Розділ 1. Історія розвитку фоносемантики як науки

Фоносемантика ̶̶ нова наука мовознавчого циклу, предметом якої є звукозображувальна система мови.Ще з часів свого зародження фоносемантика затвердилася як наука на межі фонетики, семантики та лексикології. Фоносемантика тісно пов'язана із лінгвістичною типологією, адже саме зіставно-типологічний метод дослідження звукосимволізму допомагає довести його універсальність, особливо коли дослідження проводяться на матеріалі неблизькоспоріднених мов або мов, що належать до різних мовних сімей. З іншого боку, існує зв'язок фоносемантики із порівняльно-історичною лінгвістикою: наявність фоносемантичних універсалій, загальних для мов різних сімей, є вагомим підтвердженням ностратичної теорії мов та теорії єдиної прамови людства.
Витоки фоносемантичного вчення можна прослідкувати ще в донаукові часи. Перша постановка проблеми фоносемантизму відбулася близько 25 віків тому, в античні часи, в одному з діалогів Платона ("Кратіл"), де ставиться питання про залежність між формою та значенням слова. Платон відмічав семантику деяких приголосних звуків, здебільшого голосних та сонорних. У Середні віки та в часи Відродження зв'язок між звуком та значенням привертав до себе увагу таких філософів, як Фома Аквінський, Августин Блаженний, Ж.-Ж. Руссо, Р. Декарт, М. В. Ломоносов. Пізніше проблеми фоносемантики розглядаються філософами доби Просвітництва та Нового часу, в основному представниками німецької філософії. Зокрема, досліджується симбіоз значення слова та звука, засновується вчення "звукотлумачення" на прикладах художньої літератури та в історичному плані, робляться припущення щодо існування в мові тенденції до мотивованості відношень між значенням та формою слова, проводиться аналіз найчастіше уживаних груп слів із певними значеннями і відповідними звуками/звукосполученнями, робляться висновки щодо того, що звук є носієм певного значення; також підкреслюється міжнаціональний характер звукосимволізму (Е.Фенц). М. Опіц проводить дослідження прихованого асоціативного значення звуків [1] та [г], які, на його думку, символізують воду. Звуки і слова розглядалися як символи та аудіальні образи певного вічного ідеального буття, між ними знаходили магічний зв'язок. Існувала думка, що звучання слова відображає сутність предмета, в голосних звуках вбачали вираження вічного буття Бога (М.Опіц, Ф.Цезен, Я.Бем). Г. Лейбніц та Ш. де Бросс вдавалися до міжнаціонального характеру фоносемантизму. Ф. Новаліс та брати Шлегелі у своїх дослідженнях розробляли систему відповідності звука кольору (в основному кольори асоціювалися із голосними звуками). Е. Юнгер розглядав гендерний аспект звукосимволізму. На його думку, голосні звуки асоціюються з жіночністю, а приголосні - із мужністю. Дослідження Е. Юнгера носили навіть типологічний характер, адже він наводив приклади не лише на основі німецької мови. Висновки, набуті вищезгаданими вченими, були синтезовані у "мовній психології" Г. Штреле, який аналізував форму звукотворення та асоціював звуки із емоціями.
Розглянуті дослідження були засновані на власному емпіричному досвіді, і, хоча вони зробили неабиякий внесок до питання асоціативних зв'язків між значенням та звуком, на їх висновки неможливо спиратися, якщо вони не підкріплені пізнішими лінгвістичними, психологічними та статистичними фактами.

Теорія звукозображуваності прамови також називається звуконаслідувальною або ономатопеїчною. Це одна з теорій походження мови, згідно з якою мова виникла в результаті того, що людина наслідувала звукові (і незвукові) ознаки названих об'єктів. «Природною», або звукозображувальною прамовою людства можна назвати ті первинні зачатки мови роду людського, які були засновані на природному, єдино можливому зв'язку звучання зі змістом, і, отже, були ще спільні для існуючих тоді представників людства.Прихильники звукозображувальної прамови зазвичай розуміли звуконаслідування широко - і як наслідування звуком звуку (відображення в звучанні слова звукової ознаки об'єкта-денотата), і як наслідування звуком не-звуку (відображення в звучанні слова якого-небудь незвукового ознаки об'єкта-денотата), тобто. і як власне звуконаслідування («бац», «ква-ква»), і як звукосимволізм («бублик», «боб», «губа» - з губними звуками, характерними для позначення чого-небудь округлого, випнутого). Дослідження 50-80-х рр.. дають вагомі докази на користь того, що власне звуконаслідування і звукосимволізм грали, поряд з жестом, найважливішу роль при виникненні мови.Тим не менш, у сучасному мовознавстві залишається відкритим питання про звукозображувальну природу мови. А.М. Газів-Гінзберг, наприклад, виділяє чотири можливих витоки звукозображуваності: це відтворення природних звуків, супутніх життєдіяльності людського організму (вигуків у вузькому сенсі - «внутрішнє звукозображення»); наслідування звукам зовнішньої природи («зовнішнє звукозображення»); озвучування спочатку беззвучних «наслідувальних жестів рота і носа» (явище кінеміки в сучасній психофізіології), і, нарешті, «лепет дитячих слів», де найбільш легкі для дитини звукосполучення стають позначеннями різних предметів і явищ. Як зауважує сам дослідник, останній витік, очевидно, мав найменше значення.

Подальші дослідження проблеми фоносемантизму (ХІХ століття) носили чисто описовий характер, хоча в них представлений значний мовний матеріал. Серед досліджень цієї доби можна виділити праці М. Мюллера, Л. Сміта, Г. Кірхнера, Г. Бредлі, Б. Чарльстона, Г. Світа та ін.
У дослідженнях вчених ХХ століття найважливішим є те, що саме існування звукозображальності вже не ставилося під сумнів завдяки працям вчених-психолінгвістів Л. Блумфілда, Е. Сепіра, Б. Уорфа, Р. Брауна, Х. Вернера, З. Ертеля, а також авторів спеціальних досліджень мотивованості мовного знаку (О. Єсперсен, В. Скалічка, Р. Якобсон та ін.)., у СРСР О. О. Леонтьєва, В. В. Левицького, О. П. Журавльова, типологів О. М. Газова-Гінзберга, О. М. Журинського, Є. О. Гурджиєвої. А. Фреліх та Х. Марчанд на початку ХХ століття роблять намагання систематизувати наявний матеріал та розробити класифікацію звукозображальних слів на прикладі англійської мови. А. Фреліх розподіляє ономатопи за групами відповідно до їх ауслауту, а Х. Марчанд у статті "Звуковий символізм в англійському словотворенні" (1958) доповнює класифікацію Фреліха, розглядаючи групи ономатопів як за ауслаутом, так і за інлаутом. Ці класифікації є першими спробами систематизації звукозображувального матеріалу англійської мови, але їхня ціль досягнута частково, адже класифікацію зроблено лише на основі деяких фонем.
Г. Пауль доводить, що звукові комплекси пов'язуються із певними комплексами уявлень і таким чином набувають значення (Г. Пауль вивчав природу вигуків та ономатопоетичних утворень - на прикладі "дитячої мови"). Дослідження у цьому напрямку були продовжені Л. Блумфілдом, який вказав на складну морфологічну структуру кореня в англійських звукозображальних, або символічних словах.
В 30-ті роки ХХ століття існування звукового символізму було доведено німецьким вченим Г. Мюллером, який класифікував уявлення про звуки, проводячи опитування стосовно асоціацій, які викликаються "екзотичними словами" (що насправді були наборами звуків із домінуючою відкритою або закритою голосною). Б. Уорф довів наявність семантичної структури кореня у слові, О. Єсперсен зазначав, що довільність у мові є надто перебільшеною (у цьому з ним погодився Д. Болінджер, який стверджував, що знак є недовільним. О.Єсперсен вважав, що зв'язок між поняттям і звуком є надзвичайно тісний, і в нашій уяві вони йдуть поруч. Американський вчений Е. Сепір доводив існування звукосимволізму за допомогою експериментального методу, а його дослідження були продовжені С. Ньюменом, який довів, що в уяві англомовних мовців голосні звуки розташовані за шкалою "менше - більше" від закритих до відкритих, а приголосні - від глухих до дзвінких та від передніх до задніх. Був зроблений висновок, що піддослідні здійснюють оцінку звуків у зв'язку з фізичними, артикуляційними характеристиками цих звуків.
Експериментальні та теоретичні дослідження з вивчення звукосимволізму продовжувалися такими американськими вченими, як Р. Браун, А. Горовіц, І. Тейлор, Дж. Вайс, Р. Якобсон та ін.
Вагомий внесок у вивчення проблеми звукосимволізму був зроблений також вченими СРСР (серед них варто виділити праці Є. Д. Поливанова, О. М. Газова-Гінзберга, О. М. Журинського, В. В. Левицького, О. П. Журавльова, Д. М. Шмельова, М. В. Панова, О. О. Леонтєва, С. В. Вороніна, та в останні десятиліття, вченими пострадянського простору (В. В. Левицький, Ю. М. Лотман, І. М. Горєлов, В. І. Кушнерик та ін.). Їх внесок полягає, по-перше, у розширенні та розвитку міжнаукових зв'язків між фоносемантикою та психолінгвістикою; по-друге, у вивченні прояву дії звукосимволізму у різних сферах вербальної діяльності людини (зокрема у художньому мовленні) та на різних мовних рівнях (фонетичному,лексичному,морфологічному). Фоносемантика - наука, предмет якої полягає в звукозображувальній системі мови, а основною властивістю якої являється звукозображальність, або фонетична мотивованість. ЇЇ ціль полягає в вивченні звукозображувальності як необхідного, істотного, відносно стійкого недовільного зв'язку між фонемами слова та ознакою об'єкта-денотата, що лежить в основі номінації.
Предмет дослідження фоносемантики - звукозображувальна система мови. Основні поняття фоносемантики - звуконаслідування (ономатопея) та звукосимволізм. Ономатопея носить закономірний недовільний фонетично мотивований характер і є умовною вербальною імітацією звучань оточуючого світу. У звуконаслідуванні більш чітко прослідковується зв'язок між позначуваним та знаком, адже існує пряма залежність ономатопу від денотата. Звуконаслідувальні основи в споріднених та неспоріднених мовах є досить продуктивними та носять універсальний характер.
До проблем фоносемантики належить не лише питання співвідношення ономатопа та денотата, але й питання словотвірного статусу фонем та сполучень фонем у складі ономатопа. У ході розв'язання цієї проблеми англійським вченим Дж. Р. Ферсом був введений в обіг термін "фонестема" (сполучення фонем, що повторюється). Ідея фонестеми, крім того, була висунута американцем Л. Блумфілдом.
Одним із найважливіших питань фоносемантики є питання характеру (національності/ універсальності) та природи (основи) звукосимволізму.
Щодо характеру звукосимволізму, В. В. Левицький зауважує, що неможливо однозначно відповісти на питання, чи є явище звукосимволізму універсальним, але на базі експериментального дослідження неблизькоспоріднених мов доводиться існування фоносемантичних універсалій, що базується на універсальності артикуляційних характеристик певного звуку та уявлень, пов'язаних з ними. Принаймні, на основі цих досліджень можна впевнено стверджувати, що існують статистично достовірні звукосимволічні правила для споріднених (індоєвропейських) мов, а щодо неспоріднених мов виявлено певні універсальні тенденції у символізації звуків.
Існують також прибічники теорії про вузьконаціональний характер звукосимволізму (серед них В. В. Левицький називає І. Тейлор), але ця теорія на сьогодні отримала менше підтверджень, ніж протилежна.
В. В. Левицький також зауважує, що універсальність звукосимволізму доцільніше доводити не на рівні фонеми, а на рівні дрібніших одиниць, тобто акустичних/артикуляційних ознак.
Звуковий символізм визначається як недовільний фонетично мотивований зв'язок між фонемами слова та неакустичною ознакою денотата, що лежить в основі номінації. Фоносемантика розглядає звукоінформативний компонент звукосимволізму (який є невід'ємним від художнього мовлення), що несе поетично-уявні відчуття, які створюють певні асоціації під час сприймання тексту. Цікавим є "аспект словесно-буквенної синестезії, коли при читанні певних символічно значущих букв-звуків у свідомості людини виникає "музика тексту", створюється асоціативно- змістовий тон.
Під звукосимволізмом у лінгвістиці розуміють наявність недовільного зв'язку між звучанням та значенням слова, між знаком та символом, що стоїть за цим знаком. Фоносемантика досліджує символічні властивості такого явища, як звуки, що відтворюються мовним апаратом людини. Ш. Баллі наголошує на тому, що рухи мовних органів є символічними, так само як жести. Це доводиться тим, що слова, які позначають великі розміри, містять звуки, для відтворення яких мовні органи розширюються, і навпаки. О. Єсперсен, зі свого боку, підтвердив цю думку, дослідивши слова із семантикою "більше/менше" в різних мовах і дійшовши висновку, що в словах, які позначають малі розміри, переважає закритий звук [і]. Г. Хілмер стверджує, що "звуки, які нагадують удар", передаються за допомогою ономатопних коренів, що закінчуються взривними приголосними, "довгі шуми" - коренями із кінцевими фрикативами, "коливання, що затухають" - коренями із носовими приголосними.

Звукозображувальними можна назвати не лише ті слова, що з першого ж погляду свідчать про свою фонетичну мотивованість, але й ті, в яких зв'язок між звуком та значенням в ході розвитку мови був послаблений або втрачений, але відновлюється за допомогою етимологічного та типологічного аналізу. "Звукозображувальне слово - це слово, звукозображувальне у своїй основі, за своїм походженням".
Звукосимволічні слова, або ідеофони (термін С. В. Вороніна), часто використовуються для позначення базових понять, що оточують людину та стосуються її (руху, світлових явищ, форми, величини, віддаленості, тактильних властивостей поверхонь, міміки, фізіологічних та емоційних станів людини).
Головним методологічним принципом фоносемантики є принцип недовільності (мотивованості) мовного знаку. Протягом довгого часу його існування заперечувалося принципом довільності (немотивованості) мовного знаку, проголошеним Ф. де Соссюром. Цей принцип, за Р. Якобсоном, "сам виявляється довільним". Науковці II пол. ХХ століття у своїх фоносемантичних дослідженнях висловлюються проти соссюрівського принципу немотивованості мовного знаку, зокрема, С. В. Воронін стверджує, що, проголошуючи довільність одного компонента мовної системи, Соссюр тим самим позбавляє систему слова зв'язку між елементами, а отже, і самої структури. Таким чином Ф. де Соссюр, мовляв, протирічить власним твердженням про системність та структурність мови та всіх її рівнів.
В основі фоносемантики лежать не лише лінгвістичні, але й психофізіологічні дослідження. За даними цих досліджень звукозображальні слова пов'язані із положенням органів мовлення (за О. М. Газовим-Гінзбергом, "внутрішнє" звукозображування). С. В. Воронін вважає найважливішими компонентами психофізіологічної основи звукосимволізму синестезію (феномен сприйняття, що полягає в тому, що враження, відповідне даному подразнику і специфічне для даного органу відчуттів, супроводжується іншим, додатковим відчуттям або образом, часто характерним для іншої модальності) та кінеміку (совокупність кінем, тобто недовільних рухів м'язів, що супроводжують відчуття та емоції).
Фоносемантизм тісно пов'язаний із відомою "звуконаслідувальною" теорією походження людської мови (Wauwau-theorie або Kling-klang Theorie, за М. Мюллером). Звуконаслідування, помічене в так званій "дитячій мові", доводить релевантність цієї теорії, адже на прикладі оволодіння мовою однією людиною робиться висновок щодо опанування мовою людством.
За Д. Вестерманом, "відношення між звуком та значенням в мовах намагалися встановити часто, але не завжди успішно". Лінгвістика ставилася до намагань встановити такі відносини досить підозріло, адже вони базувалися в основному на суб'єктивному емпіричному та асоціативному досвіді вчених. Однак, це не заперечує реальному існуванню відносин між звуком та значенням. Існування звукосимволізму протягом довгого часу заперечувалося на основі того, що, по-перше, одне і те саме поняття у різних мовах вербалізується за допомогою різних звуків, по-друге, звукова картина слова змінюється у діахронії.
В даний час існують три основні точки зору на причини, що породжують звукосимволізм.

1.Точка зору С. Ньюмена, М. Бентлі та Є. Вейрон, М.С. Майрона та ін.. В основі звукосимволізму лежать фізичні (акустичні та артикуляційні) властивості звуків. В даному випадку ми маємо справу, користуючись термінологією Ф. Кайнца, з транспозицією одних видів відчуттів в інші (моторні в акустичні, акустичні в зорові і т.д.), тобто з синестезією.

2. Теорія Р. Брауна (1958, 1959). З точки зору Р. Брауна, в основі звукосимволізма лежить не щось невловимо-таємниче, а досвід, набутий людиною в процесі своєї практичної діяльності. Людина «навчається» тому, що великі предмети (наприклад, важка шафа) видають (наприклад, при пересуванні) низькі і грубі звуки, а маленькі предмети - приємні і високі звуки. З цієї причини випробовувані пов'язують в ході експерименту високі звуки з чимось маленьким, а низькі - з чимось більшим.

3. Концепція І. Тейлор. В основі звукосимволізму лежить, з точки зору І. Тейлор (1967), мовна звичка, лінгвістичний «тренінг». В англійській мові фонема [g] є у словах зі значенням «великий» (great, grand, gargantuan, grow), а тому випробовувані (зрозуміло, підсвідомо) оцінюють поєднання з початковим [g] як щось велике. Ці три теорії С.М. Ервін-Тріпп і Д.І. Слободін називають відповідно син естетичною (концепція С. Ньюмана, М. Бентлі, Е. Верон, Г. Вернера та ін), референтної (концепція Р. Брауна) і асоціативної (концепція І. Тейлор). Синестетична і асоціативна теорія подібні тим, що вони обидві «припускають» значення, а не референт. Синестетична і референтна теорії, з іншого боку, подібні тим, що обидві припускають існування універсальності звукосимволічних правил, у той час як асоціативна теорія виключає універсальність.

Всі ці три теорії можна звести до двох основних: а) в основі звукосимволізму лежить транспозиція (в широкому сенсі слова) одних відчуттів до інших (незалежно від того, переносимо ми на вимовні звуки зорові, акустичні, моторні і т.п. відчуття з об'єкта зовнішньої дійсності або з власного мовного апарату, або після багаторазового, обопільного і складного перенесення з об'єкта на рух частин тіла - на рух мовного апарату і т.д.), б) в основі звукосимволізму лежить мовна звичка.

Питання про характер звукосимволізму (чи носить він універсальний або національний характер) і його природу (що лежить в основі звукосимволізму) тісно пов'язані між собою.В даний час існують дві протилежні точки зору на характер звукосимволізму: 1) звукосимволізм носить універсальний (міжнаціональний) характер; 2) звукосимволізм носить вузьконаціональних характер.

Перша точка зору представлена ​​в роботах С. Цуру, Г. Альпорта (1934-35), Р. Брауна і його колег, М. Майорану, Дж. Вайса та ін. Другу точку зору відстоює І. Тейлор. Майже всі роботи, що представляють першу точку зору, побудовані на методиці «добору», між тим Тейлор використовувала більш ефективну методику і дослідила за допомогою цієї методики найбільшу кількість мов. Це дало в її руки незаперечну перевагу (вона досліджувала 4 мови, 18 звуків).

Дуже гостра полеміка між І. Тейлор і Дж. Вайсом зайшла в глухий кут: Вайс спиралася на факти, отримані в ході експериментів «добору». Тейлор ці факти спростовувала; нових же фактів ні та, ні інша сторона не мали. Тому, за обопільною згодою учасників дискусії, рішення проблеми могло бути просунуто вперед тільки новими фактичними даними. Це і визначило мету і характер експерименту, проведеного В.В. Левицьким у його роботі «Семантика і фоносемантика». Мови для порівняння ним були обрані таким чином, щоб дві з них були близькоспорідненими (це давало можливість перевірити один із аргументів Тейлор на користь гіпотези про «мовну звичку»; кореляція між мовами, на думку І. Тейлор повинна бути пропорційна ступеню їх спорідненості). Левицький досліджував 6 голосних і 12 приголосних молдавської, російської та української мови.

Отримані Левицьким дані свідчать, перш за все, про те, що в різних мовах існують досить чітко виражені «правила» асоціювання певних артикуляцій з певними поняттями. Таким чином, сама наявність якихось "правил" носить універсальний характер, і в цьому сенсі вже сьогодні можна з упевненістю говорити про універсальність звукосимволізму. висновки про універсальний характер зв'язку деяких акустико-артикуляційних і смислових одиниць, зроблені Левицьким, підтверджуються даними інших дослідників.

В.В. Левицький робить висновки про інтернаціональний характер звукосимволізму і, що особливо важливо, він стверджує, що пошуки універсального звукосимволізму повинні вестися не на рівні фонеми, а на рівні одиниць менше фонеми (акустичних та артикуляційних ознак).

Згідно висунутої гіпотези про вплив такого фізичного явища, як інтерференція хвиль на сприйняття звукосимволічних слів, вчені виділили нову одиницю -супрафонему - носій звукосимволічного компонента відповідних слів, яку визначили як стале звукове поєднання. За своєю структурою вона складається, як правило, з 2-4 фонем, набір і послідовність яких аж ніяк не довільні. Такі чітко зафіксовані структури в більш-менш подібному вигляді (зрозуміло, це залежить від фонетичної системи конкретної мови) зустрічаються в більшості природних мов світу, таким чином підтверджуючи постулат про універсальність звукового символізму.

Супрафонема, сама по собі не будучи закінченим словом, тим не менш, несе в собі ту частку лексичного значення («хороший - поганий», «круглий», «гладкий»), яку зазвичай приписують лише цілісного слову. Природно, морфологічно супрафонема не є словом, вона не «оформлена» флексіями, закінченнями, та й корінь з окремої супрафонеми виходить не завжди, найчастіше вона являє собою лише частину кореня, однак звукосимволічний компонент «працює» в неї за допомогою інтерференції звуків, що стоять поруч, що забезпечує їй те специфічне лексичне значення, яке ми називаємо звукосимволічним.

Отже, явище звукового символізму універсальне та інтернаціональне. Певні поєднання звуків, виділені як супрафонеми, впливають на мозок людей - носіїв різних мов однаковим чином і викликають схожі асоціації. Матеріальною основою явища звукового символізму ми вважаємо за потрібне визнати інтерференцію звукових хвиль у межах однієї супрафонеми: саме в поєднаннях звуків звукові хвилі мають можливість накладатися один на одного (інтерферувати), створюючи абсолютно новий, не властивий для окремих звуків ефект. Набір супрафонем специфічний для кожної окремої мови. Тим не менш, в мовах родинних існують подібні супрафонеми, що передають одні й ті ж якості, охоплюють предмети, різні за фонетичною формою лише через відмінність характеристик окремих фонем в різних мовах.

РОЗДІЛ 2.1 МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ФОНЕТИКИ В ШКОЛІ

Дата добавления: 2015-11-14