Еволюційний розвиток художнього слова і літературна традиція : зближення та відштовхування.

Говорячи про розвитокхудожнього стилю, слід враховувати не лише історичну змінність, оновлення мовновиражальних засобів (тісно пов’язана з цим оновленням проблема традицій і новаторства), а й те, як змінюється суспільна оцінка тих чи інших художніх прийомів, оцінка художньої мови. Поняття розвитку художнього стилю неодмінно включає в себе і змінність виражальних форм, і оцінний момент – розвиток естетичного сприймання мовно-художньої творчості.

Об’єктивні причини розвитку художнього стилю виявляються, по-перше, в розширенні пізнавальної, комунікативної функції мови, і по-друге в ускладненні художньо-образного мислення.

Постійною, сталою ознакою художнього стилю, властивою йому на всіх етапах розвитку національної літературної мови, є взаємодія книжних і розмовних елементів. З часом змінюється наповнення книжного і розмовного джерела, з я кого художній стиль черпає мовновиражальні засоби.

У художньому стилі книжні й розмовні вислови, конструкції естетизуються, причому процес естетизації їх у поезії, прозі, драматургії проходить неоднаково. У поезії естетизація, оновлення книжних і розмовних засобів відбувається, як правило, через метафоричні, образні вислови. Так, наприклад, поняття, пов’язані з освоєнням космосу, не обов’язково зявляються тільки в творах, присвячених космічній тематиці. Вони потрапляють, поряд з іншою термінологічною лексикою на означення понять науково-технічного прогресу, суспільно-політичними поняттями, а також побутовою, розмовно-зниженою лексикою, в розгорнені поетичні образи, метафори, стають джерелом поетичної експресії. Наприклад, такий ряд слів і словосполучень, як атом, високоточний, сопла ракет, ракетодром, радари, код, комп’ютерний, спрограмований, лінза і т.п., позначений відтінком книжності, ці слова-терміни, вживані в спеціальній науковій літературі, поширилися в стилі масової інформації, а через нього – і в розмовній, загальновживаній мові. Стаючи джерелом художньої образності, художньої конкретизації, такі вислови не втрачають ознак книжного походження і, мабуть, тому часто й набувають високо поетичного звучання, їх використання в сучасній поезії повязується вже з певною літературною традицією.

Розвиток пеотичної мови не можна уявити собі без осмислення сучасними поетами літературної традиції. Ремінісценції з творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського – звичайне, природне явище в сучасній літературі.

Художній прозі властиві інші, порівняно з мовою поезії, засоби увиразнення слова. Тут специфічну роль відіграють не так словотворчі неологізми або несподівані, незвичні, фонетичні варіанти слова, не так неповторне лексичне поєднання слів, як природність, реалістичність діалогів, особлива співвіднесеність мови персонажів з мовою автора.

Книжний синтаксис – «неминуча» риса сучасної художньої мови, орієнтованої на літературну описовість, а не індивідуалізацію мови персонажів. Автор-оповідач більше уваги приділяє своїй розповідіЮ надаючи їй тієї чи іншої тональності.

Неодмінною ознакою художньої прози на всіх етапах її розвитку є стилістична роль розмовних слів та словосполучень – нейтральних або позначених зниженою експресією.

Говорячи про літературщину, про стандартизовані літ. образи, поширені в сучасній художній мові, було б неправильно ототожнювати їх з літературною нормативною мовою, а звідси, й шукати виходу – вводити в художній стиль ненормативні розмовні, діалектні, просторічні вислови, вбачати в такому протиставленні реалізм мови, шукати засобів увиразнення авторської мови, зображених характерів. Натомість розвиток художнього стилю, новаторські художні прийоми ґрунтуються на стилістичній диференціації сучасної літ.мови, на виробленні таких мовно-виражальних форм, які б давали змогу, зокрема в художній прозі, відчути правдиве звучання різних голосів сучасного суспільства – людей освічених, збагачених досягненнями цивілізації, людей різних професій, неоднакових за характером. У сучасній літературі з її настановою на психологізацію помітна тенденція до стилістичного увиразнення особи автора оповідача, який виявляє свою оцінку, ставлення до описуваних подій.

Традиції і новаторство — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. "Чистого новаторства, як і чистої традиції, — відзначає Ю. Ковалів, — не існує, проте абсолютизація першого з них може призвести до гри задля гри на зразок літературних практик постмодернізму або до пасеїзму, характерного для літературної діяльності МУРу, зокрема для його концепції "Великої літератури". З другого боку, абсолютизація традиціоналізму, орієнтація лише на канон може зашкодити розвитку художнього слова, породивши епігонство. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо. Традиції і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художнього слова. Ф. Ніцше у поемі "Так казав Заратустра" закликав "розбити скрижалі", покинути "країну батьків" (відійти від традицій). Таке заперечення традицій приховує небезпеку забуття письменників-попередників, воно не виправдане і шкідливе. Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати). Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман). Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники, різьбярі використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До образу Андромахи звертається Ж. Расін і Л. Катенін, до історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — К. Марло і Й.В. Ґете. Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів. Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього. Так, мистецтво Відродження і класицизму звернулося до античного; бароко певною мірою повертається до середньовічного спіритуалізму; сентименталісти відкидають раціоналізм і нормативність класицизму й повертаються до літератури середніх віків; реалізм XIX століття використовує окремі положення поетики романтизму і раціоналістичні конструкції просвітителів; модерністи відкидають життєподібність ренесанського мистецтва і звертаються до умовності середньовічного мистецтва. Футуристи, відкидаючи нормативи реалізму, модифікували спадщину бароко. Традиції можуть втілюватися у формі ілюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо. У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю. В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художніх системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літературного періоду до іншого, взаємозв'язок між традиціями і новаторством стає напруженим. Це властиве ранньому модернізму, коли відбувалася переорієнтація з арістотелівського мімезису на платонівський. На цьому етапі розвитку літератури представники авангардистських течій різко виступають проти класичної літератури. Полеміка між традиційниками і новаторами триває постійно. На початку XX століття вона розгорілася між модерністами (М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, М. Євшан) і народниками (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов). У 90-х роках XX століття велася дискусія між письменниками старшого покоління і учасниками літературних угрупувань "Бу-Ба-Бу", "Нова література", "Нова дегенерація", "Творча асоціація 500", свідченням цього є статті Ю. Мушкетика "Колесо", В. П'янова "На кого наїхало "Колесо". У "Лексиконі загального та порівняльного літературознавства" відзначається, що традиції мають "колективно-груповий характер і чітко виражену національну своєрідність", новаторство — категорія наднаціональна, космополітична і втілюється на особистому рівні. По-друге, важливу роль в інноваційних процесах у мистецтві та літературі кінця XIX—XX ст. відіграє загальний цивілізаційний прогрес, лавиноподібно зростаючий потік інформації, досягнення у філософії, науці, техніці (зокрема, винахід фотографії сприяв трансформації образотворчого мистецтва), нові засоби транспорту і зв'язку надихнули футуристів, кінематографічні засоби вплинули на літературу". Відповідно у літературі XX століття швидко змінювали одне одного різні напрями і течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, драма абсурду, постмодернізм. З'явилися поліфункціональні жанри (інтелектуальна драма, лірична проза, філософська лірика), набули популярності рухливі жанри (роман, новела, оповідання). У поетиці утвердилися нові художні засоби: потік свідомості, монтаж, колаж, підтекст, віртуальність, логіка абсурду. Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку художнього слова.

Дата добавления: 2015-11-14