Наступив 1919 рік, найбільш буремний і трагічний за всі революційні роки.

Розгубились ми з Сашком. Як бути далі, куди йти, що робити? У Києві жити нам не можна - було голодно і холодно. Вищі школи не працювали. Я вирішив добиратись до хати своєї матері. На дорогу Сашко, вперше за все наше товаришування, добре вилаяв мене, а сам пішов у революцію, тільки, як писав він потім „не тими дверима”[3, 110-111]. Фраза „не тими дверима” говорить про те, що пізніше Довженко, як і В.Сосюра, змушений був оправдовуватись за своє „петлюрівське” минуле.

На наш погляд, у цих спогадах М.Вовченка є певні часові протиріччя. Мітинг, про який іде мова, як відзначає І.Семенчук, „відбувся 15 листопада 1918 року”[ Семенчук І.Р. Життєпис Олександра Довженка. – К.: Молодь, 1991]. Випадково, чи ні? Але саме 15 листопада від імені Директорії було поширено звернення до громадян України із закликом повалення влади П.Скоропадського. С.Петлюра в цей час був уже головним отаманом українських військ. Він дійсно був ув’язнений з наказу П.Скоропадського, але до листопадових подій – 12 липня 1918 року.

Як і Сосюра, Олександр Довженко був засуджений до рострілу. Коли петлюрівці відсту­пили, митець був заарештований більшовиками і присуджений до найвищої міри покарання. Але представники партії боротьбистів виступили проти цього й врятували Довженка від загибелі.

Із спогадів Олександра Савича Грищенка (Плачинда С. Довженко, якого ми не знали // Дивослово, 1994. - № 8. – С. 8-10.) випливає, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі стар­шин армії Петлюри в Житомирі і побував у камері смертників: «Було це сімнадцятого чи вісімнадцятого березня 1918-го року. Полк Примакова зненацька захопив Житомир. Петлюрівці відступили. Наша партія боротьбистів, до якої я належав, вийшла із підпілля й почала діяти. Я став працювати в губнаросвіті. Водночас дістав і партійне доручення: мене було призначено інспектором РСІ (робітничо-селянської інспекції). На той час РСІ мала великі повнова­ження. Мені видали в ревкомі мандат і запропонували негайно проінспектувати тюрму. По тому мене запросили на розмову лідери нашої партії Блакитний, Шумський і Гнат Михайличенко. Я зрозумів, що це за їхнього клопотання дісталися мені такі високі повноваження. Запам'яталися слова Василя Блакитного: «Товаришу Грищенко, просимо тебе якнайсерйозніше поставитися до свого завдання. Нам відомо, що цієї ночі мають бути розстріляні представники української інтелігенції, які служили в Петлюри. Будьте уважні й прискіпливі, аби не загинули потрібні для України люди”.

З такими настановами я пішов перевіряти тюрму. Там супроводжував мене сам начальник тюрми, вчорашній «пролетарій». Ось ми підійшли до першої камери смертників і зупинилися. Начальник тюрми зазирнув у свою теку і тихо мовив: «Здесь дожидает своей пули петлюровский комиссар Довженко. Большая у них шишка. Преподавал в петлюровской школе какой-то главынй предмет».

„Відчиняйте”, — наказав я.

Заскрипів засув. Залізні двері з торготінням відчинилися, начальник тюрми перший зайшов до камери і різко скомандував: «Встать!» З цікавістю ступив у смердючий напівморок і я. Перше, що побачив — брудні дерев'яні нари, на яких лежала в незалежній позі людина. Простяглася горілиць, закинувши ногу за ногу й спокійно цмуляла цигарку, не звертаючи на нас уваги. Я завважив мужній і благородний профіль молодого обличчя — було в ньому щось орлине.

«Встать!» - знову гаркнув начальник тюрми, погрозливо хапаючись за свій револьвер. І додав: «Прибыл инспектор РСИ». Та Довженко навіть голови не повернув, демонстративно пускаючи колечка диму до стелі.

Мене вразила поведінка людини, яку засуджено до смертної кари і котру вночі мають розстріляти. «Його треба будь-що врятувати»,- подумалося мені і я спокійно мовив: - Даруйте, але мені хотілося б з вами поговорити. Я вчитель за фахом, а ви, здається, теж педагог...»

Довженко зреагував на це - швидко повернув голову і пильно подивився мені у вічі. Відтак сів, обіперся руками об нари і сказав: «Будь ласка».

Тепер я міг роздивитися цю людину, яка по-справжньому хвилювала мене. Чим? Так, мужність, зне­вага до смерті. Але його очі випромінювали глибинний розум, а його чоло — навіть тут, у напівтемній ка­мері — здається, аж сяяло мудрістю. Мені на пам'ять несподівано прийшло слово: «Пророк!» Я подумай з жахом: «І його мали розстріляти?! А вголос я запитав: «Що викладали ви в школі старшин?» — «Історію України й естетику”.

Грищенко запропонував Довженкові викладацьку роботу і таким чином врятував його від розстрілу. Також із спогадів Грищенка ми дізнаємось про те, що всі ці плани поламав Петлюра зі своїм військом, що відбило Житомир. Грищенко евакуюватися не встиг і Довженко одразу побіг до Симона Петлюри, з яким був знайомий особисто, щоб врятувати його уже його самого.

Довженко ж знову викладав історію України та естетику в петлюрівській школі старшин, а потім навіть вступив до загону отамана Чалого, де воював недовго, бо у квітні 1919 року на Житомир на­ступив Щорс і петлюрівці знову залишили місто, а школа старшин евакуювалася до Луцька, а далі й за кордон. Довженко разом з Грищенком повернуся до Житомира й влився у партію боротьбистів (у складі якої пізніше влився в комуністичну партію), більше не через політичні переконання, а тому, що в неї входили такі талановиті люди,як Блакитний і Шумський.

Ці спогади до певної міри суперечать свідченням М.Вовченка і потребують уточнень. На наш погляд, О.Грищенко помилково називає сімнадцяте чи вісімнадцяте березня 1918-го року, замість сімнадцятого чи вісімнадцятого березня 1919 року. Адже аналіз історичних джерел свідчить, що події, про які говорить Грищенко, могли мати місце тільки в 1919 році.

У 1920 році більшовиками було оголошено боротьбистам ультиматум і ті, щоб не загинути, влилися у КП(б)У. Таким чином як і Сосюрі, Довженкові прийшлося примкнути до червоних. Але в радянські часи нікому не прощали патріотичного минулого. "Компетентні органи" твердо пам'ятали: Довженко - вчорашній петлюрі­вець і есер, активний співробітник Центральної Ради, який навіть у "Авто­біографії" не маскує своїх переконань. Так, Довженко став комуністом, але його ставлення до цієї партії, червоної книжечки-квитка, а надалі й до Сталіна залишалося досить оригінальним. Ось декілька цікавих фактів. У 1923 році в Берліні Довженко чи за­губив, чи зумисно знищив свій партквиток, але в партії більше не поновляв­ся. Пізніше, уже в сорокових, О.Довженко здав у комісійний магазин подару­нок самого Сталіна - патефон. Цю річ кіномитцеві 22 травня 1935 року було урочисто вручено, а на пластинці вигравіювало: "А.П.Довженко от Сталина". Інший митець таку річ показував би кожному гостеві, а невгамовний романтик вирішив її спекатися, оскільки Сталін виявився непорядною і не­чесною в ставленні до кінорежисера і його найкращих творів людиною. Вірні ленінці-сталінці забили тривогу, продаж патефона переріс у скандальну спра­ву, через що Довженко мусив вислухати публічний громадський осуд від колег і витримати затяжні непорозуміння з Юлією Сонцевою. Добре, що обійшлося й так, бо за зневагу до вождевого подарунка могли й розстріляти.

Також потребують уточнень ще деякі факти з життя Довженка, зокрема О.Слоньовська вказує: „Тільки недавно стадо відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі стар­шин армії Петлюри в Житомирі при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії” [9, 117]. Тут, мабуть, відбулося механічне об’єднання двох фактів або теж допущена неточність, адже Грищенко зазначає, що „Довженка призначили викладачем історії України та естетики в Школі червоних старшин при 44-й дивізії” одразу після їхнього повернення у Житомир із Луцька, а це вже було після квітневих подій 1919 року. І.Семенчук засвідчує: „З кінця 1919 року (Довженко) служить у Житомирському губвійськоматі, потім викладачем у школі при штабі 44-ї стрілецької дивізії” [8, 28].

Проте і тут мають місце „білі плями” в біографії митця, про які ні Грищенко, ні Семенчик не знали або свідомо промовчали. Адже, як стало відомо з матеріалів „Справи № 112” (оригінал документу зберігається в ЦДАМЛМ України), О.П.Довженко перебував під слідством у грудні 1919 року. Як свідчить постанова (заседания Чрезвычайной комиссии г. Житомира по борьбе с контрреволюцией, бандитизмом, спекуляцией и преступлениями по должности. Декабря 27 дня 1919 года), „... как в действительности Довженко [...] были петлюровцами, куда поступили добровольно, [...] отнестись к Довженко и Орловскому как к врагам рабочее-крестьянской власти и заключить их в Концентрационный лагерь до окончания гражданской войны” [1, 554].

Не зовсім з’ясованими залишаються і цілий ряд інших фактів із життя Довженка цього періоду, зокрема першого його одруження з Варварою Криловою та інші. Відомо, що під час громадянської війни Довженко розстався з дружиною. Довгий час подружжя проживало нарізно. Несподівано приїхавши додому, Олександр застав Варвару в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів переконати Варвару в своєму безмірному ко­ханні й умовити виїжджати з ним за кордон.

У липні 1921 року Довженка за наказом Наркомату закордонних справ УРСР було зараховано співробітником і скеровано на посаду завідуючого загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі, а на початку 1922 року Довженка перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР в Німеччині. Тут Довженко, маючи 40- ка доларову стипендію, доби­вається дозволу вчитися в приватному училищі професора Е.Геккеля, який належав до художників-експресіоністів, й сумлінно займається малярством протягом року. Довженко знайомиться з українськими студентами, які вчать­ся у Берлінській Академії мистецтв, робить ряд цікавих ескізів.

Тут випадково знаходить Варвару, яка після від’їзду закордон з офіцером спочатку опинилися в Празі, а потім у Німеччині, де Крилова захворіла на туберкульоз кісток і той покинув тяжкохвору жінку в підвальному сирому помеш­канні на вірну смерть. Довженко простив їй усе, забрав до себе. Щоб забрати кохану в Україну, він у 1923 році вдруге оформляє з нею шлюб, оскільки перший у 1917 був лише цер­ковним і документів про нього в Німеччині подружжя не могло дістати. Великодушність і щира турбота коханого поставила вми­раючу жінку на ноги. Та до кінця своїх днів Крилова пам'ятала, якого уда­ру завдала Довженкові своєю зрадою і втечею з білогвардійцем, а тому, коли прийшлося й самій випити чашу зради, вчинила благородно. Коли пізніше відчула, що Довженко вже не любить її, то дала згоду на розлучення. Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще й час від часу листувалися й навіть зустрічалися. Так, в основному, пишуть про ці факти з життя Довженка дослідники. Проте тут є багато не протиріч.

Не зовсім зрозумілим видається твердження у книжці М. Куценка «Сторінки життя і твор­чості О. П. Довженка» (К., 1976), ніби Довженко одружився з Варварою Кириловою взимку чи навесні 1917 року (с. 17). Логічніше припустити: вони жили в інтимно-приятельських стосунках, що виразно засвідчила сама Варвара Крилова в спогаді про той самий час:

«Революцію Олександр Петрович зустрів з ентузіазмом; пам'ятаю, побачила я його на вулиці - окриленого, радісно збудженого. Він швидко кудись біг і, не зупиняючись, змахнув рукою...», (зб. «Полум'яне життя. Спогади про Олександра Довженка»; К., 1973, сс. 142—143).

Так не могла б писати дружина про свого чоловіка. Сказати б, у вільному шлюбі вони виїхали й до Варшави й оформили шлюб щойно 1923 року в Берлі­ні. Посилання Куценка на свідчення нешлюбного сина В.Крилової-Довженко В.Чазова, ніби «за кордон поїхав Довженко не сам, а з Варварою Семенівною, яка вже тоді була його дружиною (вони одружилися в Житомирі). В 1923 році в Берліні вони зареєстрували свій шлюб за новими, радянськими законами» (М. Куценко, с. 27),— не умотивоване. Це звучить анекдотичне, бо добре відомо, що люди, законно одружені до революції, не потребували перереєстровувати свій шлюб «за новими, радянськими законами». Для чого ж потрібна була нісенітниця з подвійним записом того самого шлюбу?

Відповідь на це питання - в методі соціалістичного реалізму: як уже видатна людина помирає і є певність, що відтак з її боку не загрожує небезпека якогось антирадянського вибрику, її записують у святці, і тоді вже її образ має бути мальований у чистих ризах, без єдиної плями. І хоч за життя Довженко зазнав знущання не тільки від самих дрібних начальників, а й від самого Сталіна, в та­кій непорочності постає й його портрет, досі мальований за цнотливими припи­сами соціалістичного реалізму, бо йому не личила така вольність, як життя з жін­кою у вільному шлюбі.

Та чи є потреба вдаватися в такі дрібниці? Гадаю, що так. Є. Щоб постать Довженка була явлена читачеві в живому образі, майбутній біограф має очистити його портрет від фальшивої непорочності. Тільки тоді він постане в повній вели­чі й трагізмі його життя з усіма слабостями й достойностями, властивими живій людині.

Так само час очистити від ідилічного флеру й розлучення Довженка з першою дружиною. Було так, що з поверненням його з Берліна до Харкова у Варвари Семенівни загострилася хвороба, яка, як пише один з біографів, «прикувала її до ліжка». «Надії на вилікування не лишалося,— продовжує той самий біограф,— а стати обузою для коханої людини Варвара Семенівна не захотіла. Вона зажа­дала, щоб вони розійшлися, й наполягла на тому, що Довженко повинен був відвезти її до сестри в Житомир».

Так в один голос пишуть досі всі. А в спогадіОлександра Грищенка виглядав аж до сантиментального ідилічно:

«Коли прощались, Варя сказала:

— Пригадуєш? Як сходилися ми, то умовилися так: житимемо вкупі, покине надокучимо одне одному. А як тільки в когось із нас не стане цієї потреби — не кривити душею, обов'язково признатися, хоча б іншому й гірко про те було слу­хати. Наша спільна доля вирішила це питання за нас. Я не нарікатиму на свою долю, бо вона, хоч і не навічно, була з'єднала нас».

Завдяки пильному дослідникові Довженкового життя М. Куценкові, який у статті «Сповідь про трагічне кохання» («Вітчизна», 4, 1991, с. 181—194) розповів про долю першої дружини Довженка, їх розлука виглядала далеко не ідилічно. Але й у Куценка трапляються неясності. Насамперед зовсім не вмотивоване твердження сина Варвари В.Чазова, на яке посилається Куценко, ніби вони таємно повінчалися з Довженком навесні 1917 року. Не вмотивоване, бо тоді безбожної влади більшовиків, яка забороняла церковні обряди, ще не було, і не знати, чому двоє цілком незалежних людей мали б вінчатися таємно. Тому лишається зовсім імовірним наше припущення, що вони жили до оформлення в 1923 році у вільному шлюбі.

Друге, куди важливіше: і Куценко не помітив третьої, загадкової жінки житті Довженка між Крилевою і Солнцевою, про яку є єдина згадка у цитованого вище О.Мар'ямова. Цей останній за двадцятих років був журналістом у Харкові й добре знав побутові обставини Довженка, бо належав до близького йому кола. Мар'ямов написав серед іншого, мотивуючи рішення Довженка покинути Харків і виїхати до Одеси, наступне:

«До того ж після трагічної розлуки з дружиною поруч з ним опинилася жін­ка, з якою робилося йому дедалі порожніше й байдужіше. Треба було рвати всезаразом”.

Точними датами ми, на жаль, не диспонуємо, але як зважити, що розлука з першою дружиною й епізодична поява тієї невідомої другої вміщаються в межі 1925-го й першої половини 1926 року, а невдовзі з'являється третя — Юлія Солнцева, цим разом уже до кінця життя, стає очевидним, що на другу половину двадцятих років припадає дуже складний вузол взаємин з жінками, який ліг важким тягарем на все дальше його життя. Названа публікація Куценка багато чого прояснює у тих взаєминах, доти не відомого. Виявляється, Варвара не зовсім відсторонилася й дала Довженкові повну свободу і виїзд до сестри вважала тимчасовим. А тим часом:

«Як віхола, несподівано ввірвалось у життя Олександра Довженка нове почуття, коли стрівся на Одеській кінофабриці на початку 1928 року з молодою, красивою, уже відомою кіноактрисою Юлією Солнцевою. Ставши асистентом кіно­режисера, вона заволоділа його серцем» («Вітчизна», 4, с. 188).

Того ж року Варвара їздила до Одеси, «аби остаточно з'ясувати їхні стосунки». Але Довженко «дуже погано поставився до неї» (там само). Солнцева перемогла остаточно.

Довженків шлюб з першою дружиною формальноне був скасований аж до кінця 1955 року, і Варвара, як відчувається з листування її з чоловіком, опублікованого в статті Куценка, ще довго сподівалася на його повернення. Довженко ж неохоче листувався з нею, але подеколи посилав гроші.

Треба припускати, що Солнцева наполягала на касації першого Довженкового шлюбу, але він чомусь зволікав, і тоді вона, очевидно, боячися, що спадщина по Довженку, на випадок його смерті, може потрапити не в її руки, вдалася до рішучих заходів. І відбулося за рік до смерті Довженка ось як:

«Минали роки. Дедалі рідше надходили листи від Олександра Петровича. Та в один із останніх осінніх днів 1955 року у Демидів (де жила Варвара Довжен­ко. – І. К.) завітала невідома жінка. Вона привезла із Москви записку від Ю.І.Солнцевої. В записці йшлося, що на прохання Олександра Петровича Варва­ра Семенівна мусить дати згоду на розторгнення шлюбу. Прочитавши записку,— саме в той час учителька саджала з юннатами деревця в шкільному саду,— Варя тут же підписала її. А 22 вересня того ж року судова колегія Московського облас­ного суду винесла рішення про розторгнення шлюбу з О. Довженком...» (там само, с. 192).

Так сумно закінчилася історія складних взаємин Довженка з першою дружи­ною, які захмарювали майже до кінця його й так нелегке життя. Після смерті Довженка дуже переживала, ще взялася писати спогади про Довженка, які знищила його друга дружина Юлія Солонцева. Варвара Крилова-Довженко недовго пережила свого коханого - померла 29 вересня 1959 року.

Усі, що писали досі про Довженка, не забували на найвищих регістрах сказа­ти схвальне слово про ролю вірної дружини й талановитої помічниці кіномайстра Юлії Солнцевої. Щодо першого — то інтимна справа, а в режисерську таланови­тість Солнцевої важко повірити. І взагалі така зворушлива одностайність викликав сумнів, навіть якби й не знати, як воно було в дійсності.

Згадуючи про велику кількість праць про Довженка й популярність його в світі, один з авторів пише:

«Неможливо в цьому зв'язку не віддати належне Юлії Іполитівні Солнцевій, довголітній супутниці по життю Олександра Петровича, не тільки тій, що дала екранне життя багатьом його нездійсненим сценаріям, але й бережно зібрала практично все, що було ним написане...» (Р.Соболев).

Інший:

«І з того часу (від першого знайомства.— І. К.) до самого останнього дня Олександра Петровича вона продовжувала працювати з ним поруч, а після смерті його самовіддано посвятила всі свої сили на те, щоб здійснити довженківські задуми, котрі йому самому втілити так і не вдалося» (О. Мар'ямов).

З перспективи часу тепер є підстави твердити, що було воно дещо інакше. Нема сумніву, що Довженко лишився вірний першому захопленню своєю, як часом висловлювався, Юлюшею, що засвідчив у щоденниках і листуванні, але це не заперечує факту, що з погляду інтересів української культури вона в його житті відограла від'ємну ролю. На час знайомства з Довженком Юлія Солнцева вже була відома з двох фільмів: «Аеліта» й «Папіросниця з Моссельпрому». Гарна на вроду й винятково фотогенічна, вона в названих фільмах з'являється в амплюа красуні. Є не конче перевірені відомості, але таке зовсім можливе, що завдяки цим прикметам вона мала запрошення й до Голлівуду. Але роля красуні екрану недовговічна, що добре розуміла Вріжіда Бардо, відмовившися від фаху кіноакторки в сорокаліт­ньому віці. Це саме розраховано зробила ще в молодшому віці й Солнцева. З усіх Довженкових фільмів вона лише один раз виступила в «Землі», в ролі сестри тракториста Василя Трубенка Орисі, яка всього лише подає полумисок з груша­ми вмирущому дідові Семенові. Наполегливо й цілеспрямовано далі вона на­мислила собі інший шлях, який гарантував можливості довготривалої діяльності: стати режисером. Уже в тій-таки «Землі» вона фігурує в якості асистента режисе­ра. Так само при фільмах «Іван» та «Аероград». М. Куценко, подаючи хроніку знімання «Аерограду», навіть записує за вересень-жовтень 1934: «Друга група з режисером Ю.Солнцевою та оператором М.Гіндіним виїхала на зйомки в район Хабаровська». Далі вона вже й значиться як режисер. При «Щорсі» у того са­мого Куценка — співрежисер. У художньо-документальному фільмі «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який зараховується до фільмотеки Довженка, сам він значиться як «автор дикторського тексту і художній керівник», а режисе-1 рами називають Ю.Солнцеву та Я.Авдєєнка. Виняткова роля приписана Солнце­вій й у створенні фільму «Перемога на Правобережній Україні...» (1945). Тут вона сценарист і поруч з Довженком режисер. Нарешті, в останньому за Довженкового життя фільмі «Мічурін»: «Сценарій і постановка О. Довженка, режисер Ю.Солнцева».

У 1923 році митець повернувся в Україну, з насолодою прожив деякий час у батьків, а тоді зібрався у Харків - столицю Радянської України. Тут Довженко деякий час працює карикатуристом у газеті "Вісті", де свої до­тепні шаржі підписує псевдонімом Сашко, опиняється в епіцентрі літера­турно-мистецького виру, бере участь у заснуванні літорганізації "ВАПЛІТЕ", знайомиться з багатьма талановитими митцями. Бере участь у підготовці зборів ВАПЛІТЕ 14 жовтня 1925 року. Виступає з публікаціями на захист української культури. Критикує АХРР (Асоціація художників революційної Росії) за їх постановку питання обов’язковості для всіх митців напрямку соціалістичного реалізму. Проголошує власний незалежний для українського мистецтва шлях з його глибокою історією і традиціями (З цими поглядами він виступить ще раз за рік до смерті).

Майбутньому геніально­му кінорежисерові був близький за духом Ю.Яновський. З Лесем Курбасом Довженко "перебував у творчому змаганні національних геніїв". Олександр Петрович має нагоду перекона­тися у стрімкому рості українського театру, до якого сам небайдужий, а тому відвідує мало не кожну виставу, але особливо його цікавить кіно. Молода українська творча інтелігенція й до Довженка пробувала вивести українське кіномистецтво на європейський рівень. Сценарії до фільмів писали П.Панч, М.Бажай, Ю.Яновський, та більшість режисерів не могли зруйнувати ще дореволюційні стереотипи й працювали в рамках застарі­лих традицій.

У червні 1926 року О.Довженко вирішує їхати в Одесу. Тут за його сце­нарієм було знято фільм для дітей "Вася-реформатор". За цей період молодий кінорежисер зняв коме­дії "Перукар Жан Ковбасюк", „Ягідка кохання” (1926) та пригодницький фільм „Сумка дипкур’єра” (1927). Це була своєрідна підготовка, перші фільми надихнули Довженка до нової праці, до творів. Що принесуть йому світове визнання. Довженкові судилося вивести вітчизняну кінематографію зі стану периферійної, відсталої на чи не най­перше місце на планеті в цій галузі, а найкращих режисерів світу застави­ти мислити афористично, глибинно, мудро, як мислив сам.

Хроніка творчого таланту О.Довженка в роки українського культурного відродження вражаюче переповнена цікавими фільмами: "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Всы три стали шедеврами світового мистецтва.

У червні 1927 року митець розпочав роботу над фільмом за сценарієм Майка Йогансена та Юртика (Юрка Тютюнника)"Звенигора", але так перейнявся ним, що в процесі зйомок по­вністю перередагував сценарій. Автори сценарію офіційно просять зняти з титрів їхні прізвищаа, бо режисер Довженко залишив від поданого ними сценарію хіба що назву. Поява в 1928 році на екранах України „Звенигори” була сенсацією. Тут уперше виявилось оте чисте довженківське почуття вічної краси природи та його казкове трактування смерті як оновлення життя. Фантастично-символічний і реалістичний плани дії фільму переплітаються навколо наскрізного героя - шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге тисячоліття. У фільмі переплітається і далеке минуле і сьогодення України. Паралельно у фільмі розгортається драматична історія життя двох дідових онуків. Один з яких стає на сторону революції, а другий іде в армію УНР.

Відгуки критиків на цей фільм були досить схвальними. Сам Довженко писав: „Звенигора” в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт; це прейскурант моїх творчих можливостей; я зробив її одним духом - за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана... заговорити мовою великих узагальнень”. На зйомках „Звенигори” Довженко познайомився з Юлією Солнцевою, вона стала його другою дружиною.

Щоб уможливити собі дальшу працю у кіно, Довженко мусив зробити у другому своєму фільмі „Арсенал”(1929) політичну поступку Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, яку сам же і захищав у 1917-1918 роках. Проте і тут Довженко показав красу і силу української людини, що невмирущо стоїть в осередді самої смерті (образ Стояна).

Наступній фільм О.Довженка „Земля” (1930) став одним із центральних творів Розстріляного Відродження, який ввійшов до золотого фонду світового кіномистецтва. Могутня незбагненна сила пшеничного моря під вітром, перша любов у містерійних світлотінях літньої ночі, українське небо з „думами-кораблями” хмар – це могутня поема землі, людині і природі, життю, безмежній силі і красі України. Смерть тут наче краї колиски, обрамлює початок і кінець фільму. Смерть діда – це природній відхід від життя. І смерть ґвалтована – Василя, зваленого кулею в час його спонтанного танцю. Але смерть – це тільки момент, миттєвий перебій ритму життя.

„Земля” накреслила власний незалежний від російського кіномистецтва шлях українського фільму. І тому, що це був порив українського відродження у світ вершин мистецтва Москва заборонила фільм, а Довженківський геній ізолювала від України. Україна не сміє мати мистецтва світового значення, а тільки периферійне кіно. Довженку особ­ливо дісталося за фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

Довженко в „Автобіографії” пише про те, що з ним сталося після випуску „Землі”: „Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопільним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою „Філософи” в газеті „Известия”. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психологічна травма. Спочатку я хотів був вмерти”. І справді 4 квітня 1930 р. московська газета "Известия" опублікувала фейлетон "Философы" більшовицького борзописця Дем'яна Бєдного (до речі, уродженця теперішньої Кіровоградщини, справжнє прізвище Придворов Ю.С.). Пасквілянт писав у своєму графоманському опусі:

"Земля " - кулацкая кинокартина.

На ней показана нам Украина

Кулацки-румяная,

Сытая, пьяная,

Дебелая, прочная,

Нарядная, сочная,

Буйной плотью бунтующая,

Сладострастно "жартующая",

Ненатуральная,

Сплошь театральная,

С опереточно пошлым душком,

С гопаком,

С любовними парами,

С шаблонними аксессуарами.

Вековой уклад старины -

Вот ее подоплека.

Трактор в ней - новизна -

Как у дядька у киевского бузина:

Сбоку-припека.

А вернее: ПРИЕМ МАСТЕРСТВА

ДЛЯ МАСКИРОВКИ ЕЕ СУЩЕСТВА.

Советской цензуре подачка...

Кино-штучка "ЗЕМЛЯ" Ильичу

Была бы не в радость, -

Он ее оценил бы брезгливым словцом:

"Настоящая гадость!"

Щоб уможливити подальшу працю Довженко спробував відкупитися фільмом про індустріалізацію "Іван" (1932), але напади на нього не припинялись. За „Івана” Довженка взагалі мало не розстріляли: на ордері про арешт і про вирок вже були навіть підписи секретарів ЦК КП(б)У Постишева й Косіора.

Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою „згори” – Довженко у 1934 році буквально втікає з Києва і подає листа Сталіну з проханням „захистити мене і допомогти творчо розвиватися”. Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв роль його спасителя. Він „записав” його у російські кіномитці, присвоївши таким чином успіх усіх Довженкових фільмів російській кінодраматургії.

Його підносили до небес за значно слабші твори: довоєнний "Аероград" (про Далекий Схід – 1934), повоєнний "Мічурін" ("Життя в цвіту" - 1948). А за досить посередній фільм "Щорс" (1937), написаний і знятий на особисте замовлення Сталіна з проханням показати "українського Чапаєва" О.Довженко отримав найбільшу мистецьку нагороду - Сталінську премію першого ступеня. Втім, навіть найслабші картини генія мають бодай епізодичний відпечаток великого таланту.

Безпе­речно, що Сталін до кінця своїх днів мріяв, що Довженко напише й зніме фільм про нього, вождя, батька всіх народів, генералісімуса, переможця у Другій світовій, а тому й не дозволив розстріляти, вичікував й тільки про­бував приручити: і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, і на додачу ще й Ленінську, і в закордонні відрядження відпускав: до Праги, в Берлін, в Париж, у Лондон (1930), - і виступ на Першому з'їзді радянсь­ких письменників (1934) не заборонив, і в 1939 році присвоїв Довженкові звання діяча мистецтв УРСР. Не приручив. Не вийшло. Довженко не при­ручався ні пряником, ні батогом.

В архівах КДБ й досі знаходимо чимало компромату на Довженка. Дов­женко мусив маневрувати, щоб хоч в основному зберегти свій геніальний талант для України, хоч наполовину втілити в життя задумане. О.Гончар слушно зауважував: "Ясно, що зреалізував себе Довженко далеко не по­вністю І не так, як хотів би... Все життя він змушений був відкуповува­тись від режиму. За геніальну "Звенигору" мав платити антиукраїнським "Арсеналом", за мудру "Землю" - силуваним "Щорсом", за бунт "України в огні" казенним "Мічуріним"... Справді, яка трагедія художника!"

У 1940 році Довженко став художнім керівником новоствореноі Киї­вської кіностудії. Здавалось би, перед митцем розкриваються нові творчі обрії. А приходилося все частіше й частіше писати й знімати на замовлен­ня. В липні цього року на екрани країни виходить російськомовний звуко­вий художньо-документальний фільм "Визволення українськиї і білорусь­ких земель від гніту польських панів". Що б там не говорили зараз, але об'єднання Східної і Західної України в 1939 році дійсно було великою подією дня нашого народу. Інша річ, що тоталітарна система з усією звіря­чою силою взялася саме за галичан і буковинців, в Сибір саме звідси по­тяглися ешелони нових "розкуркулених", нових "ворогів народу", через що жителі Західної України дуже швидко зневірилися в доцільності воз­з'єднання, у щирості українців-східняків. О.Довженко в 1939 році відвідав Чернівці і Львів. Його вразив європейський рівень культури в цих містах. У "Щоденнику" він пізніше прямо скаже, що радянська влада перевзує Західну Україну з модельних черевичків у кирзаки й перевдягне з шикар­ного одягу в незграбну куфайку. В документальному ж фільмі йшлося тільки про сльози щастя, обійми галичан чи буковинців з наддніпряицямн та про споконвічну мрію української нації жити соборно, але ж і фільм знімався за гарячими слідами приходу радянського ладу в Західну Україну, а не тоді, коли радість возз'єднання затьмарили нічні арешти, скоропостижні висе­лення, протиставлення "чистих" вірнопідданих східняків "нечистим", вороже налаштованим аж до збройного опо­ру системі західникам.

Про це теж у Довженка буде сказано, але пізніше. Мрією О.Довженка було українське національне кіно. Ось чому напе­редодні Другої світової війни він з особливим натхненням писав сценарій до фільму за повістю М.Гоголя "Тарас Бульба". Початок зйомок цієї кар­тини в степу Асканії-Нової було призначено на 23 червня 1941 року. А 22 почалася війна.

Довженко рвався на фронт добровольцем, але йому наказали еваку­юватися, в тил, в Середню Азію, куди перевозили Київську кіностудію, всі українські міністерства та важливі установи, а також творчу інтелігенцію. Олександр Петрович переїхав у Ашгабат, пройшов військове навчання у батальйоні всеобучу Андріївського району й почав настій­ливо проситися на війну.

У 1942 році Довженко вже чис­лився військовим кореспондентом газети "Известия" на Південно-Західному фронті, коли інші "великі таланти" висиджувалися в тилу, а в серпні 1943 митця перекинули на Воронезький фронт. Письменник брав участь у визволенні Харкова, його затвердили членом Надзвичайної комісії по вста­новленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників.

Друга світова війна викристалізувала характер Довженка, розігнула і розпрямила його вже зігнуту спину. Витворені уявою ідоли виявилися ко­лосами на глиняних ногах. Для Довженка великим ударом було те, що у вересні 1941 року Сталін здав столицю України без бою. Саме тоді враже­ний Довженко з болю й розпачу й розпочав свій "Щоденник", усіх частин якого й досі не знайдено, й існує версія, що найбільш крамольні перші записні книжки Довженко просто спалив, виписавши з них незначну кількість матеріалу в нову книжку, в поспіху навіть не продатувавши ці витяги, як робив пізніше протягом ведення всього "Щоденника.

Прозріваючи, він записує в "Що­деннику" 5 квітня 1942 року: "На українських ланах і селах в огні і полум'ї і вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової ге­гемонії, вирішується доля людства на нашій недолі Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива". І через десять днів: "Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема" Це вже світовідчування й ескіз трагедійної кіноповісті "Україна в огні". В "Україні в огні" й у "Щоденнику" є доленосні рядки: "Чи збе­руться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од во­рога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни на­їдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраї­на, а щось таке, що й подумати сумно”.

У 1943 році О.Довженко зняв повнометражний документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну", який було продубльовано двадцятьма шістьма мовами світу.Свою геніальну "Україну вогні" Довженко теж писав на матеріалі на­родного горя. Він наче оглух до всіх пересторог, про які не міг не знати, як не міг не відати про заборону Сталіна писати про відступ радянської армії. 31 березня 1942 року митець створює публіцистичний нарис "Україна в огні". Кіноповість одержала в спадщину і назву цього твору, і його основ­них героїв - Лавріна Запорожця та Василя Кравчину. Твір писався швид­ко, уривчасто, великими шматками, майже не шліфувався й не перепису­вався, бо кожне слово й так лягало на заздалегідь вготоване місце.

Проте, повість не сподобалася Сталінові і почалося "кремлівське роз­п'яття" кінодраматурга.

І все-таки Довженко не зламався й під тиском того страшного полі­тичного тайфуну, який звалився на його сиву голову через "Україну вогні". Працездатність цієї людини вражає, через десять днів після розгрому митець бе­реться за новий твір. 5 грудня 1943 року в "Щоденнику" з'являється запис, який свідчить, що письменник приступив до роботи над сценарієм "Повісті полум'яних літ.

Довженку не дали дозволу знімати "Повість полу­м'яних літ" навіть у російськомовному варіанті, і це при тому, що коли в "Україні в огні" йшлося про трагедію відступу, то "Повість полум'яних літ" була присвячена переможному наступу - дозволеній і заохочуванійтемі.

Поставила цей фільм Юлія Солнцева у 1960 році вже після смерті митця. Зарубіжна критика не мала жодних уявлень про "Україну в огні", а тому оцінка цього Довженкового дітища об'єктивними рецензентами світового масштабу просто відсутня. На "Повість полум'яних літ" позитивних відгуків було дуже багато.

Після війни О.Довженко почав наполегливо рватися в Україну. Сталін же категорично не хотів про це і слухати, а українські урядовці в Києві пильно виконували вказівку вождя.

Як тільки у 1945 році була закінчена "Повість полум'яних літ", у 1946 митець розпочав роботу над "Мічуріним"("Життя в цвіту").

В листі до матері й сестри Поліни від 6 листопада 1946 року Довженко з відчаєм і осудом писав: "Недавно я довідався, що в мене забрали квартиру. Якомусь? міністру не хватило квартири, так забрали мою. Бідний, бідний міністр, - подумав я, - ти мусиш жити на квартирі свого художника, сподіваючись на його смерть. Яка нудота! Отже, зараз я вже й не київський громадянин зовсім. Отак-то. Тісно міністрам в столиці!"

Криком Довженкової душі називають науковці останній лист кіноре­жисера. датований 10 жовтня 1956 року й адресований уряду України:

"Вертатися хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом- давно ко­лись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені. щоб я міг бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі..." Довженкові навіть не відповіли.

Довженка не пускали в Україну з багатьох причин. Та суть головної з них тонко вловив М.Шевченко: "Відсутність Довженка на Україні бага­то кому розв'язала руки. Скажімо, якби був поруч Довженко, не так би пережив перше "вправление мозгов" Гончар. Думаю, що Олесь Терентійович взагалі збувся б трохи іншим. Адже брав би він на свої рамена про­блеми нашої духовності "не з землі", а з Довженкових пліч, не надривався б, проходячи те, що Довженко вже пройшов, - дорогу, яку підготував він для поколінь. Якби був Довженко, певне, затишніше було б Рильському і Сосюрі... Думається, при Довженкові не так легко розсипали б та розбили шістдесятників".

До речі, перебування геніального кіномитця в Москві не можна оці­нювати лише з негативної сторони, хоча ніде правди діти, що туга за Ук­раїною гнітила хворого Довженка й передчасно вбила його. У Москві Дов­женко знаходився у значно більшій безпеці для власного існування, ніж у Києві. Згадаймо, щоб збагнути закони тоталітарного ладу, популярне в мистецьких кулуарах радянське прислів'я про те, що коли за якийсь грішок творчим інтелігентам в Москві стрижуть нігті, то в Києві за це саме - руки по лікті, а також анекдот, в якому на запитання, де в Радянському Союзі можна жити більш-менш нормально й хоч трохи захищено, лунала відповідь: " У трьох містах: в Москві, в Москві і ще раз у Москві".

У 1952 році Довженко виїжджає на береги Дніпра, щоб за вказівкою Сталіна стати літо­писцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок (1952-1956), яких етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають мож­ливість написати пафосний твір. Але чи завжди шістдесятирічний Дов­женко в душі сповідує те, про що пише, прославляючи? В тім-то й річ, що ні. У тексті "Поеми про море" не так усе райдужне, оптимістично й світло, як вимагалося партією від Довженка.(Сцени розмов генерала Федорченка і Аліка).

"Поема про море", за яку Довженкові посмертно присудили Ленінську премію, була завершена у 1956 році. І цьому ж році в журналі "Дніпро" опублікували Довженкову автобіографічну кіноповість "Зачарована Десна". До видання "Зачарованої Десни" окремою книжкою Довженко не дожив. Правда, він вичитав верстку і в листі до Ю.Смолича від 7 жовтня 1956 року жалівся, що по сторінках твору добряче походили редактори. Ще б пак! Хіба могли вони пропустити, наприклад, епізод, де страждання нищителя морквочки після прабабиних проклять порівняно зі стражданнями виключених з комуністичної партії та ще й зроблено таке зіставлення з добрячою дозою сарказму. "Та мені вже не до узвару. Треба спасатись, поки не пізно. Тоді я заліз у старий човен, що стояв у клуні, і почав думать, що б же його зробити такого, щоб поновитись у святих, щоб вернути святість, щоб спокутати свій первородний гріх? Ні один, мабуть, нещасливий комуніст, вигнаний з партії не думав так про своє поновлених, як думав колись я, маленький, у човні лежали. Що ж його діяти? Як жити в світі?"

Довженко планував за своє життя зробити дуже багато. Він навіть окре­слив у "Щоденнику" тематичний план своєї роботи: 55 творів! З-поміжних драми "Святослав", "Над Дніпром", "Заступник дурня", великі епічні твори "Надія", "Загибель Чарлі Чапліна" (похвалу цього геніального комічного актора в свою адресу Довженко цінував особливо), "Золоті ворота", "Робінзон", оповідання "Заворожена трибуна", „Тавро століть", "Ув'язнений музей", "Шістдесят дівочих проклять". "Народжений ненавистю", історичний діалог "Розмова людини зі звіром".

Як не прикро, українському генію не вдалося зреалізувати свій талант навіть на десяту частину запланованого. Усі цькування, звинувачення, перепони не могли минатися безслідно. Хворе Довженкове серце надривалося в останні його дні, а він квапився жити, брати участь у постановці фільму "Поема про море". Проте передчасна смерть не дали йому здійснити свій задум. Помер О.П.Довженко 25 листопада 1956 року о 23-й годині 40 хвилин. Поховали письменни­ка на Новодівичому кладовищі, знехтувавши заповітом й неодноразовими проханнями хоч серце перевезти в Україну.

Сьогодні постає питання видати всього Довженка. Але Юлія Солнцева у своєму заповіті обумовила, що доступ до архіву її чоловіка (а це бібліотека і сто п'ятдесят папок з документами й рукописами) можна відкрити лише у 2009 році. Це перша причи­на неможливості повного видання. Друга ж - чи хотів би сам Довженко, щоб видавали все те, що було написано підневільною рукою у страшні часи? О.Гончар слушно підкреслював: "Адже він був вічний в'язень, за­ручник тоталітарного режиму. Не раз йому писалося в атмосфері терору, з метою самозахисту! Хто дорікне йому за це! І тепер оте підневільне тоталітарне сміття пхати у "повне, найповніше". Щоб шовіністи глумились сьогодні над трагедією художника,як глумляться вони зараз над Тичиною?"

Дата добавления: 2015-07-16