Декларація прав національностей України (1991) як важливий нормативний акт про міжнаціональні взаємини.

Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акта проголошення незалежності України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України, беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять п’ятдесятидвохмільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України: Стаття 1. Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Стаття 2. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Стаття 3. Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону “Про мови в Українській РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою. Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. Стаття 4. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Стаття 5. Пам’ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом. Стаття 6. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти ство­ренню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Стаття 7. Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною. 1 листопада 1991 року.

6. Закон України про національні меншини в Україні (1992). Верховна Рада України,виходячи із життєвих інтересів укр. нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізуватиДеклараціюправнаціональностейУкраїни,дотримуючисьміжнародних зобов’язань щодо нац. меншин, приймає цей Закон з метою гарантування нац. меншинам права на вільний розвиток. Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх нац. походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток нац. самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до нац. меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. 2. Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримувати Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою .4. Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов’язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України, цим Законом, прийнятими на їх підставі іншими законодавчими актами, а також міжнародними договорами України. 5. У Верховній Раді України, в разі необхідності – в місцевих Радах народних депутатів, діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. В місцевих органах державної виконавчої влади можуть створюватися відповідні структурні підрозділи. При місцевих Радах народних депутатів можуть утворюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається відповідними Радами народних депутатів. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України. При Міністерстві функціонує як дорадчий орган Рада представників громадських об’єднань національних меншин України. 6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам’ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом. 7. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. 8. У роботі державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою. 9. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. 10. Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. 11. Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. 12. Кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати “по батькові”, мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а у свідоцтві про народження – ім’я батька і матері. 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об’єднання. Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об’єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його прав. 14. Державні органи сприяють діяльності національних громадських об’єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. Національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Раднароднихдепутатів. 15. Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об’єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій. 16. У державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин. 17. Україна сприяє розвиткові міжнародного співробітництва у забезпеченні й захисті прав та інтересів нац. меншин, зокрема шляхом укладання й реалізації багатосторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері. 18. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом. 19. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення, ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору. 25 червня 1992 року.

7. Історія поселення нацменшин в Україні. Національна меншина- фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні-це представники всіх націй, крім автохтонів.У національному складі населення України переважають українці. В Україні живуть представники понад 100 націй. Росіяни нал. до давніх жителів України. Селитися на нашій землі вони почали ще з XV ст. Багато їх поселилось на Слобідській Україні у 16-17ст., а у18ст.-на узбережжі Чорного та Аз.морів, у т.зв. "Новоросії”. Наприкінці 19 і на поч.XX ст., внаслідок бурхливого розвитку промисловості у Придніпров'ї, Донбасі в ці райони переселилась велика кількість рос.робітників. Значна їх частина залиш.на постійне проживання в цих місцевостях. Чимало росіян пересел.в Україну після жовтневого перевороту 1917 р., в роки радянських п’ятирічок. З ініціативи союзних відомств у 80-90-х роках відбувався процес масового переселення рос.в Україну. Внасл.цього збільшилось населення областей Подніпров’я, Донбасу, Одещини, Криму та інших регіонів України. Особливістю розселення росіян в Україні є те, що вони нерівномірно розміщені у її регіонах. Білоруси -третя за кількістю громадян меншина в Україні. Білоруси з давніх-давен селилися в Україні, спочатку - в її півн. районах, а в 18-19ст.-на сх.та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсон., Дніпропетр.області та АР Крим). Значне місце серед нац.меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується.Це пов’язано із масовим знищенням їх нім.фашистами в роки Другої світової війни та їх еміграцією до Ізраїлю й в інші країни.Євреї з’явилися в Україні ще за часів Київської Русі. Прибули вони з кримських і грецьких колоній та хозарських областей. В XV-XVI ст. чимало євреїв переселилося в Україну з Польщі. На території Рос.імперії євреям дозволяли проживати лише у містах і невеликих містечках, де вони у багатьох випадках кількісно переважали населення інших етнічних груп. Найбільше євреїв було у міських поселеннях Волині, Галичини і Поділля.У свій час царський уряд встановив так звану лінію осілості, східніше від якої постійне проживання євреїв заборонялося. У результаті рад.репресій у зах.Україні (1939-1941 рр.), та внаслідок тотального винищення євреїв нім.фашистами у роки Другої св.війни корінні євреї в Україні майже повністю зникли.Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш. Поляки -одна з найдавніших нац.меншин України. Вони селилися на укр.землях ще з княжих часів. Друга хвиля припливу поляків в Україну поч.після розпаду Галицько-Вол.держави та окупації Польщею Галичини, Зах. Поділля. Колонізація поляками Лівобереж. України поч. наприк. 16-на поч.17 ст. За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків. Із післявоєнних перепис. населення видно, що їх заг. чисельність в Україні скороч. Особливістю сучасного розселення поляків в Україні є те, що найбільше їх прожив.в областях давньої осілості-на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема в Жит., Хмельн., Львів. областях і в Києві, а також у ін. обл. На сучасн. етапі більшість їх проживає в міських поселеннях. Кримські татари -давні жителі Криму, корінна нац. меншина України. Вони з'явил.у 13ст. на терит.Криму внаслідок набігів татаро-монгол, з ХV століття вони утворили Кримське ханство, яке спочатку було васалом Туреччини, а з 18ст. увійшло до складу Росії. Багато кримських татар у 17-19 ст. емігрувало до Туреччини, Болгарії, Румунії від переслідувань царського уряду. А в 1944 р. згідно з рішенням Держ. комітету оборони тодішнього Союзу РСР крим.татари були депортовані з півострова за межі України. Приводом для депортації стало звинувачення кримських татар у колабораціонізмі з гітлерівцями. Було переселено 44 тис. сімей (близько 191 тис. осіб).На їх місце масово завезено рос.з Росії. Крим.татари в умовах нез. України почали повертатись на свою історичну батьківщину, уряд України виділив значні кошти на їх переселення, будівництво житла тощо. Німці. Перші сільські німецькі поселення зяв. на поч.18 ст. на Закарпатті (поблизу Мукачева та Сваляви), а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині. На зах-укр. землі німці приб. в міста, створювали свої колонії в сільськ. місцевості.В др.пол.18 ст. німці при сприянні царс.уряду селилися в Сх.Україні, зокрема в Запорізькій, Микол., Херс. та Одеській областях, Криму.В післявоєнні роки та в час війни значна частина німців з Сх.України була депортована в сх.райони колишнього Союзу РСР. З центральної та зах.частини німці переїхали в 1943 р. до Німеччини. Депортовані на схід німці частково повертаються в Україну після здобуття нею незалежності. Але внаслідок невиконання програми переселення, багато німців, що повернулися, виїхали до Німеччини. Зараз в Україні налічується 33.3 тис. німців. Молдавани. Чимало їх осіло тут у16-17ст., коли молд.кріпаки, рятуючись від турецького гноблення, цілими сім’ями переселялись в Україну. За післявоєнний період їх чисельність в Україні постійно зростає. За даними перепису населення 2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької областей. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості їх представники проживають у сільс.місцевості. Болгари проживають в Україні в переважній більшості компактно на території Одеської і Запорізької областей. В незначній кількості вони є і в Дон., Мик., Кіровоградській, Дніпроп., Луганській обл. Болг.колонії з’яв.на півдні України в др.пол.18ст. під час боснійсько-турецької війни. Болгари в Україні - переважно сільські жителі. Як і інші нац.меншини, вони користуються всіма правами, гарантованими їм Конституцією України. Болг.мовою видаються газети, ведеться радіомовлення, підготовка вчителів тощо. Угорці проживають переважно на території двох областей-Закарп. і Дніпроп., в основному в сільській місцевості. Племена угрів з'явились на території України під час переселення їх у Придунайську низину в ІХ столітті. Теперішні райони Закарпат.обл. угорські королі і феодали захопили пізніше, витіснивши слов'янське населення ближче до гір. Найбільша хвиля угорської колонізації Закарпаття відбулася після спустошливих татаро-монгольських набігів у ХІІІ ст., а пізніше-в результаті захоплення Угорщини Оттоманською Імперією.В місцях компактного проживання угорців діють дит.заклади, школи з угорс. мовою викладання, видаються газети, ведуться теле- і радіопередачі угорс.мовою, розвивається художня самодіяльність.

8. Національні меншини у громадсько-культурному житті України на сучасному етапі. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів держ.влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за нац.ознакою забороняється й карається за законом. Укр.держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністр. одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх нац.мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використ.свою нац. символіку, відзначати свої нац.свята, брати участь у традиц.обрядах своїх народів. Укр.держава гарант. всім національн. право створювати свої культурні центри, товариства. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток нац.культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню нац.газет, журналів, видавництв, музеїв, худ.колективів, театрів, кіностудій. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він зд.владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місц.самовряд. Реалізовуючи етнонаціональну політику, укр.держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя укр.суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.Укр. законодавче поле та Конституція дозволяють забезпеч.всі основні права та свободи нац.меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами «Про мови», «Про нац.меншини». Рамкова конвенція про захист нац.меншин була ратифікована Верховна Рада України у грудні 1997 року. Відповідно до Конституції України, вона стала частиною нац. законодавства. Наступним кроком до запровадж.міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав нац.меншин має стати ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, законопроект якої вже поданий на розгляд до Верховної Ради України.Статті, присвячені захисту прав нацменшин, стали невід’ємними атрибутами усіх договорів про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, укладених Україною з державами-сусідами. Етнонаціональна політика

Національні меншини беруть активну участь у державотворчих процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії громадських організацій національних меншин з органами центральної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Українська держава активно сприяє задоволенню етнокультурних потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій, всебічному розвитку мови й освіти, аматорського та професійного мистецтва, охороні та збереженню пам'яток історії та культури, заснуванню періодичних видань.

Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). За даними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською, 12 - з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для п'яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах спецкласи.

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй".На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание", Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності.Держава організаційно й фінансово сприяє відзначенню днів культури національних меншин, пам'ятних дат, релігійних та обрядових свят. Щороку проводяться культурно-мистецькі акції: Форум національних культур "Усі ми діти твої, Україно!", Всеукраїнський фестиваль "Ми - українські", Міжнародний ромський фестиваль "Амала", численні обласні фестивалі румунської, угорської, польської, корейської, молдовської та грецької культур, що здобули визнання не лише в Україні, але й за її межами.Така державна політика у сфері національних меншин успішно сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспільства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу.

Побудова в Україні правової держави пов'язана, зокрема, з необхідністю урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні, оскільки її обов'язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот. Правовий статус національних меншин в Україні регулює Конституція України, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, прийняті на їх підставі інші законодавчі акти, а також міжнародні договори України.Згідно зі ст.11 Конституції України держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Відповідно до ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору.

Правовий статус (від лат. status - становище) - це сукупність прав і обов'язків фізичних та юридичних осіб. Під правовим статусом національних меншин в Україні розуміють гарантований державою, врегульований її законодавством стан громадян України, які не є за національністю українцями, що забезпечує рівність їх прав і свобод, можливість вільного користування своїми національними надбаннями в усіх галузях суспільних відносин.

Відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за самоусвідомлення та спільності між собою.

Актуальність даного питання в Україні характеризується наявністю конфліктних ситуацією з національними меншинами. Наприклад, татарським населенням в Криму.

В.П. Колісник визначає, що до складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено:

систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин;

систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною;

правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин;

державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку;

систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин;

цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей;

спеціальні фонди розвитку національних меншин.

11. Характеристика літератури кримських татар, її зв’язки з українською. Кримськотатарська література -це література кримс.татар, тюркського етносу, який заселяє в Україні в основному Кримський півострів. Мешкають також в Узбекистані, Румунії, Туреччині, Росії. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р. проживало 248,2 тис. кримських татар – другого (після українців) корінного народу України. Етнічна історія кримських татар охоплює період від середини ХІІІ ст. і поділяється на кілька етапів: - Монголо-татарський і золотоординський. - Кримського ханства, самостійного (1437 – 1478), залежного від Османської імперії (1478 – 1772), від Росії (1772 – 1783). - У складі Російської імперії, пізніше СРСР (1783 – 1944). Новий період в історії етносу розпочався від кінця 1970-х рр. – поступове повернення кримських татар в Україну та Крим (після примусової депортації народу в Середню Азію у травні 1944 р.). Кримськотатарська література розвивається кримськотат.мовою, що належить до кипчацької групи тюркських мов. З 1938 р. використовується кирилична графіка.

Зачинателем кримськотатарської літератури був Махмуд Киримли (нар. напр. ХІІ ст.). У 1223 р. написав великий поетичний твір “Повість про Юсуфа і Зулейху”, обсягом 1405 чотирирядкових строф. Кримсько-кипчацькою мовою у ХІV ст. творили Абдулмеджид Ефенді, Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсін. Найзначнішою постаттю в історії класичної кримськотатарської поезії був Бора Ґази Герай Хан Ґазаїй (1554 – 1607), доробком якого цікавилися І.Франко та А.Кримський. Джанмухамед (ХVІІ ст.) знаний як автор поеми “Тугайбей”, де оспівано похід українсько-кримського війська на Польщу у 1648 р., яким розпочалася національно-визвольна війна України.

Кримськотатарська література ХІХ – початку ХХ століття характеризується розквітом творчості Ісмаїла Гаспринського (1851-1914), проза якого увійшла до золотого фонду кримськотатарської літератури. У справі вивчення кримськотат. літ. багато зробили у ХХ ст. сходознавець Агатангел Кримський (його ґрунтовний нарис “Література кримських татар” опубліковано 1930 р). та П.Тичина, які досконало знали кримськотатарську мову і сприяли довоєнному виданню “Короткої антології кримськотат. поетів”. До укр. читача літ. кримських татар приходить у перекладах Володимира Коломійця, Степана Литвина, Миколи Мірошниченка, Петра Осадчука, Леоніда Талалая, Станіслава Тельнюка. Кримськотат. мовою Юнус Кандим переклав „Кавказ” Т.Шевченка (Сімферополь, 2000). У книзі „Далекий і близький Шевченко” (Сімферополь, 1999) вміщено ряд творів укр.класика у перекладі кримськотат.мовою Юнуса Кандима, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шаміля Алядіна, Юнуса Теміркаї та ін. У сфері українсько-кримськотатарських зв’язків активно працювали і працюють Олександр Губар, Микола Мірошниченко, Віктор Гуменюк, Валерій Басиров, Юнус Кандим. Сучасна кримськотат.літ. України представлена переважно поезією таких авторів, як: Юнус Теміркая (нар. 1915), Сеїтумер Емін (нар. 1921), Закір Куртнезір (нар. 1933), Аблязіз Велієв (нар. 1939), Шакір Селім (нар. 1942), Шукрі Аппаз (нар. 1951), Решид Меміш (нар. 1953), Айше Кокій (нар. 1956), Юнус Кандим (нар. 1959). Сучасну кримськотатарську прозу репрезентують новели і повісті Ервіна Умерова (нар. 1938).

Дата добавления: 2015-07-16