прекрасно усвідомлю­вав, шо в подібній ситуації радянська влада кинула б у в'язницю саме вчи­теля і командира партизанського загону, а не колишнього партапаратчика Поцілуйка, на які злочини він не йшов би під час війни. Безперечно, цей роман мав багато слабких місць, чимало в ньому було надуманого, штуч­ного, прикрашеного. Але ж інших творів тоді не було й не могло бути. Звичайно, в інших умовах і при іншому вихованні та світогляді М.Стельмах писав би по-іншому. Але умовний спосіб - це тільки умовний спосіб, а не дійсне життя. Щоб вида­ти книгу, митець мусив іти на компроміси, озиратися, кланятися, робити проекції своїх героїв на сильних світу цього.

Та мусимо взяти до уваги, що навіть у тяжкі повоєнні голодні роки цей роман був майже негайно розкуплений вдячними читачами. Чим пояснити таку популярність? Та ж ніхто не за­ставляв купувати книжку, тим більше, художню, тим більше Стельмахову, якщо людина не робила це з внутрішніх побуджень. Мусимо взяти до ува­ги, що люди любити творчість Стельмаха насамперед за мову його творів, за ліричність. А до того ж, вистраждавши стільки, нація бажала бодай у художньому творі мати взірцевого голову колгоспу, бачити керівником насамперед добру людину, а не горлохвата й безвідмовного виконавця рішень партії. До речі, у романі "Правда й кривда" було чимало й крамоль­ного, як на радянські часи. Щастя, що це не мала змоги усвідомити цензу­ра, яка складалася переважно з колишніх військових. Та про такі колізії поговоримо під час конкретного вивчення роману на уроці.

У останньому своєму романі "Чотири броди" Михайло Стельмах таки натякнув (а для його часу це був подвиг!) і про репресії, і про голодомор у 1933. Так, він мусив подати образ ідеального комуніста Бондаренка - без цього героя роман просто не видали б. Але ж і образ "негативного" Магазаника далеко не спрощений. Якщо уважно читати твір, то можна помітити, що саме радянська влада поламала життя Семенові, заставила цю сильну і багатогранну особистість деградувати й асимілюватися.

Згадаймо, в яких умовах творив безпартійний (нонсенс для того часу!) Михайло Стель­мах. На одному із засідань ЦК партійний клерк буквально роздавав зав­дання присутнім українським митцям. Стосовно автора "Чотирьох бродів", то висловився категорично: "Стельмаху необходимо било ехать на Донбасе й писать о шахтерах". Михайло Панасович підвівся й чистою українською мовою заявив, що він живе на своїй землі, нічого ні в кого не брав у борг і нікому нічого "не должен".

Воєнне покоління митців бачило взірці героїзму про­стих людей. Влада була занепокоєна відродженням в українській літературі почуття болю й відповідальності за долю пограбованої й знесиле­ної гнобленням України (Довженкове: "Одвічна моя полонянка"), що було тавроване як націоналізм. І то в творах визначніших письменників: того ж Олександра Довженка ("Україна вогні") і Юрія Яновського ("Жива вода") та ін..

У всіх прозових жанрах другої половини 40-х та 50-х років продовжується осмислення теми війни та її наслідків. При цьому урізноманітнюються жанрові та проблемно-тематичні аспекти. Спостерігаються два напрями в підході до розв’язання воєнної теми: більш широко "панорамного" зображення подій (трилогія О.Гончара "Прапороносці", трилогія В.Собка „Шлях зорі”, дилогія В.Кучера „Чорноморці”) та поглибленого підходу до людської особистості, її внутрішнього світу романи (Ю.Яновського "Жива вода", Ю.Смолича "Вони не пройшли", Я.Баша „Професор Буйко”, В.Козаченка "Серце матері", повість І.Багмута „Записки солдата" та ін.). За рівнем авторського осмислення дійсності ці твори виділялися як психологічно проникливіші, хоча вершинних досягнень не було.

Своє місце у прозовому доробку зайняли художньо-документальні твори С.Ковпака, О.Федорова, П.Вершигори.

Поруч із воєнною тематикою, широко розробляється у прозі темабуттяукраїнського суспільства у різних його виявах: соціально-побутовому, історичному, морально-етичному. Виходять друком великі романи-хроніки на тему життя українського села „Велика рідня”, „Кров людська не водиця” (1957), „Хліб і сіль” (1959) М.Стельмаха. Романи про події громадянської війни О.Гончара „Таврія”, „Перекоп”.Спостерігається нахил до „широкоформатного” роману (П.Козланюк "Юрко Крук", Ю.Смолич "Світанок над морем" та ін.). Зміни в суспільстві, пов'язані з розвінчанням культу особи Сталіна, відчутно позначилися й на прозі. Воєнні повісті П.Загребельного „Дума про невмирущого", А.Дімарова "Син капітана", Ю.Збанацького "Єдина", В.Козаченка "Гарячі руки", А.Хорунжого "Незакінчений політ" та ін. розкривають поглиблений інтерес митців перш за все до переживань людей у жорстоких умовах війни: оточення, полону, гітлерівських таборів тощо.

Характерною стильовою особливістю прози цих років виступає ліризм ("Зачарована Десна" О.Довженка, "Соняшники", "Панорамна земля", "Чари - комиші" О.Гончара, "Рубін на Солом'янці" І.Сенченка, "Рідна сторона" В.Земляка, збірки оповідань П.Загребельного "Учитель", О.Сизоненка "Далекі гудки" та ін.). Значним явищем прози кінця 50-х років стали кіноповісті О.Довженка "Зачарована Десна”, "Повість полум'яних літ", "Поема про море", кожна з яких "по-різному стала своєрідним викликом пласкій описовості, дрібнотем'ю, в'ялості думки. Вони заявляли інші виміри концепції людини й світу, вносили в українську прозу пристрасну, відкриваючу проблемність, порушили такі питання, до яких згодом не раз повертатиметься українська (і не лише українська) література, - про суперечності між селом і містом, нерівномірність прогресу технічного й духовного, про непошану до минулого, споживацькі тенденції тощо.

Домить мляво, але все ж розвивається жанр історичноїпрози. Тут можна відзначити роман Івана Ле „Наливайко” (1940). Твір присвячено селянсько-козацькому повстанню (1594-1596) під проводом Северина Наливайка. Це була перша частина задуманої автором епопеї „Україна”. Серед інших історичних романів можна назвати „Данило Галицький” (1951) А.Хижняка, „Устим Кармалюк” (1954) В.Кучера, „Хмельницький” (1 кн. 1957) І.Ле, „Гайдамаки” Ю.Мушкетика. У багатьох творах цього часу знайшли відображення події, пов'язані з трьохсотріччям Переяславської угоди між Україною та Росією, проте вони теж сьогодні не витримують ніякої критики.

Якщо про епос і лірику періоду 40 - 50-х років говорити боляче і складно, то ще важче говорити про драматургію, яка зазнала чи не най­більших гонінь і втрат. Н.Шейко-Медведєва справедливо зауважує: "У ви­нятково скрутній ситуації перебували українська драматургія і театральне мистецтво, які, втративши в 30-і роки таких яскраво обдарованих, само­бутніх митців, як М.Куліш і Л.Курбас, тривалий час "процвітали" і пожи­нали плоди всесоюзної популярності насамперед за рахунок відмови від тих критеріїв високої художності, які означила ще драматургія Лесі Украї­нки. Щоправда, в 50-і роки були написані психологічна драма Ю.Яновського "Дочка прокурора", сатирична комедія В.Минка "Не називаючи прізвищ", драматична поема О.Довженка "Потомки запорожців" - твори, в яких намітився прорив у нову якість художнього осмислення свого часу, але офіційна критика, на словах вимагаючи від митців яскравих і гострих спектаклів, зробила все, аби "нейтралізувати" художній пошук названих письменників. Внаслідок цього наприкінці 50-х років в українській дра­матургії домінували бадьорі ліричні драми й ліричні комедії, створені за принципами теорії безконфліктності.

Прихід у драматургію О.Коломійця з його несподівани­ми й зухвалими "Фараонами" уже ставав яскравим променем на сірому тлі епохи. Д.Вакуленко недарма підкреслює: "Тільки одна комедія уникла та­кого загального нівелювання і стала явищем оригінальним. Це "Фараони" (1961) початкуючого тоді драматурга О.Коломійця, яка здобула велику популярність на всесоюзній сцені й за рубежем і надовго залишилася в репертуарі театрів". Помітний слід залишила й інша драма цього автора -"Дикий Ангел".

Слово пробивалося до народу в невимовне страшних умовах. Хто знає, чи таланти інших націй могли б створити навіть тс, що творили ук­раїнські митці в рамках дозволеного. Не зреалізували себе до кінця? Не відбулися на повну силу? Тим поміркованіше й розумніше треба ставитися до творів, написаних у цей час. У яких часто звучав і протест, і осуд, і навіть пророцтво. Ці твори й ці письменники готували грунт для "шістдесятників", вітали нове, значно сміливіше покоління, вчили його і вчилися в нього. У цілому ж досягнення української художньої літератури цього періоду були незначними, якщо оцінювати її з точки зору сьогодення.

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

(1889-1956)

Павло Михайлович Губенко народився 13 (1 - за старим стилем) ли­стопада 1889 року на хуторі Чечва поблизу містечка Груні Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер це Охтирський район Сумської області), був другою дитиною. Сім'я Губенків була навіть на ті часи величенькою: 17 дітей, двічі народжувалися близнята. Пізніше у фейлетоні „Моя автобіографія” письменник напише: „... Батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молотитися милосердному... З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора”. Тим „перваком” був брат Василь, він народився 12 березня 1888 року. Пізніше теж став письменником, друкувався під псев­донімом Василь Чечв'янський і був репресований радянською владою. Його заарештували 2 листопада 1936 року і звинуватили в причетності до „української контреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації”. Розстріляли 15 липня 1937 року, місце поховання невідоме. Батько майбутнього гумориста, син шевця із Лебедина, працював прикажчиком у маєтку панів Рот. Жили бідно, але весело й дружно, допомагали одне одному. Михайло Кіндратович, який мав чудовий баритон, прекрасно співав і був великим життєлюбом, мріяв дати освіту всім своїм дітям, та не судилося їх навіть довести до зрілого віку через ранню смерть у 1909 році. Наймолодший з братів - Костик - залишився без батька річною дитиною, а через кілька літ померла й ненька, так що виховували малого старші, зокрема й Павло. І мати, Параска Олександрівна Балат, і батько знали грамоту, тонко вміли користуватися засобами сміху. У своїх спогадах "Про брата" Кость Губенко писав: "Мати знала багато народних приказок і висловів щедро пере­сипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її. Траплялось, що мати плакала, а коли ми, діти, запитували, чого вона пла­че, відповідала: "За вашим батьком, бо я ж з ним прожила,як у карти про­грала".

У 1895 році Павлика віддали до місцевої початкової школи. Пізніше майбутній гумо­рист навчався у Зіньківській двокласній школі в одному класі з Миколою Зеровим, а тому жартома називав причиною їх майбутніх життєвих розходжень різні географічні точки: "Він - на Рим, я - на Шенгеріївку", тобто Зеров орієнтувався на вселюдське, класичне, Вишня - на власне, національне.

Закінчивши в 1903 році двокласну школуі, хлопчина отримав свідоцт­во, що давало право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але ж який чиновник з тринадцятирічної дитини? Павло заявив батькам, що дуже хоче стати учителем, навіть просив, щоб його віддали до Глухівського вчительського інституту, але сім'я зовсім не мала коштів, тому прийшлося вибирати той заклад, де не треба було платити. Батько був відставним солдатом-унтером, адже довго перебував на службі в російській армії, тому його діти мали певні пільги, тож мати повезла Пав­ла до Києва у військово-фельдшерську школу,

Учні у військово-фельдшерському училищі утримувалися за державний кошт, але після закінчення мали відпрацювати певний термін у військовому гос­піталі. Після закінчення у 1909 році військово-фельдшерської школи аж до 1917 року Губенко працював фельдшером у армії (168-й піхотний полк) та у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. Разом з друзями він часто відвідував театр, чимало читав, цікавився мистецтвом. Духовне в майбут­нього письменника переважало над матеріальним, про що він і писав: "По­вірте мені, що у нас, у мене і в моїх тодішніх товаришів, частенько трапля­лося так, що нам увечері не було чого їсти. І от коли нам потрапляло до рук 20 копійок, одразу дилема: чи ковбаси купити, чи квиток у театр Садовського? Перевагу завжди мав театр". Всі вважали Павла талановитим медиком і пророчили йому велике майбутнє на цьому поприщі. Колишній колега май­бутнього письменника, професор медицини М. Коломійченко залишив спо­гади про те,як одного разу в лікарню привезли шістнадцятирічного юнака з глибоким пораненням шиї і сильною кровотечею. Дорога була кожна хви­лина, а хірург у лікарні на той час виявився відсутнім. Тоді за операцію взявся фельдшер Павло Губенко й врятував людське життя.

Та сам Губенко мріяв про літературу. Він склав екстерном іспити при Київській приватній гімназії Стельмашенка, отримав атестат зрілості й поступив у 1917 році до Київського університету на історико-філологічний факультет. Студентське життя й українська революція втягли юнака у шалений вир подій: "...Завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету - у Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, а з Софії до "Просвіти", а з "Просвіти" на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в Уні­верситеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, там і я! Де говорять, там і я! Де засідають - там і я! Державний муж - одне слово".

Через такий крутіж прийшлося залишити науку, майбутній письменник переходить на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР, доля заведе його аж у Кам'янець-Подільський. Захворіє на тиф, ліками був гумор. Саме тут у газеті "Народна воля" 2 листопада 1919 року було опубліковано, як вважалося до недавна, перший сатиричний твір - "Демократичні реформи Денікіна (Матеріалом для конституції бути не може)". Автор підписався псевдонімом - П.Грунський:

„Поділити землю між селянами - справа не маленька. Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, приди­витися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін. І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з'їз­ди, інструктори, пояснення, циркуляри... Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівця­ми... Взагалі - велика справа.Це у нас! У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін. - Зібрати сход! Зібрали. - Хто хоче землі,- вперед! Дехто виходить. Більшість землі не хотять - не вору­шаться! Але (отут-то виявляється знання селянської думки) ко­мандир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список... І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять... Одному двадцять п'ять, другому п'ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий... Хто більше добивався, тому більше й дають... Залежить також і від поміщика. Чим поміщик значніший, багатший - більше дають. Бідніший - менше. Усе як слід! Це - земельна реформа. А свобода... Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна? Нігде не найдете! Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так „свободно” свою совість, як розпустив її Шульгін. Чи ви гадаєте, що де-небудь є така „свобода” слова, як у „Києвлянина” або „Київської Дуньки”? А свобода „зібрань” яка! Ви тільки почитайте, як „збирають” з київського насе­лення „самообложеніє” на користь Добрармії. „Зібрання” поголовні! Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним до­свідом...”

В фейлетоні автор висловив свої погляди на „демократію” білогвардійців. Подав письменник і свою оцінку екстремістського минулого муравйовських червоногвардійців, які підступно вдарили в спину УНР, встановили в Києві кривавий терор в сатиричному творі „Казка „про красногвардейця”. Озброєні до зубів червоні вояки, нерідко п’яні, зі специфічною лайкою після кожного слова, роз’їжджали по місту на авто з плакатами „Смерть украинцам”. Погромництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світового пролетаріату. Твір було надруковано в першому номері часопису „Реп’яхи” за 1918 рік за підписом П.Михайлович. Аналіз стилістичних особливостей, ідейної спрямованості твору та оцінка тогочасних ідейно-політичних переконань письменника дають підстави вважати, що цей псевдонім належить саме П.М.Губенку.

КАЗКА

(ПРО КРАСНОГВАРДЕЙЦЯ)

У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій - большевик, якого звали Дурасиком. От росте, та й росте Дурасик, уже й 20 років минуло, й розуму не набирається. - І що нам робити з Дурасиком, - питається чоловік жінки, - прогнать - шкода, годувать не вигода, а держать дома - нема ніякої рації. - Оддаймо його в найми, - каже жінка, - може, там порозумнішає. Взяв чоловік Дурасика за руку і повів до поліції. Вийшов пристав, глянув і помислив: одоробало нічого, чудовим городовим буде.

— Грамотний? — питається.

— Так точно... нєт! — гаркнув Дурасик.

— Ну, ладно, аби комплексія бегемотська.

Стоїть Дурасик з шаблюкою на вулиці і длубається в носі.

— Ти что дєлаєш - обязаності знаєш? — питається пристав.

— Так точно... нєт!

— Дурак! Вон!!.

І подумав Дурасик: тяжелой режім, а доходів ніяких, окрім папірос та зельтерської води з сиропом да без... Брошу, потому подчінєнія не виношу, — сказав Дурасик і пішов до заїзжого дому, де найнявся сторожем. Прослужив з тиждень і кинув.

— Не могу перен'їсті буржуазного режіму перпендикулярного моєму карактеру. Тинявсь, тинявсь і приблудився до погромщиків. Дав йому началь­ник погромщиків резину та макогона і потилишник для «поощренія» і послав во імя самодержавія і православія бити інородців.

— Хорошая тут служба, — казав Дурасик, — только работи много: всьо бєй да бєй, а одпочівку нікакого... Брошу! Кинув і пішов. Іде та йде, аж зустрічає хурчака. Вийняв Дурасик з халяви колодія, провів ним по горлянці візника, потрусив кишені, скинув з воза, сів і поїхав. Догнали люди, одвезли в суд, а суд заслав Дурасика на каторгу. Сидить та й сидить там Дурасик рік, три, чотири, аж гульк - революція.

Повернувся Дурасик ученим-переученим: і як коні красти, як замки без ключика одмикати, як в чужу комору, крамницю залізти, щоб не побачили — все він знає.

Ходить Дурасик по росхристаній мачусі-Росії і шукає посади. Прийшов до народнього комісара Леніна і каже:

— Я человєк учоний по всим степеням: могу бить в поліції, погромщіках ілі в іних подобних високіх званіях, ілі нащот кровопус-канія і соцілізації чужіх карманов і жизней...

— Ви замєчательний общественний дєятель, - сказав Лєнін, - в духе современной соціальной революції; но, к сожалєнію, все еті должності замєнєни одной високой должностью — красногвардєйской, какую вам і рекомендую. Желаєте?

— Только енту, — сказав Дурасик і облобизав Лєніна.

І став Дурасик красногвардейцем.

У фейлетоні „Нещасне кохання” за 23 грудня 1919 року письменник теж у казковому плані показує багатовіковічне гноблення українського народу Російською імперією продовжують цю політику щодо України, уособленої в образі Марусі, новітні більшовицькі вожді: „А Марусю, Марусю повновидну, карооку по черзі катують: - То Льова з Володею. – То єго Високопревосходительство „Сверхдоблестний”. Герой Антон. Плаче Маруся”.

Сам Павло Михайлович працював у ці часи в газеті "Трудова громада", друкував фейлетони, гумо­рески, виступав серед селян. За таку активну патріотичну участь у 1920 році чекісти заарештували Павла Михайловича, який повернувся до Києва, як особливо важливого контрреволюціонера". Переважно після арешту тоді негайно розстрілювали, але Губенкові повезло: його справу відправили на дорослідування у Харків, а там Павла порятував Василь Еллан-Блакитний, і майбутній Остап Вишня вийшов на волю у квітні 1921 року. У одній з авто­біографічних усмішок автор про це писав з гумором: „Під'їхала платформа, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з "платформи" не злазив. Нема дурних”.

В.Еллан-Блакитний потурбувався і про працевлаштування: Павлу Михайловичу запропонували посаду перекладача у газеті "Вісті ВУЦВК". Одночасно Губенко за сумісництвом співпрацював з "Селянською правдою" і "Червоним перцем", навіть редагував два перші номери цього журналу.

17 листопада 1921 року Павло Михайлович одружився з Оленою Смирновою через три роки в подружжя народився син В'ячеслав, але в 1925 році шлюб розпався. В цей час письменник багато уваги приділяє театру. Він часто приходив до франківців і під час репетицій пропонував їм цілі комічні мізансцени, своєрідні інтермедії, які оживляли твір. Гнат Юра навіть щиро дивувався: "І в голову б не прийшло... Витримуючи важколезну ношу всіляких справ, щодня друкуючи фейлето­ни, Остап Вишня знайде час і для бездоганного виконання обов'язків завлі­та, театру їм франка". З театром було пов'язане життя другої дружини Остапа Вишні - Варвари Маслюченко і його наймолодшого брата - Костя Губенка.

22 липня 1921 року побачила світ усмішка "Чудака, їй-Богу!", підпи­сана псевдонімом Остап Вишня. Коли пізніше письменника запитували, чому він підібрав собі такий "фруктовий" псевдонім, він з доброзичливим гумором пояснював, що вишня одночасно й солодка, й кисла - таким по­винен бути й справжній сміх: і приємним, і трохи наганяти оскому, щоб більше чинити зла не хотілось, а до того ж кожна вишенька має кісточку, якою, затиснувши в пучках, можна дошкульно поцілити кривдникові або нечестивцеві у лоб, щоб знав, що надалі буде покараний.

В 20-ті роки твори Остапа Вишні стають особливо популярними. Публіка надзвичайно любила твори гумориста, без Остапа Вишні не обходився жоден вечір у тогочасній столиці України - Харкові. Сучасники залишили такі свідчення: "Популярність Остапа Вишні на сьогодні досяг­ла ні з чим незрівнянних розмірів: загальний тираж його творів уже сяг­нув семизначного числа, вже виліплено бюста письменника; коли десь виступає з промовою або з читанням своїх творів наш автор – аудиторія починає реготатися, ледве встигнувшизачути його прізвище; нарешті, як вінець усьому, серед "народу" зафіксовано чимало легенд, що їх героєм є розглядуваний письменник". В цей час виходять такі його збірки:

Ø „Діли небесні” (1923).

Ø „Кому веселе, а кому й сумне”.

Ø „Реп’яшки”.

Ø „Вишневі усмішки (сільські)” (1924).

Ø „Вишневі усмішки Кримські” (1925).

Ø „Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”.

Ø „Лицем до села” (1926).

Ø „Вишневі усмішки кооперативні” (1927).

Ø „Ну й народ”.

Ø „Вишневі усмішки закордонні” (1930).

Сам Остап Вишня, ділячись власними письменницькими секретами, наголошував на своєму вмінні спостерігати й запам'ятовувати: "І прислухався... і в трамваях, і на базарах... і по поїздах, - чому сміються, чого так весело?.. І записував". Так, цикл "Сільські усмішки" появилися після поїздки у 1923 році в село Пасіки на Харківщині, а "Кримські усмішки" - внаслідок вражень під час відпочинку в Нижньому Сімеїзі у травні-червні 1924.

У 1928 році були видані "Усмішки" Остапа Вишні в чотирьох томах, а в 1930 році їх ще раз перевидали. Появилися також перші переклади творів Остапа Вишні російською, білоруською, єврейською мовами.

Павло Михайлович офіційно не входив у жодне літературне угруповання (але з експериментальною театральною студією "Гарту" був тісно пов'язаний), він товаришував з Миколою Хви­льовим і Миколою Кулішем. Закономірно те, що через друж­бу з лідером Хвильовим Остап Вишня одним з перших потрапив під реп­ресивний прес. Більше того, під час похорону лідера "ВАПЛІТЕ" Вишня гірко ридав і кричав: "На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?" Звичайно, такі звинувачення не пройшли повз вуха сексотів, відразу ж було донесено, куди треба.

Першим громом з ясного неба слід вважати публікацію статті О.Полторацького "Що таке Остап Вишня" на сторінках "Нової генерації". Кри­тик шельмував письменника за те, що його творчість "має войовничий антикультурницький характер", що Остап Вишня підхихикує над радянсь­кою владою і "знущається над соціалізмом". Гуморист прекрасно усвідомлював, що пастка закривається, а дичи­ною в цьому вседержавному полюванні є насамперед інтелігенція. Він знав, що ризикує, заступаючисьза вже запідозрених у неіснуючих гріхах друзів, та не міг кривити душею. Коли у 1931 ропі був заарештований Максим Рильський, зяким Вишня дружив і навіть по-приятельськи називав його Черешнею, гуморист, не боячись накликати на власну голову круків і во­ронів з НКВД, приїхав з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а коли Рильського звільнили, - забрав його до себе на кілька тижнів у гості. На подібний вчинок у ті часи мало хто з відомих діячів зважився б.

Ордер на арешт Остапа Вишні було підписано ще 4 грудня, а заарештували його 26 грудня 1933 року, звинувативши у контрреволюційній діяльності: письменникові інкримінували замах на секретаря ЦК КП(б)У П.П.Постишева під час жовтневої демонстрації.

Під слідством Остап Вишня перебував до 4 квітня. Спочатку пробу­вав перевести халепу, яка з ним трапилася, у жарт. Коли гумористові ста­ралися приписати участь у військовій контрреволюційній організації, він висунув свою "версію" злочину: мовляв, доцільніше написати, що його завербувала німецька розвідка, коли лікувався у санаторії поблизу Берліна в 1928 році. Слідчий Бордон дуже обурився, що в'язень пробує міняти сценарій і наказав його катувати. Та навіть у найтрагічніші моменти життя Остап Вишня не втрачав гумору й під час наступного допиту засобами сміху підкреслював свою невинність:

" - Павле Михайловичу,вам було доручення вбити Постишева?

- Звідки ви це взяли?

- Павле Михайловичу, ГГПУ і партія знають це! Ми точно знаємо, який був ваш план: ви повинні були прийти до будинку ЦК з делегацією пись­менників на аудієнцію до Постишева і під час розмови мали витягти з ки­шені наган і застрелити Постишева.

- Ні, громадянин слідчий, я цього не хочу!

- Що значить: не хочу?

- А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знеславлення Клари Цеткін (в деяких джерелах Рози Люксембург). Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна.

- Так хто збирався вчинити замах на товариша Постишева? Я чи ви?

- Не знаю, як ви, а я не збирався. Мало того, я глибоко шаную Павла Петровича...

- Брехня!

- Хай вам буде легше: я не шанував і не шаную Павла Петровича По­стишева.

- Так би й зразу.

- Може, все-таки не звинувачуйте мене у тому, у що ніхто не по­вірять? Атентант на Постишева... І хто? Остап Вишня. Нас же звамикури засміють..."

Та переконати слідчого було марно, він нав'язував свою думку як єдино

можливу:

" - Ви хотіли вчинити замах на товариша Постишева в приміщенні...

- Не так було.

-А як?

- Я предпочитаю убивати вождєй на свєжєм воздухє!"

Але до кінця витримати допит було дуже важко: Павла Михайловича жорстоко били і на якомусь етапі вій зізнався у всьому, чого від нього ви­магали. Вишню присудили до найвищої міри покарання - розстрілу (у вироці від 23.02.1934 року значилося: "Застосувати до нього вищу міру соціального захисту - розстріл"), але потім замінили його десятирічним ув'язненням. Ім'я письменника було піддане анафемі, його твори вилучено з бібліотек. Відбував свою каторгу Остап Вишня у Чиб'ю Ухто-Печорського табору. Витримати нелюдські випробування чоловікові допомогла вірна дружина - Варвара Олек­сіївна Маслюченко. З сином Павла Михайловича від першої дружини В'ячеком, якого вони забрали після її смерті і маленькою власною дитиною Марією Варвара вирішила їхати на Північ, адже у рідному краю від сім'ї "ворога народу" відцуралися май­же всі знайомі й рідні. Правда, хлопчика Варвара таки залишила в Україні, на чому наполягла мати. Сім'я поселилася у Архангельську, Варвара підроб­ляла, посилала Остапові Вишні пакунки з теплим одягом і харчами. Тут мало не померла маленька Мура (Марія). Варварі Олексіївні вдалося навіть провідати Остапа Вишню. Вишня старався в листах підтримувати дружину гумором: "Тільки ти не смій без мене там заміж виходити, а то що ж я тоді буду робити? Мені тоді й плакати не буде за ким... Бережи себе і своє здоров'я, а то ти там так переведешся, що потім я не зможу тебе й обняти, бо буде тільки "воздушное пространство".

Спочатку свою каторгу Остап Вишня відбував в Ухтпечтаборі, потім його відправили на копальню Еджит-Кирта в "Печорське відділсния", а через дея­кий час - знову повернули в Ухтпечтабір. На засланні письменник деякий час працював у газеті "Северный горняк". У концтаборі прийшлося також освоїти фах економіста, підсобного робітника, плановика. А працювати доводилося й за спеціальністю - фель­дшером. У 1934 році в'язні сподівалися на амні­стію (табір святкував похмуре п'ятиріччя), але радянська влада не милува­ла тих, хто не був кримінальним злочинцем.

Йшов 1937 рік, розстрілювали "зайвих" в'язнів, роблячи місце для нових. За спе­ціальним розпорядження Остапа Вишню мали перевести до Кожви на за­гальні роботи. До місця призначення в'язень повинен був добиратися сам, що означало посилати його на вірну загибель. Але тюремні друзі, зокрема актор Й Гірняк, добре спорядили Вишию в далеку й небезпечну дорогу до іншого концтабору. Вишні прийшлося пішки пройти 800 кілометрів. Вдру­ге під час переходу з концтабору в концтабір письменник захворів на кру­позне запалення легень, і його покинули в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, думаючи, що він помре сам. Очевидно, це й врятувало гумориста, бо тих, хто з ним проходив етап, розстріляли по прибутті на місце призначення. Взагалі, на засланні він мав шанс загинути або втекти кілька разів. Коли після пневонії Вишня добрів до табору, новий комендант, бо все попереднє табірне начальство розстріляли, не хотів прийняти "зека", або як їх тоді називали „Захарів Кузьмичів”, бо його вже "списали", вва­жаючи мертвим. Вдруге конвоїр упав на півдорозі від гострого апендициту, і фельдшер Губенко та ще один в'язень дотягли його та гвинтівку до табору. „І це вороги народу?”, - мовив собі комендант і відправив обох на легшу роботу.

Не раз і не два, коли луна­ла команда збиратися з речами на етап, ув'язненим здавалося, що їх уже ведуть на розстріл, адже таке тут відбувалося дуже часто. Похмурого осіннього дня 1943 року Вишні наказали зібрати усі свої речі. Він мовчки обнявся з товаришами, які вважали, що побратима везуть на смерть. Але виявилося, що дружина попросила Миколу Бажана, Олександра Довженка Максима Рильського поговорити з М.Хрущовим, щоб той натякнув Сталіну, що Вишню треба випустити, бо він уже помирає. Гу­мориста привезли в Москву, ще деякий час протримали у Бутирській тюрмі, а тоді вивели за ворота й дозволили йти. куди хоче. Отже, із десятирічного заслання, яке, гірко жартуючи, звільнений називав "своєю десятирічкою", Остап Вишня повернувся у грудні 1943 року. За іронією долі, він не добу» усього три дні свого терміну. Існує легенда, що спочатку шукали і не знайшли Остапа Вишню, а він по документах проходив як Павло Михайлович Губенко і тільки пізніше у цьому розібрались.

У своїх спогадах Ю.Смолич залишив цікаві свідчення про цей період життя Остапа Вишні. Він запитав у нього, чи не писав той під час заслання?:

" - Ні, не писав.

- А писатимете?

Павло Михайлович довго мовчав - так довго, що я вже почав катува­тися, що своїм дурним, нетактовним запитанням тяжко вразив його. Та Вишня таки відповів:

- Хіба я тепер зумію?

Це було сказано так гірко, що серце розривалося навпіл".

Але останні літературознавчі пошуки свідчать, що Вишня все-таки залишив по собі табірні твори. Насамперед це стосується і вміщеної у щоденнику казки, написаної у формі листа дітей до своєї матері, яку три­мають у ГУЛАЗі і „Табірного щоденника: 1934-1935 рр.” з Чиб’ю.

Першим твором після ув'язнення стала "Зенітка", написана спонтанно, серед ночі, й надрукована 26 лютого 1944 року в газеті "Радянська Україна". У 1945 році виходить зб. „Самостійна дирка” – голос гумориста з могили. Як на лихо „буржуазні націоналісти” повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні та подякували йому, що він перший у радянській пресі проінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Виходять такі його збірки:

1947 р. – книжки усмішок „Зенітка”.

1949 р. – „Весна - красна”.

1950 р. – „Вишневі усмішки”.

1952 р. – „Мудрість народна”.

1953 р. – „А народ воювати не хоче”.

1955 р. – „Велика радість”.

1956 р. – „Нещасне кохання”, „Мисливські усмішки”.

Після війни Остап Вишня працював у журналі "Перець", друкувався часто, видавав книги, але до кінця життя з його душі "табірні зашпори не вийшли". Аж 25 жовтня 1955 року влада офіційно визнала, що Остап Вишня був засуджений без вини.

28 вересня 1956 року письменник помирає. Похоронили геніального сміхотворця на Байковому кладовищі. У 1956 році побачив світ двотомник ранніх творів Остапа Вишні та багато рукописів і щоденникових записів письменника втрачені назавжди.

„ЧУКРЕН”

Сива-сивезна старовина... Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чук­рен». Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й по­чинає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж по­ки дуба вріже...

Через те й країна звалася «Чукрен»... Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила.Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».

Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.

Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:

Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки ноги мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.

Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;

— Співають чухраїнці! От народ?! А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться? А ті співають, а ті співають... Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, По какому случаю,

Одного тібє люблю, А десяток мучаю.

Отак і жила та казкова країна «Чукрен». І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника,— одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято. Вирішили святкувати. От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку. Сусіди збоку нагадують:

— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм:

— Нічого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тикмик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід... Що маєш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили: Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухва­люємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів. Щоб не дуже, значить, поспішали.

Зраділи всі дуже... А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться.

На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.

Отака була колись казкова країна «Чукрен».

„ЧУХРАЇНЦІ”

(Спроба характеристики)

ПЕРЕДМОВА

«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен». Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва - «чухраїнці» (і про це ми знаємо) - постала від того, що нарід той завжди чухався... В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконани­ми матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

Дата добавления: 2015-07-16