Міграція населення.

Латинське слово «migratio» означає переселення, переміщення. Водночас переселення і переміщення – це не синоніми. Переселення – це механічне переміщення людей з одного населеного пункту в інший зі зміною постійного місця проживання (зміна квартири в одному місті не є міграцією). Це і є міграція в узькому смислі слова. Але кажуть також про «епізодичні», «сезонні», «маятникові» міграції, коли люди, не змінюючи свого постійного місця проживання, здійснюють епізодичні поїздки, переїжджають в інше місце на певний сезон року, або проживаючи в одному населеному пункті, щоденно їздять на роботу в інший. В такому випадку ми говоримо саме про переміщення населення – або про більш широке трактування міграції. Тобто в широкому розумінні міграцій немає значення тривалість, регулярність, цільова спрямованість поїздок – важливо, що відбувається механічний рух – населення переміщується в просторі.

Класифікація міграцій. За часовою ознакою виділяють чотири основних види міграцій:

1) незворотні (це переселення на нові місця мешкання з метою остаточного залишення тут);

2) епізодичні являють собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші переміщення здійснювані не лише нерегулярно в часі, але й не обов’язково у тих самих напрямках;

3) сезонні – переміщення переважно працездатного населення до місць тимчасової праці та проживання на нетривалі терміни (декілька місяців) із збереженням можливості повернення у місця постійного мешкання;

4) маятникові – це масові щоденні або щотижневі переміщення населення між окремими поселеннями від помешкань до місць працевлаштування та у зворотному напрямку, які не супроводжуються зміною місця проживання.

Однією з головних ознак міграцій є перетин адміністративних чи державних кордонів тих чи інших територій – держави, області, населеного пункту. На цій підставі виокремлюють передусім зовнішні та внутрішні міграції. Зовнішні міграції пов’язані з перетином державного кордону. У зовнішніх міграціях розрізняють: емігрантів (осіб, які залишають межі країни) та іммігрантів (осіб, які приїздять на нові місця проживання).

Показники міграції. Кількісний аналіз міграції починається з визначення її розмірів. По-перше, для будь-якої країни чи регіону можна визначити показники, що характеризують її (його) міграційну взаємодію з населенням інших регіонів і країн. З цієї точки зору міграцію можемо розглядати як кількість вибуваючих представників з певної території, так і кількість прибуваючих мігрантів. Тут важливі такі абсолютні показники (які вимірюються в особах):

1) Валова міграція (ВМ) є сумою чисельності прибулих (П) та вибулих (В) і характеризує обсяг міграційних потоків за рік:

ВМ = П + В,

2) Сальдо міграції (чиста міграція) – характеризує зміну чисельності населення країни за рахунок механічного руху:

∆М = П – В.

Однак є цілий ряд відносних показників міграції, які обчислюють до загальної чисельності населення. Серед них важливі наступні:

Коефіцієнт, ‰

Зміст

Формула

Коефіцієнт прибуття

Кількість прибулих у середньому на 1000 населення

КП =	П	· 1000
P

Коефіцієнт вибуття

Кількість вибулих у середньому на 1000 населення

КВ =	В	· 1000
P

Коефіцієнт рухомості (валової міграції)

Кількість мігрантів у середньому на 1000 населення

КР =	П + В	· 1000
P

Коефіцієнт механічного приросту (інтенсивності міграції)

Інтенсивність зміни чисельності населення за рахунок міграції

КМ =	П – В	· 1000
P

Між міграцією та відтворенням населення існують взаємозалежності. Інтенсивність міграції визначає людність певної території. Вікова і стате­ва структура також залежить від складу мігрантів: найвищу міграційну рухливість мають особи молодого віку, працездатні групи, а особливо чо­ловіки. Тому у районах вибуття переважають жінки, населення постаріле. У районах прибуття - населення молоде, часто існує перевага чоловічого населення. Шлюбний стан також впливає на міграційну рухливість: од­ружені особи здебільшого менш мобільні, а особливо ті, які мають дітей.

Сучасна міграція має такі риси:

Європа стала імміграційним регіоном. Ці тенденції почали виявляти­ся ще у 60-их роках, однак після падіння Берлінської стіни стали чітко ви­раженими. Вихідці з колишнього СРСР, азійських країн і країн Магрибу тимчасово працевлаштовувались у країнах Європейського Союзу, певна частина перейшла до категорії постійних мігрантів. За 1990-1995 pp. міграція забезпечила 88 % загального приросту населення регіону. Міграцій­не сальдо розвинених європейських країн зросло з 1950-1960 pp. до 1985-1995 pp. у сім разів. Це наслідок глобалізації міграційних процесів, які розпочались після завершення Другої світової війни. У цей період у країнах Західної Європи стали формуватися умови для утворення спільного ринку робочої сили. Спочатку переважали міграційні пото­ки Південь – Північ. Пізніше намітились інші тенденції, і південно-європейські країни – Італія, Іспанія, Португалія та Греція стали іммігра­ційними країнами.

Європа сьогодні – віртуально близький регіон для вихідців з інших частин світу завдяки комунікаційним технологіям. Як найбільш стабіль­ний регіон світу Європа притягує мігрантів, у тім числі біженців, чи не з усього світу. Загалом у світі у 2000 р. налічувалося 16 млн біженців, тобто 9 із кожних 100 мігрантів покинули свою батьківщину під зовнішнім тис­ком. Європейські країни дали притулок 2 млн біженцям, а це у 4 рази біль­ше, ніж Північна Америка. Нині Європа займає друге місце після США за середньорічною кількістю іммігрантів.

Азія залишається еміграційним регіоном, як і у попередні століття. У структурі мігрантів - дуже велика кількість біженців із Афганістану, Таджикистану, Камбоджі та інших країн, де відбувалися різні військові конфлікти. На початку XXI ст. в Іраку виникла найпотужніша у світі піс­ля Другої світової війни хвиля біженців – 4 млн осіб (більшість з них про­живає у прикордонних районах сусідніх держав). Китай і надалі зберігає статус еміграційної країни. У середині 80-их років XX ст. за межами Китаю проживало 30 млн китайців: в Таїланді – 6 млн осіб, Індонезії – 4,5 млн, Сінгапурі - близько 2 млн. Значна кількість китайців нелегально мігрувала у східні регіони Росії, однак їхню кількість оцінити складно. Трудова еміграція з Туреччини розпочалася після 1964 p., коли країна отримала статус асо­ційованого члена ЄЕС. Сьогодні у Європейському Союзі турецькі робіт­ники становлять вагомий відсоток у структурі трудових мігрантів. В Азії також є країни імміграційного характеру - Ізраїль, Кувейт, ОАЕ, Сінґапур, Саудівська Аравія, Бахрейн, Японія. Це розвинені держави зі зростаючою економікою або нафтовидобувні країни.

В Африці практично призупинилися еміграційні потоки за межі регіо­ну. Тут переважає внутрішньоконтинентальна міграція, яка спрямована до більш розвинених країн. До ПАР переміщуються трудові мігранти зі Схід­ної та Центральної Африки. Центрами притягання трудових мігрантів та­кож є Лівія і деякі інші північно- та західноафриканські країни. У багатьох країнах виникають потоки біженців унаслідок етнічних конфліктів.

Північна Америка надалі залишається імміграційним регіоном, що при­тягує трудових мігрантів і біженців з усіх регіонів світу. У 2000 р. в США 12,4% від загальної кількості працюючих (17,4 млн осіб) становили інозем­ці. Сьогодні відносне позитивне сальдо міграції у США становить 4%о, в Канаді ще вище - 7%о. До Канади спрямовані переважно потоки з європей­ських країн, до США здебільшого мігрують з Латинської Америки та Азії. Великою проблемою у США є нелегальна імміграція: щороку нелегально в'їжджає приблизно 1,2 млн осіб, а всього за деякими оцінками, кількість нелегальних іммігрантів у країні сягає 13 млн осіб.

У Латинській Америці переважає еміграція до Європи і Північної Аме­рики. Центрами притягання трудових ресурсів із сусідніх країн є Ар­гентина, Венесуела, Бразилія. У Мексиці негативне відносне міграційне сальдо становить - 6%о. Зрозуміло, що для мексиканців привабливішими є сусідні прикордонні штати США. Частина мексиканської міграції – не­легальна.

У сучасному світі за межами своєї країни проживає понад 190 млн осіб, із яких 115 млн - у розвинених країнах. Нелегальних мігрантів налічуєть­ся приблизно 30 млн осіб. Найбільше мігрантів проживає в європейських країнах (33%), в Азії (28%), у Північній Америці (23%). В країнах Західної Європи, Північної Америки та Австралії приблизно кожен десятий жи­тель народився поза межами країни проживання.

Що стосується міграційної ситуації в самій Україні, то до 1993 р. у нас відбувався міграційний приріст населення, що було зумовлено активізацією міграційних процесів на пострадянському просторі після розпаду СРСР. У 1994 р. почався міграційний відтік насе­лення переважно до Європи та Північної Америки. Ці тенденції трива­ли десять років. Лише у 2005 р. було помічено незначне позитивне сальдо міграції, яке у 2006-2007 pp. почало зростати.

Контрольне питання: Назвіть три найбільших мегалополіси США.

Дата добавления: 2015-11-14