Творчість Василя Барки

Поетичний доробок письменника досить великий: двадцять поетичних збірок, зокрема "Псалом голубиного поля", "Океан", "Лірник", роман у віршах в чотирьох томах "Свідок для сонця шестикрилих" (1986), за який, як уже говорилось, Барка одержав премію фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

Багатьом віршам поета притаманна нетрадиційна образність і бага­топлановість. У романтичному ключі на високому рівні написана, на­приклад, поезія "Рай". Під цим, таким затишним образом-символом, вбача­лася, малася на думці Україна. Але читаємо - і зникає спокій, перед очи­ма постає земне пекло:

Моляться соняшники.

Грім на, хмарі Біблію читає...

Тополя пошепки: страшний який

Твій плач, Ісає!

Моляться соняшники.

Голод; мати немовля вбиває...

Тополя закричала: он який

Мій рай, Ісає!

Досить показовим для того періоду вірш „Поет і сили темного царства”, присвячений Тодосю Осьмачці:

Тирани - гірш, ніж пси, ніж чорнороті - гірш,

гарчать на люд, прив'язаний до колісниці,

а ти в зіниці кинув їм пурпурний вірш –

нехай дзвенить, як рукавиця з криці:

нехай дзвенить, як доключима з криці:

коли бруднять уста весни цілунками - собаколиці

баришники, що плащаниці спродали в безхреснім віці.

І колісниця, і кинута в обличчя рукавиця - образи-символи з інших епох: античної та середньовічної - доречно вплітаються у тло радянського часу, радянської - найжорстокішої з усіх - доби.

Тему духовної спорідненості кожної людини з іншими людьми і са­мим Творцем Василь Барка цікаво розкрив у романі "Спокутник і ключі землі". Центральний персонаж цього твору - Олег Паладюк - яко­юсь мірою сам митець, хоч талант героя виявляється не в літературі, а в музиці. Василь Барка визначив жанр свого твору як роман-притча і подав у ньому мозаїчну картину суспільства.

Головна сюжетна лінія роману весь час розгалужується, дає початок іншим. Людські трагедії, помилки, тяжкі муки совісті, випробування подані в різних площинах і з різних точок зору. Але, читаючи роман, осягаємо най­суттєвіше: людська душа - безцінний скарб, якщо за неї, навіть за душу останнього злодія, наркомана чи жебрака, йде така жорстока боротьба між добром і злом, боротьба самого Бога з дияволом. Проти цінності людської душі земні багатства - ніщо, але розпоряджається в земному житті своєю душею людина, і саме їй дано вирішувати, на темну чи світлу дорогу ступати.

Хоча роман Василя Барки "Спокутник і ключі землі" оповідає про побут українських емігрантів на американському континенті, як і роман Уласа Самчука "На твердій землі", проте філософське начало у творі Бар­ки основне і чітке, а в Самчука - епізодичне.

У Олега Паладюка тяжке і скрутне життя. Його ненавидять земляки-емігранти, наркомани вважають, що він нишпорка, кохана Таїса вимотує нерви нестерпним характером. За короткий вік герой зазнав багато випро­бувань, його душа вже вся в шрамах. У вирі Другої світової війни руйнуєть­ся його перше кохання, пізніше він переступив заборонену Біблією межу: спробував дію ворожбитського методу. Для когось іншого - черствішого, байдужішого, не такого чуйного - все це не було б гріхом і не приносило б страждання, але Олег болісно відчуває тягар помилок і прагне покути.

Роман, який, починаючи з другої третини, переростає мало не в де­тектив, не втрачає філософського вогнику й рясніє побутовими та біблійни­ми притчами. Відчувається велике бажання автора застерегти людей від хибних кроків, зарадити тим, хто все ж таки схибив, навчити жити і берег­ти душу. Повчальними епізодами є відмова підстаркуватого Нестріхи від кохання молодої дівчини, вбивство Гаремником дружини, безпідставний суд над невинним Веньяміном.

Йде боротьба за людське в кожній людині, боротьба зовні часто непо­мітна, але внутрішньо велика й нещадна. Людина двадцятого століття, виявляється, слабша у вірі й духові від християн-неофітів. Печальний парадокс: можна робити наукові відкриття, розвивати ро­зум, а занедбувати душу.

Особливості роману Василя Барки "Жовтий князь".

Роман „Жовтий князь ” (1963, 1968, 1981, 1991, 2003) був високо оцінений не лише українською діаспорою. У 1967 р. французький часопис „Ле Монд” назвав його найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем, а інший часопис запропонував перекласти роман французькою мовою і висунути на Нобелівську премію. Роман перекладено і видано у Франції, але до премії не дійшло. Російською мовою надруковано у журналі „Дружба народов” (1991 № 11-12) у перекладі Л.Танюка. тоді ж режисером О. Янчуком було знято за романом художній фільм „Голод - 33” на кіностудії ім.. О. Довженка.

Тема голоду в таких його страшних проявах як канібальство і божеві­лля багато кого із сучасних читачів відштовхує своєрідною неетичністю, пропагуванням жахів і страждань. Людина відгороджується від страшної сторінки історії скептичним "Невже таке могло бути!" або примирливо-уникаючим "Краще не згадувати". Але такий однобічний підхід - не вихід із становища, тим більше, що в художній літературі високого гатунку (Улас Самчук "Марія", Василь Барка "Жовтий князь") письменники акцентують не на натуралістичних сценах, а звинувачують систему, представники якої й нині готові заперечувати всі її злочини.

Письменника дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 1933-й. У тридцяту річницю голодомо­ру Василь Барка звернувся з відкритим листом "До радянських письмен­ників на Україні", у якому просив підняти наболіле питання в художніх тво­рах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керів­ників штучного винищення українців П.Постишева: "Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз того, хто здійснив укази - від вершителів "культу особи" про запровадження великого голоду?..."

Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Певною фактологічною основою до створення стали особисті спогади (до 12 сторінок) одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив письменникові на його розсуд. В. Барка дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилося уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам, чув від очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим жахіттям, подібне до якого випаде на його долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені во­дою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах.

Роман Василя Барки "Жовтий князь" досить складний для сприйняття. Специфічна мозаїчність епізодів розмиває основну сюжетну лінію, роздроблює саму фабулу. Це не огріх і не слабкість твору - це досить вдало використаний автором метод показу глобальності, масштабності події, яка охопила не одну сім'ю і не одне село, а всю Східну Україну.

У передмові до роману "Жовтий князь" автор наголосив, що у творі є три плани - реалістичний (життя і побут Катранників), психологічний (зміна характерів, уподобань, поглядів героїв під тиском голодомору) і духовний - на основі біблійних пророцтв.

Тема: показ на прикладі історії однієї селянської сім’ї трагедії всієї України.

За жанром можна назвати сімейною хронікою: у творі розповідається про життя Мирона Даниловича Катранника, його матері Харитини Григорівни, дружини Дарії Олександрівни, 3 дітей від осені 1932 до жнив 1933 рр. тобто, йдеться про звичайну хліборобську сім’ю, яка живе з давніми і світлими християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. Але через нелюдські обставини ця хроніка перетворюється в мартиролог.

Назва роману символізує торжество якоїсь демонічної сили. Жовтий колір виявляє її. У творі подано 2 світи:

- світ тих, хто творить пекло;

- світ страдників.

„Жовтий князь” – це книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам „безвинно убієнних” хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму, твір-реквієм, твір-застереження.

Автор з величезною повагою ставиться до українських селян. Простих хліборобів він називає не тільки по імені, а й по батькові, як це водилося в Україні в часи козацтва. Отроходін же та його посіпаки мають лише прізвища, які здебільшого нагадують собачі клички.

Особливої уваги заслуговує образ Мирона Даниловича Катранника. Це сільський філософ, тонка і добра натура. Через світосприймання Катранника автор зумів добре передати щиру вдачу українців, їхнє високе розуміння добросусідських відносин, святості роду: "Нехай я пропаду, а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна - теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і мости, не підем... І неділя пропала - золотозубий обгавкав світ". Спосіб життя уповноважених - страшний і дикий для селянина. Проте Катранник може гідно оцінити й мужність ворога. Випадково ставши свідком самогубства секретаря райкому, селянин визнає: "По-своєму чесний був".

У пошуках харчів як єдиного рятунку для своєї сім'ї Катранник мандрує у Вороніжчину. Чужа земля, чужі закони, спостереження в дорозі, відчай породжують глуху ненависть до влади.

Українське селянство завжди було побожним. Церква, її святині для сільської громади значили дуже багато. У двадцятих роках більшовики ще крали, оглядаючись, діяли хитро, підступно й лицемірно, обманювали, що держава, мовляв, продасть церковне золото й купить для голодуючих хліба. У тридцятих роках партійці вже не умовляли людей віддавати святині, вже не було потрібне голосування як видимість демократії. Церковне золото забирали силою, без згоди і без підписів. Радянська влада вже навчилася спочатку обкрадати хліборобів матеріально, а потім - ще й духовно, адже для справжнього християнина чаша для причастя чи хрест значили незрівнянно більше, ніж золото чи срібло такої ж ваги. Ось чому селяни Кленоточі так наполегливо рятують святині. Ось чому й інші хлібороби, вигнані голодом у місто, мовчки осуд­жують тих, хто поніс натільний хрестик у "Торгсін".

Через церковну чашу терпить тяжкі муки й Катранник. Отроходін спокушає умираючого від голоду селянина цілям мішком пшениці, але порядність таки перемагає в душі глави приреченої сім'ї, і хлібороб вистоює перед приманкою: "Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і топив погляд в живий колір пшениці. Ось - хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, де чаша. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: "Щоб так, за це зерно -продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям. І хто виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти".

Монументальними картинами в романі подано міграцію сільського населення. Голодний люд у пошуках роботи і харчів бріву міста, а держава влаштовувала облави. Можна пригадати, як Мирон Катраниик потрапив у ешелон, з якого схоплених кидали у вже підпалений яр, навздогін виливали смолу, кидали шпали. Люди гинули в страшних муках.

Гідною парою Катранникові показана його дружина, мати трьох дітей, Дарія Олександрівна. Честь роду для неї - понад усе. Свекруха й невістка розуміють, яка біда нависла над сім'єю, але їх більше мучить моральна сторона. Втрата свекрухи, потім сина Миколки, потім чоловіка і, нарешті, дочки Оленки - фатальні випробування. Дарія Олександрівна рятувала всіх до останньої хвилини, умовляла, застерігала, припрошувала їсти хоч несмачну, але єдину для рятунку їжу. Не дивно, що в такої матері діти вчилися мужності. Як стійко тримається маленький Микола, добре знаючи, що помирає! Як намагається не вразити матір і словом згасаюча Оленка! Навіть у найстрашніших муках діти не очерствіли, не огрубіли душею. Здається, конаючий повинен би думети про себе, про їжу, бодай яку... А Оленка жаліє наловлених горобчиків, тяжко переймається вбивством собаки. Голодний Андрійко, з величезними труднощами вполювавши ховрашка, ділиться м'ясом, якого мало навіть для горе-мисливця, з чужою жінкою.

Мати в романі - типова українська страдниця. Вона помирає, затиснувши в руках Оленчин зошит, помирає з жагучою думкою побачити Андрійка, впевнитися, що він не пропав, що не з'їли його людожери.

У дітях з сім'ї Катранників письменник показує душу свого народу: хлопчики - палкі, кмітливі, дотепні, здатні на милосердя і ненависть, дівчинка - вразлива, ніжна, добра, жертовна. Радянську владу молодше покоління Катранників сприймає як нелюдську навалу. Спадкоємці хліборобів, вони відгороджують себе, свій рід і націю від "хлібохапів", "хлібоберів", "хлібокрадів".

З усієї сім'ї Катранників залишається тільки єдина тонка і нетривка гілочка - Андрій. Хлопчик вирушає на пошуки матері, і читач одразу переймається тривогою, непокоїться, чи врятується бодай цей пагінець великого роду, хоча з контексту й випливає, що хлопчик житиме. Саме йому з-під землі світиться закопана церковна чаша, саме до нього звернені слова дядька Никифора про великі й про нікчемні нації: "Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, - є, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! - Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться число їхнє нінашо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть!" Від цих слів віє впев­неністю і в добру долю України, адже її діти не зазіхають на чуже, не прагнуть вивищитися недоброю славою.

Дата добавления: 2015-07-16