Улас Олексійович Самчук

(1905- 1987)

Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту (нині Здолбунівський район Рівненської області) на Волині. Село відоме своїм православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, котрий тут помер і похований. На початку XVII ст. при монастирі виникли друкарня і школа, від яких нитка культурної традиції заснувалась до XX ст., привівши в українську літературу прозаїка Уласа Самчука і перекладача Бориса Тена. Сім'я батьків була бага­тодітною. Як згадував уже зрілий письменник пізніше у повісті-есе "На білому коні": „Батько мій Олексій Данильчук-Самчук був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія померла нагло 1899, залишивши двоє сиріт – Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його, моя мати Настасія.... Від цього шлюбу було п’ятеро дітей – Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васса, яку ми звали Василиною”. Уже немолодого селянина тривожило, що землі мало, розхапають для її по куснику і самі будуть весь вік бідувати. А тому тяжко працював, економив, їздив у світи в пошуках хорошої землі і намагався прикупити грунту. Уже в 1907 році колишній бідняк володів п'ятьма десятинами, а в 1913, переїхавши з сім'єю в Тилявку, господа­рював на чотирнадцяти десятинах.

Мати Уласа, друга дружина Олексія Самчука, була дуже доброю жінкою, і хоча сама вова знала тільки три літери ("А - як кроківка, Ж - як жук, О - як калачик"), та прагнула, щоб всі її діти вчилися. Правда, тягнувся до науки тільки Улас, а всі інші "воліли зістатися дома і бути далі хлібо­робами". Серед близьких родичів найздібнішим був ще двоюрідний Уласів брат Григорій, син дядька Ялисея, який закінчив історико-філолопчняй факультет Варшавського університету, став доцентом Львівського, але у 1940 році потрапив у радянську в'язницю і пропав безвісти.

У повісті-есе "На білому коні" письменник, як і в романі-трилогії "Волинь", виведе їх усіх - своїх рідних, близьких, знайомих, - покаже силу нації через яскравість особистостей однієї генеалогічної гілки.

Своє навчання хлопець розпочав уже в Тилявці Кременецького повіту, саме тут у 1917 році Улас закінчив народну школу і перейшов до дво­класної "вищої" школи при семінарії в Дермані. Хлопчина мріяв про педагогічну освіту, але в 1920 році поляки, в чиїх руках була тоді Волинь, закрили всі вище початкові школи. Не втрачаючи надії, юнак витримав іспит до 5 класу гімназії в Крем'янці. Саме в Крем'янецькій гімназії розпочались його перші літературні вправи, тут Самчук редагував рукописні журнали "Юнацтво" і "Хвиля". Саме в „Юнацтві” за 16 лютого 1922 р. Самчук помістив вірш "Не любити не можу свою я країну..." Тоді ж Улас Самчук взяв собі перші літературні псевдоніми В.Данильчук і В.Перебендя.

У 1924 році він зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка закінчилась ув’язненням до польської тюрми, зумовлена вона була прагненням до особистої самореалізації, бажанням „стати письменником”, яке, на думку 19-річного юнака, могло зреалізуватися тільки в Києві. Перша публікація появилася у 1926 році, тоді варшавський журнал "Наша бесіда" надрукував оповідання "На старих стежках".

Гімназії йому закінчити не дали, оскільки заклад був приватний і учні, які тут вчилися, не звільнялися від військової служби. На службі в польському війську Самчук довго не пробув. У 1927 році він дезерти­рував, нелегально перейшов кордон і опинився в Німеччині. Тут він вступив до Бреславського (нині Вроцлавського) університету і вчився в ньому до переїзду в Чехословаччину. В Празі здійснилася заповітна мрія: Самчук закінчив Украї­нський вільний університет (1929-1931) і здобув вищу освіту. Саме Прага сформувала літературне обличчя У.Самчука і дала йому літературну славу. Саме тут він написав найрезонансніші свої твори, які формували національну свідомість цілого покоління української молоді. Молодий прозаїк посилав свої твори до Львова, де виходили журнали "Дзвін" та "Літературно-науковий вісник", до Берлі­на, де мав досить пристойний авторитет український альманах "Розбудова нації", до Чернівців, де видавали "Самостійну думку".

Селянський син, Улас Самчук у своїй творчості найчастіше піднімав тему людини і землі, людини і роду, людини і рідного краю. У 1932 році виходить його роман „Кулак” - сповнений вірою у високий моральний потенціал села. У цьому ж році побачила світ перша частина майбутньої три­логії "Волинь" („Куди тече та річна”), що вражає глибоким знанням психіки хліборобів, пієтетом сім'ї, могутніми внутрішніми пластами енергії та високої моралі про­стих людей.

У 1934 році Улас Самчук друкує роман-спалах "Марія". Сильнішо­го твору про голодомор в Україні в 1932-1933 роках нема й досі.

Прага привела У.Самчука й у велику політику. У 1937 році було створено Культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. У.Самчук керував у ній Секцією митців, письменників і журналістів. Коли в 1938-1939 роках було проголошено Карпатську республіку, Самчук опинився в епіцентрі подій. Бачив криваву розправу хортистів над свідомою українсь­кою молоддю, разом з Олегом Ольжичем потрапив до в'язниці. На основі пережитого було написано роман "Гори говорять".

Коли німці прийшли на українську землю, Улас Самчук влітку 1941 року повернувся з чужини до Львова, як член однієї з похідних груп ОУН Мельника. Як і Ольжич, він не плекав ілюзій, буцімто нові оку­панти принесуть Україні волю, але з почуття синівського обов'язку приїхав на ту землю, що манила і снилася, приїхав, щоби бути разом зі своєю нацією у страшні часи випробувань.

Оскільки на початку війни німці мирилися з тим, що українські на­ціоналісти по закутках проголошували державницькі ідеї, то для субокупаційних видань їм підходили талановиті українці, вчорашні емігранти. Так, від вересня 1941 до березня 1942 р. Улас Самчук став редактором газети "Волинь", що виходила у м. Рівному – „столиці” рейгскомісаріату.

За кілька місяців, правда, газету закрили, а редактора у березні 1942 року заарештували і якийсь час протримали у тюрмі. Чому? Причиною була Самчукова відчайдушна сміливість. Хіба могли окупанти дозволити, щоб газета на­гадувала українцям, що німецьке панування не вічне і що треба й проти нього вести боротьбу? Перебування Уласа Самчука в період Другої світової війни в Галичині, Києві, Полтаві, Ромнах, Новограді-Волинсьиому дало можливість побачити наслідки радянського „щастя” зблизька. Він пише повість-есе „На коні вороному”.

У 1943 році Улас Самчук закінчив роман „Юність Василя Шеремета”, який на львівському конкурсі в 1944 році одержав нагороду.

У перші повоєнні роки Самчук був ініціатором створення літе­ратурної спілки письменників української діаспори. Колеги обрали Уласа Олексійовича першим головою МУРу (Мистецького Українського Руху). На відміну від інших письменників-емігрантів, після війни Самчук відійшов від політики остаточно і реалізовував себе виключно в літературі.

У 1947 році письменник переїжджає до Торонто. Митець узявся до великого епічного полотна – роману-трилогії „Ост”, який писав і видавав частинами: „Морозів хутір” (1948), „Темнота” (1957), „Втеча від себе” (1982).

У 1959 році У.Самчук створив роман про УПА та її діяльність в роки Другої світової війни „Чого не гоїть огонь”. У 1967 році письменник публікує роман „На твердій землі”. В ньому Улас Самчук зумів правдиво й переконливо показати долю українських емігрантів, які після війни виїхали до Канади.

У.Самчук – автор багатьох публіцистичних творів, нарисів, які вийш­ли окремими книгами: „П’ять по дванадцятій”, „Планета ДіПі”, „Слідами піонерів”, „Живі струни”, „Сонце з заходу”, „В країні занепаду й руїни”.

У 1980 році кандидатуру письменника було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Проте через брак англомовних перекладів та цілий ряд інших причин йому не судилось стати її лауреатом.

Останні свої роки письменник прожив у будинку для перестарілих. За кордоном це не вважається трагедією, та й умови проживання літніх людей у таких закладах досить хороші. Помер Улас Олексійович Самчук 9 липня 1987 року. Похований в Торонто. На жаль, на батьківщині письменника у рідному селі й тепер мало хто знає про талановитого митця. Сьогодні ще нема того прогресивного, діяльного, активного Дерманя, що його описав У.Самчук у „Волині”. Від 1946 року є Устенскоє Втарое, а не Дермань, а в ньому, як колись і в рідно­му Шевченковому селі, школа-інтернат для неповноцінних розумово підлітків.

Перейменували село – і наче скалічили людські душі. Затхлістю й занедбаністю вражає гнітюча атмосфера. Не можна без болю читати статтю С.Бабія „Дермань, дорога до Самчука”, у якій автор пере­дає дійсний стан справ у такому вигляді, що хіба Черемшинині слова „село вигибає” можуть ілюструвати подібне: „Дермань... Після цього слова вже звиклося чути, який то рай: і з характеристик самого Самчука, і в історичному ретро з переліком славних імен від Острозького – до Смотрицького, а в не такій далекій історії – ще й слава повстанської сто­лиці... Але все-таки те – нині романтичний серпанок. Навіть не пам’ята­ють. Бо пам’яті, власне, тут ніякої нема. Натомість руїна. Понищена істо­рія, запущена земля, контужена свідомість. Перероджені, страшно обмілілі, як місцева занедбана річечка, душі людські. Село на перепутті. Зупинилося і не знає, куди йому далі йти. Зневіра – найстрашніше – об­сіла село. Якщо є дві-три душі, що тьмяно блимають в цьому духовному мороці, то й ті, як серед пустища, блякнуть, розпливаються”. В останні роки рівненськими ентузіастами, зу­силлями місцевих письменників дещо зроб­лено. З’явилися меморіальні дошки, пожвавішала культурницька робо­та. Зажевріла надія на відродження...

Письменник був одружений двічі. Перша дружина Марія Зоц-Рахуба. Їх сімейний союз був справді чимось цікавим і, безсумнівно, з великими, шаленими почуттями. Випадковість долі їх поєднала «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті» і тримала протягом 12 років. Слід віддати належне справді таким стосунками, які попри всі побутові негаразд, не згасали, а були чимось живим і динамічним. Уласові і Марії не вдалося зареєструвати свого шлюбу, оскільки наш видатний земляк не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта й візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного. Так і доводилося жити в Празі на різних квартирах, в постійній матеріальній скруті і злиднях. Та попри все Марія стала тоді для Самчука натхненницею, музою, першим критиком і порадником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», – зізнається Улас у спогадах «На білому коні». Перша дружина У. Самчука померла у 1994 р.

«Дуже по своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним випадком долі, мінятися не лишень границі держав, як й основи родин, подружніх зобов’язань», - так писав Улас Самчук у своїх споминах «На коні вороному», коли на своєму життєвому шляху зустрів Тетяну Прахову, що стала другою дружиною письменника. Їхнє знайомство відбулося 16 серпня 1941 року, коли знімальна Київської кіностудії на чолі з Іваном Кавалерідзе приїхала до Рівного. Тетяна Прахова-Чорна була асистенткою по монтажу картини «Пісня про Довбуша». До того Улас і Тетяна мали власні родини, кохання, але це все не стало на заваді цим двом людям, щоб між ними виникли такі палкі і взаємні почуття.

Тетяна Прахова на момент зустрічі з Уласом Самчуком вже була заміжньою жінкою, мала сина та трьохрічну дочку Іринку. Через багато років Ірина напише в своїх мемуарах про сімейний союз мами з Уласом: «Я безмежно горда тим, що всесвітньовідомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії». Народилася Тетяна Чорна (до заміжжя) у 1903 році. По чоловікові, Адріяну Прахову, вона належала до дуже знатної київської сім’ї меценатів та колекціонерів предметів мистецтва. За своїм же безпосереднім корінням Тетяна Чорна була з напрочуд простої, але з трагічною долею, родини. Улас Самчук писав: «До того Таня не мала ні батька. Мати померла, коли їй було три роки, а батька забрали з перших років совєтської влади за те, що він колись був прокурором і ніколи більше його не вернули… Свої юні роки Таня провела в Лубнах на Полтавщині. Їх було три сестри – Таня, Марія й Іна. Вони жили там під опікою бабці Марії Коцюбинської. Вона закінчила там середню освіту, звідтіль 1924 р. виїхала до Києва, де закінчила там театральний технікум, почала там свою фільмову кар’єру…». Ім’я Тетяни Прахової можна не раз зустріти в титрах, проглядаючи старі радянські кінофільми довоєнного періоду. Зокрема вона працювала над такими фільмами, як: «П’ятий океан», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький», славнозвісних «Землі» Довженка та «Трансбалт» Білинського. Незважаючи на престиж акторської професії, Прахови жили в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхнього окладу ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б носити більш-менш пристойний одяг.

В Україні тривалий період цю пару переслідувала розлука. Улас Самчук жив і працював у Рівному, в той час як Тетяна перебувала в Києві. Зустрічі з нею завжди були для У.Самчука «хвилюючими, бентежливими, містерійними». «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ним зобов’язаний», - мабуть, саме ці слова чи не найкраще свідчать про глибину і щирість такого почуття, як кохання, що спалахнуло між цими двома людьми. Під час нетривалої поїздки до Уласа Києва вони багато подорожували і відвідували друзів. Потім нежданий приїзд додому Андріяна Прахова поставив крапку у їх романтичних зустрічах. Улас у душевному сум’ятті і з невимовною тугою за коханою повернувся до Рівного. «І, час коли пишуться ці рядки, щось більше ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно – особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: «Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п'ю я, одурів зовсім». Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев'я, неждано і непрохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику. Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчости таки напровдує висловом «муз і грацій», призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою пересиджував біля радіо – апарату, вислуховуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Европі піймати з етеру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що «тільки мрець і сліпець бути проти неї надійний борець» приймається тут одноголосно.

«Моя володарка серця», «чарівна мрія», «обірвана симфонія» була далеко, «за морем, за океаном, за островом Буяном», яку я недавно полишив з наміром більш не бачити». Справді, рядки спогадів Уласа Самчука написані болем його зраненого серця, яке просто таки гинуло в розлуці за коханою половинкою. Особливо страшним в ці хвилини для нього було освідомлення того, що він ніколи не буде з Тетяною і необхідність відмовитися від потаємної мрії бути з нею. І знову звернімося до спогадів Самчука, щоб підкреслити глибину і трагічність цього моменту його життя: «…Я лиш її бачив і її відчув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір географії, але й простір умов. Дарма, що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу». Але і сама Тетяна вже не могла бути без Уласа. В якийсь момент вона перша зробила крок, полишивши чоловіка і кинувшись з головою назустріч тому, чого так прагнуло її закохане серце. В той непевний в Європі час їм довелося разом пройти чимало випробовувань. Після того, як вони полишили гостинне помешкання Єпифанія Роздольського в Городку під Львовом, їм доводилося жити в Кракові, Відні, Люндсберзі, кілька років поневірятися по таборах ДіПі, доки не опинилися на гостинній для української еміграції канадській землі. Друга дружина Уласа Самчука пережила його на 2 роки 9 місяців і 8 днів і похована разом з ним у Канаді. Вона також заслуговує на особливе місце в пам’яті нащадків і шанувальників творчості нашого видатного земляка.

Дата добавления: 2015-07-16