Олександр Петрович Довженко

(1894 - 1956)

У 2004 році широка громадськість відзначала 110-ту річницю з дня народження геніального сина України – Олександра Петровича Довженка. На батьківщині кінодраматурга у м. Сосниці цю подію широко святкували 11 вересня. 18 жовтня 2004 року на базі Сосницького літературно-меморіально музею О.П.Довженка відбулися „Довженківські читання”, у яких взяли участь працівники музею, викладачі Глухівського державного педагогічного університету, учителі та учні загальноосвітніх шкіл.

Олександр Петрович Довженко видатний український письменник, кінодраматург, його ім’я широко відоме світовій громадськості. Стати справжнім митцем – значить вмерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч він був ще найбільш щасливим із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми О.Довженка – „Звенигора” (1928), „Арсенал”(1929), „Земля” (1930) завоювали йому цілий світ, але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку.

Користуючись „залізною завісою”, маючи О.Довженка у себе в полоні в Москві, радянське керівництво так заховало від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. Оцінили ж його у вільному світі надзвичайно високо.

Так, Національний проглядовий комітет США визнав кращими фільмами 1930 року 10 американських і 5 іноземних кінокартин, серед них - "Земля" О.Довженка. Чарлі Чаплін навіть прислав телеграму: "То ж велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й воістину великого художника. Нехай же вам. дорогий Олександре Петровичу, щасливо живеться й можеться предовгії літа!". Він же у 1954 році відзначить, що "Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка". У 1956 році керівники французької Сінематики запросили О.Довженка до Парижа на вшанування кращих режисерів світу, проте за тиждень до цієї поїздки митець зненацька помер.

"Перший поет кіно" - так назвав Довженка Левіс Джекоб у своїй "Історії американського фільму" (видання 1939 і 1947 років). "Земля" Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії", - пише Жорж Садуль у праці "Історія мистецтва кіно" (Париж 1949 і 1955 р.). На думку Айвора Монтеню, це твір генія, йому мусили відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін" („Довженко поет життя вічного”, Лондон, 1957 р.).

У 1958 році на Міжнародній виставці в Брюсселі О. Довженко визнаний як один із провідних митців за шістдесятирічну історію кіно, а його кінофільм "Земля" названо серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Західні кінознавці звертали увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після виходу „Землі”, але ніхто не вказав причин. До початку дев’яностих років на Заході майже не знали про роки погрому на Україні у 1930-1934 рр. і про те, що Довженко за свої фільми „Звенигора” і „Земля” був проклятий у пресі як „український буржуазний націоналіст”, що він стояв перед загрозою розстрілу. „Мене заарештують і з’їдять”, - казав він тоді у родині відомого художника Василя Кричевського.

Довженко подбав про те, щоб нащадкам було відомо, що з ним сталося, описавши все у записних книжках «Щоденника» та «Автобіографії», яку написав у 1939 році (опублікована після смерті у 1957 році).

Ще у 1994 році, коли відзначалося 100-річчя з дня народження Олександра Петровича Довженка, І.Кошелівець опублікував у журналі „Дніпро ” (№ 9-10) велику статтю під назвою „Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка”, у якій чи не вперше виніс на широкий загал питання достовірності окремих місць Довженкової біографії. На думку автора, „щодо справжньої Довженкової біографії, то лишається сподіватися, що вона буде написана тоді, як відкриються московські архіви, в яких запечатана його спадщина”. Також серед головних причин „затемнення” І.Кошелівець називає „...байдужість (чи ворожість) до української культури другої дружини Довженка Юлії Солнцевої”, через що одна частина біографічних матеріалів опинилася в чужих руках, а друга, за її заповітом, буде відкрита тільки у 2009 році. Сам Довженко, пишучи „Автобіографію”, також змушений був „затемнювати” окремі події чи факти свого життя за доби сталінізму. А вже дослідники його творчості допускали помилки, не розібравшись, чи не бажаючи розібратись в реальних фактах, цитуючи Довженка.

У „Автобіографії” Олександр Петрович зазначає що, „…він народився 30 серпня 1894 року на околиці Сосниці - у В'юнищах на Чернігів­щині, в родині козаків-хліборобів”. Проте, у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви за 1894 рік під №12 записано, що він народився 29 та був охрещений 30 серпня (відповідно 10 та 11 вересня за новим стилем, хоча сам він відзначав цей день (як стверджує С.Тримбач «Олександер Довженко: Загибель Богів»)12-го). Сосниця у ті часи була невеличким провінційним містечком, а В'юнища взагалі нічим не відрізнялися від типового українського села. Довженко підкреслює, як занепав під російським пануванням його козацький рід, втративши все – навіть уміння читати. Дід Семен ще був письменним, а батько – Петро Семенович і мати – Дарина Єрмолаївна були уже були не письменні. У своїх батьків Олександр був сьомою дитиною, а всього дітей народилося 14, що було багатенько навіть і на ті часи. Та далеко не всім судилося дожити до зрілого віку. Сам письменник у дорослі роки з непідробленим сумом писав: "Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний склад, з яко­го залишилося двоє: я й сестра (Поліна, що стала лікарем). Решта померли в різний час, майже всі недосягши працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє ди­тинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, в моїй уяві плач і похорон".

Свого часу працівниками Сосницького літературно-меморіального музею О.П.Довженка було досліджено, що в сім’ї, окрім Сашка, батька та матері, діда Семена і Марусини - прабабусі, було ще тринадцять дітей, черговість народження яких була такою: Василь (можливо 1881 року), Лаврін (можливо 1883 року), Оврам (1885), Сергій (1887), Іван (1889), Григорій (можливо 1891 року), Олександр Петрович (1894), Микола (можливо 1896 року), Параскева (1898), Ганна (1990), Мотрона (1903), Андрій (1905), Кулина (можливо 1907), Поліна (1909). Найбільш імовірним є те, що син Олександр був сьомою дитиною у родині, і мати народила його у 32 роки.

Над сім'єю Довженків, очевидно, дійсно тяжів якийсь фатум, бо в один день від якоїсь пошесті померло аж четверо синів-соловейків: Лаврін, Сергій, Василь, Іван. У «Зачарованій Десні» Довженко пише, що батько, дізнавшись про хворобу дітей, одним махом промчав 30 кіломентрів, нещадно б’ючи коней, аби їх рятувати. Та було запізно. «У великому розпачі він прокляв ім’я боже, і бог мусів мовчати. Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховати дітей своїх».

Мати буквально вимолила у Бога життя останньому – Олександрові. Через його кіноповісті завжди проходила смерть, але він ніколи не зможе спокійно дивитися на похорон навіть незнайомих людей.

Довженкознавці свідчать, що сім'я батьків майбутнього кінорежисера мала славний родовід. Довженки ніколи не були кріпаками, належали до козацького стану, а на Чернігівщину предок Довженків Карпо переселитеся з Полтавщини ще у XVIII столітті. У Карпа був син Григорій, у Григорія -Тарас, який мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тара­совичами, а серед них - і Семен, дід Олександра, а в Семена - Петро і Самійло, відповідно батько й дядько Олександра Петровича.

Батько майбутнього письменника був хліборобом, рибалкою, смолярем (діхтярем), перевізником на Десні. Неграмотний Петро Довженко твер­до постановив будь-якою ціною "вивчити свого сина на пана".

Мати - Одарка Єрмолаївна Цигипа -як засвідчив син, мабуть, "наро­дилася для пісень", але "проплакала все життя". Була вона дочкою та­лановитого ткача-художника, від якого успадкувала любов до пісні й чудовий голос.

Восени 1903 року батько віддав малого Сашка до Сосницької пара­фіяльної чотирикласної школи. При знайомстві з учителем хлопчик так роз­губився й знітився, що вчитель спочатку подумав, що дитина запущена, інте­лектуально відстала, не готова до навчання і просто не осилить шкільну програму. Але Олександр на льоту схоплював знання з усіх навчальних пред­метів і дуже швидко виявився найкращим учнем: "Учився я в Сосницькій початковій школі... Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розумі­ють, і тому їм здається, що я відмінник". Повага до книжки, прищеплена ще дідом, залишилася у Довженка на все життя. Потім навчався в Сосницькому міському чо­тирикласному училищі, яке давало змогу здобути вищу освіту. В цей час юний Олександр вперше в житті закохується в дочку багатого купця Надійку Чаусовську. Любов виявилася взає­мною, але недовгою: "Усі розуміли? що вони ніколи не зійдуться, не одру­жаться - донька багатія і син бідного діхтяря, і всі, здасться усвідомлювали., що ніколи більше не побачать такої гарної благородної пари. А вони, ма­буть, не замислювалися над тям, про що думала Сосниця, вони кохали одне одного і, взявшись за руки, літали по кризі, як вітер".

У 1911 році Сашко успішно складали вступні іспити до Глухівського вчительського інституту, бо це був єдиний на всю південно-східну Україну виший навчальний заклад, куди дозволялося поступати й дітям хліборобів і де студенти отримували стипендію в розмірі ста два­дцяти карбованців на рік.

Сам шістнадцятирічний Довженко мав надто багато планів на майбутнє, щоб їм усім збутися: "Мої мрії... літали десь у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, учителювання", - та прийшлося вибирати те, що гарантувало хліб насущний у майбутньому й можливість бодай про­триматися за стипендію у студентські роки. Конкурс був неймовірно високий: на тридцять місць подали аж триста заяв, але Довженко витримав усі випро­бування і його зарахували студентом, хоча в стипендії відмовили, і батько продав десятину землі ("Відкраяв від серця", - як пізніше дуже точно сказав про це митець), щоб син не покинув навчання. Тут за ним закріпилось прізвисько Сашко-філософ, проявився хист до малювання. Пізніше Довженко скаже, що з них готовили „обрусителів краю”, хоч він завдячує інституту за науку. „Я згадую Глухів і свою романтичну юність... учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка. (Полум’яне життя, с. 139.) У червні 1914 року О.Довженко одержує атестат за № 477 про закінчення інституту.

Свою вчительську кар'єру Довженко розпочав у Житомирі „... спочатку в Кутузівській змішаній вищепочатковій школі, а згодом – у 2-ій Житомирській” (Степанишин Б. Дивосвіт Олександра Довженка: До 100-річчя від дня народження: літературно-критичний нарис. – К.: „Просвіта”, 1994)або „Другому вище початковому училищі” (Слоньовська О.В. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11 клас. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2003).

Тут він викладав майже всі шкільні предмети (фізику, природознавство, географію, гімнастику), бо вчителів було мало: почалася Перша світова війна, а з нею і мобілізація чоловіків призовного віку. Олександра Петровича медична комісія визна­ла не здатним до військової служби через ваду серця. Від своїх учнів О.Дов­женко був не набагато старшим, але користувався незаперечним авторите­том, а вчителі-колеги поважали Довженка за глибокі знання, педагогічні здібності й надзвичайну людяність і толерантність у поводженні.

Саме в Житомирі Олександр Довженко познайомився з вчи­телькою Варварою Семенівною Криловою, їхнє кохання спалахнуло з такою силою, що вони вже не уявляли собі одне без одного й вирішили побратися.

А тим часом наблизилися хвилюючі події повстань і боротьби. Із безмежною радістю Довженко зустрів звістку про повалення самодержавства в Росії. В „Автобіографії” він писав: „Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це дізнається весь світ, і вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе так само. Український сепаративний буржуазний рух здавався тоді найреволюційнішим рухом – про комунізм я нічого не знав”.

Беззаперечно, що з поваленням у лютому 1917 року царського режиму в українців пробудилися надії на вільний демократичний розвиток, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Переважна частина української інтелігенції (до якої належав і 23-річний учитель Довженко) пов’язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Вона з головою поринає у вир тодішнього бурхливого життя. Спочатку ці сподівання були не безпідставні, саме представники інтелігенції стають на чолі перших українських державних інститутів. Принагідно згадаємо, що М.Грушевський і В.Винниченко очолили діяльність Центральної Ради. Пізніше, у роки кривавої громадянської війни, багато хто з її представників зі зброєю в руках відстоюватиме національну ідею (В.Сосюра, Остап Вишня, Б.Антоненко-Давидович та інші), така ж доля судилась і молодому Довженкові.

Літературознавці відзначають, що „Дов­женко надзвичайно пройнявся духом часу” й перебирається у Київ, щоб продовжити освіту та брати активну участь у політичному житті. Йому хотілося вчитися в Київському університеті, брати активну участь у політич­ному житті. Подружжя вирішило, що Варвара працюватиме за фахом у Житомирі, а Олександр поїде в Київ. Влітку 1917 року Довженко пе­реніс тяжку операцію й деякий час мусив ліуватися в батьків у Сосниці. Можливо, це і не так важливо, проте у жодному з доступних нам джерел не сказано, що це була за операція. Тільки І.Семенчук наводить спогади Варвари Семенівни Кирилової: „Необдумано довірився він житомирському малодосвідченому хірургові, який невдалою операцією завдав величезної шкоди його здоров’ю. Більше місяця пролежав у лікарні” [8, 24, Семенчук І.Р. Життєпис Олександра Довженка. – К.: Молодь, 1991. – С. 24.]. Перед цим він подав документи до Київського університету, проте на іспити прибути не зміг. Вже у вересні Олександр Петрович влаштувався учителем у Київському сьомому вищепочатковому училищі й став вільним слухачем комерційного інституту. Про навчання в останньому засвідчує у своїх спогадах Максим Вовченко, що був знайомим з Довженком ще з Житомира: ”У 1917 році закінчив я середню школу і вступив до Київського Комерційного інституту, де несподівано зустрівся з Довженком. Олександр перевівся вчителю­вати до Києва і вступив до Інституту як і я на економічний факультет, не знаю чо­му - вільним слухачем. Але між студентами і вільними слухачами не було ніякої різниці: всі ми слухали одні й ті ж лекції і однаково складали іспити. З того часу ми затоваришували, - стали друзями, Довженко для мене став Сашком, я для нього - Максимом. Сашко жив тоді по вулиці Столипинській (те­пер Чкалова) у будинку №45, що виходить на вулицю. На тій же вулиці мешкав і я” [3, 109, Корогодський Р. Не-офіційний Довженко // Київська старовина. – 2000. - № 2. - С. 102-115.].

Саме в цей час в Києві відкрили Академію мистецтв, і Довженко вступив до цього давно вимріяного закладу (талант до малювання проявився ще у Глухові), проте, як стверджує О.Слоньовська, „...невідомо з яких причин...” досить скоро покинув. На наш погляд, ці причини полягають у подальшому розвитку історико-політичних подій тих часів. Проте окремі факти про життя Довженка у ці часи досить суперечливі і потребують, принаймні, часових уточнень.

У біографії митця про цей період життя й досі не заповнено всіх білях плям. Як засвідчував земляк Довженка інженер Андрій Шох, Довженко разом із ним був у 1918 році вояком 3-го сердюцького полку Української армії. Тільки недавно стадо відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі стар­шин армії Петлюри. А Олесь Гончар у спогадах свідчив, що в роки громадянської війни в чині петлюрівською сотника О Довженко брав участь у штурмі "Арсеналу". Зви­чайно, в радянські часи за таке минуле по голівці не гладили, тож автор "Собору" справедливо підкреслював: "Якщо це правда, можна уявити, який дамоклів меч Довженко почував над собою в усі подальші роки". Завдяки таким відкриттям нового в біографії геніального кіномитця стають краще зрозумілі певні акценти навіть його пробільшовицьких творів. Наприклад, у фільмі "Арсенал", який вийшов на екран у 1929 році явна не тільки поети­зація революції, а й спроба викрити всю ницість російського шовінізму.

В „Автобіографії” Довженко відзначає, що у 1918 році він був головою громади комерційного інституту і організував мітинг протесту проти призову в гетьманську армію. Із спогадів М.Вовченка, які тут вважаєм за доцільне навести повніше, дізнаємось: „1918 рік. Прийшли на Україну німці. Посадили на „престол” гетьмана Павла Скоропадського, - стрункого, з красивою сивиною генерала російської армії, - нащадка колишнього гетьмана Скоропадського, що гетьманував після Івана Ма­зепи. Я мав нагоду, разом з Довженком, близько бачити Скоропадського, коли він вручав грамоту утвореному тоді так званому Українському університетові...

Студенти збирались, мітингували і різко засуджували політику Скоропадського. Пам’ятаю загальний мітинг всього студентства м. Києва на університетському подвір’ї, де виступав і О.Довженко. Мітинг цей був протестом проти оголошеного призову студентів у гетьманську армію.

Коли мітинг закінчився і студенти вийшли на Володимирську вулицю, їх зустріли білі офіцери, що були на службі в гетьмана. З вантажних автомашин офіцери почали розстрілювати з рушниць студентську демонстрацію. Всі студен­ти попадали на брук: лише Довженко стояв, розмахував руками і щось кричав у бік офіцерів. Брук обагрився молодою кров’ю студентів: були вбиті й поранені.

Дата добавления: 2015-07-16