Змістовний модуль № 2. Основні історичні типи філософії

1. Антична і середньовічна філософія.

2. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

3. Німецька класична філософія.

Приступаючи до вивчення першого питання «Антична і середньовічна філософія» студенту слід знати, що антична філософія включає філософські навчання Стародавньої Греції і Стародавнього Риму з кінця VII в. до н.е. по VI в. н.е.

Перші грецькі філософи прагнули зрозуміти природу, світ як ціле і проникнути в його суть, ставили задачу виявити єдиний початок всього сущого і знаходили його в різних матеріальних речах (космоцентрізм).

Так, родоначальник першої філософської школи античної Греції Фалес (624-547 до н.е.) таким початком вважав - воду, Анаксимандр (610-540 до н.е.) - апейрон (хаотичне, безмежне першеречовина), Анаксимен (588 - 525 до н.е.) - повітря, Геракліт (540 - 480 до н.е.) - вогонь. Зверніть увагу на те, що Геркаліт висунув проблему текучості буття і тим самим поклав початок діалектиці, діалектичному розумінню світу.

Важливе значення для розвитку античної (і подальшої) філософії мало атомістичне навчання Леовкиппа і Демокріта (460-370 до н.е.), що учили, що все складається з атомів і порожнечі.

Вперше проблеми антропології (греч. anthopos- людина+ logos - навчання, наука) розглядає Сократ (470-399 до н.е.) На основі принципу: «Пізнай самого себе» - він ставить задачу зрозуміти суть людини через його діяльність. Він вважає, що в основі діяльності лежать загальні ідеальні поняття, для виявлення яких розробляє діалектичний питально - відповідальний метод - метод бесіди з метою спонукати співбесідника самому знайти істину.

Вершиною античної філософії є філософські системи Платона і Арістотеля. Платон (427-347 до н.е.), був одним з основоположників ідеалізму.

Він учив, що в основі світу лежать абсолютні ідеї ( ейдоси ), похідним від яких є світ плотських речей.

Ідеї представляють якесь божественне царство, в якому до народження перебувають безсмертні душі людей, споглядаючи істинно суще. З'єднуючись з тілом, душа забуває те, що споглядала на небі. В процесі життя, сприймаючи матеріальні предмети, душа згадує те, що бачила в світі ідей.

Платон, як і Сократ, розробляє діалектичний метод пізнання. Найважливішою частиною філософії Платона є його вчення про досконалу, ідеальну державу, в якому панують Благо, Моральність, Справедливість і Закони. Таку державу він намагався здійснити і на практиці.

Видатнішим серед старогрецьких мислителів був Арістотель (384-322 до н.е.), учень Платона, вчений енциклопедист, вихователь Олександра Македонського, засновник логіки, як засобу раціонального пізнання світу.

Вважаючи, що ідея як суть речі не може знаходитися поза самою річчю, він піддав критиці навчання Платона за відрив ідей від речей. Річ, будучи єдністю матерії і форми, виникає завдяки дії причини. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія. Сходи форм ведуть до вищої форми або «форми форм». Ця гранична форма є БОГ - джерело і першодвигун буття.

Соціально-політичне навчання Арістотеля відрізняється від платонівського. Ідеалом Арістотеля є держава, що створює оптимальні умови для виразу «природи людини». Людина - суспільна і політична істота. Його мета - щастя, що досягається добродійним життям, навчанням і роздумом. Арістотелем завершується розквіт старогрецької філософії.

Поступово починається її занепад і криза (I-V вв. н.е.). У цей період виникають і одержують розвиток п'ять філософських напрямів:

1) скептицизм, що виражав радикальну недовіру до світу;

2) періпатетізм, що продовжив навчання Арістотеля;

3) епікуреїзм, що прагнув знайти життєву опору для людини;

4) стоїцизм, щошукав щастя людини через його причетність до логосу;

5) платонізм, щопродовжив навчання Платона і дав почало новому навчанню - неоплатонізму.

(Про ці напрями дивитеся в рекомендованій літературі і довідниках).

Середньовічна філософія охоплює історичний відрізок з II по XIV вв. і є сукупністю релігійно-філософських навчань. У цей період пануючої стає релігійна ідеологія (теоцентрізм, де грец. theos - бог).

Відповідно до християнського віровчення, вона світ розглядає як творіння Бога. Людина є також творіння Бога, а його суть полягає в його духовності.

Середньовічна філософія висунула проблему про відношення Бога до створеного їм світу, задачу раціонального обґрунтування віри, розгляд знання як божественного одкровення.

Велике місце у філософії займало питання про співвідношення загальних понять і емпіричних предметів.

Номіналісти (лат. отепа - назви, імена) вважали, що існують тільки окремі речі.

Реалісти (лат. realis - речовинний) учили, що загальні поняття первинні і існують незалежно від окремих речей.

Концептуалізм (лат. conceptus - думка, уявлення) вважав, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, а є специфічними формами пізнання дійсності.

Студенту слід уважно ознайомитися з аргументами вказаних напрямів в середньовічній філософії, оскільки суперечка, почата ними, відбувалася і в подальші століття як суперечка між раціоналістами і сенсуалістами.

Центральний фігурою цього періоду - часу розквіту схоластики (греч. schole - школа) - був Хома Аквінський (1225-1274). На його навчання слід звернути особливу увагу, бо його філософія - томізм (лат. Thomas - Хома) стала ідеологічною доктриною католицизму.

Хома Аквінський прагнув обґрунтувати питання про гармонію віри і розуму, вивести буття Бога з буття речей, запропонував ідею потенційного (можливого) і актуального (дійсного) буття. У антропології, Хома Аквінський виходив з уявлення про особу як єдність душі і тіла.

Середньовічна філософія, через її релігійність і схоластичність, була догматична і консерватична і до кінця XIV в. вже не задовольняла запити суспільного розвитку. На зміну їй прийшла філософія Відродження.

При розгляді другого питання « Філософія епохи Відродження і Нового часу» слід виходити з того, що епоха Відродження - це період в культурному і ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи з XV до початку XVII вв. Відмінні риси епохи Відродження наступні:

1) звернення до культурної спадщини античності, його відродження (звідси і назва);

2) боротьба проти церкви і схоластики (філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновники з раціоналістичною методикою та формально – логічними проблемами);

3) затвердження світської культури і гуманізм як цілісного світогляду;

4) посилення престижу науки і експериментального дослідження.

Для творчості представників Відродження характерні віра в безмежні можливості людини, різке заперечення схоластики і аскетизму, затвердження розкріпаченої, гармонійної, творчої особи (антропоцентрізм, де грец. anthropos- людина). У філософії затверджується

пантеїзм (грец. рan - все + theos - бог), щоототожнював бога з природою і миром в цілому.

Початок у філософії Відродження пов'язаний з іменами італійського філософа Марсиліо Фічино і німецького мислителя Миколи Кузанського.

Фічино (1422-1495) існуючі раніше релігії розглядає як ступені розвитку «загальної релігії», наділяє людину здібністю до пізнання світу, захищає земну красу, споглядання якої розглядає як вищий ступінь пізнання.

Кузанській (1401-1464) відомий тим, що відкрив принцип збігу протилежностей - максимуму і мінімуму, став родоначальником нової європейської діалектики і своїм навчанням поруйнував античне і середньовічне уявлення про космос як про щось кінцеве.

Революційний переворот в світогляді епохи Відродження пов'язаний з відкриттями: - польського астронома Миколи Коперника (1473-1543) - геліоцентричної системи;

- італійського мислителя Джордано Бруно (1548-1600), що висунув ідею про нескінченність Всесвіту і множинності світів;

- італійського ученого Галілео Галілея (1564-1642), щозаклав основи експериментально-математичного природознавства, що прагнуло відділити науку від релігії.

Пануючий до цих відкриттів принцип геоцентризму (Земля - центр Всесвіту), згідно якого вважалося, що видиме тотожне дійсному, був замінений новим геліоцентричним принципом (Сонце -центр сонячної системи), згідно якому, видиме - це спотворене відображення прихованої за явищами сутності. Цей новий принцип став теоретично-пізнавальним методом всієї класичної науки.

У області соціально-політичних навчань гуманізм епохи Відродження виявився в розвитку теорії держави і утопічних соціалістичних ідей. Італійський історик Никколо Макіавеллі (1469-1527) і французький соціолог Жан Боден (1530-1596) обґрунтовують вчення про централізовану державу, яку розглядають як головне знаряддя в боротьбі проти гегемонії церкви.

Соціалістичні утопічні ідеї про побудову справедливого суспільства розвивають: - англійський гуманіст Томас Мор (1479-1555),

- італійський чернець Томмазо Кампанелла (1568-1639),

- німецький реформатор Томас Мюнцер (1490-1525).

Приступаючи до вивчення філософії Нового часу, зверніть увагу на те, що в цей період відбувається перехід до крупної машинної індустрії і пов'язана з цим зміна соціально-економічних відносин. Наука стає символом Нового часу. Спираючись на науку, філософія ставить задачу збільшення влади суспільства над природою і інтелектуального вдосконалення людини.

Наука, що розвивається, зажадала нову методологію пізнання, яку розробили Френсис Бекон, Рене Декарт і Бенедикт Спіноза. У філософії одержують розвиток два напрями в теорії пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.

Родоначальником філософії і досвідченої науки Нового часу став Бекон (1561-1626).

Він відродив матеріалізм, що одержав свій початок в античності. Матерію він розглядав як активний початок, невід'ємний від руху. Розчищаючи грунт для нової науки, Бекон виконав величезну роботу по «великому відновленню наук». Свій задум він утілив в «Новому органоні». На шляху пізнання природи є перешкоди - це засміченість свідомості людей «ідолами» (або примарами), спотвореними образами дійсності і помилковими уявленнями.

Ф. Бекон виділив чотири види «ідолів». (З'ясуйте, що вони є. Для самостійного вивчення).

У центрі філософських переконань Бекона був індуктивний метод (проходження знання від приватного до загального), направлений на експериментальне, емпіричне дослідження природи.

На відміну від такого підходу, Декарт (1596-1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналізму (лат. rationalis - розумний, доцільний, обґрунтований), щовизнає за єдине джерело достовірного знання розум. Декарт вважав, що в людському пізнанні є ряд природжених ідей, в першу чергу, ідея Бога. Основним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто проходження знання від загального до приватного.

Основна межа філософії Декарта - дуалізм. Існують, вважав він, незалежно один від одного дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло.

Спіноза (1632-1677) подолав дуалізм Декарта. Він доводив, що мир вічний і є єдиною, неподільною субстанцією, яка вічна в часі і нескінченна в просторі.Як раціоналіст, він вважав, що в самому розумі укладена відповідність утворюваних ідей з суттю пізнаваних речей. Критерієм істини для Спінози є розум. Універсальним методом пізнання - виступає математика, точніша геометрія.

Вивчаючи рекомендовану літературу, зверніть увагу на французьку філософію XVIII сторіччя, що увійшло до історії як століття Просвіти. Філософія Просвіти не була однорідною. Найрадикальніша частина просвітителів стояла на позиціях матеріалізму і атеїзму: П. Гольбах, До. Гельвеций, Же. Ламетрі, Д. Дідро. Менш радикальна: Ш.Монтеськье, М.Вольтер, Ж.-Ж. Руссо - була на позиціях ідеалізму і дєїзма. Дєїзм (лат. deus - бог), допускав існування Бога як першопричини миру, заперечував його подальше втручання в природні і соціальні процеси.

Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона дала научно-матеріалістичне пояснення миру, піддала критичному аналізу релігію.

При вивченні третього питання «Німецька класична філософія» слідує знати, що в кінці XVIII - першій половині XIX вв. німецькими мислителями був створений наступний ряд філософських систем, які прийнято називати класичною філософією. Її основними рисами були:

а) відродження діалектики;

б) критика буденної (розсудливої) філософії;

в) прагнення представити філософію як систему наукового знання.

Родоначальником німецької класичної філософії є І.Кант (1724-1804). У первинний період своєї діяльності, в так званий «докритичний» період (до 70-х років XVIII в.), Кант займався переважно природничонауковими проблемами. Він обґрунтував залежність морських приливів і відливів від положення Місяця, розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності, що згодом одержала назву, (гіпотези Канта - Лапласа).

У «критичний» період (з початку 70-х років) Кант переосмислює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пізнання. Основна межа цього періоду - агностицизм. Пізнаваний світ Кант ділить на явища (це речі, як вони існують в свідомості) і «речі в собі» (це речі як вони існують самі по собі). «Речі в собі» впливають на органи чуття, викликають відчуття, але відчуття і навіть думки не дають людині достовірного знання про «річ в собі».

Наше мислення прагнути досягти абсолютного знання про «річ в собі», але не може вийти за межі явищ, які формують нашу свідомість, не може вийти за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (нерозв'язна суперечність) оскільки виявляється можна довести, що людина володіє свободою і не володіє нею, що мир кінцевий і нескінченний, що існує першопричина (Бог) і що вона не існує. Окрім досвідченого світу, світу даного нам у відчуттях, є ще другий світ - світ свободи, пізнаваний практичним розумом.

Кант учить, що людина володіє автономною волею. Під тиском сили волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві. Ці вчинки підкоряються етичним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги або категоричний імператив (греч. Kategorikos рішучий, безумовний + лат. imperativus - веління, вимога).

Імператив свідчить: «Поступай так, щоб твоя поведінка могла стати загальним законом. Поступай по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин».

Як бачимо, Кант, обгрунтовувавши вчення про людину і його пізнання, розділив мир природи і мир людини, які знаходяться в суперечності.

Вказані Кантом суперечності, намагалися подолати І. Фіхте (1702-1814) і Ф. Шеллінг (1775-1854). Але вдалося це зробити тільки Г. Гегелю (1770-1831).

Своєю головною задачею Гегель вважав створення діалектики як науки, як системи і як Логіки. Для цього Гегелю знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру в їх розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу представлений як розвиток абсолютної ідеї (духу).

Філософська система Гегеля починається з вчення про логіку. Питання про логіку він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає:

об'єктивну логіку (вчення про буття і суть) і

суб'єктивну логіку (вчення про поняття).

Об'єктивна логіка - це логіка до природного світу, що знаходиться в змозі до створення світу Богом. Це є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея тотожні як першопричини, але в той же час вони різні в своєму стані. Бог завжди рівний самому собі, тоді як абсолютна ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до визначень повнішим і конкретнішим.

Після «роботи» об'єктивної логіки в справу вступає суб'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона проробляє той же шлях за допомогою понять, думок і висновків і одночасно відображає історію практичного руху культури, в процесі якої людина освоює (пізнає) мир.

Саморозвиток ідеї приводить логіку до кінцевого пункту руху - виникає природа. Поняття природи у Гегеля незвичайне. Природа - це інобуття, тобто інша форми буття ідеї. Значення і значення природи в тому, щоб опосередкувати собою божественний і людський дух в їх розвитку - розгортанні.

Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення і абсолютне пізнання свого власного шляху.

Це усвідомлення повинне протікати у формі, яка відповідає змісту ідеї. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми - це споглядання, уявлення і понятійне мислення, які одночасно є і ступенями самопізнання духу.

На ступені споглядання дух постає у вигляді мистецтва, на ступені уявлення у вигляді релігії і на вищому ступені у вигляді філософії. Філософія - це вершина світової історії і культури і кінцева стадія самопізнання - це абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, виконана Гегелем, привела його до висновку про розумність світу, який він виразив в афоризм: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне».

При цьому, в процесі розумного розвитку ідеї долається зло і недосконалість світу. Філософія Гегеля мала величезне значення для подальшого розвитку всієї духовної культури Європи. Але філософське збагнення миру не має межі. І гегелівська філософія була не тільки розвинена далі, але і піддана критиці.

Фейєрбах (1804-1872) свою творчість направив на критику християнської релігії, ідеалізму Гегеля і затвердження антропологічного матеріалізму. Він вважав, що для релігії і ідеалізму загальною основою є абсолютизація людського мислення, зіставлення його людині і перетворення в самостійно існуючу суть.

Коріння і таємниця релігії і ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родова істота в своїй діяльності лише опосередковано зв'язаний з ідеями, із загальним, яке переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їх же творіння і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоб подолати таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину як земну істоту з його мисленням. Предметом філософії повинні бути не дух і не природа, а людина.

Людина для Фейєрбаха - це духовно-природна істота, найважливішою характеристикою якої є чуттєвість. Люди зв'язані між собою природними, узами і, перш за все, відчуттям любові.

Разом з тим Фейєрбах упускає дуже важливу особливість людини - його соціальну суть.

Глибшому ознайомленню з темою допоможе література:

1. История философии. - М., 1999.

2. Історія філософії. - К., 2002.

3.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Античная философия», «Философия», «Схоластика», «Классиче­ская немецкая философия» «Философия Нового и новейшего време­ни» и др.

4. Філософський енциклопедичний словник -К., 2002. Ст.: «Філософія», «Відродження», «Німецька класична філософія» та ін.

---

Дата добавления: 2015-07-19