Післямова

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!

Юрій Іванович Яновський

(1902-1954)

За типом світобачення Ю.Яновський був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. "До безуму люблю степ", зізнавався в "Автобіографії" 1925 pоку. "Кожний свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть". А в "Міркуваннях про себе" писав: "Мета цілого життя - об'їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину".

Юрій Яновський народився 27 серпня 1902 року в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), в селянській родині Івана Миколайовича та Марії Мусіївни Яновських. Дід майбутнього письменнки Микола Максимович на­поліг, щоб онука називали Юрієм на честь споконвічного хліборобського святого, хоч у церкві немовля й записали Григорієм: "Назвімо його Юр­ком. Юрій, за Писанням Святим, кажуть, хлібороб, сівач. А це ж найсвятіше діло - засівати землю".

Херсонський степовий хутір, у якому народився і виріс Юрій Яновський, мав кілька назв: Тетянівка, Махрова, Майорівка, Майєрове. Остання вважалася офіційною і походила від німець­кого слова, яке перекладалося словосполученням "управитель маєтку". На честь письменника пізніше цей населений пункт було перейменовано в село Яновське, але тепер воно ввійшло до складу села Нечаївки Компанівського району Кіровоградської області.

Прадід майбутнього письмен­ника належив до козацької старшини й після скасування Запорізької Січі отримав дворянство, але при переписі виявилося, що документи втра­чені. й уже дід Микола Максимович зберіг за собою менш престижний титул - "міщанин Єлисаветградського повіту".

Звичайно, жилося Яновським нелегко: сільськогосподарська ро­бота забирала чимала часу й сил, а до того ж у сім'ї одне за одним народило­ся 8 (9) дітей. Майбутній письменник був первістком, тому з п'яти років уже вважався нянькою для всіх молодших. Щоб прогодувати родину, Іван Яновсь­кий гендлював кіньми, підряджався возити хури. Злидні й нестатки змушували родину кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917 р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.

Особливо любив свого онучка дід Микола Максимович. він часто по­вторював: "Зроблю з нього пана, щоб гною не возив і волам хвости не крутив Дід здавався маленькому Юркові господарем усього чудо­вого степу, чарівником, якому відомі всі Згодом у дитяче життя ввійшов другий дід (батько матері) - колишній кріпак, який викупився тому, що шив і продавав кожухи й міг зібрати лишню копійку - Мусій Семенович Зорик. Він зібрав трохи гро­шей, найняв квартиру в Єлисаветграді. знайшов собі роботу й забрав з собою двох молодших синів та внука Юрка. Обдарованою від природи була й мати майбутнього письменника, яка мала чудовий голос, багато читала й сама навчила малого Юрка грамоти.

У 1908 році, коли хлопчик підріс, його віддали до монастирської школи, потім до земської в с. Нечаївка. Якщо вірити матері, перші спроби віршувати появилися в хлопчика дуже рано. Віршував на горищі вдень, ховаючись від усіх, або вночі, коли там ночував. В холодну пору, коли спав у кімнаті, бувало, бу­див матір й просив засвітити світло в хаті, бо він "надумався" і йому обо­в'язково необхідно якраз у цю мить щось записати. Ще з дитинства Юрко ріс хворобливою дитиною, а в підлітковому віці тричі переніс майже без наркозу трепанацію черепа через нарив за вухом, що при тодішньому рівні медицини кожного разу могло закінчити­ся смертю.

У серпні 1911 року Юрій Японський вступив до Єлисаветградського земського реального училища, яке закінчив в 1919 році з золотою медаллю. У цьому жроці юнак поступив до механічного технікуму. Одночасно приходилося підробляти на хліб насущний, щоб якось вижити. Деякий час Юрій працював інструктором у статистичному бюро, брав участь у переписі населення на початку двадцятих років.

Правда окремі дослідження життєпису Яновського говорять про те, що у 16 річному віці (а це1918-1919 роки) він був «добровольцем-кавалеристом» в армії УНР і «за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон».

У 1922 році Юрій Яновський склав вступні іспити до Київського політехнічного інституту (1922-1924) на елек­тромеханічний факультет і навчався в одній групі з майбутнім конструкто­ром космічних кораблів Сергієм Корольовим. Вони товаришували, одного разу Яновський сказав: ” Ти - літати­меш. І не тільки під хмари. Ти полетиш далі, на Марс...”

Студентське життя було го­лодне й холодне, адже приходилося мешкати у звичайнісінькому підвалі на Тургенівській вулиці. У цьому підвалі Юрій Яновський і застудився, й "заробив" собі тубер­кульоз. Можливо, й помер би, якби друзі І.Кочура та І.Ле не перевезли хворого друга у свій студентський гуртожиток, а самі взялися ремонтува­ти злощасну кімнатку в підвалі. Коли Юрія запитували, чому він обрав не філологічний факультет, він віджартовувався:

Поэтом можешь ты не быть,

Но инженером быть обязан.

Вірші російською мовою Юрій Яновський писав з дитинства. 1 травня 1922 року під псевдонімом Георгій Ней в київській газеті "Пролетарская правда" надрукував вірш "Море" російсь­кою мовою. На молодого поета звернув увагу лідер українських футуристів Михайло Семенко, який порадив йому писати українською. У лютому 1924 року в газеті "Більшо­вик" появився перший друкований вірш українською мовою за власним прізвищем "Дзвін", в якому ще були певні наслідування Яновським раннього П.Тичини. Цю пуб­лікацію автор пережив як найсвітліший у своєму житті день.

Закінчити інститут не вдалося. Поблизу Майєрового вбили фінагента. Слідчі приписали цей злочин доброму й лагідному дядь­кові Юрка Петру. Звістка про те, що на електрофакультеті вчиться небіж "вбивці", докотилася до вузівського начальства. Яновського виключили з комсомолу Від нього відсахнулася кохана дівчина Галина Москалець. Хоча пізніше слідство встановило справжніх убивць, але Юрій уже ніколи попри всі свої неодноразові намагання й бажання не зміг закінчити вузу.

У Києві він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер».

Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924 р. Тоді ж Ю.Яновський опублікував цілий цикл оповідань, показавши себе но­ватором-епіком. За цей же період бачимо чисельні газетні публікації в тому ж таки «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).

Разом з молодим поетом Миколою Бажаном Юрій Яновський активно включається в футуристичний рух. Незабаром Семенко переїздить до столиці – Харкова і викликає туди Бажана і Яновського. У 1925 році у Харкові виходить перша прозова книга письменника – збірка новел "Мамутові бивні", до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

З 1925 по 1927 рік Ю.Яновський займає посаду головного редактора Одеської кінофабрики (ВУФКУ). Саме він допоміг Довженкові поставити фільм "Ягідка ко­хання". За неповний 1926 рік кіностудія ви­пустила 17 фільмів. Ю.Яновський пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора»), оповідання «В листопаді», що теж було присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.

На Одеський період припадає ще одне кохання Ю.Яновського і ще одне розчарування. Вродливу Надійку, як виявилося, цікавила тільки квартира в столичному Харкові, а не сам Яновський.

На головну роль у фільмі "Буря" була запрошена московська артистка Юлія Солнцева. У неї одночасно закохалися Яновський і Довженко, але вона віддала перевагу Олександрові. Для Юрія це був великий удар, адже вій мав аристократичну зовнішність, і ярузі жартома називали його графом.

У 1927 році Юрій Яновський повертається до Харкова. Він належав до тієї харківської літературної молоді, яка групувалася навколо Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися на Європу, прокладати самостійний шлях для нової пролетарської літератури. У цьому дусі написані кращі твори Юрія Яновського цього періоду, зокрема повість «Байгород» (1927), що відобразила юнацькі спогади письменника про революційне лихоліття. У цьому ж році Ю.Яновський видає збірку оповідань "Кров землі", куди, зокрема війшли оповідання «В листопаді», «Рейд» та інші.

Ми­тець починає тяжіти до "великої прози" і береться за роман "Майстер ко­рабля". Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927 році до Харкова, а вже на­ступного, 1928 року, харківське видавництво „Книгоспілка” випустило книгу у світ тритисячним тиражем. Тоді ж вийшла збірка нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1928).

У цьому ж році побачила світ перша збірка поезій Ю.Яновського "Прекрасна Ут" (з підзаголовком - "Морські вірші"). Неологізм Ут розшифровувався як "Україна тру­дова, Україна трудящих". У 1932 році з доповненнями, але з попередньою назвою книга поезій вийшла вдруге. Тепер уже в збірці були не тільки вірші, а й поеми. Більшість з великих творів - "Веселий мічман Найя", "Жертва богині Калі" і "Наваха із Толедо" - були об'єднані у цикл "Екзотика".

Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.

На святкуванні дня народження доньки письменника Аркадія Любченка Яновський познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Він трохи запізнився... Перед Яновським - невисока, граціозна, чорнява і чорноока дівчина. Вона (Тамара) розгублено дивиться на нього, тримаючи в руці шматок булки. Але в ту мить вони обоє нічого не помічали. Стрілись їх погляди. І все. Тамара залишила такі спогади: "Важко сказати, що мене найбільше врази­ло. Мабуть, краса, якою світився, чи, може, те, що в його зовнішності було багато протиріч. Для аристократа він був трохи незграбний і якийсь соро­м'язливий. Аристократ, не звиклий до костюма, - це звучить дивно. Але селянським парубком, яким насправді був, його теж не назвеш, скоріше за все чимось нагадував молодого вченого". Незабаром вони одружились. (Дружина – актриса театру Леся Курбаса «Березіль» Тамара Юріївна Жевченко (1908-1958).

У 1930 році виходить роман "Чотири шаблі". Над ним автор трудився протягом 1926-1929 років. Відомі письменники-перекладачі Павло Зенкевич та Марія Овруцька зробили дуже вдалі переклади відповідно російською та німецькою мовами Яновський виношував думку дещо переробити твір, але задуму не судилося здійснитися. У радянські часи роман "Чотири шаблі" був заборонений.

У 1935 році було опубліковано роман "Вершники", який вважається літературознавцями останнім вартісним твором епохи «Розстріляного відродження». У 30-ті роки письменник починає опановувати жанр драматургії, зокрема в цей період вийшли п'єси «Завойовники» (1932 р.), «Дума про Британку» (1937 р. Перші вистави п’єси театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу), «Потомки» (1939 p.).

В. Ю.Яногвського не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух Художника, Поета. Духовна смерть наступала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман "Майстер корабля", дружно цькували за "Чотири шаблі". У 1929 pоці слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли "забрати". Ідеологічно правильні "Вершники" на якийсь час врятували його становище. Ганебна, жорстока критика "Живої води" змусить писати "Київські оповідання", оптимістично-фальшиві, пафосні.

Тоталітарна система вміло використовувала для приручення митців як батіг, так і пряник. У 1939 році Ю.Яновського нагородили орденом Тру­дового Червоного Прапора. Цього ж року на запрошення уряду республі­ки Яновські переїхали до Києва, де їм дали квартиру. За це від Яновського сподівалися творів на замовлення.

У 1940 році виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») умовно можуть вважатися новелами-портретами.

Коли почалася війна, письменника з сім'єю евакуювали в Уфу, де він реда­гував журнал "Українська література" (з 1946p. «Вітчизна»). Не дивлячись на проблеми із здоров’ям, він іде на війну кореспондентом Першого Українського фронту. Тут він познайомиться з М.Хрущовим.

У 1944 році — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й інші; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».

Після війни Ю. Яновський як кореспон­дент газети "Правда Украйни" був відряджений на Нюрберзький процес, де перебував шість місяців. Це дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946), куди ввійшло18 творів.

Багато часу забирала робота у редакції журналу «Вітчизна», коли його було виведено на висо­кий художній рівень, дев'ятий номер за 1946 рік підписав уже новий редактор, бо Яновського та його заступника звину­ватили в тому, що вони втратили почуття відповідальності й принципо­вості. Постанова ЦК КП(б) про журнал "Вітчизна" гласила, що редакція цього періодичного видання надавала свої сторінки - ні більше ні мен­ше - для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології.

Війна залишила тяжкий осад у душі митця, хотілося показати велич людини в мирній праці й коханні. І він взявся за роман "Дві сестри й пол­ковник", що був написаний на основі реальних подій, які пережили його сестри під час евакуації. Пізніше назву довелося замінити на більш роман­тичну - "Жива вода". 29 січня 1947 року твір, над яким Ю.Яновський пра­цював по 16 годин на добу, був завершений. У скороченому варіанті роман побачив світ на сторінках журналу "Дніпро" (1947. — № 4-5), вийшов окремою книгою, але несподівано посипалися негативні рецензії. Автора звинуватили в бур­жуазному націоналізмі. Ро­ман обговорювали 16-20 вересня 1947 року на пленумі “Спілки письменників України й розгромили твір вщент, вказуючи на переваги у ньому «біологічних факторів над соціальними». Звичайно, при відповідному диригуванні зверху. Лазар Каганович лайливо обзивав роман контрреволюційним, а Яновського - петлюрівцем.

Для митця настали страшні часи. Йому скасували грошове забезпе­чення. Дирекція видавництва "Радянський письменник" розпорядилася знищити 200 000 примірників "Живої води", а оплатити збитки заставити письменника. Було прийнято рішення, що Яновський повинен негайно внести в касу 5 000 карбованців і не мати права ніколи друкуватися у цьому видавництві. Матеріальні нестатки так притиснули сім'ю, що Яновський майже повністю розпродав свою бібліотеку, віддав у комісійний матерію на паль­то, костюм і друкарську машинку. Позичивши у друзів 4 000 карбованців, письменник розрахувався з видавництвом, але його ніде не друкували, аж поки 1 квітня 1948 року Ю.Яновський не запропонував "Літературній га­зеті" для публікації лист "Мої помилки", в якому каявся й відхрещувався від неіснуючих гріхів перед радянською владою. "У 1925-1929 рр. написанi мої книги "Кров землi", "Майстер корабля", "Чотири шаблi". Вони несуть на собi важкий тягар дрiбнобуржуазного свiтогляду, вiд якого я, безперечно, iз труднощами, визволявся в наступних двох десятках рокiв". Чи можна уявити, якою цiною далися цi слова Ю. Яновському, адже названi книги були одними з найкращих у його творчостi.

Проте роман "Жива вода" був надто дорогим для серця письменника, і він взявся його переробляти, давши іншу назву - "Мир. Дру­га редакція не була кращою за попередню. Літературознавець Л. Кова­ленко причину такої творчої невдачі Яновського вбачав у тому, що ро­ман "пересипався" на вимогу вульгаризаторської критики, не з власної волі автора і не за велінням серця. Роман буде опублікований уже після смерті письменника у 1956 році.

Сюжет роману мало чим відрізнявся від від чогось подібного в інших тодішніх прозаїків, проте тут було декілька справді тривожних і дратівливих для літературного офіціозу фактів: письменник знову заговорив про «втрачене покоління» вчорашніх українських воїнів, вигравши війну з фашистами, вони, з милицями і в інвалідних візках, виявилися, нікому не потрібними, заговорив про те, що післявоєнна відбудова лягла, в основному, на жіночі і дитячі плеча, про засилля партійного бюрократизму, кар’єризму, замаскованого зрадництва. У центрі роману долі двох сестер Ганни і Одарки (Дарія Кіндратівна), полковника Василя Івановича (чоловік Дарії, повернувся з війни без ніг, правої руки, став головою колгоспу, нове керівництво дивізії, якою колись він командував, прислало для колгоспу «вантажну машину, двигун-вітряк з динамкою» і таке інше для хоч якоїсь електрифікації села і так дальше. А деж тут держава?), дванадцятирічного хлопчика «з сержантськими погонами» Уласа, якого полковник усиновив.

У 1948 році публікується замовлена владою збірка "Київські оповідання" (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.), де змальовує героїзм і мужність радянських людей в роки війни, особливо підкреслював роль партії і особисто Сталіна в досягненні Перемоги. Покаяння було прийнято, за збірку письменник у цьому ж році став лауреатом Сталінської премії. У доповненому варіанті збірка вийшла і в 1949 році. А в 1954 побачила світ "Нова книга" (оповідання «На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).

Про рівень художності цих творів говорити годі. Послухає­мо краще їх оцінку, дану М.Наєнком: „...Письменникові довелося зазнати впливу на себе всіх пре мудрощів найбільшого зла XX століття - вульгар­ного соціологізму. Зло це було часом таким нестерпним, що чутливі стру­ни митця починали майже зовсім розладнуватись і бриніти вкрай фальшиво. З того фальшу народжувались "Київські оповідання" (1948), за які навіть присуджувалась Сталінська премія, вкрай безликі й безконфліктні оповіді "Нової книги" (1954), в якій задоволена безликістю офіційна критика ви­шукувала навіть гоголівський усміх, життєву правду і т. ін. Насправді то було конання розп'ятого таланту і переможне торжество лакувального соцреалізму”.

І в цей період Ю. Яновський продовжував працювати в жанрі драматургії. Вершиною його сце­нічної творчості можна вважати п'єсу "Дочка прокурора" (задум якої відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940). Пробував себе митець і в жанрі комедії, написавши "Райський табір" (1953). Історичну драму про Шевченка "Молода воля", над якою працював у 1951 - 1954 роках, закінчити не встиг, бо завершив лише дві дії. Не збулася мрія написати твір й про Лесю Українку.

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

На початку лютого 1954 року у Києві появилися афіші, що театр ім. Лесі Українки ставить прем'єру за п'єсою Ю.Яновського "Дочка про­курора". П'єса пройшла при повному анафазі. Публіка кричала: "Авто­ра! Автора!" Актори вивели за руки Ю.Яновського, а він стояв посеред сцени трохи розгублений і дуже щасливий. „Дочка прокурора” стала останньою крапкою в його творчому і реальному житті.

Помер Ю.Яновський 25 лютого 1954 року через неправильно поставлений діагноз: професор вважав, що у нього інфаркт міокарда, а ви­явилося, що стався прорив виразки шлунку. Яновського треба було не­гайно везти на операційний стіл, а лікар приписав спокій, наказав лежати й навіть не роздягатися. На похороні були присутні з рідних мати і сест­ра. Прийшло багато друзів, шанувальників таланту.

У своєму "Щоденнику" О.Довженко записав: "Помер Яновський Юрій. Тільки що одержав телеграму з Києва і говорив з Оленою (дружиною Юрія Смолича) по телефону. Нещасливий мій друг. Скільки пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям... Вічна пам'ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий".

Письменника було поховано на Байковому кладовищі. Щоправда, спочатку у якомусь глухому закутку, а коли в кінці 50-х років під час візиту до Києва черговому партійному вождеві Хрущову захотілося покласти квіти на могилу письмен­ника (вони особисто були знайомі з часів війни), то та могила за одну ніч була перенесена київськими служками більшовизму на центральну алею кладовища. Не буде ж вождь нести квіти в якісь там цвинтарні закутки, по­думали вони. І в такий спосіб перемогла справедливість: Яновський зайняв своє посмертне місце поруч із найвидатнішими постатями національної куль­тури. А був же він серед них і за життя. Насамперед як автор "Майстра корабля", "Чотирьох шабель" і "Вершників".

Він залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, далеко не все художньо вартісним було і за життя письменника. письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції. У 1972 році в с. Нечаївка був відкритий меморіальний музей Юрія Яновського.

Дата добавления: 2015-07-16