Юрій Корнійович Смолич

(1900 - 1976)

Юрій Смолич народився 8 липня 1900 року в м. Умані, у сім’ї гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У книзі ”Я вибираю літературу” згодом писав, що з’явився на світ серед квітів, бо батько тоді працював і жив у школі в уманському парку Софіївка. Юнацькі та дитячі роки минули в Умані, Стародубі, Білій Церкві, Глухові (навчався у чоловічій гімназії), Кам’янець-Подільському.

З 1911–1913 — вчився в Кам’янець-Подільській гімназії. Потім з 1913 р. живе в Жмеринці, де і закінчив у1918 р. гімназію. Тут вперше виступає з літ. спробами, редагує журнал. В цьому ж році вступає до Київського комерційного інституту, але не закінчує, повертається в рідне місто і добровільно вступає до санітарного загону по боротьбі з тифом у часи УНР.

Чимало років віддає театрові як актор і драматург, зокрема був актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924). Не пориваючи з театром, Ю.Смолич активно включається в літ. життя. Член літературних організацій Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923—1925), ВАПЛІТЕ (1926—1927), «Техно-мистецька група „А“» (1928—1929), СПРУ/СПУ (1934—1976), СП СРСР (1935—1976).

Перші збірки оповідань: „Кінець міста за базаром” (1924), „Неділі і понеділки” (1927), „Фальшива Мельпомена” (1926). Романи „Останній Ейджвуд” (1926), „Сорок вісім годин” (1933).

Пише фантастичний роман-трилогію „Прекрасні катастрофи”:„Господарство доктора Гальванеску” (1929 р), „ Що було потім” (1934 р), „Ще одна катастрофа” (1932).

Автобіографічні – трилогія „Наші тайни” (1936), „Дитинство” (1937), „Вісімнадцятилітні” (1938) – про революцію. Особливо цікавими на сьогоднішній день є його публіцистичні спогади „Розповідь про неспокій”, „Розповіді про неспокій немає кінця”, „Мої сучасники” та інші, в яких він відобразив літературне життя в 20-30 роках.

У роки війни та післявоєнний час пише збірки оповідань „Народ воює” (1941), „Новели” (1942), „Битва”, „Мирні люди” (1942), романи „Вони не пройшли” (1944-1945), „Після війни” (1948), „Світанок над морем” (1953), „Мир хатам, війна палацам” (1958). „Реве та стогне Дніпр широкий” (1960). У 1970 р. став Героєм соц. праці. Належав до кер. органів спілки письменників з 1934 р.

Помер 26 серпня 1976 р.

Від книжки Юрія Смолича із циклу ”Розповіді про неспокій” молодь кінця 1960-х була під враженням. Бо то були оповіді про епоху, яку пізніше назвали Розстріляним відродженням. У радянському офіційному, особливо шкільному, викладі її описували нудотно-вбого. А Смолич, від першої особи, про 1920–1930-ті писав так, що це сприймалося майже як дисидентська література. От 1926 року в Харкові відбувається публічний диспут із приводу Смоличевого роману ”Фальшива Мельпомена”. Роман про те, як рейдова група петлюрівців під виглядом мандрівних акторів вирушила з-за кордону на Радянську Україну. В основі лежали реальні події — один з останніх рейдів отамана Юрка Тютюнника. Одні хвалили роман, інші лаяли за ідеалізацію петлюрівщини. Під час диспуту попросив слова якийсь незнайомець. Вийшов на трибуну й сказав: — Якби мої козаки були справді такі, як у цьому романі, я б наказав їх розстріляли! — А хто ви такий?! — Я отаман Юрко Тютюнник! Виявилося, що його амністовано й він живе в Харкові. У Смолича цей сюжет має благополучний радянський хепі-енд. Звісно, ні слова про те, що невдовзі Тютюнника чекісти розстріляли. Та все одно щось подібне у відкритому друці тоді знайти було неможливо. Книги-спогади Смолича вважалися одкровенням.

Утім, ровесники Юрія Смолича ще тоді оцінювали його мемуари невисоко. Вважали, що ”копає неглибоко” (а спробував би глибше!). Інші казали ще різкіше: що Смолич замолює в тих мемуарах свої старі гріхи. В опублікованих тепер щоденниках Олеся Гончара він інколи зветься старим провокатором та Іудушкою. Гончар згадує, як Смолич вимагав від нього виключити зі Спілки письменників Ліну Костенко. Відчувалося, пише Гончар, що він не сам цього хотів, а виконував вимогу людей із КДБ. Можливо, саме тому Юрій Смолич і вижив, що все життя був на короткому повідку в чекістів. Вони мали на нього достатньо компромату. Cтарший брат — денікінець-емігрант. А сам Смолич служив у Петлюри — спершу артилеристом, потім писарем у штабі отамана Сінклера. Та й ще — знався з Миколою Хвильовим і належав до ВАПЛІТЕ — Вільної академії пролетарської літератури. А з тих людей мало хто помер своєю смертю. Як голова Спілки письменників, Смолич причетний до вигнання звідти Івана Дзюби. Після цього Дзюбу арештували. Смолич, правда, не прийшов на те засідання. Гончар згадував: коли 1962-го у Смолича був перший інфаркт і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той погубив багатьох наших письменників, а інших зробив сексотами. Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати. Але прожив після того ще майже 15 років. В останні роки він часто хворів, злі язики навіть дали йому кличку Людина з Феофанії. А Гончар 1973 року записав у щоденнику: ”Жаль старого. Наобіцяли, використали і, здається, викинуть”. Ішлося про те, що саме того року шостий том зібрання творів Юрія Смолича, де були якраз ”Розповіді про неспокій”, розсипали у видавництві. Третій інфаркт застав його на дачі, самотнім. Дружина лежала в лікарні. Смолич серед ночі зателефонував сусідові, поету Саві Голованівському, і сказав, що йому зле, він зачинений знадвору, а хатня робітниця ночує в прибудові. Сусід відчинив двері, викликав ”швидку”. Смолич помер у машині по дорозі до Феофанії. Там лежала його дружина, Олена Григорівна. Вона пережила чоловіка й померла 1989 року. Гончар писав: ”Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура. І ще було щось дитинне, беззахисне. Його щастя, що зустрів у житті Олену — пройшли рука в руку 30 літ — як співаючи”. І ще згадав: у Смолича на дачі, у душовій, солов’ї вимостили гніздо в мильниці, і Юрія Корнійовича це тішило. Він плакав і проклинав Постишева Тепер перевидають не найкращі книжки Юрія Смолича, а примітивний роман-агітку ”Мир хатам, війна палацам”. Про цю книгу свого часу ходила епіграма: На машинці він наклацав ”Мир хатам, війна палацам”. Взяв у Кончі добрий плац — Й збудував собі палац! ”А що ви нас лякаєте? Сталін нам не указ!” У київській Російській драмі 1956 року поставили п’єсу Михайла Булгакова ”Дні Турбіних” — про російських офіцерів, які служили гетьманові Скоропадському, але зневажали і гетьмана, і Україну. Виставу ставив блискучий режисер Леонід Варпаховський, недавній колимський в’язень. Тодішня київська влада не хотіла бачити на сцені білогвардійців. Проти вистави виступили й українські письменники. Зокрема, Микола Бажан і Юрій Смолич: — Ці офіцери колись стріляли в нас, а ми їх прославляємо?! Але ж у п’єсі ті офіцери воювали з петлюрівцями. Отже, виникла двозначна ситуація: письменники-комуністи заступаються за Петлюру. Щоправда, це супроводжувалося специфічною риторикою: мовляв, цей спектакль може посварити українців із братами-росіянами. Варпаховський сказав Юрієві Смоличу: — Сталін колись заборонив цю п’єсу в МХАТі, а тепер і ви! На що Смолич відповів: — А що ви нас лякаєте? Сталін нам не указ! За спектакль спробував заступитися навіть маршал Георгій Жуков, але нічого не допомогло. Відтоді й понині живе легенда, що ”Дні Турбіних” у київській Російській драмі закрили ”українські націоналісти”.

1. Смолич Ю. ВАПЛІТЕ і я // Літературна Україна. - 1987. -1 жовтня.

2. Смолич Ю. Розповідь про неспокій. - К., 1968. -С. 85 -98.

3. Смолич Ю. К. Твори: В 6-ти т. - Київ: Дніпро. - 1973. - Т. 6-й: Прекрасні катастрофи. Розмова з читачем. Я вибираю літературу. (Трилогія наук.-фантаст. романів). - 767 с.

- Господарство доктора Гальванеску: [Роман]. - с. 9-102.

- Що було потім: [Роман]. - с. 102-229.

- Ще одна прекрасна катастрофа: [Роман]. - с. 229-380.

Дата добавления: 2015-07-16