Змістовний модуль № 3. Філософська думка України в XI - XXI ст.

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

2. Розвиток філософської думки в Україні в XV - першій половині XVIII ст.

3. Філософія в Україні в другій половині XVIII - початку XXI ст.

Вивчаючи перше питання «Філософські ідеї в культурі Київської Русі», необхідно з'ясувати наступне. Київська Русь була першою Східно-слов'янською державою, в духовній культурі якої відбувалося становлення вітчизняної (власне як російської так і білоруської) філософської думки.

Стародавня культура слов'ян, зберігаюча міфологічні воззріння, і антична філософія, істотно переосмислена візантійською християнською філософією яка набула поширення у зв'язку з введенням християнства - з'явилися тією основою, на якій складалася традиція філософської думки Київської Русі.

У центрі уваги української філософії того періоду стояла проблема людини і людської історії.

Філософія розумілася не тільки як теоретизування, але і як практична мораль. Характерною межею філософських шукань був діяльний аспект. «Мудрість не тільки слово, але і справи» - підкреслюється в «Збірнику Святослава» (1073 р.). Одночасно формується антропоцентристське розуміння всесвіту. Людина - володар природи, стоїть над природним Космосом, створеним для його потреб. Він центральна ланка, що забезпечує спілкування між Богом і створеним їм світом.

При з'ясуванні суті людини встала проблема співвідношення душі і тіла. На відміну від пануючих в західноєвропейській середньовічній філософії уявлень про абсолютне відчуження душі від тіла (тіло - «темниця душі»), мислителі Київській Русі підкреслювали органічну єдність в людині душі і тіла.

Важливим аспектом розуміння суті людини і його пізнавальних можливостей було вчення про розум, відчуття і волю, які направлені на пізнання Божественної істини і воєдино з'єднуються в серці. Серце є центром, завдяки якому здійснюється причетність до позаземного, Божественного. Такі думки висловлені в XI столітті митрополитом Іларіоном в «Слові про Закон і Благодать». (До речі, Іларіона нерідко називають першим філософом в Україні).

Характерною межею творчості києворосійських мислителів була його морально-етична спрямованість. Висловлювалася ідея виведення морального закону з акту творіння світу Богом; ідея гріху і моральної відповідальності людини; затверджувалася думка про те, що за допомогою людських діянь можна поліпшити мир, очистити його від зла. Істотну роль в етичних поглядах Київської Русі мала розробка проблеми святості. Формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що розуміється як жертовність. При цьому, хоча і проголошується християнське розуміння святості, але акцентується увага на прагненні затвердити для людини святе царство на Землі.

Значне місце займає історіософська проблематика. Однією з провідних характеристик погляду на історію був універсалізм. Він виражався, зокрема, у тому, що історію кожного князівства включали в єдину історію Землі Російською. Русічи розглядалися як представники єдиної спільності слов'ян, а історія слов'ян включалася в загальну історію християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.

Таким чином, філософську культуру Київської Русі можна охарактеризувати як філософсько-релігійно-етичну, направлену на осмислення актуальних проблем суспільного життя того часу.

При розгляді другого питання: «Розвиток філософської думки в Україні в XV- першій половині XVIII ст.» слід звернути увагу на те, що в кінці XV - початку XVI ст. корінним чином міняється соціально-політична ситуація в Україні, яка характеризувалася остаточною втратою державності Київської Русі. Україна була включена до складу Польського королівства. Український народ був вимушений нести важку боротьбу за політичне самовизначення і власне існування як окремої етнічної і національної спільності.

Різке загострення релігійних конфліктів в Україні XVI в., пов'язане із спробами окатоличити українське населення, зробило релігійну проблематику особливо актуальної. Соціальні, політичні і національні суперечності українського життя того часу придбали релігійну форму.

Слід враховувати і те, що з включенням України в Польське королівство відбувалася активна взаємодія з культурою Західної Європи епохи Відродження. Центральною ідеєю цієї епохи був гуманізм. У його основі лежало культивування самоцінності особи, її свободи, справедливого суспільного устрою.

Саме ці ідеї розвивали засновники гуманістичної культури України такі як: Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Станіслав Оріховський. На основі затвердження гідності особи, вони розвивали свої погляди на значення людського життя і людської історії.

Велике значення для розвитку культури і гуманізму мав Острожський культурно-освітній центр, заснований в 1576 році в р. Острозі на Волині князем Костянтином Острожським.

В кінці XVI - початку XVII ст. у багатьох містах України виникають братства - релігійно-національні об'єднання населення міст, які протистояли експансії Ватикану і польської шляхти. Братства створювали школи, лікарні, друкарні, розвивали і захищали свою мову, культуру, духовні традиції. Вони сприяли розвитку філософської думки України.

Особливу увагу слід звернути на роль Києво-могилянської Академії (1632 р.) у розвитку духовної культури України, а також всіх східних слов'ян. Академія давала фундаментальну освіту у області стародавніх і сучасних для того часу мов, а також природничонаукові, теологічні, філософські знання. Викладання філософії в ній було відокремлене від теології.

У Києво-могилянській академії були введені розділи етики як практичної філософії. Пізнання законів природи і людського мислення розглядалося як підготовка до етики. Етика, таким чином, стає важливим інструментом формування особи. Людину намагаються зрозуміти в єдності і цілісності, як одночасна природна і суспільна істота, що концентрує в собі єдність особистого і суспільного блага. Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні мислителі Києво-Могилянської академії: С. Яворський, Т.Прокопович, Г.Щербацький, М Козачинський і ін. Вони обґрунтовували погляд на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи.

При розгляді третього питання «Філософія в Україні в другій половині XVIII - початку XXI ст.» слід звернути увагу на те, що в кінці XVIII в. вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода (1722-1794), створив філософську систему, яку по праву можна назвати новим Етапом в розвитку філософської думки в Україні. Філософію Сковорода розумів як любомудріє. Результатом філософствування є не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог людського щастя. Основними положеннями філософської системи Сковороди виступає: вчення про дві натура і три світи. Все в світі має подвійну природу або складається з двох натури: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з вченням про три світи, трьох специфічних видах буття - великий (макрокосм) або Всесвіт, універсум, малий (мікрокосм) - людина і символічний мир (Біблія). Світ символів представлений як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість проникнути в свою невидиму, внутрішню натуру і, по суті, осягнути в собі Бога.

Велике місце в роботах Сковороди займає з'ясування ролі серця в житті людини. Воно всьому голова, вважає мислитель. Сковорода пропагував і щодня утілював в життя ідею морального самоудосконалення людини. Буття людини для Сковороди виступає як моральне діяння. Шлях на щастя лежить через етичне вдосконалення людини. Він висував ідею про творчу «споріднену працю». Гармонія людського життя, на думку Сковороди, залежить від відповідності праці внутрішнім здібностям людини, його схильностям.

У XIX в. на розвиток філософської думки в Україні важливий вплив зробила діяльність Кирило-Мефодієвського братства (1845-1847) - таємної політичної організації, головною задачею якої була боротьба за соціальне і національне звільнення слов'янських народів. Його учасники закликали людей до об'єднання у вільну федерацію, в якій кожен народ мав би свою республіку і зміг би розвивати свою мову, культуру, традиції. Яскравими представниками кирілло-мефодієвцев були Т.Г. Шевченко, Н.І. Костомаров і П.А.Куліш.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) поет, художник і мислитель. Він народився в с. Моренці на Черкащині в сім'ї кріпосного селянина. З 1860 р. академік Петербурзької Академії мистецтв. Світосприйманню Шевченка характерний антропоцентрізм, який обумовлює сприйняття навколишнього світу (природа, історії, культури) крізь призму переживань і потреб особи. Навіть в християнській релігії він відкидає все, що заважає вільному розвитку людини.

Слов'янську федерацію Шевченка розглядав як один з можливих шляхів звільнення України, затвердження її мови, культури, історії. Ідеальний світ - це світ звільнений від зла, закріпачення людини людиною, від політичної і національної залежності, світ, де панують братерські відносини між вільними людьми.

Костомаров Н.І. (1817-1885) є автором основного ідеологічного документа братства

«Книга буття українського народу ». У цьому творі міститься історіософська концепції, в центрі якої проблема «Україна і світ». Ця проблема ґрунтується автором у дусі християнської філософії. Костомаров переконаний, що головний зміст і спрямованість історичного процесу визначає народ. Вивчати історію, значить пізнавати «народний дух», щоє першоосновою історичного розвитку.

Куліш П.А. (1819-1897) бачив місію свого життя в розвитку національної самосвідомості українського народа. В основі філософського світогляду Куліша - характерний для традиції української духовної культури погляд на людину і світ як на подвійну суть. В умовах переслідувань і заборон, встановлених царським урядом на вживання української мови, Куліш відстоював погляд на народну мову як голос серця, безпосередній прояв душевної глибини народу, здатного виразити найпотаємніші рухи його душі.

Значне місце в історії українського духовного життя другої половини XIX століття займав Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Центральною в історичній концепції Драгоманова була ідея прогресу. Процес історії, на його думку, здійснюється всіма народами, а критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості, затвердження невід'ємних прав людини. Він вважав еволюційний шлях освіти єдино можливим для досягнення соціального ідеалу. Українська нація шляхом самопізнання повинна досягти високого рівня розвитку національної самосвідомості і уміння затвердити своє право на існування серед інших народів.

Важливу роль в історії української філософії зіграв видатний письменник і громадський діяч Іван Якович Франко (1856-1916), який одержав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Значною мірою він розкрив свою оригінальність і самобутність як філософ в своїх художніх творах. Саме в поезії Франко розробляв ідею героя, особистості, вільної в суспільстві, але не вільної від суспільства; ідею героя, який є носієм духу, «вічним революціонером». Ця ідея обумовлює надалі розвиток теми «особистість і народ», в якій він пропагував ідеал безмежної відданості народу, готовності віддати життя за щастя народу.

Необхідно відзначити, що концепція історичного прогресу у Франка базується на позитивізмі і ідеях соціалізму. Він вважав, що в основі розвитку людської історії лежать «загальні закони еволюції в органічній природі». Критерієм технічного прогресу повинен бути не прогрес науки і мистецтва самих по собі, а «емансипація людського індивіда».

Франко акцентує увагу на ролі суб'єктивного фактора в історії, критикує фаталізм. Соціалістичний лад представлявся Франком як вільна федерація общин, де реалізується принцип самоврядування. Державі тут немає місця, оскільки вона з необхідністю відроджує нерівність і приводить до «всевладдя керманичів».

У подальшому розвитку філософської думки в Україні, а саме в кінці ХIХ-ХХ ст. формуються філософські школи і напрями в тісному зв'язку з європейською філософією.

Важливий внесок у розвиток вітчизняної філософської думки внесли видатні українські учені, культурні, суспільні і політичні діячі, такі як Б.М.Кистяківський (1868-1920), В.І.Вернадський (1863-1945), М.С.Грушевській (1866-1934), В.К. Винниченко (1880-1951).

Їхня творчість відмічена філософським осмисленням дійсності, що і визначає місце цих діячів культури і науки в історії філософської думки України.

У 20-х роках XX в. активізуються зусилля по розробці філософії української ідеї. У центрі дискусії стала концепція, яку запропонував Н.Хвильовий (1893-1933). Він вважав за необхідне відмовитися від орієнтації на пасивно-страждальну російську культуру і обернутися лицем до Європи. Хвильовий підкреслював неминуще значення створеного європейською культурою ідеалу «людини - громадянина», сенс життя якої в «широкій і глибокій активності». Завдяки цій якості людина стає дійсним творцем історії.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї, особливо в крузі емігрантської молоді, починаючи з 20-х років, були спроби вирішити її з позицій крайнього радикального націоналізму. Ця позиція представлена в творчості Д.І. Донцова (1883-1973).

Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціоналізмом, суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським затвердженням принципу «боротьби за існування», волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Близької до поглядів Д.Донцова є історіософська концепція В.К.Липинського (1882-1931).Центральне місце в ній займають категорії «традиція», «аристократія», «нація», що трактувалися в активно-динамічній формі.

Значний внесок у вивчення глибинних чинників духовної історії України і національної філософії зробив Д.І.Чижевський (1894-1977). Він вважав, що одним з таких чинників є національні риси української риси: «емоціалізм», «індивідуалізм» і «плюралістична етика», що визнає право кожного індивіда на власний етичний шлях.

Відкриття в 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створення в 1946 році Інституту філософії АН України привело до активізації філософського життя в Україні.

Великий внесок у розвиток філософії в Україні зробив талановитий філософ, організатор науки Павло Васильович Копнін (1922-1971). Наукові інтереси Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання і методології наукового пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичній спрямованості філософії. Це надалі визначило плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, які активно розроблялися українськими філософами впродовж 70-х і подальших років XX - початку XXI сторіч.

Другим напрямом, що плідно розвивається в Україні в цей період, є історико-філософські дослідження. Перш за все, освоюється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком (1928-2001), Здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха і інших представників німецької філософської класики

Осмислюються досягнення зарубіжної філософії XX ст., зокрема феноменологія Е.Гуссерля, філософія життя, екзистенціалізм неофрейдизм і ін. Здійснилися помітні зрушення і в розробці питань історії філософії України.

На закінчення слід зазначити, що виникнення і розвиток філософської думки в Україні є складним суперечливим процесом. Він складає невід'ємну частину української культури і української історії.

Для глибшого ознайомлення з темою слід звернутися до літератури:

1. БичкоА.К., Бичко І.В., Табачковский В.Г. Історія філо­софії. - К., 2001.

2. Історія філософії. - К., 2002.

3. История философии на Украине: в 3 т. - К., 1987.

4. Історія філософії України. - К., 1994.

5. Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.

6. Горський B.C. Історія української філософії. - К 1997

7.Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні.- К.1992.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М 2001 Ст.: «Философия» и «Сковорода» и др.

Філософський енциклопедичний словник.- К 2002.Ст.:«Філософія», «Іларіон Київський», «Дрогобич (Котермак)»' «Сковорода», «Шевченко» та ін.

Дата добавления: 2015-07-19