Формування стратегічних рішень в зовнішньоекономічній діяльності

Керівництво фірмою при організації і здійсненні зовнішньоекономічної діяльності вимушене ухвалювати вельми відповідальні рішення стратегічного і оперативного характеру, кожне з яких багато в чому визначає успіх або невдачу роботи, як правило, в значних масштабах. Основними стратегічними рішеннями фірми щодо здійснення зовнішньоекономічних зв'язків є рішення виходити або не виходити на зовнішній ринок, займатися або не займатися зовнішньоекономічною діяльністю, розширювати або не розширювати зовнішньоекономічну діяльність і з яких причин.

У разі ухвалення і обґрунтування позитивного варіанту розв'язуються наступні стратегічні рішення в зовнішньоекономічній діяльності:

— на який саме зовнішній ринок виходити;

— коли саме і яким чином організувати вихід на обраний зовнішній ринок і якої стратегії дотримуватися;

— яка повинна бути маркетингова діяльність (задачі, функції) на зарубіжному ринку;

— як організувати відповідні підрозділи і структури, які уповноважені проводити роботу з освоєння або розширення зовнішньоекономічної діяльності.

Вибір ринку припускає необхідність визначення цілей діяльності підприємства (фірми) і аналіз власних можливостей. Більшість компаній починає роботу на зарубіжних ринках з організації невеликої фірми. Деякі з них планують розширення виробництва або продажів, розглядаючи зарубіжні операції як незначну частину бізнесу. Інші мають плани, що далеко йдуть, вважаючи, що обсяг їх операцій за межею буде рівний або навіть перевершить обсяг внутрішніх операцій. Іншими словами компанія повинна визначити, на якому ринку вона присутня: на обмеженому однією або декількома країнами або на всесвітньому ринку.

Проведені в різних країнах дослідження свідчать про те, що більшість фірм поступово, етап за етапом, освоюють зарубіжні ринки. При цьому вони прагнуть мінімізувати ризики, що витікають з відмінностей між відомим внутрішнім ринком і далекими невідомими зарубіжними.

З економічної точки зору, компаніям вигідно вести ділові операції в декількох країнах з великою глибиною обхвату ринку в кожній з них. Проте на практиці фірма повинна обмежувати число зарубіжних ринків, на яких вона планує працювати, за наступних умов:

— високі витрати виходу на нові ринки і контролю за ефективністю діяльності на них;

— значні витрати з адаптації продукції, а також засобів комунікації на нових ринках;

— спочатку обрана країна характеризується високою чисельністю населення, доходи яких постійно ростуть;

— державні органи і домінуючі на ринку іноземні фірми встановили високі бар'єри на вході.

Компанія повинна спочатку визначити, яку групу країн вона розглядатиме як свої потенційні ринки. При цьому привабливість кожної країни залежить від типу продукції що поставляється фірмою, населення і його доходів, політичних, правових, соціальних, технологічних і інших чинників зовнішнього середовища, в якому здійснюватиметься діяльність фірми.

Потім компанія повинна вирішити питання: як визначити конкретний, найперспективніший для себе ринок? Деякі фірми починають, наприклад, експортувати свою продукцію і/або організувати виробництво в країнах-сусідах, оскільки непогано знають потреби місцевого населення і мають нагоду скоротити свої витрати, наприклад, США – Канада, Україна – Росія і т.д.

Країни, які розглядаються як потенційні ринки для фірми, спочатку можуть бути поділені на групи відповідно до трьох основних критеріїв: привабливість ринку, конкурентні переваги фірм і очікувані ризики.

Слід також відзначити, що на практиці рішення, що стосуються виходу на зарубіжні ринки, спирається не тільки на раціональні критерії, але часто сильно залежать від суб'єктивних причин, що дозволяє переконатися в тому, яка велика роль випадку в ухваленні рішень щодо виходу на зовнішній ринок.

Після ухвалення фірмою рішення про вихід на ринок конкретної країни необхідно зробити вибір способу виходу на зарубіжний ринок, а саме розробити оптимальну стратегію проникнення і присутності на даному ринку. Процес виходу компанії на зарубіжні ринки і здійснення міжнародної діяльності на них складається з наступних основних послідовних етапів інтернаціоналізації:

1) відсутність регулярного експорту;

2) експорт через незалежних представників (агентів);

3) створення однієї або декількох дочірніх компаній;

4) організація власного виробництва за рубежем.

Звичайно більшість компаній починає експорт продукції в ті країни, що встановлюють низькі бар'єри входу на свій національний ринок. Поступово кількість партнерів (агентів, торгових посередників) такої компанії на цьому ринку збільшується, і у неї виникають нові можливості і напрями експорту. Як правило, компанія спеціально організовує експортний відділ, який регулює відносини з партнером.

У тих країнах, куди прямують основні експортні поставки, як правило, створюються дочірні компанії, які замінюють діяльність агентів і торгових представників. На даній стадії інтернаціоналізації зростають витрати компанії, збільшуються ризики, але разом з тим росте і потенційний прибуток. Управління дочірніми компаніями викликає необхідність перетворення відділу експорту в міжнародний відділ.

Якщо певні зарубіжні ринки успішно освоєні і демонструють стабільне зростання, а також, якщо уряди цих країн проводять політику, що заохочує іноземні інвестиції в місцеве виробництво, компанія може ухвалити рішення про перехід на наступну стадію інтернаціоналізації — організацію виробництва своїх товарів за кордоном. При цьому природно зростають її зобов'язання, інвестиції і доходи. Компанія, таким чином, починає діяти як ТНК, вивчаючи ринок, формуючи попит і використовуючи найефективніші методи управління своїми міжнародними операціями.

Дата добавления: 2015-10-21