Польща – Литва – московщина – Україна в хуі-хуіі ст.

Східньо-европейський простір не стояв відокремлено від західньо-европейських проблем і справ, але брав у них пряму чи непряму участь.

а. – Польща. – Після упадку Київської Держави (1240), з анексією Галицько-Волинської Держави (1348), із персональним об'єднанням Литовсько-Руської Держави в руках Ягайлонів (1385 – Кревська Унія, 1413 – Городельська Унія, 1569 – Люблинська Унія) – Польсько-Литовський державний твір перебирає на сході Европи, у зовнішньо і внутрішньо-політичній площині ведучу, імперіяльну, а то й агресивну ролю. Формується так звана "Річпосполита", складена з Польської Корони і Великого Литовського Князівства; Україна, третій партнер, який перед 1569 р. входив через Литовсько-Руську Державу в цю державну "трійцю", – по реальній Унії в Люблині та перегрупуванні територій (відступлення на користь Польської Корони Волині, Поділля і Придніпрянщини), в цьому столітті виразно втрачає своє політичне та культурне значення, і сходить у державі на другий, підрядний плян. Із цим почався зворот української провідної верстви до центру реальної державної сили – Варшави, – ціною здачі політичних, культурних, соціяльних і національних позицій. Ключевим звеном у цій зміні став рід Острозьких, який один із перших упав жертвою хибного політичного кроку. Будівничим цієї нової державно-політично-культурної дійсности стала, по відмерті Ягайлонів, шведська династія Вазів (1588-1668), яка охоплює майже цілу добу Йосафата. З цієї нової державної позиції Польсько-Литовська Держава ставить успішний спротив експанзії Туреччини, стає до двобою з Московщиною, опирається поступові західніх протестантських політичних творів. Однак з уваги на ці зовнішні пляни й потреби, внутрішня політика виявляє щораз то нову кволість і невистачальність. Шляхетська вольниця, а то й сваволя, практична децентралізація сили (так звані "короленята", тобто потуга деяких боярських і шляхетських родів), (Група маєтних родів у східніх (українських) частинах Польсько-Литовської Держави: Потоцькі, Конєцпольські, Вишневецькі, Заславські, Острозькі, Збаразькі й інші.) соціяльна і громадська диференціяція (відсепарування династії, шляхти, міщанства та повна неґація інших клясів), економічна інерція – є тими типічними проявами внутрішньої політики цього століття. Шантажування центральної влади через так зв. "пакта конвента" при елекціях королів, "рокоші", тобто практичні бунти шляхти, "пацифікація" незадоволених етнічних груп, чи станів (протестанти, козаччина, військо і т. д.), навіть громадянські війни – пожирають майже всю внутрішню силу цього державного твору та роблять амбітні зовнішньо-політичні пляни утопійними мріями одиниць. Тому, по індивідуальних плянах проти-турецької офензивної ліги короля Володислава IV, в 1640-их роках, приходить зразу таки повний крах, внутрішній і зовнішній: його сиґналом був виступ Богдана Хмельницького (1648), який стає справжнім "потопом" Польщі, з якого вона вже ніколи не може вповні вийти. (У війну встряває згодом Семигород, Москва, Швеція й інші сусіди та приходить момент, коли ціла територія знаходиться в мілітарній окупації (1655 р.).

б. – Литва. – Литовсько-Руська Держава, проживши в ХІУ-ХУ ст. вершину своєї сили і значення, з Люблинською Унією в 1569 р. добровільно входить у період свого політичного й культурного занепаду; обманена центральною варшавською владою, і залишивши напризволяще свого партнера з часів своєї сили і слави (Україну), вона ступнево втрачає своє правне становище в Польсько-Литовській Державі; животіючи через два століття в ролі сателіта Польської Корони, з її упадком (1772) стає анектованою до Москви провінцією.

У ХУІ-ХУІІ ст. вона стає видовищем різних змагань: політичних – між Польщею, Швецією і Московщиною; церковних – між католицизмом, православ'ям і протестантизмом; культурних – між культурою слов'янською, Германською (Східні Пруси, Швеція) і романською (через Польщу); етнічних – між білоруським, литовським і польським елементом. Вильно в 1600 рр. являється чужинцеві Вавилоном різних національностей, релігій, економічних інтересів, адміністративних, церковних і політичних юрисдикцій, які тут схрещуються, пересікаються, витворюючи враження свободи, але і хаосу.

У тому просторі, в безпосередній життєвій стичності, жиє і діє Йосафат Кунцевич, і тут сформовується в щоденній стрічі з проблемами його життєва ідея: єдности, зосередження на ділянку церковну.

в. – Московщина. – Історія Московщини в добу Йосафата – це повільне, конвульсійне (Іван Лютий) відмирання держави і династії Рюриковичів, (Останній Рюрикович – цар Теодор (1584-1598). Від 1613р. наступає нова династія Романових,- у міжчасі йде майже15 літня сукцесійна війна з Борисом Ґодуновом (1598-1605),т. зв. фальшивими Димитріями, першим і другим (1605-1610),Василем Шуйським, польськими претенсіями тощо.) чверть століття державної кризи (1588-1618) та постання нової імперіяльної (в сторону Азії) держави й династії Романових (1613-1917). Між Польсько-Литовською Державою і Московщиною триває столітня проба сили (1560-1660 рр.). Подібно як у політиці доба Рюриковичів кінчиться акцією Івана Лютого (царство), так і в церковному житті ця доба кінчиться оснуванням московського патріярхату (1589), із послідовною кризою (1605-1618) та зростанням нового патріярхального періоду, спертого на імперіяльні й месіяністичні основи теорії: "Москва – Третій Рим" (1619-1700). Життя і праця Йосафата припадають на часи політичної й церковної кризи в Московщині (1590-1620), тому вона не визначує вирішально його церковної дії. Щойно по його смерті московський царат і патріярхат пічнуть цікавитися українсько-білоруськими землями і церковними справами та переберуть над ними політичну (Переяславська Угода і Андрусівський мир: 1654, 1667) і церковну гегемонію (підчинення київської православної митрополії в 1686 р.). Однак політичні ілюзії польської державної влади в часі московської кризи-"смути" (фальшиві Димитрії, кандидатура польської династії на московське царство: 1605-1618) непрямим рефлексом впливатимуть на успішність церковної діяльности Йосафата, яка знайде гальмуючі елементи збоку політичних розрахунків. У 1622 р. ці елементи є виразно сформуловані в переписці між литовським канцлером Левом Сапігою, головним співробітником Жигмонта III, і Йосафатом (пор. нижче, розд. VI).

г. – Україна. – Україна цієї доби входить на історичну арену, як етнічна, мілітарна і церковна сила. У цих ділянках виявляється її приявність в історичному процесі тієї доби; політична ділянка стоїть ще на другому пляні та виринає щойно під її кінець, із постанням козаччини Богдана Хмельницького (1648).

І. – Етнічна еволюція. – Етнічну еволюцію українського народу цієї доби розглядаємо під кутом національного проводу, який зазнав у тому часі поважних пересунень: від боярської верстви до народної маси. Український нарід входить у цю добу (1550-1650) під проводом своєї боярської верстви Литовсько – Руської Держави, якої провідне становище було визначене звичаєвим февдальним правом та "Литовським Статутом" (1529). Боярська верства мала звичаєве і державне право на провід та виконувала його, ідентифікуючи себе з народом, із "руською нацією", а свої станові інтереси – з інтересами цілої етнічної маси українського народу. Люблинська Унія між Польщею і Литвою в 1569 р. була складена коштом території українського партнера, і українська боярська провідна верства потягнулася до обох реальних центрів державної сили, – занехуючи тим свою ідентичність з українським народом та розділивши його інтереси від своїх станових інтересів, які вона пов'язала з Вильном чи Варшавою. Тому вже скорим темпом українська боярська верства самоліквідувалася, прийнявши польську чи литовську спільноту національности, культури і віри. Доля роду Острозьких (по 1608 р.), і "Тренос або Плач" Смотрицького (1610) наглядно показують глибину провалу національного проводу боярства. (У "Треносі" Смотрицький ставить перед очі народу публічну денунціяцію шляхетської й боярської верстви, яку вичисляє поіменно.)

Та в процесі цього виразного падіння, вже в 1580-их роках формується самотужки новий національний провід: міщанство, зорганізоване в Братства, із своїми культурними, церковними і громадськими завданнями. Деяке незаінтересування міщанством у Польсько-Литовській Державі нового типу, дало цій верстві вільну руку і спромогу визначити себе, використавши своє економічне становище. (Пор. Енциклопедія Українознавства. Том ІІ, стор. 1617-1618, та інші твори.) Цеховий устрій, волоське чи маґдебурське право і самоврядування, а згодом церковна ставропігія, були тими елементами, які в одне об'єднали розбіжність інтересів, визначили стрункість організації та вказали на поле діяння і праці міщанства. Поєднавши свої інтереси і пляни з залишками дрібної шляхти, братське міщанство заступило боярські роди в проводі народом та його інтересами. Україна і Білорусь покрилася густою сіткою братств, між якими деякі виявляли широкий вплив; можна сказати, що братський трикутник: Львів-Київ-Вильно опановував цілу українсько-білоруську територію, без огляду на внутрішній кордон між Польщею і Литвою. На цьому ж кордоні стояв цілий ряд братських станиць: Володимир-Луцьк-Слуцьке-Могилів, які діяли обабіч цього кордону. Так із першого десятиріччя XVII ст. соціяльний, культурний, релігійний і національний провід народу перейшов із боярських палат до міщанських братських домівок. (Пор. Енциклопедія Українознавства. Том ІІ, стор. 173). Та був це провід національної дефензиви – перед наступом на українські землі національної польщини, со-ціяльного й економічного визиску, латинської культури та католицтва. Та рівночасно з тим наростав уже помалу новий провід національної офензиви: козацтво, яке остаточно перебере свою ролю з повстанням Хмельницького (1648). Життя й діяльність Йосафата припадає саме на цей посередній етап розвитку національного проводу: братський, що виразно спостерігається в цілому його житті та творить умовини його дії.

II. – Ріст мілітарної сили: козаччина. – Доба Йосафата в суцільності є клясичною для постання, розвитку, зросту й утвердження української козаччини. (Пор. Енц. Українознавства, том І, стор. 439-440, з відповідною літературою.) Ця еволюція переходить свій повний і досконалий круг: від козаччини Байди Вишневецького в 1560-их роках, до виступу козаччини Богдана Хмельницького в 1650-их роках; від дійової вимоги особистої свободи, до вимоги зі зброєю в руках національної свободи. І цей розвиток перейшов свої складні, але органічні етапи; в тому часі зросла їхня організація, були проведені спроби сил, зріс мілітарний і політичний досвід, була здобута широка оцінка. (Т. зв. "січ" на Хортиці, за Дніпровими порогами,- в тому часі постають т. зв. "реєстрові козаки", тобто форма позитивного вбудування козацтва в тодішню державну систему, козацтво виринає на міжнародній арені, як можливий партнер проти-турецьких союзів, бере участь в московських війнах у часі т. зв. "смути", а згодом його слава гомонить у тридцять-літній війні в Европі; для прикладу пор. Листи Апостольських Нунціїв до історії України, вид. А. Г. Великим, ЧСВВ, в рр. 1959-1962, в шістьох томах, які обнимають 1550-1648 рр., і поміщують 2980, в більшості невиданих, документів Ватиканських Архівів.) Змагаючи за свою правну легалізацію, козаччина ввесь цей час шукала своєї місії, виступаючи щоразу з новими ідеями і кличами. Спершу в ім'я гуманізму: захисту людської свободи (при самому своєму виникненні); (Козаччина постала в часах соціяльного й економічного гніту, і була виявом так зв. "уходства" з тодішнього суспільного ладу.) згодом в ім'я релігії: захисту християнського люду перед наступом мусульманського світу (татари, турки); ще далі в ім'я охорони держави і цивільного безборонного населення (часи Степана Баторія: 1575-1586); в ім'я протитурецької християнської офензиви (перші роки Жигмонта III: 1588-1594); в ім'я оборони соціяльних прав народу (часи Косинського-Наливайка: 1594-1598); в ім'я возстановлення ладу і правопорядку в Московщині (фальшиві Димитрії, претенсії династії Вазів на московське царство: 1605-1618 рр.); в ім'я оборони українського православ'я (1620-1635 рр.); в ім'я анти-турецької ліґи Володислава IV (1640-ві роки), а вкінці – в ім'я національної й політичної свободи українського народу, від Вісли по московські кордони, степи Слобожанщини і Чорне море та Карпати. З такими різними гаслами – не можна дивуватися, що в проводі козаччини чергувались представники: від княжих родів аж до простого панщизняника-хлібороба, від шляхтича до міщанина, від поляка до татарина, від латинника до потурченого християнина. З такими місіями, цілями і проводом козаки могли добувати Констан-тинопіль і Москву, йти походом на Варшаву, відстоювати Відень, погрожувати Парижеві; (Нпр. у 1625 р. Австрія погрожувала вислати проти Франції (на Париж) 25 тисяч козаків, щоб вирішити тридцять-літню війну, пор. Листи Апост. Нунціїв..., том IV, стор. 174,ч. 1778, з дня 12. 4. 1625 р.) єднатися і співпрацювати з католиками і православними, переговорювати з литовськими, семигородськими, а навіть шведськими протестантами; миритись із татарами й турками, а воювати з християнами; воювати православні народи на спілку з католиками – усе за час одного століття: в добу Йосафата. І саме в часи анти-московської й анти-турецької місії козаччини (1605-1621) проходить священицька і єпископська діяльність Йосафата; щойно в шуканні нової місії тобто оборони православ'я, козаччина стрічається з діяльністю Йосафата у прямім, фронтальнім зударі: це часи козаччини Петра Сагайдачного (1618-1622). (Козаччина Сагайдачного поставила у свою програму оборону православ'я, вписуючись навіть у члени Київського Богоявленського Братства.)

III. – Церковні шукання. – Доба Йосафата в Україні є добою інтенсивних церковних шукань. Увійшовши в склад Польсько-Литовської Унії (1348-1413-1569), а згодом Польсько-Литовської Річпосполитої (від 1569 р.), українська Церква підпала під деструктивний вплив панівної державної доктрини, яка мала свої конкретні вияви в королівсько-боярськім патронаті над Церквою та в шляхетській сваволі. Саме ці сили привели українську Церкву до глибокої кризи й занепаду, – від верховної церковної влади починаючи, а на релігійності народу кінчаючи. Крім цих внутрішніх сил, свій вплив виконували і зовнішні чинники: реформаторські протестантські ідеї та параліч східніх християнських центрів, із якими українська Церква була традиційно пов'язана (нпр. Константинопіль).

Державна польсько-литовська верхівка в половині XVI ст. зломила моральний хребет клирові і єрархії української Церкви; протестантська реформа огрозила віру народу, а византійська безпомічність і нерадивість спричинила в українській Церкві занепад церковного правопорядку. І коли в 1580-их роках тридентська католицька проти-реформа дійшла до Польсько-Литовської Держави, вона викликала в українській Церкві ще виразніше усвідомлення лиха і бажання направи. Але рівночасно з цим позитивним явищем, вона викликала в українській Церкві тривогу. Бо католицька проти-ре форма йшла суцільним і фронтальним наступом на інаковіруючий світ, не розрізняючи між церковною єрессю і роз'єднанням, та тому в своєму наступі вдарила і на православ'я. На жаль, ця спасенна проти-реформа, яка постала з чистого релігійного джерела, часово стрінулася на цих землях із політичним наступом шляхетства і польщини на схід: на Білорусь і передусім Україну – використовуючи пригожу кон'юнктуру, створену політичною Люблинською Унією, на некористь України (1569). Цей наступ польського шляхетства на українські степи й на Київ радо підхопив проти-реформаторські ідеї та поніс їх на схід, закривши ними правдиві цілі того "хрестового" походу: політичне й економічне добич-ництво. До цього воза пристала, а згодом і засіла на ньому і польська католицька проти-реформа. Зокрема головний носій і виконавець проти-реформи – єзуїтський Орден скористав із цього "світського рамені" в своїй заплянованій дії: скорим темпом українсько-біло-руські землі покрила густа мережа єзуїтських шкіл і колегій, які взяли на приціл і спротестантизовану і православну молодь, спраглу нового гуманізму і науки.

Тільки небагато людей, і з одного, і з другого боку, зрозуміло небезпеку. З католицького боку впало несміле слово: поєднання, унія, але – його заглушив гомін голосів, який, в ім'я Церкви і в ім'я держави, кликав за навертання, за анексію. "Мир роз'єднаних у вірі" з 1573 р. дуже скоро перемінився в гасло: "війна інаковіруючим". І тут з українського боку виринають кличі: піднестися культурно та оновитись релігійно, – щоб устоятись, не стати об'єктом церковного й політичного прозелітизму. І постають школи, княжі й братські: Острозька і Львівська, а незабаром Київська; постають друкарні, і появляється буквар і книга. (Острозька Академія, заснована в 1580 р._; Львівська братська школа в 1586 р., Київська Богоявленська в 1615 р._; заслугами кн. Острожського було засновано школи у Володимирі (1577), Турові (1572), Слуцьку (1580). Заходами Братства існували школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі тощо. Друкарні були засновані в Острозі (1580), Львові (1585), Стря-тині, Дермані та інші, мандрівні; пор. Енц. Українознавства, том І, стор. 970-1.) Це шлях Острозького і Львівського Братств. А тимчасом єрархія думає глибшу думу, і в Києві, і в Константинополі: як відхилити від східнього православ'я небезпеку католицької проти-реформи? Про відповідь на це питання думають: патріярх Єремія II у Константинополі, і митрополит київський; (Діяльність Єремії II гл. в Оскара Галецкого в його книзі "Від Фпьорентії до Берестя" (в англ. мові), вид. в Римі в1958 р.) Антін Поссевіно і Констянтин Острозький; Петро Скарга, польський єзуїт, і Петро Аркудій, грек; Бернард Мацєйовський, львівський латинський архиєпископ, і Іпатій Потій, єпископ володимирський, недавній берестейський каштелян.(По смерті жінки, на настоювання кн. Острожського, Адам Потій, берестейський каштелян приймає номінацією на володимирського єпископа та входить у конкретні розмовиз кн. Острозьким у справі з'єдинення. Пор. Ю. Пелеш, Історія З'єдинення Руської Церкви з Римом (по-нім.), т. І, стор. 519-522.) Відповіді були різні і розбіжні, частинні і загальні, внутрішні й зовнішні, та врешті вони зійшлись у двох головних пунктах-постулятах: а) внутрішня церковна й культурна обнова, і б) допомога ззовні. У цих пунктах був згідний український загал: єрархія, боярсько-шляхетська верства, братське міщанство; розбіжність появилась у визначенні характеру зовнішньої допомоги і її носія.

Отож, починаючи від школи і книги внутрі, кн. Острозький уже в 1580-их роках веде розмови, і з Римом (Поссевіно, варшавський нунцій), і з Константинополем (Єремія II, Лукарис, Піґас): про можливості й характер зовнішньої допомоги для української Церкви. (Кирило Люкарис був учителем в Острозькій Академіїв 1580-их роках, у часі побуту Єремії II в Україні ведуться розмови на теми поєднання і висувається плян осідку константинопільського патріярха на Волині. Пор. О. Галецкі, цит.твір., стор. 212, Листи Апост. Нунціїв, т. І, Рим 1959.) Українська єрархія з другої половини 1580-их років, починає внутрішній процес обнови церковного правопорядку та шукає зовнішньої піддержки з Візантії (реформи патр. Єремії II); міщанські братства на місцях організують культурну й конкретну церковну роботу та спирають її на пряму допомогу Візантії (ставропігіяльний рух). Майже немає сліду шукань допомоги з Московщини, а Польща мала свої пляни: церковні (Гербест, Скарга, Мацейовський, Верещинський і інші) і церковно-політичні (Ст. Баторій, Жигмонт ІІІ, Ів. Замойський, Л. Сапіга), які не рахувались з українським партнером, головно ж церковним, і велися понад його голову, – в ім'я католицької проти-реформи і скріплення польської державної політики. (Пор. твір О. Галецкого, Від Фльорентії до Берестя, стор.199-222.) Та вже в 1589 р. українські сподівання на дійову допомогу з Візантії розвіялися. Гнучкий дипломат і тактик, Єремія II, – який успів за 25 літ (1572-1595) три рази здобути константинопільський патріярший престіл, заграваючи вміло з турецькими султанами й везирами, і зумів позискати собі піддержку та прихильність Риму, заграваючи на григоріянській календарній реформі й унійних плянах, – замість конкретної допомоги, проводив в українсько-білоруській Церкві свої власні інтереси. Обіцюючи Острозькому та кн. Слуцьким міражі перенесення візантійського патріярхату на Волинь, він у 1589 р. нагло основує московський патріярхат; вдаючи заінтересування скріпленням авторитету української єрархії, він рівночасно фаворизує міщанські світські братства, як безпосередньо собі підчинений орган контролі над єрархією. (Про візиту Єремії II пор. Галецкі, цит. тв., стор. 222-235 і інші, нпр. Ю. Пелеш, у своїй Історії З'единення, т. І,стор. 512 сл.) Тому, виїжджаючи в 1589 р. з України, він залишає понад голови єрархів – ставропігії, а понад голову київського митрополита – луцько-острозького "екзарха". І коли Острозький, спертий на власну силу, проковтнув гірку пілюлю, українсько-білоруська єрархія спротивилася такій зовнішній "допомозі", яка перемішувала карти на столі та зробила з українського церковного проводу інструмент чужої церковної політики, не даючи нічого для внутрішньої обнови Церкви та її відборони перед наступом католицької проти-реформи; тому з 1590 р. вона приймає новий напрям ідей: невтралізувати польську католицьку проти-реформу – не з Константинополя, але з Риму. (Пор. Ю. Пелеш, цит. тв., т. І, стор. 514 і сл.) Виготовивши в 1590-1595 рр. цілий ряд умов та погодивши їх одноголосно між собою, входить вона в Берестейське Порозуміння з Римом, ратифікуючи поставлені умови і дані Римом Гарантії, – на Берестейському Синоді, в жовтні 1596 р. (Пор. Ю. Пелеш, цит. тв., І, стор. 516-528,- О. Галецкі,цит. тв., стор. 236-252.) Проти рішення єрархії, в останній момент, виступає кн. Острозький і частина шляхетських однодумців, ображена нарушенням панівного тоді протестантського походження, принципу: "чия територія – того й релігія", і двох владик піддається пресії (Балабан і Копистенський). Церковні братства, силою свого ставропігіяльного положення, виступають проти рішення єрархії, в ім'я Византії. Починається роздвоєння української Церкви й народу. Рештки боярства і шляхта ведуть затяжну сеймову боротьбу проти рішень єрархії по воєвідських центрах (сеймиках) і в Варшаві (державний сейм), щоб державними законами змінити церковні рішення; на місцях виступають у дію братства і низове духовенство. Ця боротьба має перемінну долю. Польська влада і церковні круги хочуть бачити в Берестейському Порозумінні переходовий етап католицької проти-реформи, та дальший крок до політичного опанування Білоруси й України, зідентифікувавши католицтво з латинством і з польонізацією; звідси походить вихідна тактична піддержка Берестя, поки воно не виявило свого справжнього обличчя та поки не треба було платити за цю піддержку над міру високої ціни, – яку визначила польській католицькій громаді козаччина Сагайдачного на полі бою з турецькою і московською загрозою, поставивши справу православ'я на один список козацьких постулятів. (На сеймах у 1607-1609, 1620-1623 тільки незначна група державних послів і сенаторів обстоювала ще з переконання Берестейське З'єдинення, маючи за собою державну владу – Жигмонта III,- інші, в тому і латинські єпископи, готові були залишити Берестейське З'єдинення, а в 1622 р., на внесення польського клиру, навіть Римська Курія розглядала це питання на окремому засіданні Конґреґ. Пропаганди, дня 6. 12. 1622, в якому особисто взяв участь папа Григорій XV; пор. Акти Конгрегації Поширення Віри щодо католицької Церкви України й Білоруси, том І: 1622-1667, стор. 10, ч. 4 (по лат.)) Рівночасно і Константинопіль, і Москва стараються всіма силами спинити пролом католицької ідеї на схід, на лінії – Балтицьке і Чорне море. Так у 1620 р., без більших труднощів постає в Києві нова українська православна єрархія, (Пор. нижче, розд. VI.) яка майже 15 літ шукатиме способу і форми своєї легалізації в Польсько-Литовській Державі; спершу – в формі абсолютній, через державно-правне визнання нової, православної, і ліквідацію старої, католицької єрархії (1620-1623); згодом – через знайдення спільного вищого знаменника порозуміння обох сторін (1624-1632: "щоб Русь не нищила Русі", ідея спільного київського патріярхату, спроби спільного Синоду в Києві й у Львові), а вкінці – через компроміс між обома сторонами, з реалістичним учисленням конкретних фактів і сил (1632-1637). Ініціятива з одного і другого боку переходить у компетентні руки єрархії, серед якої виступають непересічні постаті: Рутський, Борецький, Кунцевич, Смотрицький, Могила, Корсак. Проти таких розв'язок виступають з одного боку братства, а з другого козаччина, яка з ролі оборонця православ'я, посягає ступнево, на внутрішньому і на зовнішньому фронті, по ролю "протектора" православ'я. І коли Братствам були покладені певні міри і гальми патріярхальним (1620-21) і митрополичим авторитетом (Могила: 1640 рр.), то козаччина зриває всі ті спроби та посуває справи до зламу (1628-9: знеможливлення Львівського, і розігнання Київського Синоду в справі порозуміння; екстремні вимоги в часі безкоролів'я в 1632-1633 рр.; врешті – навальна проти-католицька акція з 1648 р. і далі). На базі фактичного компромісу 1632-33 років, протягом наступних 15 літ переплітається обостороннє зліпшування церковних позицій між українськими католицизмом і православ'ям, відповідно до силових пропорцій обох сторін, якими проводять з одного боку: Рутський, Корсак і Сєлява, а з другого: Могила і Косів. У тому ж самому часі (1635-1650) переходових і компромісових розв'язок, іде змагання за тривку й загальну розв'язку українського церковного питання. На цей час припадає спільна акція за київський патріярхат, як базу поєднання, між Корсаком і Санґушком з одного, а Могилою і Пузиною з другого боку, – при особистому заінтересуванні короля Володислава IV, з рацій його східньої політики, спертої на козаччину(1636-1640) (Пор. Микола Андрусяк, Справа Київського Патріярхату за Володислава IV (по-польськи), Львів 1934; пор. про загальні труднощі в цій справі лист Секретаря Пропаганди до варшавського Нунція з 1636 р., поміщений у виданні Є.Шмурла за латинським рукописом, ч. 8473, ч. І, стор. 14 і т. д.). Згодом (1643-1648) Могила, Косів і Кисіль з одного, а Терлецький і Сєлява з другого боку видвигають новий плян церковного порозуміння, – на базі ревізії Берестейської формули (Могила-Кисіль: 1645), до якого ставиться прихильно католицька сторона. Та козацький зрив Б. Хмельницького в 1648 р. знову ставить усе на вістря меча та під розсуд переможця, віддаляючи принайменше на 10 літ шукання властивої церковної розв'язки. (Пор. А. Г. Великий, ЧСВВ, Анонімний проект Петра Могили по З'єдиненню Української Церкви, в "Записках", т. IV, Рим 1963, стор. 494-497.) Та це вже тема нової доби: Козацької Державности.

Ось на таку добу припадає життя й діяльність Йосафата Кунцевича: докладніше на її центральний період (1580-1630) інтенсивних шукань загальної і задовільної розв'язки української церковної проблеми, коли були висунені такі розв'язки як: східній візантійський патріярхат (1580-1590), східне католицтво (1590-1600), католицтво або православ'я (1600-1620), спільний український київський патріярхат (1620-1630). Відповідно до свого знання, сумління і переконань, вибрав Йосафат свій життєвий шлях – католицький, і пройшов ним послідовно і логічно, хоч не виключав можливости його коректив та вдосконалень. У добі загальних шукань, він мав право шукати і вибрати те, що вважав у сумлінні правильним, і для його здійснення діяти, його розв'язку можна вважати контроверсійною, але гуманно, національно, морально і церковно – оправданою; а що історія не знає проб і репетицій – то й виправданою з боку наступників, які до всіх історичних даних можуть додати важливий елемент – історичну перспективу, і успокоєні пристрасті. Цього потребує історія і кожна історична постать, а тому і – Йосафат.

Дата добавления: 2015-10-21