Поезія Василя Сидоренка. Його зв’язки з Буковиною.

Василь Сидоренко (1941-1995* – білоруський поет України. Навчався в Чернівецькому університеті. Опублікував збірку віршів “Яса” (1972*. Працював у галузі українсько-білоруського перекладу. Друкувався в українській періодиці, зокрема в газеті “Літературна Україна”, де свого часу працював. Сидоренко В. Яса: Поезії / Авториз. пер. з біл. – К.: Молодь, 1972. – 56 с. Сидоренко В. “З доріг, що судилися...”; “Шугає вітер жовтими покосами...”; Косовиця; “Риплять вози на лузі...”; “Розмови наші спішні мов на гріх...”; “Рожевії сни прокидаються білими...”; “Люди пташки купують...”: [Вірші] / Пер. з біл. Д.Онковича, Л.Череватенка, В.Забаштанського, Б.Демківа, Р.Лубківського, П.Засенка // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 48–61. Сидоренко В. Вясна: [Вірш] // Рад. Буковина. – 1966. – 8 черв.

Сидоренко В. Буковині; Дома: [Вірші] // Рад. Буковина. – 1968. – 30 черв.

Сидоренко В. Вітчизна; Буковина: [Вірші] // Рад. Буковина. – 1972. – 9 лип.

23. Сучасні білоруськомовні поети України: Михайло Казаков, Майя Львович.Майя Львович (нар. 1933* – поетеса, перекладачка з мов білоруської, чеської, сербської, ідиш. Член НСПУ. Авторка збірки віршів “Земле моя” (1985*. Пише білоруською та українською мовами. Живе у Харкові. Львович М. “Живу лихим передчуттям...”; “Щоб і не приснилося...”; “У північнії далі, у північнії далі...”; “Чорнобильська ніч...”; “Очеретина...Коли під водою”; “Чому не пишеш ти, що в Мєнську вже не сніг...”; “Усе кваплюся, усе кваплюся...”; “Коли це нарешті збулося...”; “Твого тут слова тягнуться ростки...”; “Уже нема нікого в мене більш...”: [Вірші] / Пер.з біл. авт. // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 32–47. Львович М. У зозульчинім у борку: Вірші. – К.: ГСРЛМНМ України, 2002. – 168 с.Народилася М. Львович в 1933 р. в Одесі, була в евакуаціі в Казахстані, де вперше близь-ко зіткнулася з укршнською мовою, полюбила и як рідну. 3 евакуаціі повер-нулася до Харкова, у кінці 40-х років почала писати вірші укршнською мовою. Перекладала беларуських авторів: прозу Я. Бриля, У. Колесника, А. Адамовича, переклала ледь не всю беларуську поезію, починаючи від Янки Купали та Максима Богдановича i до наймолодших сучаснйків. Як орйгі-нальний беларуський автор почала виступати у 80-х роках. У руслі пошуків духовной Батьківіцйнй вибудовуеться своя система цінностей, п носіі. Одне з таких концептуальних понять — образ ідеального "літвака". Ця ідеальна Батьківшйна, ідеальна "Літва"— це водночас Беларусь i УкраТна. Мова для авторки в однаковій мірі засіб (само) вйраження i пізнання. Мова— стежка до духовного Срусалиму. Дві стежки пробіга-ють паралельно, вони однакові i різні, як однакові i різні іхні етико-есте-тйчні вймірй. Звідсй органічна потреба духу в обох вймірах. На певному етапі творчоТ еволюціі М. Львович не мислить сво'іх поетичних текстів в одномовному варіанті. Вони виникають i лягають на папір відразу в дво-мовному вйраженні: беларуському та украінському. Двомовності такого порядку в украінській літературі не траплялося, навряд чи i в світовій літературі можна відшукатй щось подібне. Це явище по-своему цікаве як об'ект псйхологічного, соціокультурологічного та філологічного до-слідження. Мова, ii доля, визначае не лише тематику, а весь образно -семантичний лад поезіі М. Львович. У час тотальноі стандартйзаціТ, нама-гання звести всі засоби вираження до одновймірноі інформаціі, набувае особлйвоі ваги i значения той масштабний мовний експеримент, у який ви-ростае двомовна поетична творчість М. Львович.

Михайло Казаков (нар. 1938* – білоруський поет України. Член НСПУ. Автор збірок віршів “Чумацький шлях” (1969*, “Сім криниць” (1976*, “Рідні небокраї” (1982*, “Вічне джерело” (1988*, “Вінок волошковий” (1992*. Живе у Криму. Твори Казаков М. Вишневий вітер; Чумацький шлях; “Вже давно я живу біля моря...”; Хвиля; Кримські сосни; Висота; “Замети білі, як ведмеді...”; “А річка сонцем пересипана...”; Вінок волошковий; “В лабіринті...”; Спрага; Пісня: [Вірші] / Пер. з біл. Д.Кононенка, Л.Татаренка, О.Матійка, О.Довгого // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 12–31

24. Загальна характеристика російської літератури.

Це література російського народу, який становить основну частину населення Російської Федерації, але його представники живуть і в США, Канаді, Бразилії, Франції, Румунії, Польщі та інших країнах. У народність росіяни склалися у ХІV - ХV ст., в націю – у другій половині ХІХ ст. З кін. XV ст. на означення країни побутує назва Московія (Московитія, Московщина*, а з початку ХVIII ст. – усталилася офіційна назва Росія. На основі Російської централізованої держави склалася Російська імперія, яка існувала від 1721 до 1917 р. До 1990-х рр. Російська Федерація (РРФСР* була складовою частиною СРСР. Російська література твориться російською мовою, яка належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Становлення російської літератури розпочалося з кінця XV ст. На поч. XVII ст. з’явилися літературно-художні твори Івана Катирєва-Ростовського, у 1670-х рр. – “Житіє” Аввакума. У XVIII ст. розвивалась громадянсько-політична поезія і соціальна сатира, публіцистична проповідь. Велике значення для розвитку російської літератури мала творчість Василя Тредіаковського, Михайла Ломоносова, Дениса Фонвізіна, Гаврила Державіна, Миколи Карамзіна, Олександра Радищева.

Родоначальником нової російської літератури став Олександр Пушкін (1799-1837*, продовжувачем його традицій – Михайло Лермонтов (1814-1841*. У другій пол. ХІХ ст. з видатними реалістичними романами виступили Федір Достоєвський, Іван Тургенєв, Іван Гончаров, із сатирою – Михайло Салтиков-Щедрін. Визначним явищем була творчість Льва Толстого (1828-1910*, Антона Чехова (1860-1904*. На поч. ХХ ст. російська література поповнилась іменами Олександра Блока, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна та ін.

З Україною були пов’язані походженням і творчістю російські письменники Костянтин Рилєєв, Микола Гоголь, Олексій Жемчужников, Микола Некрасов, Микола Лєсков, Всеволод Гаршин, Антон Чехов, Семен Надсон, Іван Бунін, Михайло Арцибашев, Анна Ахматова.

У літературний процес в Україні внесли помітний вклад російські письменники Микола Ушаков (1899-1973*, Леонід Вишеславський (1914-2002*, Борис Чичибабін (1923-1994*, Борис Палійчук (1913-1995*, Микола Дубов (1910-1983* та ін.

Творення російської літератури на Буковині започаткувалося у 1950-ті рр. Вона представлена прозою Георгія Синельникова (1898-1989*, поезією Йосипа Курлата (нар. 1927*, Леонарда Кондрашенка (1930-2002*, Миколи Палагути (1930-1988*, Валерія Фоменка (1951-1992*, Віталія Демченка (нар.1937* та Людмили Ільїної (нар. 1954*.

25. Огляд російськомовної літератури України, зокрема і Буковини.

Російськомовна література України — література написана російською мовою українськими письменниками. На території України народилось багато російськомовних письменників, яких найчастіше відносять до авторів російської літератури До кінця 19 століття значна частина літературних творів українських письменників були написані не українською мовою, а латиною, польською та російською. В 19 столітті одним із важливих російськомовних письменніків українського походження був Микола Гоголь, який у своїх творах використовув українські теми. Російською мовою були написані також деякі твори Тарас Шевченка, Пантелеймона Куліша, Григорiя Квiтки-Основ'яненко, Миколи Костомарова та Марка Вовчка.

Народжені в Україні письменники відіграли важливу роль у російському авангардизмі початку 20 століття. Це зокрема стосується футуристів (Давид Бурлюк, Микола Бурлюк, Божидар). За часів СРСР відомі українські поети Борис Чичибабін, Микола Ушаков, Леонід Кисельов та Леонід Вишеславський писали російською мовою.В незалежній Україні низка письменників пишуть російською мовою. До найвідоміших належить Андрій Курков, твори якого були перекладені багатьма іноземними мовами. Олександр Кабанов, головний редактор російськомовного культурного журналу та порталу «ШО», пише вірші російською мовою. Відомою сучасною поетесою з Харкова є Анастасія Афанасьєва. Драматургію російською мовою пише Максим Курочкін. Письменники-фантасти Марина та Сергій Дяченки, Андрій Валентинов, Яна Дубинянська, Генрі Лайон Олді (псевдонім творчого тандему Дмитра Громова та Олега Ладиженського), Олександр Зорич, Юрій Нікітін, Андрій Дашков та Володимир Арєнєв з України пишуть російською мовою.За кращі твори українських письменників російською мовою Національною спілкою письменників надається Гоголівська премія. Деякі українські російськомовні письменники стали відомими в Росії (Володимир Нестеренко).В Україні існує літературне угрупування СТАН, значна кількість письменників у якому російськомовні.

Періодичні літературні видання З 1927 року в Україні видається журнал російськомовних письменників, який з 1963 року має назву «Радуга». Нещодавно з'явилася електронна версія журналу.[1] Журнал «Радуга» в 2010 році започаткував щорічний літературний конкурс молодих російськомовних письменників «Активація Слова».

З 2000 року в Харкові видається часопис ©оюз Писателей.

Вишеславський і Україна Леонід Вишеславський народився в Миколаєві, в російськомовній родині; писав вірші та прозу російською мовою. Але „Українська сповідь”, його остання в житті книжка, — це свідчення особливої самоіндефікації з Україною, з її народом, історією, культурою, врешті — з її мовою, якою, слід зазначити, Леонід Вишеславський володів досконало. Його вірші, написані українською, сприймаються як органічні в художній системі поета, відповідають стилю його мислення. Рішення надрукувати книжку українською мовою можна пояснити тим, що поет щиро сприйняв незалежність України, великі сподівання покладав на Рух, про що свідчать записи в його щоденнику.Варто зазначити, що вірші українською мовою Вишеславський почав писати, як засвідчує архів поета, задовго до проголошення Україною незалежності — у 70-х роках, дуже драматичних для української культури, яка зазнавала тоді величезних утисків із боку радянської влади.Вже сама назва книжки — „Українська сповідь” — розкриває її загальний задум і зміст. Поезія і проза тут невіддільні одна від одної. При цьому проза часто підпорядкована, хоча й назвати її „другорядною” в загальній структурі книжки не можна: по суті прозові вкраплення — це майже завжди прямі звернення до читача. І тому вони ліричні, суб’єктивні, сповідальні. Це — продовження віршів або коментар до них. Те, що умовно можна було б назвати короткими оповіданнями, — насправді не що інше, як епізоди із життя поета, які в дитячі та юнацькі роки справили на нього незабутнє враження.Тобто композиційно й за структурою весь текст підпорядковано загальному задуму.„Українська сповідь” — це повернення до витоків власного життя, до його основ, до першоджерел усієї творчості поета Леоніда Вишеславського — від раннього дитинства, крізь роки зростання й змужіння, крізь випробування любові й пізнання життя, крізь пошуки сенсу буття...Л. Вишеславський, як уже зазначалося, народився в російськомовній родині, тож закономірно, що сформувався він як поет російськомовний. Однак зростав він і виховувався на українській землі, тому з повним правом міг написати: Україна, де сонце і морок,де жита від села до села,кров’ю, працею, голодомором і дитинства чаруючим колом, наче Всесвіт, крізь мене пройшла.Хуртовим, скаженіючим злетомйшов за роком розбурханий рік...Називавсь я радянським поетом,називавсь я російським поетом, та назвавсь українським навік!

Все це дає підстави розглядати лірику Л.Вишеславського, створену російською (а таких творів абсолютна більшість), як особливий феномен в українському культурному середовищі: поет міг дати своєму твору, написаному російською, українську назву „Мова”, у вірші „Счастье” замість російського „арбуз”, писав „кавун”. Він ніколи не говорив „сельский дом”, лише „сельская хата”. І таких прикладів можна навести багато. Лірика Л.Вишеславського була „філософічною”, але ніколи „метафізичною”. Він був ліриком, як говорив колись М.Асєєв „по самой строчечной сути”, але його ліризм існував не в замкненому внутрішньому світі, а був відкритий у Всесвіт.

26. Леонід Вишеславський – російський поет України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Поет, перекладач і літературознавець

Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаїв. У 1938 р. закінчив Київський університет. У першій збірці «Здравствуй, солнце!» (1938) визначились елементи художньої програми письменника, реалізованої в його подальшій творчості.Збірка «Чайка» (1946) містила найкращі вірші фронтових років. У поезіях повоєнного часу (у збірках «Подвиг мечтателей», 1949; «Молодость мира», 1951; «Песня с Днепра», 1951; «Родство», 1955; «Простор», 1956; «Единство земли», 1958; «Щедрость», 1960) відтворено трудовий ентузіазм людей праці, уславлюється дружба між народами.У книжках «Звездные сонеты» (1962), «Садовник», «Грунт» (1973), «Сковородинскийкруг» (1980), «Снежная весна» (1981), «Близкая звезда» (1983) та інших основну увагу зосереджено на сучасності, задумах та звершеннях людей, філософських проблемах доби.Постійне проживання в Україні великою мірою визначає тематику, образну будову та стиль поезії Л. Вишеславського. У його творах поєднуються традиції українського пісенного фольклору та поетичної класики з високою культурою російського класичного вірша. Поезії Л. Вишеславського притаманні вміння перевести науковий факт у художній образ, увага до скупої і точно вибраної деталі, особлива асоціативність, вишукана ритміка.Л. Вишеславський — автор творів для дітей (книжки «Рассказы офицера», 1947; «Піонерська таємниця», 1950; «Марусин букет», 1953). Його перу належать літературознавчі розвідки про творчість В. Маяковського, статті з питань сучасного літературного процесу, передмови до збірок молодих поетів, рецензії.За двотомник віршів «Основа» та збірку «Стихотворения» (обидві 1974) був удостоєний премій П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1975).Перекладав російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна-черниця», «Царі», «Псалми Давидові» та ін.); М. Старицького («Дивлюсь на тебе і милуюся...» та ін.); сонети І. Франка, Лесі Українки, поезії М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини.Українською мовою твори Л. Вишеславського перекладали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра та інші поети.У 1984 р. удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Близкая звезда».

Помер 26 грудня 2002 р. До свого дев’яносторіччя Поет не дожив трохи більше року. Загинув. За донині «нез’ясованих обставин».

У віршах поет розповідає про себе. Про те, що народився в будинку діда, протоієрея Харлампія Івановича Платонова на Інгульській слобідці, про церкву Святої Марії Магдалини, в якій служив дід, про слобідські вулиці, про те, як випилювали на Інгулі взимку кришталеві квадрати льоду...Дорога тягнеться сотні кілометрів. Неодноразово бере до рук мікрофон Леонід Миколайович, і ми немов бачимо той одноповерховий будинок при церкві над Інгулом і слухаємо ліричні рядки його віршів:Стою над тихой, медленной водою на глинистом, изрытом берегу.И от картин, встающих надо мною, глаз отвести, как в детстве, не могу… Це — з «Колыбели». Далі звучать «Ингульская слободка», «На раннем рассвете», «День рождения», «Шелковица», «Колокола» й ще десятки автобіографічних рядків.

Сижу на Советской (бывшей Соборной) Под тентом кафе, На веранде узорной. И дивное что-то мерещится мне, Хоть я и не выпил ни грамма:

Идет гимназистка по той стороне.Передничек. Бант. Моя мама…

Через двадцять років останню книжку, що вийшла 2000 року, поет назве — «Мой век». І там, і тут — філософський смисл вічних істин. Мой век… Он не был добр и тих, в нем — гром свои отмерил тропы, в нем для меня — две мирових и две имперских катастрофы. В нем — боль кровоточащих ран,

свет, не пробившийся сквозь тучи, и тот чудовищный обман, который возвышал и — мучил. И все же я благодарю, что мне дозволила природа

на склоне лет узреть зарю, Зарю Двухтысячного Года!

27. Тема України у віршах Бориса Чичибабіна. Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом Полушин (9 січня 1923, Кременчук -15 грудня 1994, Харків)-український російськомовний поет. Більшу частину життя поет прожив у Харкові. Унікальність творчої манери Чичибабіна визначається гармонійним поєднанням істинного демократизму з високою культурою вірша, ясності «змісту»-з витонченістю «форми», яка, однак, ніколи не ускладнює сприйняття його поезій. Б.О. Чичибабін виховувався в сім'ї офіцера. До 1930 р. родина проживала в Кіровограді, потім у селищі Рогань під Харковом, де Борис пішов до школи. У 1935 Полушини переїхали на батьківщину Рєпіна-в Чугуїв. Борис навчався у Чугуївській 1-й школі з 5-го по 10-й клас. Тут він уже постійно відвідував літературний гурток, публікував свої вірші в шкільній і навіть міській газеті під псевдонімом Борис-рифмач. Після закінчення школи Борис вступив на історичний факультет Харківського університету. Але війна перервала його навчання. У листопаді 1942 р. Бориса Полушина призвали в армію. Після війни Борис вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за найближчою йому спеціальністю філолога. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту. Річ у тому, що він продовжував писати вірші — і під час військової служби, і в університеті. Написане -«видавав»: розрізав шкільні зошити, перетворюючи їх на книжечки, і давав читати багатьом студентам. Тоді ж Полушин і став підписуватися прізвищем матері — Чичибабін. У червні 1946 р. Чичибабіна було заарештовано і засуджено за антирадянську агітацію. Імовірно, причиною арешту були вірші — крамольна скомороша приспівка з рефреном «Мать моя посадница».Під час слідства в Бутирській в'язниці Чичибабін написав «Червоні помідори», що стали його візитною карткою і майже настільки ж знамениту «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики». Після майже дворічного (з червня 1946 по березень 1948 року) слідства (Луб'янка, Бутирська і Лефортовська в'язниці) Чичибабіна було направлено для відбування п'ятирічного строку в Вятлаг Кіровської області.До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951 р. З 1953 р. працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною. З 1956 по 1962 рр. Чичибабін поступово заводить ряд знайомств в середовищі місцевої інтелігенції, в тому числі — літературної. Тоді ж знайомиться з колишніми харків'янами Борисом Слуцьким, Г. Левіним. У 1958 році з'являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії, утворюється щось на зразок літературних «середовищ». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських виданнях. У ці післятабірні роки намічаються основні теми поезії Чичибабіна. Це перш за все громадянська лірика, «новий Радищев — гнів і печаль» якого викликають «державні хами», як у вірші 1959 р. «Клянуся на прапорі веселому» («Не помер Сталін»). До неї примикає рідкісна в післявоєнній поезії тема співчуття пригнобленим народам повоєнної радянської імперії — кримським татарам, євреям, «потоптаній вільності» Прибалтики — і солідарності з ними («Кримські прогулянки», «єврейському народу»). Ці мотиви поєднуються у Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим («Рідна мова»), а також з синівською ніжністю до рідної України. У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв'язку. У 1966 році на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені Цвєтаєвій та Пастернаку. У житті Чичибабіна починається важкий період. До проблем з літературною долею додаються сімейні негаразди. У 1967 році поет перебуває в сильній депресії, про що свідчить вірш «Зніми з мене втому, мати смерть»,"Відходить у ніч мій траурний трамвай".Але восени того самого року він зустрічає закохану в поезію шанувальницю його таланту Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю. Кінець 60-х — початок 70-х років ознаменували собою фундаментальний перелом в житті, творчості і світогляді Чичибабіна. З одного боку — здобуте нарешті особисте щастя, а з ним і новий творчий злет, поява нових друзів, серед яких -Олександр Галич, Фелікс Кривін, відомий дитячий письменник А. Шаров, український письменник і правозахисник Руденко М., філософ Г. Померанц і поет З. Міркіна. З іншого боку — жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім і зовсім заборонені. На початку 1968 року в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Чичибабіна — «Пливе Аврора». У 1974 р. поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього може бути заведено справу.Настала пора п'ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна. Він продовжував писати-для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Публікації, дуже рідкісні, з'являлися тільки за кордоном. Найповніша з'явилася в російському журналі «Глагол» в 1977 р. (США, видавництво «Ардіс»).У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників (зі збереженням стажу), причому роблять це ті самі люди, які його й виключали. Він багато друкується.13 грудня 1987 р. Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів. Успіх колосальний. Зал двічі встає, аплодуючи.

Як у житті, так і в творчості Чичибабіна вирізняли відданість і вірність.

Помер Борис Чичибабін в грудні 1994 року, менш ніж місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований на 2-му кладовищі Харкова.

Дата добавления: 2015-07-16