Українська полемічна література 16-першої половини 17 ст. Творчість І.Вишенського

Наприкінці XVI ст. на Україні бурхливо розвивався новий тип письменства — полемічна література. Українські полемісти вступали в ідеологічний бій з католицькою церквою, наступ якої на український народ, його релігію, права й мову особливо посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і запровадження церковної Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Протягом останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено цілий ряд різних за жанрами літературних пам'яток антикатолицької спрямованості: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів.

Українські полемісти зверталися й до старої зброї — полемічних пам'яток минулих століть: переробляли і доповнювали їх. Так виникла нова редакція (і під новою назвою) першого оригінального полемічного твору Київської Русі: «Вопрошеніє князя Изяслава, сына Ярославля, внука Володимірова, игумена Печерскаго великаго Феодосія о латині». Переписувалися й редагувалися «Поученіє (от) седми сбор на латину» київського митрополита Іоанна II (XI ст.), «Посланіє от Никифора митрополита кыевськаго к Ярославу князю Святополчичю» (XII ст.).

Поряд з новими редакціями старих полемічних творів з'являлися компіляції, автори яких, використовуючи наявний літературний матеріал, надавали йому злободенного звучання.

Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький у 1587 р. видав у Острозі книжку, що складається з двох публіцистично-полемічних статей: «Ключ царства небесного и нашеє християнское духовноє власти нерешимый узел» та «Каленъдар римски новый» у супроводі передмови «До народов руских» і присвяти.

На кінець XVI — початок XVII ст. припадає творчість видатних полемістів Івана Вишенського, Василя Суразького та ін. Іван Вишенський, спираючись на кращий доробок попередньої східнослов'янської полемічної літератури і публіцистично-теологічні твори своїх сучасників, виступає з гострими за своєю соціальною насиченістю «обличеніями», «извещеніями», «порадами», «писаніями», таврує весь суспільний лад Речі Посполитої. На сьогодні відомо 16 творів письменника, написаних у період 1588—1616 pp.

На початку XVII ст. з'явився визначний історико-полемічний памфлет — «Пересторога». Анонімний автор яскраво змальовує переслідування православного населення католицьким і уніатським духівництвом. Основний засіб боротьби проти покатоличення і полонізації українського народу він вбачає в поширенні шкільної освіти, знань, книгодрукування і з великою прихильністю ставиться до культурно-освітньої діяльності братств.

Становлення полемічно-публіцистичної прози припадає на період загострення соціальних антагонізмів. Незважаючи на свою ідейно-художню неоднорідність, вона мала велике значення для духовного життя України другої половини XVI — початку XVII ст. Відіграючи важливу роль у пробудженні соціальної і національної свідомості народу, полемічна проза несла виразні риси народності й виявляла щораз міцніші реалістичні тенденції, що мало величезне значення для справи дальшого розвитку української літератури.

На кінець XVI — початок XVII ст. припадає творчість видатних полемістів Івана Вишенського, Василя Суразького та ін. Іван Вишенський, спираючись на кращий доробок попередньої східнослов'янської полемічної літератури і публіцистично-теологічні твори своїх сучасників, виступає з гострими за своєю соціальною насиченістю «обличеніями», «извещеніями», «порадами», «писаніями», таврує весь суспільний лад Речі Посполитої. На сьогодні відомо 16 творів письменника, написаних у період 1588—1616 pp.

Значне місце в світогляді Івана Вишенського займала ідея рівності людей перед богом. Для нього знатність походження, високий сан, багатство — не мають ніякого значення. Лише особисті якості людини надають їй ціну, тому чесний «кожемяка» від єпископів «ліпший і цнотливіший». Вишенський ставив усіх феодалів, польських і українських, світських і духовного стану, католицького чи православного віросповідання на один щабель — як безжалісних гнобителів підлеглих їм «убогих русинцев». Він ненавидів експлуататорів і попереджав народ, що від них марно добра чекати: «На панов же ваших руского роду, на сыны человіческия, не надійтеся!»

Вишенський спрямував свій сатиричний талант зокрема проти римсько-католицької церкви та її найактивнішого в Речі Посполитій ідеолога — «фарисея гордаго, возносливаго, хвалящагося и сам собою от всіх ліпшим разуміющася» — єзуїта Петра Скарги.

Більшість творів Вишенського належить до послань і листів — жанрів, поширених ще в літературі Київської Русі. У Вишенського вони набувають своєрідності завдяки великому публіцистичному таланту, високоемоційному художньо-образному мисленню та винятково гострому почуттю слова. Характерною рисою його стилю є поєднання «приземлених», знайдених в реальній буденності тропів з піднесеними риторичними фігурами.

Творчість Леся Курбаса.

Лесь Ку́рбас (25 лютого 1887, Самбір — 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів — з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Г. Гловацький.У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті».

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Т. Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.^[1]

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Творчість майстра Пінзеля.

Іван Георгій Пінзель (1707— 1761) — галицький скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів. Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, також обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 року одружився у Бучачі із вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських ^[5]. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда ^[6] (*1752) і Антона (*1759^[7]).

Протягом 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином^[8]) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці (нині Івано-Франківська область), Монастириську (костел Успіння Пречистої Діви Марії, також Антон Штиль^[9]), Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). Для творів Й.-Ґ.Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.

1756—1757 роки разом з Яном Ґертнером виконав бічні вівтарі святого Яна де Мата і святого Фелікса Валуа в Монастирі тринітаріїв (Львів, не зберігся).^{[ Джерело? ]}

За наявними документами, 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж за Беренсдорфа. Отже, Пінзель, імовірно, помер до цієї дати (близько 1761 року, певно, у Бучачі).

Кам'яні монументальні скульптури Богородиці і святого Яна Непомука у Бучачі (збереглися голови, 1750 р.)

Самсон роздирає пащу лева

Кам'яні скульптури для парапету Бучацької ратуші (початково 14, вціліли 9^[12])

Святий Юрій (на парапеті собору святого Юра у Львові)

Святі Леон та Атанас (статуї покровителів родини Шептицьких на соборі святого Юра у Львові)

Святий Вікентій та Франциск Борджа

Скульптури Козака і Невільника, що розриває пута (можна бачити на фото)

Алегорія Звитяги

Вівтар костелу Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці (з 18 скульптур врятовано 5^[13])

Колона зі статуєю Пречистої Діви Марії у Городенці

Внутрішнє оздоблення костелів Устя-Зеленого та Гвіздця ^[14]

Розп'яття для костелу святого Мартина у Львові

Благовіщення

Вознесіння

Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів)

Богородиця зі сцени Розп'яття

Розп'яття (варіанти)

Цар Соломон

Святий Онуфрій (Рукомиш)

Техніки української вишивки. Український рушник

Рушни́к в українській культурі (український традиційний рушник) — це прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях, а часто і на всьому полі різноманітні вишиті або виткані композиції, які відображають світогляд та звичаї предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров'я. Рушники є символом матеріальної культури слов'ян, важливою складовою обрядів та ритуалів.Вишивати рушники — давній український народний звичай.Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику новонароджену дитину на хрещення, на ньому проводжали людину в останню дорогу.Вишиті рушники поширені в сучасній Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної та святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходяться без рушників, які, крім декоративного призначення, мають великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень.Рушник супроводжує українця протягом усього життя і в радості, і в горі...

Українське поетичне кіно.

Новий вид мистецтва - кіно - швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми ("Все для фронту", "Ми переможемо", "Червоний командир", "Мир хатам - війна палацам").З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалері-дзе. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931).У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896-1954) поставив ряд документальних фільмів: "Одинадцятий" (1928), "Людина з кіноапаратом" (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р.- Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії.

Дата добавления: 2015-07-16