Тематика та проблематика творчості письменника.

На сьогодні неможливо вибудувати струнку хронологію Самчукових творів, бо письменник дуже часто працював одразу над кількома текстами. Так, роман "Кулак" і пер­ша частина трилогії "Волинь" ("Куди тече та річка") да­товані 1932 роком. 1936-го у Львові вийшла друга части­на "Волині" - "Війна і революція", а наступного року - третя частина, "Батько і син". Тим часом у 1934 р. з'я­вилася друком "Марія" (думки розходяться: повість це чи роман) - твір, що висвітлює події страшного голо­домору в Україні у 1932-33 роках. Згодом ви­ходить перша частина трилогії "Ост" ("Схід") - "Моро­зів хутір" (1948), а у Канаді 1957-го року - друга частина ("Темнота") і 1982-го - третя ("Втеча від себе"). До цього часу вже побачили світ "Чого не гоїть вогонь" (1959) і "На твердій землі" (1967). А ще була публіцистика, книги спогадів ("П'ять по дванадцятій" (1954), "На білому коні" (1956), "На коні вороному" (1972), "Слідами піонерів"(1980) та ін.

Одним із перших широкомасштабних друкованих творів письменника був роман "Кулак". Вже у назві тво­ру особиста доля героя стає узагальненням. Зображення історичної дійсності у романі розгортається в тих координатах, які необхідні для відтворення і дослідження особистого світу головного героя. Історичні події наче відступають на задній план, зате об'ємне, наближено до читача простежується процес духовного життя персонажа, крізь призму сприйняття якого випукліше вимальовується складність соціальних і національних процесів на землях Західної України.

Роман „Юність Василя Шеремети”, що написаний під другої світової війни (1943), зображує ідеї, психологію, характери й побут української гімназійної молоді 20-х років. Це документ значущої мистецької сили. Своєрідна дійсність окупованої поляками Волині відтворена з багатьма хвилюючими деталями. Перетканий задушевними мріями допитливої ук­раїнської молоді, її пристрасним шуканням правди в навколо несправедливому світі, її запальними дискусіями на суспільні й культурні теми, першими юнацькими спалахами щирого кохання чарівними пейзажами волинської землі - цей роман належить до кращих здобутків нашої романістики. Ідейна та мистецька основа повісті була головною підставою її нагороди на закритому конкурсі „Українського видавництва” у Львові 1944 року.

Перебуваючи уже в Канаді, письменник працює над великим епічним романом-трилогією „Ост”, який видавався частинами: „Морозів хутір” (1948), „Темнота” (1957), „Втеча від себе” (1982) – це друга після «Волині» епопея про долю України в історичному просторі, про випробування політичної нації на грунті менталітету українців.

Трилогія обіймає час і події від 1917-1918 років аж до другої половини XX ст. Це - своєрідний літопис «українського простору в добу, яку сам бачив, чув, переживав» письменник з пагорбів рідної Волині, з круч Шевченкового Канева, з перспективи перехресних стежок емігранта-скитальця, що завжди вірив у своє повернення в Україну.

Можна сказати, що це - підсумковий твір, адже письменник працював над ним близько 40 років із вельми симптоматичною назвою. Схід як світовий феномен, а не тільки географічний напрямок, орієнтація у просторі. Схід очима людини, яка пізнала і "Ост" (у цій системі координат виросла), і "Вест" (сюди тягнулася за наукою і свободою життєвого вибору). У першій частині Улас Самчук зумів надзвичайно сильно відтворити Революцію 1917 року. Розпад Російської імперії. Постання й поступове утвердження України як держави, як культурно-історичної цілості та криваву ціну за ковток свободи. Наростання дев'ятого валу революційної бурі, формування нового типу української людини та її роль в тих феноменальних обставинах. У другій – розкрито добу терору й сталінських репресій в УРСР, у третій – рабський труд „остарбайтерів” у Німеччині та трагедію насильницької репатріації українців в середині 40-х років.

У центрі уваги прозаїка - селянська родина Морозів, вихідці з якої пря­мують у різні соціальні середовища, де й реалізують себе як небуденні особи­стості. Усі вони розходяться навсебіч з родинного хутора неподалік Канева, що уже є певним символом, адже неподалік могила Т.Шевченка: хто до Сибіру і в сталінські табори, хто до Харкова і Москви, хто до Праги, Парижа, Нью-Йорка і Торонто, несучи в собі пам'ять роду, невичерпну силу віталізму, житгєтворчості. У системі персонажів є й достовірні постаті (Сталін, Ягода, Єжов, Постишев, Косіор, Балицький, граф Демидов та ін.), і герої з виразно окресленими прототипами Миколи Хвильового, Павла Тичини, зрештою, й самого Самчука.

Перш за все привертає увагу Григір Мороз (батько), як приклад працелюбності, чесності, загальнолюдських принципів та української ментальності. Бідуючи в молоді роки, він зумів власною працею добитися достатку, виховав і дав освіту дітям. Він абсолютно не сприймає нової влади, яка нехтує віковічними законами, принижує людину, відбирає нажите нею важкою працею. Григір гине у кимось підпаленому будинку. Можливо, що він підпалив його сам, не бажаючи віддавати новій владі свій хутір.

Центральною постаттю роману є старший син Іван Мороз. На його долю випадає багато страшних подій. Він брав участь у подіях Першої світової війни, чотири роки був у полоні, повернувся і продовжив справу батька, але новій владі не потрібен заможний господар-землероб. Івана розкуркулюють і забирають від родини у тюрму, де страшно катують, вимагаючи зізнань в неіснуючих провинах, намагаються зробити з нього сексота. Проте, він не поступається своїми принципами, його звільняють, надіючись дотиснути пізніше. Влада створює колективні господарства, але справи ідуть погано, тоді вирішили використати досвід Івана, його насильно призначають директором радгоспу імені Дзержинського. Непоступливий, зі своїми поглядами як і що потрібно робити Іван знову потрапляє під арешт начебто за розвал радгоспу. Тепер сил боротись уже не було, тому Іван підписує всі звинувачення і потрапляє в сибірські табори, звідки, здавалось виходу уже не буде. Проте і тут Іван зумів вижити, через якийсь час він стає начальником таборів особливого призначення Усть-Печорського басейну. У нелюдських умовах ГУЛАГУ він знову проявляє свій господарський хист, але якою ціною Іван добивається виконання поставлених перед ним завдань? Це знову гра на межі життя і смерті, на межі, за якою людське можна було втратити на завжди. Проте, навіть такий Іван був небезпечний для влади і після того як було знято Ягоду його визивають до Москви та садять у Володимирську тюрму. Потім війна. Доньку Івана Віру вивозять на роботи до Німеччини і він іде її рятувати, бажаючи повернутись до…. Тут і постає питання, а куди ж іти? Іван хоче повернутись з донькою у радянську Україну. Що його там чекає? І тільки над зусилля сестри Тетяни, Водяного та багатьох інших українських емігрантів переконують його, що на батьківщині у них майбутнього не має. З часом частина родини Морозів переїжджає до Канади. Поведінка Івана Мороза відчасти наштовхує на досить сумні роздуми: "українці не мають глибоких національно-патріотичних переконань та громадянських інстинктів, тому й програють. Вони сповнені великої життєвої хватки, тому їх не вдається знищити остаточно. У.Самчук мав на увазі передусім східних українців, які становлять собою більшу частину нації і від байдужості яких, а то й зловорожості до рятівних національних інституцій та духовних цінностей йдуть чи не всі наші негаразди.

Ще один із братів родини Морозів – Петро. Він художник, викладач Київської академії мистецтв, у своїх поглядах ліберал, до певної міри переполох.. Йому письменник приділяє менше уваги ніж Іванові, проте він символізує долю тогочасної старої творчої української інтелігенції, що не зможе себе зреалізувати у нових умовах і в значній мірі буде знищена. Сопрон Мороз - за­лізничник, працює у Хабаровську, одружений, має дітей, у його образі бачимо ту частину українства, що поступово втрачала національні корені, забуваючи навіть рідну мову. Постать Сопрона подано досить епізодично. Наймолодший із братів Андрій – письменник. На початку твору письменник показує нам його ще гімназистом Черкаської класичної гімназії, він пише вірші, стоїть на позиціях українства, чим дивує навіть близьких йому людей, адже над питанням своєї національної ідентичності ще мало хто з них задумується. Пізніше у світогляді Андрія відбуваються значні зміни (багато у чому вимушені, якщо пригадати ту епоху), він уже пише твори у яких оспівує нову владу, стає відомим радянським письменником, саме це допоможе йому врятувати Івана під час його арешту, він весь час змушений балансувати між людяністю і підлістю. Ймовірно, що в образі Андрія відбито багато фактів із життя П.Тичини і долі нової, або як її ще називали - робітничо-селянської інтелігенції, більшість представників якої було знищено у 30-х роках ХХ століття.

Тетяна – є дина жінка з роду Морозів (мати, дружина Григора, рано пішла з життя), вона за фахом лікар. Тетяна уособлює кращі риси української жінки, вона турботлива донька (поступившись можливою кар’єрою вона повертається після смерті матері на хутір з Петербурга і допомагає батькові вести господарство), щира сестра і тітка (власне вона займається вихованням сина Івана Василька від першого шлюбу, коли той був на війні, а потім у полоні, власне вона переконає пізніше Івана не повертатись до дому, таким чином рятуючи його і його доньку від другого шлюбу Віру), вона вірна і відважна дружина (бере активну участь у повстанні проти більшовиків, що його організував її чоловік, колишній капітан царської армії Микола Іванович Водяний, а пізніше виїздить із ним за кордон).

З інших персонажів твору варто виділити: родину Лоханських, зокрема дочок Мар’яну – другу дружину Івана Морза, на долю якої випаде багато горя (вона зможе виїхати до Канади і зустрітись з чоловіком та донькою тільки в часи «хрущовської відлиги») та Ольгу, що стане дружиною Андрія і, власне, врятує його від можливих репресій, правда потім їх долі розійдуться; капітана Водяного; учителя географії та історії Афогена Васильовича Левицького; емігранта Нестора Сидорука та інших.

Відомий літературознавець, автор післямови до трилогії „OST” Роман Гром’як вважає, що „... всі чисельні діалоги, суперечки і дискусії, які відтворює У. Самчук у кожному романі трилогії стосуються трьох концептуальних питань. Перше: чи можливе українство на розвалинах царського самодержавства – Самостійна Україна як держава з власною культурою (гарячі дискусії Сопрона, Петра, Андрія за спорадичної участі Івана, гімназійного вчителя Афогена Васильовича, Ольги Лоханської, капітана Водяного, згодом – Сашка Рокити, Нестора Сидорукуа)?

Друге: чи утвердиться радянська влада, вдаючись до масових репресії і терору щодо своїх людей і силоміць нав’язуючи надумані доктрини (перипетії Андрія, Круглова, Петрова, Рокити)?

Третє: чи здатна соціалістична система цінностей (від господарювання до поведінки і звичаїв людей) показати власну життєздатність у протиставленні до вільного світу Заходу з демократичним правлінням і приватною власністю (сумно-гротескні картини радгоспу, зорганізованого ГПУ; виснажлива праця в’язнів у таборах; порядки із постачанням товарів і послуг; святкування календарних ритуалів на хуторі та пиятики з оргіями в адміністраціях таборів; примусове повернення радянських „остарбайтерів” на „Родіну” – все це не тільки яскраво зображено, а й цілеспрямовано протиставлено)?

Пластичні характери і несподівані сюжетні перипетії; філософські роздуми епічного розповідача І політичні дискусії героїв, панорамне світомислення майстра великої прози — все спроможне привабити шанувальників неквапли­вого Слова, наснаженого епопейним розмахом.

У 1959 році У.Самчук написав роман про УПА „Чого не гоїть огонь”. Твір про повстансь­ку боротьбу на українських землях. Донедавна українське літературознавство не знало таких тем. Подібні твори варто хоч би рекомендувати для читання, інтригуючи назвою як запитанням: так чого ж усе-таки не гоїть вогонь? Відповідь - довжиною у прочитаний твір... Герой цього твору Яків Балаба – романтичний і жертовний, і загибель його не безглузда, бо тільки ціною життів найчистіших й найсвідоміших підтримується вогонь духов­ності нації і віра в її державність.

У 1967 році письменник публікує роман „На твердій землі”. Найкращим анонсом, рекламою і заохоченням до про­читання роману "На твердій землі" може стати те, що твір присвячено входженню українця у контекст Заходу, а перипетії любовної історії навіть присмачено детективними елементами (герой опирається любовній пристрасті, бо припускає, що кохана, талановита художниця, цілком може бути пов’язана КДБ). Дві яскраві індивідуальності – Павло і Лєна – не можуть створити сім’ю через бага­то причин, але серед них дві найголовніші: страх перед завтрашнім днем і підозра до всіх, навіть коханих. Вродлива й талановита Лена вибирає шлюб з нелюбом, а потім самотність і тяжку працю митця. Божим і людським благословенням для цієї жінки, яка у дитинстві пережила чимало (її батька, харківського інженера, розстріляли за неросійську національність, а мати, яка знала кілька мов, в Одесі мусила працювати кондуктором), стає подарована коханим безцінна картина Сартра. Павло не вірить, що це оригінал, що така річ коштує цілий маєток, та, навіть якби вірив, все одно віддав би, оскільки цим жестом і дарунком бажає убогій, розчаро­ваній і нещасній коханій добра.

Окрім того, просто-таки іронією долі здається паралелізм художніх ситуацій твору з нашими життєвими реаліями: герой роману тільки завдяки власній працьовитості, господарності, ініціативі й тямущості ви­бивається на чужій землі із безгрошів'я і стає заможним; сусідка головного героя, яка згодом стає його дружиною, - українка Оксана доглядає за старою англійкою. Не будемо примітивізувати художній твір - і все ж - як це на­гадує теперішнє заробітчанство українців по Італіях, Іспаніях, Америках... Звісно, це тільки одна із проблем і колізій, якою не вичерпується твір.

Найбільш же відомими на сьогодні творами Уласа Самчука є роман-епопея про життя, надії, сподівання українського села та становлення нової української інтелігенції у складних обставинах гніту польської влади „Волинь” та роман-спалах, що свого часу зробив ім'я Уласа Самчука відомим у всьому світі про трагедію ук­раїнського села, про жахливий голодомор в Україні 1932-1933 років - „Марія”.

Ідейно-тематичний зміст роману-епопеї „Волинь”

Один з найкращих свої творів роман „Волинь” У.Самчук писав протягом декількох років. Задум описати своє дитинство, батьків, рідних, знайомих з’явився у нього ще в часи навчання в Кременецькій гімназії. Пер­ша частина трилогії під назвою „Куди тече та річка” вийшла у 1932 році. В 1936 у Львові було опубліковано другу части­ну роману "Війна і революція", а 1937 року - третю "Батько і син".

О.Тарнавському вдалося дуже влучно розшифру­вати суть назви роману: "За історичними гіпотезами, Волинь - це перша організація наших предків, це предвісник золотої доби Київської Русі. Якщо приймемо варязьку теорію початків Київської Русі, тоді Волинь - це слов'янські початки нашої державності, а слідом за тим - початки нашого світовідчування і світогляду”.

Дитячі враження від рідного волинського краю, від не­забутніх Дерманя, Тилявки, Кременця впліталися в худож­ню тканину Самчукових творів органічно, наповнювали їх дивовижним, привабливим національним колоритом - справжнім, щирим, не декоративним. Приміром, "Волинь" містить картини селянського побуту, зі всіма його неписа­ними законами, продиктованими існуванням людей, котрі живуть працею, шанують умілі руки, розумне слово, дбай­ливість і лад у всьому. Цю трилогію можна потрактувати і як глибоко психологічний художній твір, і як енциклопедію українського життя.

Мають рацію ті дослідники творчості Самчука, які вважають художнє мислення письменника епопейним. До прикладу, Степан Пінчук не вагаючись називає Уласа Самчука українським Гомером XX століття і наголошує на тому, що обидва митці є унікальними у світовій лі­тературі саме тому, що мають у творчій спадщині по два епопейні звершення (йдеться про "Іліаду" й "Одіссею" Гомера та "Волинь" і "Ост" Самчука). На думку дослідни­ка, "в трилогії Уласа Самчука "Волинь" наче нічого такого не відбувається, чим перекраюється географічна карта бо­дай цього вузького регіону. Для нас дуже важливим є те, що письменник тут нітрохи не погрішив проти правди життя. Але є ще важливіше: у своїй, здавалось би, сонній Волині письменник побачив значно більшу, глибин нішу правду - пробудження її у велику соціальну систему ук­раїнської нації'".

"Волинь" - це широчінь. Географічна, ідеологічна, ду­ховна. Разом з тим, саме через художні подробиці автор досягає предметності, правдоподібності викладу. У "Во­лині" знайдемо відомості і про селянську працю упродовж календарного року, і про етичні засади співжиття, і про виховання дітей. Усе це подано в живих образах, пластичних картинах. Образ Володька - цілком автобіографічний. Зрозуміло, що своїх реальних від­повідників мають й інші персонажі твору. Проте важливо наголосити, що у "Волині", як уже мовилося, особисте роз­просторюється до загальнонаціонального і загально­людського.

Міцність натури героя роману - Матвія Довбенка виростає з тих пракоренів, які дають історикам та археологам право вважати Волинь та Полісся колискою всього східного (та й не тільки східного) слов'янства.

Володько Довбенко - це продовжувач батькової справи, носій його сут­ності в нових історичних умовах, коли природні селянські чесноти стали фунтом відповідного їм політичного світогляду, який уводить одвічну і спонтанну етнічну субстанцію в цілком осмислену політичну гру взаємно протидіючих сил XX сторіччя. Однак не слід розглядати «Волинь» як суто ідеологічний роман. У. Сам­чука цікавить не так політика, як об'єктивний плин історичного буття на­роду, що його він старанно обсервує і досліджує.

За жанрово-художніми особливостями «Волинь» - це роман-хроніка. У центрі художнього дослідження - дитина, відтак підліток і юнак Во­лодько Довбенко. Прототипом його образу був сам автор, а сімейний уклад батьківської родини - те первісне коло, з якого герой починає входити у довколишній світ. Водночас трилогія не є художньою біографією, це твір найширшого мистецького узагальнення, це той міцний сплав, який поєднує життєву конкретику з найвищими духовними спромогами митця-мислителя

У. Самчук прагне охопити життя в його спонтанній цілісності і роз­маїтті, філософськи осмислити його. Чи не найбільше цікавлять письмен­ника найрізноманітніші відтінки людських взаємин: батьківська та мате­ринська любов до дітей та трепетний дитячий пієтет до батька-матері. А ще трилогія переповнена хмільною повінню кохання — від неясних та ро­мантичних помислів хлопчика до зіткнення з проблемою одруження вже дорослого героя. Адже для Володька це означало вибір між традиційною долею селянина і шляхом у широкий незвіданий світ заангажованого в суспільно-політичну, національно-визвольну боротьбу інтелігента, якому неминуче доведеться блукати по далеких чужинах...

Крок за кроком Володько спізнає абетку правди життя, поки сам не вростає в нього міцним беручким корінням. Спершу він зачудовується за­гадковістю струмка, який десь там впадає в Горинь, потім прилучається до життєвої сили селянської праці. Дядько втаємничує його в тонкощі людсь­ких взаємин і навчає життєвої філософської мудрості, школа вводить його в магічний світ знань, які породжують у ньому любов до мистецтва і жагу творчості. Війна і революція провели перед очима героя армію „матушки Расєї” з донською кіннотою та артилерійськими обозами, австрійців (а се­ред них якихось дивовижних людей, галичан - таких же, як і волиняки, але у вселенському хаосі війни освітлених думкою про вільну, мирну Ук­раїну; задля неї вони готові на все і цим засівають у душу Володька зерна національної свідомості), поляків із дивною претензією на вищість і право тримати в неволі його рідний край... Потім - більшовики у шкірянках, із маузерами, матом і тотальними реквізиціями всього, що тільки можна було поцупити; і, нарешті, козацтво УНР, яке вже сприймалось як своє, до лав якого пристав старший брат Василь. Усе це не просто етапи становлення особистості Володька - це художня панорама історії, яка має самодостатнє значення.

Роман „Волинь” має три частини, кожна з яких представляє три фази розвитку села:

1. „Куди тече та річка”. Інтереси більшості героїв зосереджено на землі, собі, своїй родині. Дехто з героїв нагадує Нечуєвого Кайдаша. Головне для них – мати кусень хліба на столі. Вони дбають про своє майбутнє, намагаючись всіма силами придбати ще один кусень землі, саме тому у далекі краї. З широкого загалу вирізняється Матвій Довбенко, який показує зовсім інший рівень життя, доводить, що крім особистого є громадське, є честь, обов’язок, гідність. Для сина батько – то найбільший авторитет. Володько засвоює батькові цінності. Малого цікавлять не лише поле, забавки з дітьми, його цікавить куди тече та річка? – він хоче пізнати великий і складний світ.

2. „Війна і революція”. Це етап пробудження села: і соціальне, і національне. Волинню котиться війна, а з нею – австрійці, поляки, біженці-галичани, від яких Володько вперше почув про Україну. Дуже діти були здивовані, що „мужичою” мовою можна написати такі чудові вірші, які писав Т.Шевченко, Л.Глібов та ін. Для них „руська” мова – це мова Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. З революцією приходять УНРівці, більшовики. Через болісні помилки приходить до селян розуміння, що потрібно свою землю здобувати не тільки працею і потом, а й кров’ю. У цій революції гине найстарший син Матвія Василь. Володько починає завойовувати душі людей.

3. „Батько та син”. Село починає діяти. Селяни усвідомлюють, що господарем можна стати тільки на своїй землі, що потрібно не завойовувати і забирати. А будувати, стверджувати. До цього закликає Володько. І селяни повірили йому. Символічним у творі є епізод, коли Матвій своїм авторитетом у громаді підтримує сина. Проте Володько йде далі за батька. Матвій все життя працював на землі і хотів, щоб так жили і його діти. Володько ж думає не лише про кусень хліба, він думає про державу. А для будівництва держави йому необхідний духовний простір. Місцева влада не дає йому змоги розкрити крила, тому він виїжджає за кордон.

Проблематика та сюжетно-композиційні особливості роману „Марія”.

Роман Уласа Самчука „Марія” було написано по свіжих слідах подій голодомору в 1933 році, а опубліковано в 1934 році. Це і на сьогодні найбільш сильніший твір про голодомор в Україні в 1932-1933 роках. Роман має присвяту: „Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933”. Твір складається з трьох частин: Книга про народження Марії; Книга днів Марії; Книга про хліб.

Автор не був очевидцем страшних подій, але пам’ятав голод у двадцятих, коли з радянської території тікали нещасні люди і просили хоч шматочка хліба. Мав нагоду Самчук спілкуватися й з тими, кому пощастило вислизнути на волю в 1933-му. Письменник зіставляв різні, одна жахливіша від іншої, розповіді, осмислював події масштабно: голод нищив націю не тільки в Україні, а практично у всіх регіонах, де жили етнічні українці: на Кубані, Воронежчині мис, у Західному Ставропіллі. Таким чином, штучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю. Жовтий князь зібрав страшкі жнива: вчені й досі не можуть точно підра­хувати, скільки людей тоді загинуло, і подають приблизні, але від того не меню вражаючі цифри – від 8 до 11 мільйонів!

Роман „Марія” Уласа Самчука – твір не тільки яскравого змісту, це ро­ман-самородок, епічне полотно, неповторне на мовному й стилістичному рівні. Він має цілий ряд особливостей. По-пер­ше, це роман з обрамленням: розпочинаться і закінчується він лічбою днів життя Марії. По-друге, за обсягом твір аж ніяк не тягне на „романні” параметри, але має всі ознаки роману: триває в часі протягом цілого людського життя, в цьому творі є три сюжетні лінії: лінія Марії, лінія Гната Кухарчука, лінія Корнія Перепутьки, автор піднімає цілий ряд про­блем: вітаїзму (любові до життя), кохання, батьків і дітей, добра і зла, голодомору, репресій. По-третє, Улас Самчук вперше в українській літе­ратурі виводить сильний тип жінки, яка протистоїть характерному і вже набридливому типу виробленої нашою літературою безпорадної страд­ниці: Марія – сильний характер і борець, їй чужі сльозоточивість і жалі­сливість, вона може перевиховати навіть коханого, піти проти всіх існу­ючих законів заради високої мети, вміє робити розумні висновки навіть стосовно державної політики. По-четверте, вперше в нашій літературі багатий селянин (Мартин Заруба) не показаний глитаєм і визискувачем, а розсудливою і щедрою людиною, а простий селянин (Гнат Кухарчук) не виступає затурканою істотою, здатною тільки всі свої сили вкладати у хліборобську працю і нічого не бачити довкола себе,- це високодуховна постать, сільський філософ, мислитель.

Героїня роману – духовно сильна натура, вона має наснагу витерпі­ти і пережити все: безрадісне дитинство, найми, смерть дітей, сімейні негаразди, тяжку працю. І все-таки майже поряд з оптимістичними життєствердними нотками зву­чать тривожні удари долі, удари з відлунням похоронних дзвонів. Навіть зовсім малесеньку дівчинку не звуть ні Марусею, ні Марійкою, а тільки геть по-дорослому – Марією, іменем, яке перекладається як „противитися” або „ гірка”. Цю оптимістичну, життє­радісну, працьовиту й розумну людину знищила радянська система: сімдесятиріч­на бабуся гине від голоду, до цього втративши всіх своїх рідних, велику й гарну сім’ю – батьків, дітей, онуків.

Уже на початку роману Улас Самчук зауважує: „Коли не рахувати трьох останніх, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч п’ятдесят вісім днів” (71 рік і 11 місяців). Життя несло їй тільки випробування, провісники лиха раз у раз вривалися в її долю: в дні похорону батька, а потім матері маленька дівчинка сидить го­лодна, ще не усвідомлюючи трагедії втрати найближчих людей, та вже знаючи, що таке голод. З напівголодного існування вона починає своє життя з Корнієм; від голоду під час Першої світової війни гине її найстарший син Демко – примари голоду блідіше чи яскравіше час від часу з’являють­ся на Маріїнім обрію, щоб хижими звірами накинутися на сім’ю старень­кої жінки в тисяча дев’ятсот тридцять третьому.

Дата смерті і відомості про вік героїні дають можливість визначити, що народилася вона в 1862-му. Ця жінка зовсім з іншої епохи, ніж ми, тому аналізувати її вчинки, відриваючись від устоїв Маріїної доби, - значить, спотворювати, неправильно розуміти її образ. Якщо уявити, що у вісімдесятих роках минулого століття селянка зважуєть­ся на розлучення, творить іншу сім’ю і домагається визнання та доброго слова про себе та чоловіка в громаді, то, безумовно, вона одна з дуже і дуже небагатьох. Це виняток. Це характер. Це сила духу.

Роман Уласа Самчука дає нам можливість глянути на історичну добу очима її сучасників. Вперше в українській літературі зустрічаємося з нетра­диційним образом багатого хуторянина (Максимом Зарубом, в якого най­митувала Марія), що не є ні визискувачем, ні деришкіром, а просто хазяйно­витим господарем і порядною людиною. Заруба сумлінно працює коло землі, вчить у школах рідних дітей, а Марії за довге наймитування дарує аж дві десятини землі й корову – придане, яке далеко не кожен селянин міг дати навіть рідній дочці. Дочка багача привозить з Києва наймичці фату, хоч мог­ла би нею здивувати село на своєму власному весіллі: до цього жодна дівчина в селі не виходила заміж у такій панській прикрасі для нареченої. Правда, той же Заруба забороняє синові Роману залицятися до Марії, але це вже відлуння загальновідомого: „Знайся кінь з конем, а віл з волом”.

Ні раннє сирітство, ні наймитування не знівечили дівчини морально чи духовно. Ставши на порі, сирота виявилася першою красунею. Узяти її за дружину бажав не один заможний хлопець, але найбільше прикипів до неї серцем вродливий наймит Корній та багатий сирота-каліка Гнат Кухар­чук. З Корнієм Марію єднало взаємне кохання, з Гнатом – працелюбство і неабиякий аргумент з точки зору народної моралі – сирітство.

Чи була би Марія щаслива з Корнієм, якби вони побралися відразу? Хтозна. Корній-наймит, Корній-матрос, Корній-відставник мав, далебі, не ангельський характер, цінував лише свою думку, міг образити, облити гидкою російською лайкою, похвалятися любовними походеньками з чорношкірими муринками та німецькими повіями. Не дуже шанував і роботу, бо своє поле так занедбав, що на ньому лиш бур’яни могли родити. Навряд чи терпіла би ледарство, нахабність і таку його поведінку рішуча Марія, коли б сама не почувала за собою вини через гріх зради.

Якщо порівняти художнє вирішення образів Гната і Кориія, то пер­ший все-таки переважає другого силою і глибиною, а другий – тільки яск­равістю.

Розуміє Гнат Марію і на весіллі, коди вона внутрішньо ячить, ту­жить за Корнієм, намагається заспокоїти наречену, дбає про неї на кож­ному кроці. А вже після весілля, то книжки їй: читає і до роботи не до­пускає, і піклується як про малу дитину.

Абсолютно не винним був Гнат у смерті сина Романа, та Марія з роз­пачу й нелюбові звинуватила йото, що запізнився з лікарем. Як натура твер­да, своє тяжке горе жінка пережила на самоті. Ходила на цвинтар до сина, перехворіла, перенервувалася і втратила ще одну, ненароджену дитину.

Маріїна доля була така, що в чорні її хвилини біди сипалися на голо­ву нещасної, мов з дірявої торби. Ще не втішившись і не прийшовши до тями після смерті дітей, Марія зносить нове випробування: у відпустку приходить Корній. Служба на флоті загартувала його, а моряцька форма зробила красенем. Хіба можна з ним порівняти сутулого, аж горбатого від роботи каліку? Марія каялася, що вийшла заміж за Кухарчука, мучила себе докорами, що зрадила коханого, але підійти до Корнія не сміла. Протест проти себе самої і ненависть до Гната прорвалися по-дурному: Марія заплела косу і почала дівочити. Плітки і поговір боляче ранили жінку, але вона знаходила виправдання: благословляли її на шлюб непарними іконами, спільні діти повмирали, значить, Бог не благословив цей шлюб, отож життя не могло бути щасливим. Цікаво, що Гнат не тільки розумів Марію, а й захищав її, сам страждаючи. Отже, письменник наголошує на благо­юродстві Кухарчука, на якійсь вищій волі, що Марія і Гнат – все-таки були парою, тільки не зуміли стати щасливими.

Повернення дружини до Гната, народження дочки Надії не вирішує проблеми сім’ї. Непевне щастя – тільки блискітки в брудній воді. Вми­рає дитина, потрапляє в лікарню нелюб, повертається з армії Корній — і Марія кидає законного чоловіка назавжди, причому кидає холоднокров­но, жорстоко.

Улас Самчук не ідеалізує своєї героїні, не приховує від читача, а навіть підкреслює, що Марія перестає відвідувати Гната в лікарні. Не замовчує автор і того, що Марія занедбала господарство, впустила при живому чоловікові в Гнатову хату Корнія, подає і негативну оцінку села щодо сім’ї Перепутьків, наголошуючи, що за час кількарічної Корнієвої відсутності „мати з сестрою так бідували, що тільки й зісталася напіврозвалена хата”, „навіть хліва не було”.

Коли ж Марія перебралася до коханого, там її очікувало справжнє пекло. Та все ж, незважаючи на те, що в будь-яку хвилину Гнат прийняв би свою дружину без жодного докору, вона, непокірна, боролася за щастя з Корнієм. Автор невідступно пильнує за невгамовною селянкою, розписує майже кожну годину її невісткування, образливі сварки з свекрухою, яка вважає Марію повією, а Корнія достойним кращої пари.

У той же час Улас Самчук не стає на бік ні Марії, ні Гната, ні Корнія. Кожен з його героїв по-своєму правий і по-своєму винен. Можна подивуватися з характеру Марії. Навіть після того, як сільська баба-знахарка позбавила її ненародженої дитини, про яку і чути не хотів жорстокий Карній, Марія вижила, не розлюбила черствого чоловіка, витерпіла всі його побої й лють і таки хитрощами й обіцянками ситого життя змусила працювати на землі. А вже земля цілюще вплинула на Корнія, хлібороба з діда-прадіда, допомогла повірити у власні сили, у шанс вибитися із злиднів, навчила радіти народженню стебла і дитяти. Пере­родження колишнього моряка – результат його перевиховання коханою.

Під впливом хліборобської праці, яка облагороджує і підтримує, Корній воскресає духовно, з його мови зникають лайливі слова, а з душі – сміття, хвилинами ним оволодіває пророцтво, властиве лише натхненним особистостям. Почувши від дружини, що вона знову вагітна, Корній каже: „Все тоді родить – земля і ти. Чого ж дивуєшся?... Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика. Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори”.

Нові випробування вже не можуть похитнути жінку. Коли Корнія за­бирають на російсько-японську війну, Марія сама опікується величеньким господарством, виховує трьох діток й вірно чекає коханого. Гнатові сподівання усиновити й удочерити її дітей та намагання повернути колишню дружину в свою хату марні. Життя навчило Марію триматися одного бере­га, любити чесно й вірно.

Закономірно, що вкотре відторгнуте Гнатове кохання вибухнуло нечуваною помстою. Нерозважна сусідчина порада штовхнула Кухарчука на підпал Маріїного обійстя. Це був стан афекту, але від цього сам гріх в уявленні винного не зменшувався.

Чи підозрювала Марія Гната? Достеменно знала, що вчинив підпал тільки він. Чому ж тоді захищала, рятувала від суду і тюрми? Тому, що мала щиру душу, була порядною селянкою, тому, що все-таки жаліла Гната. Усе життя вона чекала кари від Бога за знехтуваний церковний шлюб, за покра­яну долю колишнього чоловіка. Кухарчуків злочин зрівноважував Маріїну та Гнатову вину, тому так щиро божився й палій, що не винен, і так твердо присягала Марія, що пожежа сталася через її необачність з вогнем.

Бог винагороджує Марію за милосердя, проявлене до колишнього чоло­віка: повертається з війни Корній, у них народжується ще одна дитина. Але з моменту повернення фронтовика Улас Самчук зосереджується в основному вже на цьому образі-персонажі, Перепутька стає авторові цікавішим і від Гна­та, і від Марії, яка виринає в романі уже тільки епізодично: коли втрачає Демка, коли стикається з несправедливістю радянської влади і губить віру в Мак­сима, коли повертається з тюрми, де розстріляно наймолодшого – Лавріна, коли застає задушену дочкою внучку і коли, нарешті, сама помирає на руках у Гната. Подій, де Марія присутня, ще немало, але вони вже втрачають розмах. Акцент зміщується, і вся увага зосереджується на Корнієві.

На щастя, Перепутька не встиг відновити своє господарство до тако­го рівня, який був до підпалу (якби володів тим, що мав раніше, - поманд­рував би з легкої руки радянської влади з сім’єю в Сибір). Нові випробу­вання не ламають фронтовика. Він залишається натурою гордою, цілісною, типово селянською, але в той же час винятковою.

Побожність Корнія стає звичним станом його єства. Тому, коли після революції в церкві „на самому переді в шапках два матроси під час служби” закурили, Перепутька перший обурився, підняв громаду проти осквернителів і вигнав їх з храму. Проте національна свідомість у Корнія в зарод­ковому стані: Україна, як така, для нього майже не існує.

Зовсім не склались стосунки між Корнієм і сином Максимом. Якби не Марія, Корній схопився би у двобої з цим яничаром, і хто знає, чи не дійшло б до кровопролиття. Певно, батькові було б важко терпіти сина-лакея, сина-більшовика, сина-прихвосня, тому Марія потай від чоловіка, на самоті, переживає той факт, що Максим порозстрілював у батьківській хаті ікони. Вона боїться не за себе, а за Лавріна і Корнія, коли вмовляє чоловіка поступитися оскаженілому самовпевненому Максимові, застав­ляє „випорожнити” комуністові свою, власними руками збудовану хату.

Щоб не приголомшити страшною новиною хвору дружину, й Корній веде себе по-лицарськи, втаює зміст газети. А в „Пролетарській правді” дійсно дика звістка – одверте знущання Максима з батьків і неприхований цинізм до своєї жертви – брата Лавріна: „Я, Максим Корнійович Перепутька, відмов­ляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були ворогами робочого класу: стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганеб­них засад. Рівно ж осуджую, п’ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшо­му братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Максим-потвора чимось нагадує молодого Корнія-матроса. Інша річ, що еволюціонувати, зазнавати змін на краще йому не дано.

Улас Самчук лаконічно, вражаюче сильно описує 1932-ий рік, по­сівну – за вказівкою зверху (вперше – в лід, вдруге – в болото, втретє – при гарній погоді, та запізно), передчасний збір врожаю і злочинну діяльність „залізної червоної мітли”: „Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике і барвисте під знаком хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими”.

У той час, коли в монастирі пріє зсипане в одну величезну купу невисушене зерно, яке пильно вартують вояки, село вимирає. Арештують Маріїного зятя Архипа, який викрав мішок пророслого, майже гною, а не зерна в монастирі, мучиться Надія з виснаженою від голоду трирічною Христинкою

Корній забиває худющого коня, з якого кілька тижнів варять юшку, і з лихом та бідою перезимовують. Цікава така художня деталь: коли Перепутька намірився вбити собаку, рука не піднялася, адже пес ціле життя оберігав його майно, був свідком, як від злиднів і повної моральної де­градації Карній при допомозі дружини еволюціонував, піднімався, тяг­нувся вгору морально й духовно, йшов до становища людини, яка досяг­ла шани й повного достатку. Дилема – син-собака чи пес-охоронець – вирішиться згодом не на користь Максима.

Найстрашніше, як свідчить статистика, голодували люди напровесні 1933-го. Як тільки почали танути сніги, вісімдесятирічний Корній з де­сятками інших уцілілих людей вибирається шукати хоч якоїсь поживи на полі. Мерзла картоплина, напівгнилий бурячок вважаються не просто зна­хідкою, а скарбом, за який сусід сусідові голову лопатою здатний розтро­щити. Жахливі картини змушують читача замислитися над тим, чи можна було тоді не здеградувати, не одержати в спадок ті риси ментальної обережності й полохливості, які так заважають і нинішнім українцям.

Корнієві дуже пощастило: знайшов зайця. Правда, здохлого, але така дрібниця в голодний рік нічого не важила. Натуралізм у зображенні цього та інших важливих випадків у творі доречний, без нього картина голоду виявилась би фальшивою.

Проте обставини складаються так, що внучці Христинці вже не треба харчу. Наївшись перепічки з великим домішком деревної тирси, трирічне дитя так мучилось, що, збожеволівши від голоду і страждань, Надія заду­шила малу. Це теж зображено без жодних естетичних реверансів.

Корній не може вибачити трагедії своєї великої сім’ї драконівській владі, яка для нього уособлюється насамперед в образі сина-виродка Мак­сима, що бенкетує з більшовиками, має наймичку, не відчуває мук совісті за тисячі загиблих. Батько, який помилував пса, сокирою, як скаженого звіра, убиває сина-комуніста.

На останніх сторінках роману знову з’являється Гнат Кухарчук, але зовсім в іншій іпостасі. Та сила, за відсутність якої колись дорікали Гна­тові, не народилася, вона дрімала в його серій і тільки прокинулась. Після того, як Гнат з ревнощів підпалив Маріїне обійстя, а вона врятувала його від тюрми. Кухарчук приносив колишній дружині аж двісті карбованці, гроші, за які на той час можна було купити 10-15 коней. Коли ж вона відмовилася прийняти допомогу від кривдника, Гнат почав шукати роз­ради в Біблії, яка допомагала йому й раніше, особливо, коли Марія „за-дівочила”, а село сміялося з Кухарчука. Муки сумління, шукання Бога, чистота благородного серця призвели до того, що Гнат постригся в ченці.

Вражений трагедією Маріїної сім’ї, Гнат прийшов до вмираючої, визнав себе винним у підпалі і цим так вразив Марію, що вона наче „починала поволі передивлятися розгорнену Гнатом книгу свого життя”. Гнат, як і Марія, вже не боїться смерті. Вони перейшли межу земних стосунків ще на землі. Перед нами знову своєрідна пара. Поруч з Гнатом – подруга, законна жінка перед Богом, тому він так щиро втішає кохану. Та й сама Марія визнає, що нічого страшного вже не станеться, найстрашніше – позаду, а вони обоє просто підуть до своїх дітей – Романа і Надійки. Треба звернути увагу: не до дорослих дітей, прижитих з Корнієм, а до померлих у малолітстві, Гнатових.

Автор зумів торкнутися в романі багатьох животрепетних проблем, як-от – проблеми батьків і дітей; проблеми любові та сімейного щастя; проблеми моралі; проблеми достатку і праці на землі; проблеми, мови; проблеми солдатчини; проблеми духовності та віри в Бога; проблеми репресій; проблеми влади; проблеми національної свідомості та гідності; проблеми штучного голодомору; проблеми добра і зла.

Публіцистика. Проблематика статті „Нарід чи чернь?”

У силу своєї політичної діяльності та роботи різних періодичних виданнях У.Самчук змушений був проявити себе і як публіцист, виклавши таким чином свої погляди на різні тогочасні проблеми. Так, працюючи редактором газети „Волинь”, Улас Самчук у статті „Піднятий меч” писав: „Лишень свобідна, мирна, взаємно шануюча себе родина народів може керувати долею світу. Це не значить, що вони мають лишень командувати. Ні! Але це значить, що всі вони не сміють бути відіпхнуті від керми, всі вони мусять чутися дійсно ковалями власного життя, бо іна­кше рано чи пізно повернеться те саме, що вже не раз диктувалося істо­рією: „Хто підніме меч, від меча і згине”. Саме за це його і було заарештовано у березні 1942 року. У газеті "Українське слово" (Київ. - 1941. - Ч. 53. - 9 листопада) було надруковано його знамениту статтю „Нарід чи чернь?”.

При першому погляді на дійсність це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця, чи юрба без'язиких і без­ликих постатей? І дати на це одразу, без вагань виразну відповідь ми тоді вагаємось.

Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверд­жуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усві­домлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке - національна свідомість і для чого її можна прак­тично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Твор­ця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях - ось основна заповідь людини-євро­пейця. Зламати цю заповідь - значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основ­ного. Неважно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів, чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський, чи буржуазний - він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою - ось ідеал національне несвідомого осібняка.

Поганий, фальшивий, розрахований на самозни­щення. Ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість - це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація - це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хреб­та, не може бути повним характером.

І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія - перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втру­чалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, - російська, чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводи­ла нам, що ми - не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах. Нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво дове­ли нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що ве­личезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це-чернь, це-безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду - саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це - боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище - перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому - не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все дно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли - все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь. Нарід чи чернь?

Публіцистика, нариси, спогади письменника вийшли окремими книгами: "П'ять по дванадцятій" (1954), "На білому коні" (1956), "На коні вороному" (1972), "Слідами піонерів" (1980), „Планета ДіПі”, „Живі струни”, „Сонце з заходу”, „В країні занепаду й руїни” та ін.

У повісті-есе „На коні вороному” письменник з болем писав, що Київ був зданий радянськими військами без бою, а потім підпільники одну за другою зривали найкращі архітектурні пам’ятки, звертаючи вину на фашистів. Самчука обурювало лицемірство радянської системи у ставленні до українських національних святинь, до мови, до Шевченка: „Але чому ж все-таки цей монумент тут поставлено? І навіть на місці, де стояв пам’ятник цареві Миколі І, який запроторив поета на десять років солдатом на Урал із забороною писати і малювати?

Це зроблено 1939 року. Передбачалася війна. За діалектикою Леніна, в таких випадках, „коли вони хочуть мови, дайте їм десять мов”. Ордени і пам’ятники в цьому просторі були найдешевшим милом для замилювання очей противників... Шевченко для цього найкращий цукерок... „Київсь­кий державний університет імені Т.Шевченка”. Дуже зворушливо. Чого б хотіти кращого? Лишень в тому університеті того імені так мало знайдете Шевченка. В мові, дусі, ідеї. Зате там багато Миколи І. В мові, дусі, ідеї”.

У повісті-есе "На білому коні" письменник виведе своїх рідних, близьких, знайомих, - покаже силу нації через яскравість особистостей однієї генеалогічної гілки.

Василь Костянтинович Очерет (Барка)

(16.07.1908 – 11.04. 2003)

Дата добавления: 2015-07-16