Огляд історії кримськотатарського народу.

Кримські татари-народ, що історично сформувався в Криму. Розмовляють кримськотатарською мовою, яка належить до тюркської групи алтайської мовної сім'ї.Проживають в основному в Криму (близько 260 тис.) та прилеглих районах континентальної України, а також у Туреччині, Узбекистані (близько 150 тис.), Румунії (24 тис.), Болгарії (3 тис.), Росії (переважно Краснодарський край). За даними місцевих кримськотатарських організацій кримськотатарська діаспора в Туреччині налічує сотні тисяч осіб, однак точні дані її чисельності відсутні, оскільки в Туреччині не публікуються дані про національний склад населення країни. Загальна кількість жителів, чиї предки в різний час іммігрували в країну з Криму, оцінюється в Туреччині в 4-6 млн., однак більша частина цих людей асимілювалася і вважає себе не кримськими татарами, а турками кримського походження.Переважна більшість кримських татар — мусульмани-сунніти, належать до ханафітського мазхабу.Кримські татари сформувалися як народ у Криму і вважають себе нащадками різноманітних народів, що приходили до Криму в різні історичні епохи. Основні етнічні групи, що населяли в різні часи Крим і взяли участь у формуванні кримськотатарського народу — це таври, скіфи, сармати, алани, греки, готи, римляни, хозари, печеніги, італійці, черкеси, турки. Дуже важлива роль в етногенезі кримських татар належить західним кипчакам, що відомі у Київській Русі під назвою половці, а в західній Європі під назвою кумани або комани. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ проходила протягом століть. З'єднуючими засадами в цьому процесі були спільність території, тюркська мова та ісламська релігія.Остаточно процес формування народу завершився в період Кримського Ханства. Держава кримських татар — Кримське Ханство існувала з 1441 по 1783 рр. Протягом більшої частини своєї історії воно перебувало у залежності від Османської Імперії та було її союзником. Правлячою династією в Криму був рід Ґераїв, який заснував перший хан Криму Хаджі I Ґерай. Доба Кримського Ханства — це період розквіту кримськотатарської культури, мистецтва та літератури. Класик кримськотатарської поезії тієї доби — Ашик Умер. Серед інших поетів особливо відомі Махмуд Киримли та хан Гази II Ґерай Бора. Головна з архітектурних пам'яток того часу, що збереглися — ханський палац у столиці середньовічного Криму — Бахчисараї.У 1783 році внаслідок перемоги Росії над Османською Імперією Крим був спочатку окупований, а потім анексований Росією. Це було початком доби в історії кримських татар, яку вони називають «Чорне століття». Гноблення з боку російської адміністрації та експропріації землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської Імперії. Саме їхні нащадки зараз складають кримськотатарську діаспору у Туреччині, Болгарії та Румунії.

Дві головні хвилі еміграції припали на 1790-ті та 1850-ті роки. Це стало причиною занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Саме в цей час Крим залишила більша частина кримськотатарської еліти. Поруч із цим ішла колонізація Криму за рахунок залучення російським урядом переселенців з теренів метрополії. Все це призвело до того, що з мільйона кримських татар, які мешкали в Криму на момент анексії його Росією, наприкінці XIX століття залишилося менше 200 тис., що становило близько чверті всього кримського населення.

Кримськотатарське відродження пов'язане з ім'ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. Гаспринський почав видавати першу кримськотатарську газету «Терджіман» («Перекладач»), яка незабаром стала відомою далеко за межами Криму. Він також розробив нову методику шкільної освіти, завдяки чому сформувалася нова генерація кримськотатарської інтелігенції.

У 1941 році Крим опинився під владою гітлерівців, які розв'язали терор проти мирного населення, а 1944 став роком головної трагедії у кримськотатарської історії. 18 травня 1944 року за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму. Трагедія отримала назву Сюрґюн (від крим. Sürgün — вигнанець). У злочині були задіяні 32000 енкаведистів. Загалом депортовано 193865 кримців, зокрема 151136 — до Узбецької РСР, 8597 — до Марійської АРСР, 4286 — до Казахської РСР, решта — до різних областей РРФСР.

Із травня по листопад 10105 кримських татар померли від голоду в Узбекистані (7% депортованих до Узбецької РСР). Близько 30000 (20%) вигнанців померли протягом півтора років за даними НКВС, за інформацією кримськотатарських активістів — 46% депортованих.

Кримські активісти закликають до визнання Сюрґюну геноцидом кримських татар.

На відміну від інших депортованих у 1944 року народів, що їх було повернено на батьківщину після XX з'їзду КПРС у 1956 році, кримським татарам було заборонено переїздити до Криму до 1989 р. З 1960-х років у місцях, де мешкали депортовані кримські татари в Узбекистані, зародився та почав набирати силу національний рух за право повернення народу до Криму. Активну боротьбу за право повернення кримськотатарського народу вели Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Петро Григоренко та багато інших.

Масове повернення почалося у 1989 році, і сьогодні в Криму мешкає близько 270 тис. кримських татар, що становить 13% від загального населення. Найголовніші проблеми кримських татар сьогодні — це масове безробіття (рівень якого серед кримських татар набагато вищий, ніж середній рівень по Криму), проблеми з землею та розвитком інфраструктури, відбудованих з часу репатріації, кримськотатарських селищ.

У 1991 році був скликаний другий Курултай і створена система національного самоврядування кримських татар. Кожні п'ять років проходять вибори нового Курултаю (національного парламенту), в яких бере участь усе доросле кримськотатарське населення. Курултай формує виконавчий орган — Меджліс кримськотатарського народу (щось на кшталт національного уряду). З 1991 року незмінним головою Меджлісу є Мустафа Джемілєв.

13. Аг.Кр.як дослідник кримськотатарської літератури. А.Юхимович Кр. (3 січня (15 січня) 1871-25 січня 1942)-укр.історик, письменник і перекладач кримськотат.походження, один з організаторів Академії Наук України (1918). Літературний псевдонім А. Хванько. А.Кр. з пошаною ставився до батьківщини своїх предків. Чи не в єдиному огляді кримсько-тат. літ. у 1930 році він напише: «Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року, здавна знайомий був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомства з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб’єктивності, не міг чогось недооцінити». У А. Кр. були близькі знайомства з багатьма вченими Сходу: зі співробітником Гаспринського Ісмаїлом Лемановим, татарином Османом Акчокраклі, який видав український переклад поеми про походи Богдана Хмельницького у 1648 році, складеної Джанмухамедом, зятем Туган-бея. Часто спілкувався з кримським вченим, поетом Бекіром Чобанзаде; з поетом Абдуллою Лятіфзаде; ісламістом Якубом Кемалем. Майже всіх цих діячів культури і науки в трагічні часи 1934-37 років було знищено.Праця А. Кр. "Література кримських татар" ще тривалий час належала до розряду забутих: надрукована один-єдиний раз у малотиражному науковому збірнику 1930 року "Студії з Криму. І - ІХ" і невдовзі забороненому, - розвідка не ввійшла навіть до поважного зібрання творів письменника і вченого 1972 - 1973 років. Працю (друге видання 2003 року) попереджено ґрунтовною вступною статтею (також тримовною) професора Олександра Губаря "Трагедія вченого з світовим ім'ям". У ній знаходимо чимало принципово нового в трактуванні й життя, і наукової творчості А. Кр. Нарис, над яким А. Кр.працював майже сорок років - від 1889-го до кінця 20-х років XX ст., написаний, за словами дослідника, "рукою енциклопедично ерудованого вченого з великою наснагою. У ньому науково аргументовано проходить думка, що кримські татари - народ давньої культури, її талановитий творець, творець естетично неповторної худ.літ-ри. За науковою глибиною розробки актуальної проблематики, концептуальністю, широтою залучених матеріалів нарис став досягненням у літ-встві". Як цілком логічний сприймається і загальний висновок О. І. Губаря: "Нині із повною підставою можна сказати: кримські татари мають право ввести ім'я А. Кр., як ім'я велике, у свою власну історію культури".Нарис "Літ.кримс.татар" завершувався у збірнику 1930 року додатком "Невеличка антологія з кримськотат. поетів", куди ввійшли твори як ханських часів, так і новіших, аж до перших десятиріч XX століття, перекладені в основному Османом Акчокракли й відредаговані А. Кр. О. І. Губар зберіг цей додаток, завдяки чому пересвідчуємося, що то - предтеча таких солідних нинішніх видань, як "Окрушина сонця: Антологія кримськотатарської поезії ХІІІ - ХХ століть (Київ, 2003).

14. «Дідусь кримськотатарської нації» Ісмаїл Гаспринський. Його внесок у культуру свого народу. Ісмаї́л Гаспри́нський (21(8) березня 1851, Улу-Сала-24(11)вересня1914,Бахчисарай)-кримськотат. просвітитель,письм., педагог, культурний та громадсько-політичний діяч. І.Г.був відомий як пропагандист сучасних ідей серед кримських татар, модернізатор їх традиційної ісламської культури, якого кримські татари називають „дідусем нації”. Засновник перших періодичних кримськотатарських видань, автор нової методики початкової освіти, підручника рідної мови, азбуки. Літературна спадщина І.Гаспринського – це повісті і романи „Сонце зійшло”, „Молла Аббас”, „Сто років потому”, „2000-й рік”, оповідання „Дівчина-левиця” та ін. Автор кількох тисяч публіцистичних статей; політичних і філософських творів. Похований у м. Бахчисарай.

15. Сучасна кримськотатарська поезія (Юнус Теміркая, Сеїтумер Емін, Айше Кокій, Юнус Кандим). Це літ.кримських татар, тюркського етносу, який заселяє в Україні в основному Кримський півострів. Кримськот. літ. розвивається кримськот. мовою, що належить до кипчацької групи тюркських мов. З 1938 р. використовується кирилична графіка. Зачинателем кримськотатарської літератури був Махмуд Киримли. У 1223 р. написав великий поетичний твір “Повість про Юсуфа і Зулейху”, обсягом 1405 чотирирядкових строф. Кримсько-кипчацькою мовою у ХІV ст. творили Абдулмеджид Ефенді, Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсін. Найзначнішою постаттю в історії класичної кримськотат.поезії був Бора Ґази Герай Хан Ґазаїй (1554 – 1607*, доробком якого цікавилися І.Франко та А.Кримський. Джанмухамед (ХVІІ ст.* знаний як автор поеми “Тугайбей”, де оспівано похід укр-кримськ. війська на Польщу у 1648 р., яким розпочалася нац.-визв.війна України.До укр.читача література кримських татар приходить у перекладах Володимира Коломійця, Степана Литвина, Миколи Мірошниченка, Петра Осадчука, Леоніда Талалая, Станіслава Тельнюка. Кримськотат.мовою Юнус Кандим переклав „Кавказ” Т.Шевченка.У книзі „Далекий і близький Шевченко” вміщено ряд творів укр.класика у перекладі кримськотат.мовою Юнуса Кандима, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шаміля Алядіна, Юнуса Теміркаї та ін. У сфері укр-кримськотат. зв’язків активно працювали і працюють Олександр Губар, Микола Мірошниченко, Віктор Гуменюк, Валерій Басиров, Юнус Кандим. Сучасна кримськотатарська література України представлена переважно поезією таких авторів, як: Юнус Теміркая (нар. 1915*, Сеїтумер Емін (нар. 1921*, Закір Куртнезір (нар. 1933*, Аблязіз Велієв (нар. 1939*, Шакір Селім (нар. 1942*, Шукрі Аппаз (нар. 1951*, Решид Меміш (нар. 1953*, Айше Кокій (нар. 1956*, Юнус Кандим (нар. 1959*. Сучасну кримськотат.прозу репрезентують новели і повісті Ервіна Умерова (нар. 1938) ЮНУС ТЕМІРКАЯ (нар. 1915)-кримськотат.поет. Член НСПУ.Видав поетичні збірки „Досвіткова свіжість” (1970*, „Гірське джерело” (1972*, „Світанки” (1976*, „Пісні безсонних ночей” (1986*, віршовану повість “Амет-хан” (1980*. У 2001 р. у Києві вийшла двомовна збірка „Світло над дорогою”. Написав вірш „Тарасові Шевченку”, переклав на кримськотат.мову поезію Т.Шевченка „Бували войни й військовії свари”. Живе у Сімферополі. СЕЇТУМЕР ЕМІН (нар. 1921)-кримськотат.письменник. Автор 19 книжок поезії і прози: „Білі квіти” (1968*, „Вогненні дні” (1969*, „Дорога” (1980*, „Голоси” (1983* та ін. Заслужений працівник культури України. Живе у Сімферополі. АЙШЕ КОКІЙ (нар. 1956)кримськотат.поетеса. Член НСПУ. Авторка збірки поезій „Доля моя” (1988*, упорядник “Хрестоматії кримськотат.літ.” для 9-10 класів загальноосвіт.школи. Живе у Сімферополі. ЮНУС КАНДИМ (нар. 1959* – кримськотат. поет, перекладач-україніст, публіцист, заслужений діяч мистецтв України. Член НСПУ. Автор збірок поезій „Ти скидаєшся на море” (1988*, „Жовта мить” (1997*, монографії про Н.Челебіджихана. Переклав кримськотат.твори Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Сосюри, Ю.Мушкетика, П.Мовчана, І.Іова та ін. Один з упорядників антології кримськот. поезії “Окрушина сонця” (2003*. Живе у Сімферополі.

Юнус Кандим і український поет, перекладач Микола Мірошниченко. Їхнє спільне двомовне видання "Кунештен бир парча - Окрушина сонця". Це не просто поетична збірка, а панорама кримськотатарської поезії за вісім століть.В антології "Окрушина сонця" зібрано найкращі зразки поезії. Вперше так масштабно показано літературу, від якої до сьогодні дійшли безцінні окрушини. За словами Юнуса книга розрахована, в першу чергу, на українського читача. Зараз відбувається інтеграція кримськотатарського народу в українське суспільство, тому ми хотіли показати частинки кримськотатарської поезії за вісім століть, донести їх до свідомості українських читачів. Щоб вони мали уяву про народ, з яким будують нову незалежну Україну. Ідея кримськотатарської антології виникла у вересні 2001 року. Тоді я їхав у Ригу на "3-й Круглий стіл поетів Європи". І я висловив своєму київському другу М. Мірошниченку думку, що давно не давала мені спокою: "Миколо, кримські татари, особливо молодь, володіють українською мовою краще, ніж я. Вони читають в оригіналі Степана Руданського, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка. Але й український читач потребує саме кримськотатарської поезії". Коли я повернувся до Києва, приблизно 12 - 13 вересня, то дізнався від Миколи, що нас двох вже чекають у видавництві. Тобто я зрозумів, що через деякий час Україна побачить панораму кримськотатарської поезії, якої досі ще не було. І почалась плідна напружена праця з перекладачами, редакторами Головної спеціалізованої редакції літератури мовами національних меншин України.Перший схвальний відгук надрукувала газета "Голос України": "Книга справляє враження дуже потужної, майже шокуючої мистецької події - бо рідко буває, щоб читач відкрив для себе не якогось одного поета, а цілий поетичний материк з кількома десятками яскравих імен". Юнус ТЕМІРКАЯПОКЛИК СОНЦЯНастане ранок.Над землеюЧервоне сонцезійде вмить -І вогнянистою змієюВ долині річказаблищить.І над полями, над лугамиВ зеніт покотиться зоря, І золотистими рукамиОбніме гори і моря.Птахи пробудятьсяй натхненноМоїм літамвестимуть лік...Їм сонце шлеблагословенняНа день прийдешній і навік.І на землі, і в піднебессі -О, неповторная пора! -Шле сонце свій вогонь чудесний, Усім жадаючи добра!..О люди! Живучи на світі,

Ми пам'ятаймо повсякчас, Що щедрість сонячного світла Живе у кожному із нас. Переклад Данила КОНОНЕНКА.

Як і на всьому Сході, середні віки породили цілу плеяду видатних кримських поетів. Відомий історик Ф.Хартахай пише: «У кримських татар поезія була дуже популярною, з цієї причини в них було багато поетів». Починаючи з XIV століття безліч поетів працювали дуже плідно, про що свідчить цілий ряд праць. Найвідоміші з них: Абдул Меджіт Ефенді, Усеін Кефевій, Менглі Гірей (XV ст.), Бора Гази, Раммель Ходжа (XVI), Ашик Умер, Мустафа Джевхерій, Лейла Бікеч, Ашик Аріф, Джанмухаммед, Едіп Ефенді (XVII ст.) та інші.

Велику, подвижницьку роботу здійснив і Юнус Кандим. Він переклав поеми Т. Шевченка “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, вірш “Розрита могила”. “Читаючи Т. Шевченка, близько стикаєшся з радощами і болями не тільки самого поета, а й кожного українця. Не тільки українця, а й кожного татарина. Усмішка на обличчі і біль у серці не можуть бути українськими чи кримськотатарськими. Почитайте Шевченка і ви переконаєтесь у цьому”, — щиро зізнавався Юнус Кандим. “Моя найзаповітніша мрія — перекласти кримськотатарською поему “Сон”, написану, за словами Олеся Гончара, “з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії”, — ділився він своїми творчими задумами. Але, на жаль, дуже рано він пішов за вічну межу і планам, звісно ж, не судилось бути здійсненими.

Є у цій прекрасній книзі і переклад вірша Т. Шевченка “Бували войни й військовії свари…” одного з найстаріших, на жаль уже теж покійного поета, Юнуса Теміркая. Характерно, що переклад вірша було вміщено ще в першому виданні творів Т. Шевченка 1940 року… Юнус Кандим переклав кримські оповідання Михайла Коцюбинського. В своєму щоденнику він зробив запис: “Нарешті віддрукував на машинці оповідання М. Коцюбинського “Під мінаретами”. Пречудове оповідання! Було б дуже добре, якби журнал “Їлдиз” його опублікував. Слід одредагувати й набрати на машинці оповідання “На камені”.

Микола Мірошниченко переклав українською і видав у київському видавництві “Етнос” збірки віршів Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” (1977), Юнуса Теміркаї “Ёл узериндеки ярыкъ”— “Світло над дорогою” (2001), Шер’яна Алі “Эки дюнья арасында” — “Між двох світів іду” (2007), Юнуса Кандима “Юрекнен къаплангъан ер” — “Серцем прикрита земля (2008). У 2004 році Микола Мірошниченко підготував і видав свою книгу перекладів з кримськотатарської “Брама Сходу”, до якої увійшли золоті сторінки кримськотатарської поезії з додатком статей про її творців. До книги “Брама Сходу” увійшли поезії Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсіна, Герай Хана Менглі Першого, Афіфеддіна Абдули Афіфій, Сеїда Муси Кефевій, Абдуль-Азі-за Уззій, Лейлі Бікеч, Ашика Омера, Герай Хана Менглі Другого, Мустафи Рахмія, Номана Челебіджихана, Юнуса Теміркая, Сеїтумера Еміна, Рефата Чайлака, Шер’яна Алі, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шукрі Аппаза, Айше Кокій, Юнуса Кандима, Таїра Керіма.У передмові до збірки поезій Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” Микола Мірошниченко справедливо зазначив: “…Важко перекладати вірші Юнуса Кандима, та й усю кримськотатарську поезію, болючу, бентежно хвилюючу, — це наче торкаєшся до рани чиєїсь і відчуваєш, що отой хтось… здригається від твого дотику. І хоч вірш — явище глибоко національне, бо твориться цілком конкретною мовою й виражає ментальність конкретного народу, проте рани, як відомо, національності не мають. Вони — болять”.

16. Проза Ервіна Умерова. ЕРВІН УМЕРОВ (нар. 1938* – кримськотатарський прозаїк, драматург, перекладач з кримськотатарської, узбецької, туркменської на російську мову. Член Спілки письменників. Автор понад 10 книг: „Дорога на Коктал” (1972*, „Друга наречена” (1976*, „Чорні поїзди” (1991*, драми „Ураган” (1991*, комедії „Співай, мій дім, співай!” (1998* та ін. Ряд творів присвячено темі депортації кримських татар, а саме:Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу.Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання«Самотність» (1961). У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий).Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой - пес Сабирли.Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей.Події відбуваються в далекому кримському селі. Вівчар Сулейман виміняв у грека, відомого собачника, за десять вівець прекрасну чистокровну вівчарку. Проте родич Сулеймана Дагджи (лісничий), вважаючи її непридатною для чабанської справи: «тобі треба звір силою, мудрець розумом», відвіз вівчарку в гори к вовкам. Так з'явився на світ Сабирли. Це була незвичайна вівчарка, в її жилах текли дві крові: собача і вовча.Автор-оповідач простежує долю Сабирли впродовж багатьох років. Коли помер його господар Сулейман, Сабирли довго сумував про втрату: «Рани, від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла, зникла найдорожча йому людина - Сулейман. Собаку вперше охопило почуття самотності». Відзначимо, ключове слово оповідання - самотніть.У пастуха був син - Айдер, але він ще дуже малий. Сабирли віддали новому господареві. Коли вівчар ні за що відшмагав його батогом, обурений і скривджений Сабирли пішов від нього. Злий вівчар хотів забрати пса, але Айдер вийшов з рушницею і не віддав.Незабаром Айдер виріс і пас вівці. Для Сабирли це були добрі часи - допомагав заганяти отару на пасовисько, а вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Звернемо увагу, як автор описує поведінку свого героя. «Сабирли пішов на чаїр (дикий фруктовий сад в горах), забився в зарості, в ті місцини, де був зачатий, і всю ніч вив до місяця». У цьому епізоді голос героя і голос природи зливаються в благозвучній гармонії. Тільки у гармонії з природою Сабирли знаходить утіху, спокій. Таке розуміння таємниць природи досягається завдяки особливостям художнього таланту письменника. Цей нерозривний зв'язок Сабирли з природою відчувається протягом всього оповідання.Основний мотив оповідання- мотив самотності пронизує весь твір, просвічує в кожному слові, в кожному реченні. «Порожнеча самотності заповнювала його все більше й більше...». Пригадаємо, як після смерті Сулеймана Сабирли вперше почув себе самотнім.Як людина після втрати близьких і дорогих людей, Сабирли відчуває наближення старості. Зовсім як у людей, стало ломити в кістках, поважчав. Автор з любов'ю і співчуттям, з неприхованим захопленням пише про цей період в житті Сабирли. «І коли виникала стихійна собача гризня, намагався її обійти. Звичайно, як би це було потрібно, він показав би зуби будь-якому пихатому забіяці: знай своє місце» [7, с. 243]. Проте, Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки: «йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід».Почалася війна. Айдер пішов на фронт, худобу забрали. Почуття самотності не покидало пса. Автор заглиблює і ускладнює вибраний мотив.

Пес був прив'язаний до людей і дуже страждав без них. Іноді старий Дагджи годував Сабирли. Але незабаром його не стало, і Сабирли знов залишився один. А одного разу він трохи не підірвався на мині: «Контужений, Сабирли почав швидко здавати. Відтепер він все частіше хворів. Якби не голод і це нестерпне почуття самотності, він лежав би, не виходячи зі свого лігвища».

Сабирли нездужав. Підсвідомо відчуваючи тривогу і страх, побіг до села. Помітив якесь незвичайне пожвавлення, з більшою насторогою прокрався до головної вулиці. Наближаючи читача до розв'язки, автор описує трагічний момент в житті кримських татар - депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за тим, що відбувається. «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під 'їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали». Здійснився жорстокий акт насильства проти людства, проти народу, який хотіли стерти з лиця землі, відвозячи невідомо куди, на вірну смерть.Сабирли, немов виправдовуючи свою кличку, - «Терплячий», терпляче зносив всі удари долі. Іноді йому вдавалося знайти собі їжу, але частіше він був голодний. Сабирли був розгублений, він не знав як жити далі. Яскравий доказ - цікаві думки, міркування Сабирли, в яких простежуються погляди і світосприймання кримськотатарського народу. «Пес ніколи не розумів до кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти... Як це можна - знятися усім селом, сісти в машини кольору хакі і поїхати? Невже вони збожеволіли? Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб так поїхати, залишити все село порожнім, такого не було...». Сабирли не міг усвідомити і зрозуміти всій трагедії, але в одному він був упевнений: самотність назавжди залишається з ним, примушуючи його відчувати біль і страждання. «В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку.

Пояснює ситуацію, значення всієї трагедії кримськотатарського народу, автор. «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячихліт, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п'яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова». Письменник і сам приголомшений не менш Сабирли. «Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можно? Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли невідомо куди, і ті, хто саджав їх в ті самі машини і стояв в оточенні навколо їхніх сіл... Ніхто не знав». Сабирли чекав, він сподівався, що люди все ж таки повернуться. Потім затужив, відчуваючи, що сили покидають його, завив тонким скорботним голоском. Відчувши запах хліба, пес пішов до хати. «Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а, відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності...». Письменник показує, що пес відчуває те саме, що і людина.Фінал оповідання закритий. Людина йде, і Сабирли за ним. Так вони йшли довго, поки Сабирли не відстав. «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати».У розповіді «Чорні ешелони» (1962) тема депортації ще більш заглиблюється, показано драматизм народу, людей, що потрапили в нелюдські умови і приречені на страшні муки. Автор розповідає від третьої особи, від свого імені. Він розкриває перед читачем історію молодої жінки Джеваїре.Джеваїре живе в селі. Чоловік Екрем на війні, але від нього немає звісток. Ця невідомість вимушує її поїхати з сином до сестри. Тут автор акцентує увагу читача на тому, що найціннішого узяла з собою молода жінка: «Підвернулась оказія - одягнула сина тепліше, узяла вузлик харчів, своє бурштинове намисто (весільний подарунок від чоловікової рідні) і те знамените сідло, подивитися на яке приїжджали з найвіддаленіших сіл...» [7, с.266]. Використання письменником національних фольклорних елементів привносить ліричний відтінок, що сприяє більш повному розумінню теми та ідеї твору. Автор розповідає історію сідла. Ця вставна історія є свого роду міцною ниттю, що єднає минуле і теперішнє кримськотатарського народу. Адже без минулого теперішнє не має ціни. «Більше ста років минуло, відколи прапрадід Екрема, майстерний коваль, збираючи на службу свого сина, виготовив це сідло; з любов'ю оздобив його узорами із тонких сріблястих лусочок; на одному стремені викарбував: «Від сідла до землі - один крок, але для вершника найчастіше він буває останнім»; на другому: «Не губи стремен, що замінили рідну землю» [7,с. 267]. Автор детально розповідає про те, що сідло стало притчею во язицех не тільки через свою красу. Воно побувало у великих подіях, прадід Екрема брав участь і в Бородінській битві. «Кілька коней впало під прадідом Екрема, але із найзапекліших боїв, залишившись пішим, виносив він сідло, тижнями сотні верст ніс його на собі, доки не добував нового коня. Сідло служило славному уланові оберегом у боях і дзеркалом, у якому він бачив обличчя рідних, що чекають на його повернення», - з гордістю пише автор [7,с. 267]. Сідло було для сім'ї Джеваїре безцінним даром, тому що це була частина їх життя, символ гідності, що зберігав тепло рук. З того часу сідло стало сімейною реліквією, знаком гордості, пильно оберігалося і передавалося з покоління в покоління», - підкреслює значущість сідла автор. Їздив на ньому і Екрем. Він став вчителем. «Але все одно, - каже автор, дорожче за це сідло у нього не було речі. Воно було частиною історії їхнього роду: срібло потьмяніло, почорніло від часу, але узори, як і раніше, жили, тішили зір, і досі берегли тепло рук вправного предка; жили і слова, викарбовані на стременах» [7, с. 268]. Таким чином, сідло стає національним символом рідної землі, рідної хати, архетипичним образом. Вдале використання такої символіки, на наш погляд, дозволяє підкреслити, виділити тему і ідею оповідання - любов і відданість рідній землі.Джеваїре допомогла циганка. Сідло допоміг донести молодий лейтенант. Ввечері він знову прийшов до жінок і сказав страшну новину: «Вислухайте мене, заради Бога, тільки не кричіть і не не ревіть. Я хочу вам сказати... сказати... попередити... Ви - жінки, та ще з дитиною, - пропадете, якщо... Словом, так. Сьогодні вранці вас будуть виселяти» [7,с. 272]. Дивно, але жінки мовчали. Те, що відбувалося, було поза розумом Джеваїре. Вона не хотіла вірити, що можуть узяти та от так виселити цілий народ.А вранці за нею прийшов содат. Побачивши, що у жінки, окрім вузла, нічого немає, пішов і повернувся з мішком з їжею. Звернемо увагу, як дорожить сідлом Джеваїре. Автор протиставляє дві діаметрально протилежні позиції - солдата і жінки. Та кинь його під холеру. Краще побільше їжі запхать, а не якесь сідло! Ні-ні-ні! - закричала Джеваїре і вирвала сідло із рук солдата. - Я його не кину. Та ж місця мало, і ти ще з дитиною - тягнути же важке буде! І який із нього толк, із цього сідла? Їжі побільше візьми!Ні, я сідла не кину. Ну, так тоді хліб не влізе в мішок! Хай. А сідло... сідло я не кину [7,с. 276].Сідло для Джеваїре дорожче за хліб, найдорожче на світі, тому що в ньому збереглася крупиця її життя, її народу, це її «родова пам'ять».І ось вона їде в темному, брудному задушливому вагоні. Дитина голосно плаче, захлинаючись. Люди, доведені до відчаю, кричать, щоб Джеваїре його заспокоїла. Але дитина хвора, і вона не може його заспокоїти. Увесь трагізм, вся безвихідність приречених людей, вимушених їхати в нікуди, зосередилися в цьому вагоні. Особливо сперечаються батько з сином. Люди, що потрапили в такі нестерпні умови, втрачали людські риси. Дуже важко, майже неможливо було зберегти людську гідність: - Брешеш, гівно, син гівна, можеш! Звук ляпаса лунає голосніше за постукування коліс, дзенькотіння залізяк, вереск хворої дитини. - Бий, бий, я вже не можу! - Можеш! - Удари вже не лунають, як відлунюють глухо, протяжно, наче падають ківтяхи м'якої глини. - Можеш, кажу тобі! Можеш!» [7, с. 263].

Стосунки між батьком та сином доходять до останньої межі:

- Батько! Не бий мене, не доводь до краю - руку на тебе піднять! Не винен я, що не можу більше терпіть! У голосі сина - погроза, благання, ридання, яке застрягає в горлі, і ганьба від ударів, що обпалюють щоки.

- Встань і йди на місце. Спи.

- Не можу батько! Ніж гострий!

- Можеш. Усі можуть, і ти можеш.

Далі розгортається справжня трагедія знедолених людей. Малюк затих. Джеваїре міцно притисла до грудей його в'яле тільце, що повільно дерев'яніло. Їй здавалося, що чує стукіт синового серця. Але це билось її власне серце; у хлопчика воно вже зупинилось. Автор показує, як жінка зовсім вибилась з сил: дивний, погідливий спокій заволодів Джеваїре - після трьох діб безсоння нарешті могла відпочити. Виснажена жінка ще не могла усвідомити всієї трагедії того, що трапилося. Джеваїре засинає і їй сниться Екрем. Чоловік говорить, що дуже скучив за нею, вона відповідає, що теж. Доведена до знемоги, бідна жінка від втоми і перенесених мук, уві сні нічого не відчуває. «Мовчи, мовчи! - Руки Екрема гладять її тіло, вони стали грубі і тяжкі. Видно, нелегко далася йому війна... Обличчя Екрема колюче, рот жорсткий, боляче впивається в губи [7,с. 278]. І раптом вона чітко чує стукотіння коліс, змішане з чиїмсь важким диханням. Відчуває важке тіло, що придушило її до нар. Дикий жах охоплює її. Вона б'ється, намагаясь скинути чуже, бридке тіло, хоче закричати - їй тримають рота. Вона б'ється, кусається, кличе на допомогу. У неї забирають сина.

Знову виникає перепалка батька з сином. Автор показує, як сімдесятирічний старий зрікається від сина.«Ні, пусти. Хотів заховатись, щоб люди не бачили обличчя того, хто вигодував таку гадину. А тепер хай мене бачать, мені сімдесят років... хай бачать... зрікаюся» [7,с. 279]. Батько виганяє свого сина з вагону. Вся глибока трагедія, драма народу, безмірна гіркота життя втілилися в даному діалозі: Геть! - Не чіпай мене! У мене сили на тебе вистачить, батьку. Краще не чіпай. Йди від гріха подалі. - Сила дурна у тебе є. Ти це показав. Та на тебе теж сила знайдеться. Нема в мене сина. Іди. Я тебе проклинаю. Амінь.» [6, 279]. Так, старій людині довелося переступити через свою любов до сина і поставити над усе довг перед народом, своєю совістю.Фінал твору закритий. Автор разом з батьком ухвалює персонажеві суворий смертний вирок: «Ешелон повзе все ще повільно, вгору; тіло якусь мить бовваніє в дверях і... зникає. Тут же несамовито спалахують у тамбурах вагонів ліхтарі, в туге повітря задоволено б'ють кулеметні черги. І зривається довгий крик: - А-а-а-а!» [6, 280].

Таким чином, на невеликій площі оповідання письменник майстерно розкрив і показав всю глибину, всю гіркоту трагедії, що осягнула кримськотатарський народ. Герої Ервіна Умерова, не дивлячись ні на що, в немислимих для життя умовах прагнуть вижити, а головне, зберегти відчуття власної гідності, відчуття любові і відданості до рідної землі.

17. Українсько-кримськотатарські літературні зв’язки. Кримськотатарська тематика в українській і українська в кримськотатарській письмових літературах - тема сама по собі нова, тому і потребує більш глибокого і докладного вивчення. Кримськотатарська, чи тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних пам'ятках Київської Русі, давньослов'янських літописах, в давньоукраїнській "Повісті минулих літ", що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в "Слові про похід Ігорів" (ХVІ ст.) та інших. Згадування про кримських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) "Про Острозьку війну під П'яткою", де кримські татари згадані під ім'ям "кіммерійці"; у "Віршах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у "Співаках" Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як "Татарин плюндрує, як в себе, кочує"; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) "Розмова Великоросії з Малоросією" та інших.Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середини ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів проти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літературах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему "Тугайбей". Інший кримськотатарський автор того ж періоду - Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему "Сефернаме" ("Поема про похід"). Цікаві для дослідників дані містить стаття О. Акчокракли "Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслам-Гірея спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648 - 1649 рр.". Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна "Тугъайбей". Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов відображення в романах сучасних українських письменників "Я - Богдан" П. Загребельного, "Мальви" Р. Іваничука та інших.Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Невільницька міграція українців у Крим і назад, як це, може, не звучить парадоксально, створила сприятливий ґрунт для взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам'ятках. Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв'язки набули подальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як "Гайдамаки", "У тієї Катерини" та інших. У Т. Шевченка "уявлення про Кримське ханство, про походи запорожців за Перекоп, під Кезлев і Кафу, як і про походи кримців на Україну, склалося, коли він навчався в петербурзькій Академії мистецтв".

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в українській літературі кримськотатарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міняється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання "Під мінаретами", "В путах шайтана", "На камені". Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості геніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", поема "Іфігенія в Тавриді". Поетеса, як і багато хто з її сучасників, вважали Крим "татарським краєм". І, опинившись на цій землі, вона з жадібністю шукала автографи минулого кримських татар, цікавилася їхньою культурою і побутом.

У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літератури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю "Кримський хан Газі Гірей (1588 - 1607). I дещо з його віршів". Вагомий внесок в становлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв'язків зробив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків - Крим. Вчений перебував у постійному контакті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчокракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором створення "Короткої антології кримськотатарської поезії", видання якої стало явищем в історії кримськотатарської й української культур. Антологія була включена у фундаментальну працю А. Кримського "Студії з Криму" (1930).

В 20 - 30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу "Червоний шлях" Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю "Короткий огляд кримськотатарської літератури", яка містить загальну характеристику кримськотатарської літератури починаючи з ХІІІ століття.

Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою "Заповіт" Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним ювілейної медалі Т. Шевченка в зв'язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря. А вже в 1940 році побачили світ "Вибрані вірші" Т. Шевченка кримськотатарською мовою. Переклади виконали відомі кримськотатарські перекладачі А. Алім, Ш. Алядін, Е. Шем'ї-заде, М. Сулейман та інші.

Один із сучасних дослідників українсько-кримськотатарських зв'язків, відомий тичинознавець професор О. І. Губар в бібліотеці Київського державного музею-квартири П. Тичини знайшов біля двадцяти джерел, що проливають світло на історію кримськотатарської культури і літератури. Це збірки творів уже репресованих і знищених діячів кримськотатарської культури і літератури, таких, як А. Гірайбай, Б. Чобан-заде, А. Лятиф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі та ін.

З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х - на початку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків. Українські і кримськотатарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узялися за художні переклади творів класиків і сучасних авторів.

Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків належить сучасному українському поету-модерністу, перекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авторів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима "Сары ань - Жовта мить" (Київ, 1997), Ю. Теміркая "Ёл узериндеки ярыкъ - Світло над дорогою" (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі "Мерджан данелери - Коралові камінці". Разом з автором цих рядків він уклав і видав українською і кримськотатарською мовами антологію кримськотатарської поезії "Кунештен бир парча - Окрушина сонця", що охоплює творчість авторів ХІІІ - ХХ ст.

У період з 1999 р. у видавництві "Доля" побачили світ українською і кримськотатарською мовами знакові твори Т. Шевченка "Далекий і близький Шевченко" ("Узакъ ве якъын Шевченко"). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах - "Квітка на долоні вічності - Бакъийлик авучындаки чечек" і "Лісова пісня" - "Орман тюркюси" (2001). А навесні минулого року відбулася прем'єра вистави "Лісова пісня" у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання "Великого українсько-кримськотатарського словника".Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв'язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі. При редакційно-видавничій підтримці ВІКЦу були видані книги Лесі Українки, збірка віршів Ю. Кандима "Умют йипи" ("Нитка надії"). Вперше в історії наших народів за підтримки ВІКЦу Головною спеціалізованою редакцією літератур мовами національних меншин України цього року була видана білінґвою - кримськотатарською і українською мовами антологія восьмисотлітнього періоду поезії кримських татар "Кунештен бир парча - Окрушина сонця", яку українська преса назвала "шокуючою мистецькою подією".

З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримськотатарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світосприйняття - однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.

18. Огляд історії білорусів. Їх поселення в Україні. Білоруси — третя за кількістю громадян меншина в Україні. Її чисельність постійно зростає. В 2001 р. їх кількість становила понад 275.8 тис., близько 80 % з них проживало в міських поселеннях. Білоруси з давніх-давен селилися в Україні, спочатку - в її північних районах, а в XVIII-XIX ст. — на сході та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська області та АР Крим). Найдавніші поселення знаходяться у смузі україно-білоруської етнічної території (Рокитнівський район, Рівненська область). Значна кількість білорусів переселилась із Білорусії у східні райони Українського Полісся і на Слобожанщину після першого поділу Польщі. В кінці XVIII — на початку XIX ст у Північному Причорномор'ї виникає ряд військових поселень з білорусів у зв'язку з необхідністю захищати південні землі від турецько-татарських нападів (села Бармашове, Явкіне, Малеєвка та ін.). Ці села були засновані вихідцями з Бобилецького повіту Могильовської губернії, звідки вони були переселені під час Вітчизняної війни 1812 року у зв'язку зі створенням на місцях їх мешкання військових поселень Єлецького мушкетерського полку. Ряд білоруських селян, як і бобилецьких, було переселено примусово, однак в числі небагатьох переселенців вони одержали права іноземних колоністів. Підставою тому було намагання царського уряду розвантажити перенаселені північні губернії. Переселенці отримували кошти на переїзд «до перших жнив» і повне облаштування на новому місці, по 15 десятин землі на кожну особу чоловічої статі і звільнялися від сплати податків на новому місці протягом 5 років. Вони заснували чотири села — Бельманка, Гайчул, Темрюк і Гусарське. Поступово цих «колоністів» обмежили в правах, оскільки вільних земель залишалося все менше.Виникнення інших білоруських поселень півдня пов'язане з розвитком капіталістичних стосунків, відносним аграрним перенаселенням у білоруських губерніях (так виникло село Сурсько-Литовське у Дніпропетровській області) і з міграцією білоруського населення у промислові центри в радянський час.Сьогодні більшість населених пунктів, в яких живуть білоруси, відрізняються етнічно мішаним складом. Біографи українських письменників Лесі Українки та Михайла Стельмаха вказують на їх білоруські родинні корені (у Л. Українки — батько, у Стельмаха — мати). Історія Білоруська етнічна спільність складалася в XIV—XV століттях. Назва білоруси, білорусці сходить до топоніма Біла Русь, який в XIV—XVI століттях застосовувався щодо Вітебщини і північного сходу Могилівщини, а в XIX — на початку XX століття охоплював вже майже всю територію етнічних білорусів.У XIV—XVI століттях західна частина майбутніх Мінської і Вітебської губерній, Гродненщина (виключаючи Берестейщину) називалася Чорною Руссю, а південна болотиста і лісиста рівнина — Поліссям. Форма сучасної назви — білоруси — виникла в XVII столітті. В цей же час з'явилася назва для білорусько-українського населення — поліщуки. Одночасно існували етноніми литвини, русини, руські. Як самоназва етнонім білоруси набув широкого поширення лише після утворення Білоруської РСР (1919).

Україні відомі назви білорусів — литвини, хацюни.Литвини — в українських джерелах 17 — 19 століття.Білорусини — в польських і українських джерелах 19 — 20 століттяБілоруси розмовляють білоруською мовою слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Розрізняються південно-західний, північно-східний діалекти, так звані поліські говори. Поширені також російська, польська, литовська, українська мови. Писемність на основі кирилиці. Формування Формування білоруської етнічної спільності відбувалося в умовах конфесійних суперечностей між православ'ям і католицтвом, полонізації в епоху Речі Посполитої і русифікації у складі Росії, до якої білоруські землі відійшли в результаті трьох розділів Польщі (1772, 1793, 1795). До кінця 17 століття стародавньо-білоруська мова була витиснена з суспільного життя польською. Публікації на літературній білоруській мові, що створювалася на основі живої розмовної мови, з'явилися лише в 19 — початку 20 століття. Сам факт існування білорусів як самостійної етнічної спільності ставився під сумнів, білорусів намагалися представити частиною росіян або поляків. В результаті конфесійної роз'єднаності, політики церкви і держави самосвідомість білорусів часто підмінялася уявленням про конфесійну приналежність. Нерідко вони називали себе «католиками» або «православними», а часто «тутейшими», тобто місцевими. В кінці 19 століття посилюється процес формування національної самосвідомості білорусів.При загальній однорідності білоруської культури сформувалися її регіональні відмінності. Виділяється шість історико-етнографічних районів:Поозер'я (північ),Подніпров'я (схід),

Центральна Білорусь,Понемання (північний захід),Східне Полісся,Західне Полісся.Після створення Білоруської РСР відбулися радикальні зміни у функціонуванні білоруської мови, виробленні літературних норм. Проте в післявоєнний період його функції різко скоротилися, більша частина білорусів перейшла на російську мову у всіх сферах суспільного життя. У 1988 в білоруських школах навчалося лише 14% всіх школярів. Відбулися серйозні зміни не тільки в мовній поведінці, але і в менталітеті білорусів. Для деякої частини білорусів характерне байдуже відношення до національної культури. У Республіці Білорусь (проголошена в 1991) вживається заходам для відродження білоруської мови і культури.У фольклорі білорусів представлений широкий спектр жанрів — казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки, загадки, заговори, календарна і сімейна обрядова поезія, народний театр і ін.У легендах, переказах, биличках знайшли віддзеркалення дохристиянські уявлення білорусів про походження світу. Багата пісенна творчість білорусів. З музичних інструментів популярні були батлейка, басетля, жалійка, ліра, бубон і ін.

19. Загальна характеристика білоруської літератури. Це література білор. етносу, що становить основне населення Білорусі, а також мешкає в Росії, Польщі, Литві, Латвії, Естонії. Білоруська література твориться білоруською мовою, яка належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї мов. Білоруська мова почала складатися на базі діалектів Західної Русі в процесі формування білоруської народності із східнослов’янських племен кривичів, дреговичів і радимичів. Найдавніші писемні пам’ятки з діалектними особливостями білоруської мови належать до ХІІІ ст. (“Смоленська грамота” 1229 р. та ін.*. Основні фонетико-морфологічні риси, характерні й для сучасної білоруської мови, сформувалися в XIV-XVI ст. Літературна “руська” мова цього періоду, тобто зукраїнщена старослов’янська із великою домішкою білоруських лексичних і фонетичних елементів, була до половини XVI ст. офіційною мовою Литовського князівства, територія якого на дев’ять десятих складалася з українських і білоруських земель. Починаючи з другої половини ХІХ ст., сформувалася на живій народній основі з урахуванням традицій старобілоруської писемної мови нова літературна білоруська мова. У силу історичних обставин білоруська література розвивалася в тісній сув’язі з українською. Так було в давні часи (Кирило Турівський, “народжений і вихований у граді Турові”, що на Гомельщині, зробив вагомий внесок у розвиток української ораторської прози княжої доби; білорус Андрій Римша своєю “Хронологією” спричинився разом із Герасимом Смотрицьким до започаткування українського віршування у кін. XVI ст.; “Тренос” українця Мелетія Смотрицького став визначним надбанням як української, так і білоруської полемічної літератури; на основі вірша Григорія Сковороди “Всякому городу...” було створено білоруську поему Петра Платановича тощо*. У ХІХ-ХХ ст. ця традиція продовжилася і поглибилася. Під впливом “Енеїди” І.Котляревського в першій половині ХІХ ст. з’явилися білоруські анонімні поеми “Енеїда навиворіт” і “Тарас на Парнасі”. Велике значення для розвитку білоруської літератури мала творчість Т.Шевченка, який перебував на білоруській землі, писав про неї (в листах, щоденнику, повісті “Музикант”*, підтримував особисті стосунки з її діячами. В різний час жили в Білорусі українські діячі Г.Кониський, Я.Головацький, О.Стороженко, Леся Українка, а в Україні – Франциск Богушевич (1840-1900*, Цьотка (Алоїза Пашкевич* (1876-1916*, Максим Богданович (1891-1917* та ін. Перекладали з української мови, писали про Україну Янка Купала (1882-1942*, Якуб Колас (1882-1956*, Пятрусь Бровка (1905-1980*, Аркадій Кулешов (1914-1978*, Ригор Бородулін (нар. 1935* та ін. Справі ознайомлення українців з білоруською літературою багато зусиль віддали І.Франко, В.Щурат, М.Возняк, П.Тичина, М.Рильський, М.Драй-Хмара, В.Сосюра (йому належить афористичний вислів “Білорусь ти моя, Білорусь // Синьоока сестра України”*, А.Малишко, Т.Масенко, Р.Лубківський, а з буковинців – А.Добрянський та ін. Білоруська література, що твориться в Україні останніми десятиліттями, представлена іменами поетів Василя Сидоренка (1941-1995*, Михайла Казакова (нар. 1938*, Майї Львович (нар. 1933*.

20. Українсько-білоруські літературні зв’язки.

Для розвитку українсько-білоруських зв'язків і становлення українського білорусознавства багато зробив Іларіон Свенціцький. Його предки походили з Білорусі, через що він зацікавився білоруською історією, мовою і літературою. Серед його учителів у львівській академічній гімназії був білорус Павло Смоліковський. Під час третіх відвідин Білорусі І. Свенціцький особисто познайомився з Я.Купалою³ та його поетичними творами. Наступного року львівський учений опублікував брошуру "Відродження білоруського письменства"⁴. Це була не лише перша праця про білоруську літературу, видана за кордоном, але й пер­ше глибоке дослідження білоруської літератури, починаючи з часів діяльності Ф.Скорини і закінчуючи сучасними І.Свенціцькому авторами. У цій праці І.Свенціцький підкреслив народність білоруської літератури, зробив аналіз творчості Ф.Богушевича, Я. Лучіни, Я.Купали, Я.Коласа, А.Пашкевич. Із цієї праці в Україні, а у Львові зокрема, громадськість довідалася про творчість початкуючих Я.Коласа і Я.Купали. На прикладі віршів Я.Коласа І. Свенціцький охарактеризував практично все суспільне життя тогочасної Білорусі.Своїми дослідженнями І.Свенціцький зробив значний внесок у розвиток як українського, так і білоруського народів та їх культур, утвердивши ще раз життєздатність й плідність взаємодії двох народів. Предметом зацікавлення Івана Крип'якевича стала історична білорусистика. У 1909 р. він опублікував працю "Білоруси", в якій дослідив питання українсько- білоруських зв'язків у минулому, акцентував увагу на спільній боротьбі двох народів з кримськими татарами, німецькими рицарями та ін. Ця праця І.Крип'якевича, яка також вийшла окремим виданням у бібліотечці "Просвітні листки" (1909, №30), розширила уявлення українського читача про білоруську літературу ХІХ - початку ХХ ст. Учений розглянув творчість Ф.Богушевича і Я.Лучіни, вказав на велике значення перших білоруських газет "Наша доля"¹⁷ і "Наша ніва" для розвитку нової білоруської літератури. Особливою докладно він розглянув літературну діяльність Я.Купали, помістив переклади його віршів українською мовою ("А хто там іде?", "Пам'яті Шевченка").Активно популяризував білоруську літературу і Василь Щурат. У 1910 р. він у часописі "Діло" опублікував статтю "Шевченко - Желіговський - Чечот". Згодом цей текст він помістив у книжці "Літературні нариси". У часописі "Неділя" В.Щурат опублікував анотацію на першу поетичну збірку Я.Коласа "Пісні жальби". Крім цього, вчений надрукував велику статтю, приурочену до 25-ї річниці смерті В.Дуніна-Марцинкевича, ознайомив українських читачів з анонімними творами білоруської літератури ХІХ ст. "Тарас на Парнасе", "Пісня".Ряд оглядів, рецензій, відгуків на праці білоруських авторів написав та опублікував у "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" фольклорист і ет­нограф В.Гнатюк. Зокрема, він проаналізував роботи з білоруського фольклору і етнографії, написані М.Никифоровським і М.Довнар-Запольським. Зацікавлення білоруською літературою виявив І.Франко. Зокрема, в "Історії української літератури" він чимало місця приділив давній білоруській літературі, розглядав її у тісному зв'язку із давньою українською літературою. І.Франку нале­жить ряд висловлювань про духовне багатство білоруського народу, його культурні здобутки. Цікаво зазначити, що І. Франко був серед тих перших українських громадсько-культурних діячів, які визнавали права білоруського народу на самостійний розвиток. Чимало білорусів студіювали у навчальних закладах Львова, зокрема поете­са Алоїза Пашкевич. Наприкінці 1905 р. вона приїхала до Львова і спробувала стати студенткою Львівського університету. На початку це їй не вдалося, але во­сени 1906 р. її зарахували вільною слухачкою на філософський факультет.

Зі Львовом пов'язане ім'я знаного білоруського бібліографа, літературознавця, перекладача Ромуальда Зямкевича (1881-1944). Ще під час навчання у Львівській політехніці він перекладав новели В.Стефаника. Згодом приїжджав до міста для роботи у бібліотеках і архівах.

Викладений матеріал свідчить, що українські вчені і письменники Львова цікавилися білоруською історією, культурою та літературою, популяризували її в українському середовищі. Вони підтримували контакти зі своїми білоруськими колегами, обмінювалися літературою та іншою інформацією. Окремі білоруси студіювали у львівських вищих школах, глибше пізнавали тогочасні українські реалії. Все це дає підставу говорити про тогочасний Львів як культурний осередок в історії українсько-білоруського єднання.

Шевченкові належить центральне місце в українсько-білоруських культурних і літературних взаєминах. Він був безпосередньо знайомий з Білорусією, її народом і деякими культурними діячами, зокрема літераторами, що сприяло його популяризації серед білорусів. Постійна увага Шевченка до білоруського народу, його захоплення досягненнями білоруської культури, насамперед народними піснями, знайшли відгук не лише в повісті “Музыкант”, листах і щоденнику, а й у деяких поезіях. Для прикладу можна назвати поезію “Подражаніє Едуарду Сові” (“Посаджу коло хатини...”). Як доведено сучасними дослідниками (зокрема Е.Мартиновою та А.Мальдісом), ця поезія є наслідуванням пісні сватів “Ej posadzę ja przy chatce” з рукописної драми Е.Желіговського “Зорський”, з якою Шевченко познайомився (як свідчить його запис у щоденнику 11 квітня 1885) на вечорі у В.Білозерського, де сам автор читав цей твір. Желіговський у віршованих творах, в яких відбито життя білоруського селянства, користався мотивами білоруського фольклору, насамперед пісенного. Це стосується й названої пісні із “Зорського”, що перегукується з віршем білоруського і польського етнографа та поета першої половини 19 ст. Я.Чечота під тією ж назвою. Прогресивні білоруські культурні діячі закликали свій народ читати твори Шевченка і шанувати його, за прикладом українців, як батька. Наприклад, Л.Гмирак писав у газеті “Наша ніва” (21 лютого 1914): “Кобзар”... став і нам батьком милим, як цього бажає у вірші “Пам’яті Шевченка” Янка Купала”.

21. Максим Богданович – основоположник білоруської літератури.

Максим Богданович (1891-1917* – видатний білоруський поет, літературознавець, перекладач, один з основоположників нової білоруської літератури. Автор поетичної збірки “Вінок” (1913*. Прозу, літературознавчі та публіцистичні статті писав частково українською та російською мовами. Перу М.Богдановича належать розвідки про М.Шашкевича, Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянську, Леся Мартовича. Переклав білоруською мовою вірші В.Самійленка, А.Кримського, О.Олеся, М.Чернявського, російською – твори Т.Шевченка, І.Франка, В.Стефаника, уривок з повісті М.Коцюбинського “Тіні забутих предків” та ін. Вірші М.Богдановича перекладали М.Шаповал, М.Драй-Хмара, Р.Лубківський, Б.Степанюк, В.Лучук та ін. Помер у Криму, де й похований (м. Ялта*.

Народився у Мінську в сім'ї учителя, етнографа та історика, близького друга М.Горького.Виховувався на зразках класики, на творах Тараса Шевченка й Франка, добре знав зарубіжну літературу, особливо слов'янську. Закінчив юридичний ліцей.Друкуватися почав з 1907 року білоруською мовою. За життя вийшла лише одна збірка поезій «Вінок» (біл. Вянок, Вільно, 1913).

Помер на лікуванні в Ялті (Крим, Україна) 25 травня 1917 року.

Ліриці Богдановича властивий оптимізм, реалістичне відображення життя тогочасного села. У творчості Богдановича дуже помітний вплив фольклору (поеми «Стратим-лебідь», «Максим і Магдалена»). Поезії «Співак», «Лист», «У селі», оповідання «Скрипаль», літературно-критичні статті позначені глибоким розумінням суспільного значення літератури. Цікавився історією українського народу (статті з циклу «Слов'янство»), його літературою (оглядова стаття «Образ Галичини в художній літературі», незакінчена стаття українською мовою «Забутий шлях»). Особливо велику цінність мають роботи про Т. Г. Шевченка («Пам'яті Т. Г. Шевченка», «Краса та сила»). Великий інтерес виявив до творчості Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Л.Мартовича, В.Самійленка, О.Кобилянської.

Переклав російською мовою поезії Т. Г. Шевченка «Н. Костомарову», «Мені однаково, чи буду», «В неволі тяжко, хоч і волі», «А. О. Козачковському», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Готово! Парус розпустили». Один з перших дослідників шевченкового віршування. Перекладав білоруською твори І. Я. Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника та ін. українських класиків.

Автор статей «Пам'яті Т. Г. Шевченка» й «Краса і сила». Спроба дослідження вірша Т. Г. Шевченка" (обидві — 1914) Перекладав також з інших слов'янських та європейських мов (Поль Верлен Верхарн та ін.).

Дата добавления: 2015-07-16