Барокове мистецтво Західної України.

На західні землі України бароко прийшло рано, в перші роки 17ст. Католицька громада Львова вже у 1644 р. мала дивний зразок італійського бароко – Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні Баттіста Джизлєні майже точно скопіював храм Карло Мадерна у Римі, побудований там у 1603р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудований архітектором з Венеції Якопо Бріано у 1606-1610рр. Не вщухає захоплення й від костелу св. Трійці в містечку Олика, де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635-1640рр (збіднілий, пошарпаний, але збережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі, Микулинцях, Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Бучачі, Кам'янці – Подільському, Наварії, Угневі, Подкамені, Богородчанах.

На західних землях України на зламі 16-17 століть виникає короткочасна суміш з стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків Відродження. Найяскравішим прикладом цієї суміші став фасад Бернардинського костелу у місті Львів. Щит-фронтон костелу — яскравий приклад стилю маньєризму на ренесансній основі. Якщо в гравюрі і живописі стиль маньєризму утримав свої позиції до початку 18 століття, то в архітектурі він зникає під могутнім наступом римського бароко. В місті Жовква, де переважала забудова доби Відродження, дуже швидко виникають будівлі в стилі ранішнього бароко, оминаючи маньєризм взагалі. Бароко тяжіє до монументальних форм і позбавляється дріб'язків маньєризму. Свій вплив на розвиток українського бароко мають і великі храмові споруди, які будують архітектори, запрошені з самої Італії.

Місто Луцьк, Костел єзуїтів, 1606—1610, арх. Джакомо Бріано

Місто Бар, Вінницька об., Петропавлівський костел монастиря сестер бенедиктинок, костел з 1616 р.

Місто Львів, Стрітенський костел, 1642 рік, арх. Джованні Баттиста Джизлені (під впливом церкви Св. Сусани в Римі, арх. Карло Мадерна, 1603 р.)

м. Вінниця, костел єзуїтського монастиря, 1610—1617.

Олика, Волинська обл., Колегіальний костел (Св. Трійці), 1635—1640, арх. Б.Моллі, Я.Маліверна

Біографія, філософська та літературна творчість Г.Сковороди.

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами^[1]. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. З 1754 по 1759 рік жив у с. Коврай на Черкащині, тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

В основу філософських поглядів Г. С Сковороди лягло вчення про три світи (макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний з цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну).
Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання. Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя.

Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню людини, її нахилам. Так народилася оригінальна теорія «сродної праці» Свої філософські погляди Г. С Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літератур-но-філософських трактатів, поетичну збірку «Сад божественних пісень», збірку «Байки Харківські». Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками.

Мотиви творів Г. С Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г. С Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем.

Видатні пам’ятки садово-паркового мистецтва в Україні.

Основними пам*ятками садово-паркового мистецтва в Україні є:

1 Сокиринці. Тутешній парк – видатний пам*ячник українського садово-паркового мистецтва. Старовинний палац, оранжерея та англійський ландшафтний парк з озерами, парковими спорудами та скульптурами- перлина серед садиб України.

2 Тростянець. Тут розташований дендрологічний парк який вважається найкращим в Україні. Його було створено за кошти Івана Скоропатського – нащадка гетьманського роду. У 1886 році Тростянецький парк мав площу 170 га. Нині його площа 204 га. Його колекція зараз налічує близько 770 порід і різновидів дерев та чагарників Прикраса парку чотири величезні ставка, найбільший з яких 1300 м. У парку стоїть пам*ятник на могилі Івана СКоропацького.

3 Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» — заповідник в селищі Качанівка Ічнянського району Чернігівської області на берегах річки Смош.

Створений 1981 року на основі палацового ансамблю та парку дворян­ської садиби, заснованої в 1770-х роках, яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року заповіднику надано статус національного.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села на нерівному ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам'ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

4 Ша́цький націона́льний приро́дний парк — національний парк в Україні, розташований у Шацькому районі Волинської області.Створений 28 грудня 1983 року для охорони рідкісних природних комплексів у районі Шацьких озер.Загальна площа парку — 48 977 га, з них у власності парку перебуває 18 810 га..
Флора: загальна кількість видів рослин, що ростуть на території парку — 789, з них 32 занесені в Червону книгу України.
Фауна: на території парку живуть 33 види, занесених у Червону книгу України.

5 Я́ворівський націона́льний приро́дний парк — природоохоронна територія у Яворівському районі Львівської області. Парк створений з метою збереження, відтворення та раціонального використання типових і унікальних лісостепових ландшафтів та інших природних комплексів в районі Головного європейського вододілу.

6 Націона́льний дендрологі́чний парк «Софі́ївка» — парк, науково-дослідний інститут Національної академії наук України. На сьогодні — це місце відпочинку. Щорічно його відвідують близько 500 тисяч людей. Площа — 179,2 га.«Софіївка» є пам'ятником краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII — першої половини XIX століть.

Види і жанри літератури Київської Русі. Літературні жанри у період Київської Русі. Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії. У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII століттях. З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Популярним жанром була житійна література. Важливе місце зайняли житія святих – біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави.

Роди та жанри фольклору

Фолькло́р або традиці́йна наро́дна тво́рчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор — сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Традиційно виділяють чотири фольклорні роди

Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать: загадки, прислів*Я, приказки, анекдоти, думи, історичні пісні, балади, казки, легенди,перекази, байки, притчі, народні казки.

Народна лірика- поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв. Трудові пісні, календарно-обрядові (веснянки, русальскі, купальські, жниварські,колядки,щедрівки)Родинно-побутові пісні- колискові, весільні,жартівливі)Соціально-побутові пісні (козацькі, кріпатські, чуматські,рекрутські, бурлатські)

Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики. Балади, думи.

Прозовий фолькльор

Велика й вельми істотна частина масиву народної творчості — прозовий фольклор. Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольклору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин.

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки. Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв. З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді переважно у формі повідомлення, спостереження самого оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. Загадки (від слова гадати — думати, розмірковувати) — дуже давній і поширений вид народної творчості.

Дата добавления: 2015-07-16