До практичного заняття №2

Шановні студенти!

Надсилаю матеріали, які потрібні для підготовки до практичних №2 і №3.

Маю на увазі:

3.Лінгвістичні погляди В. фон Гумбольдта(практичне №2)

5.Новаторство О. Потебні (практичне №3)

- Мацюк Г. Загальна теорія мови Вільгельма фон Гумбольдта// Мацюк Г. До витоків соціолінгвістики: соціологічний напрям у мовознавстві.-Львів, 2008.-с.21-29.

-Мацюк Г. Теорія мови Олександра Потебні// Там само.-с.52-70.

До практичного заняття №2

Загальна теорія мови Вільгельма фон Гумбольдта. Осно­во­положник теоретичного мовознавства, Вільгельм фон Гумбольт (1767–1835), відійшов від логіко-граматичного аналізу мови і при­йняв ідеї німецької класичної філософії, зокрема ідею активного піз­нання, що була сформульована в «Критиці чистого розуму» Канта. Вимога Гумбольдта, що мову, «слід розглядати не як мертвий про­дукт, а як творчий процес»24, переконливо ілюструвала зв’язок його мовознавчих поглядів із філософським контекстом доби.

Теорія мови визначалася її суспільним характером, у пояс­нен­ні Гумбольдта це підтверджують категорії, до яких він апелює, а саме: «людство», «нація», «мова», «дух», «індивідуальність», «на­ціональний характер людських спільнот» та ін. Суспільство – з погляду соціальних інституцій чи фактів (як його пізніше приймав Ф. де Соссюр) – присутнє наче імпліцитно, але експліковане через виразні зв’язки, вибудовані Гумбольдтом: мова і нація, мова і націо­нальний характер тощо. Тому не бачити суспільства не можна: дер­жава об’єднує людей у суспільства (щоправда, це вже ознака з нелінгвістичних праць ученого25).

Науковець стверджував, що мова існує в суспільстві, що є су­спільний вплив на неї, що мова і нація взаємодіють. У працях розкрито роль письма, виокремлено значення рідної мови. Можна припустити, що через зародковий стан соціології ідея суспільної природи мови не така очевидна, як у мовознавстві після Гумбольдта, коли виникли ідеї французької соціологічної школи Е. Дюркгейма.

У пошуках сутності мови. В. фон Гумбольт на­магався пізнати природу мови. Він її не формалізує у чіткій дефі­ніції, а щораз обдумує. Мова, мислення, суспільство – поняття, які взаємодіють, на зразок:

«...У самій сутності мови закладено незмінний дуалізм, і сама мож­ливість говоріння зумовлена звертанням і відповіддю. Тяга до суспільного буття супроводжує навіть мислення...»26.

Водночас взаємодія мовного й соціального не прямолінійна та однозначна, за нею – пошуки зовнішнього та внутрішнього розвитку мови і роль у них суспільного чинника:

«Не можна змішувати прогрес у площині взаємодії мови та мислення ані з прогресом суспільних починань і морального вдосконалення, що з нього випливає, ані з успіхами в галузі науки й мистецтва, хоча ці успіхи тісно пов’язані з тим і тим»27.

Мова функціонує в суспільстві. У праці «Про двоїну» (1827), а пізніше в дослідженні «Про відмінності будови людських мов і її влив на духовний розвиток людства» (1830–1835), над яким Гумбольдт працював в останні роки свого життя, виразно прозвучала думка, що мова безпосередньо пов’язана із суспільством:

«...Мова – це не просто засіб взаєморозуміння, але і зліпок зі сві­то­гляду і духу мовця; суспільство – це необхідне середовище для її існування, однак не єдина мета, до якої вона прагне...», «...мова не може реалізуватися індивідуально, вона втілюється у дійсність лише в суспільстві»28;

«...звикло мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе тільки тоді, коли на досвіді переконається, що її слова відомі також й іншим людям»29.

Цікаво, що вже в першому творі молодого О. Потебні (1862) можна знайти співзвучне тлумачення природи мови:

«...Насправді мова розвивається лише в суспільстві, і при цьому не тільки тому, що людина – завжди частина цілого, до котрого вона нале­жить, саме свого племені, народу, людства, не тільки внаслідок необхідного вза­ємного розуміння як умови вияву суспільних інституцій, але й тому, що людина розуміє саму себе, тільки перевіривши на інших людях зрозу­мі­лість своїх слів»30.

Розкриваючи роль слова в устах індивіда і всього людського роду, Гумбольдт виокремив перспективну категорію «суспільний вплив на мову» ( яка пізніше у творах вчених Празької лінгвістичної школи постане як «свідомий вплив на розвиток мови»). У Гум­больд­та ідея впливу пов’язана з людиною, щоправда, це ще не зовнішній вплив як один із чинників розвитку мови:

«Коли ми чуємо утворене нами слово в устах інших осіб, то об’єк­тивність його зростає, а суб’єктивність не зазнає жодного ущемлення, ос­кільки всі люди відчувають свою єдність; більше того, суб’єктивність на­віть посилюється, адже уявлення, перетворене на слово, перестає бути ознакою лише одного суб’єкта. Переходячи до інших, воно стає загальним набутком усього людського роду; однак у цьому загальному набуткові кож­на людина володіє чимось своїм, особливим, що весь час модифікується й удосконалюється під упливом індивідуальних модифікацій інших людей. Що ширший і жвавіший суспільний вплив на мову, то більше вона ви­грає...»31.

Застосувавши до розуміння мови ідею діяльності, ідею актив­ної людської свідомості, В. фон Гумбольдт поєднав її з визнанням людини як члена колективу мовців, людства загалом. Погляди нау­ковця зазнали впливу ідей Й.-Г. Гердера, особливо в питанні вза­ємодії понять «мова»–«народ»–«нація». (Очевидно, думка про те, що в працях В. Гумбольдта термін людство не має звиклого сьогод­ні узагальнення про сукупність людей, а підкреслює роль людини як небіологічної істоти, котра формує культурно-етнічну єдність32, не зовсім об’єктивна).

Доки цивілізація створювала народи, мови довго обслуго­ву­ва­ли дрібніші племена, вони пригнічували, витісняли інші або змішу­валися з ними, тому немає «племінних мов, які зберегли б свою чис­тоту у процесі розвитку»33. Цивілізація завершує формування мов. Мови виникли в час розгалуження людського роду на багато не­ве­ли­ких людських спільнот, у межах яких вже легко сформувалися мови34.

Мова – нація, народ, людський дух по­стають як залежні поняття, ілюструючи розвиток поглядів В. фон Гумбольдта на цю проблему. У своїй творчості учений проклав шлях від порівняльної антропології до порівняльного мовознавства, теза «різні мови – це зовсім не різне позначення тієї самої речі, а різне бачення її»35 передає кредо його розуміння взає­модії мови і на­ції, мови і народу (питань, які є ознакою суспільної сутності мови).

Відштовхнувшись від взаємодії «індивід – людство» на­при­кін­ці останнього десятиріччя XVIII ст., розглянувши категорію «на­род», В. фон Гумбольт перейшов до пояснення тріади «індивід – народ – людство». Роль мови постає в культурно-етнічному об’єд­нанні, тобто мовній спільноті, що є умовою формування особистості. У по­нятті «нація» відбулося поєднання вже трьох компонентів, а саме: людства, народу і його мови. У праці «Характер мови і характер на­роду» (1822) показано: різні мови передають різні світовідчуття, індивідуальність людини та мови пов’язані; кожна мова має ха­рак­тер, перейнятий від характеру нації, який відображається у мов­лен­ні; мови впливають на покоління народів, рідна мова створює певну картину світу, походження і перетворення мови не належать одній людині, а спільноті людей36.

Образи мови, розкриті щодо нації, виявилися перспективними для їхнього відображення на матеріалі слов’янських мов та україн­ської мовної дійсності у працях О. Потебні, а також для розуміння мови як соціальної сутності у працях І. Бодуена де Куртене.

Мова як дихання, душа нації. Очевидно, це відгомін нату­ра­ліс­тичного та психологічного підходів до розуміння сутності мови як організму, що враховував зовнішні обставини, зокрема місце про­жи­вання, клімат, релігію, державний устрій37.

Мова як відображення національного характеру. Вивчення на­ціональної своєрідності неможливе без мови, вона засіб спілкування народу, саме в ній зникає індивідуальне і з’являється загальне38.

Мова як засіб збереження досвіду народу. Мова не творіння одного індивіда, вона належить народові, тому мова – засіб пе­ре­творення суб’єктивного на об’єктивне. У ній зберігаються «способи уявлень усіх поколінь, кожної статі, стану, характеру і духовної своєрідності певного племені»39.

Мова як відображення світобачення народу. Відмінності між мовами виявляються не тільки у звуках чи знаках, а й у різних сві­тобаченнях, які виникають за допомогою мов40.

Мова впливає на націю посередництвом літератури. Вивчати треба не тільки мови, які мають національну літературу, але й мови, що не мають писемності. Процес перетворення усього мовлення на писемну форму зумовлює неминуче збіднення форм мови41.

Різні мови передають різне світобачення народів. Відмінність між мовами з огляду на їхню індивідуальність у передачі дійсності:

«...Різні мови за своєю суттю, за своїм впливом на пізнання і на почуття – насправді різні світобачення»42.

Мова залежить від нації через індивіда.

«...Залежність мов від національного походження так чи так цілком зрозуміла з огляду на їхній розподіл за народами. Це зрозуміло – адже національне походження має велику владу над усіма виявами інди­ві­ду­аль­ності, а з останньою пов’язана кожна окрема мова»43.

В. фон Гумбольдт показав взаємодію мови та нації, розкри­ва­ючи роль «духовної сили», або «духу»:

«Поділ людства на народи і племена та відміни його мов і наріч, звичайно, тісно пов’язані між собою, але, водночас, і те й інше без­по­се­ред­ньо залежить від третього явища вищого рівня – дії людської духовної сили...

Вияв людської духовної сили здійснюється по-різному і різними спо­собами упродовж тисячоліть на земній кулі, є вища мета усякого руху духу...

Розуміння самобутнього життя народу і внутрішньої будови окремої мови, як і ступінь її відповідності вимогам мови взагалі, цілком залежать від уміння бачити своєрідність національного духу в його повноті...

Що сильніший вплив духу на мову, то закономірніший і багатший роз­виток останньої. У своєму стрункому сплетенні мова – лише продукт мов­ної свідомості нації...»44.

Перспективними для розвитку мовознавчих ідей XX ст. ви­явилися такі аспекти взаємодії мови, індивіда, нації та духу:

- характер мови ілюструє індивідуальну неповторність того спо­собу, яким дух виражає себе через мову45;

- світовідчуття народу впливає на мову, надаючи їй забарв­лення та характеру; «характер – природний наслідок безперестанного впливу, який здійснює на мову духовна своєрідність нації»46;

- різна будова мов визначена духовними особливостями націй47;

- «кожна мова вбирає в себе дещо від конкретного розмаїття своєї нації і, своєю чергою, впливає на неї в тому ж напрямі»48;

- мова становить основу національної самобутності і самого розуміння нації49;

- через мову національні ознаки проникають у свідомість, че­рез мову «легше зрозуміти характер нації, аніж за уподобаннями, зви­чаями, діями»50.

Для обґрунтування своїх положень В. фон Гумбольдт брав ілюстративний матеріал з різних мов. Виявляючи характер нації в мові, він використав приклади із санскриту, грецької, латинської мов, які мають споріднену і в багатьох випадках подібну організацію словотвору й синтаксису51. За В. фон Гумбольдтом, формальна система цих мов однакова, тому що усі належать до флективного типу, однак про духовну своєрідність носіїв засвідчують: ступінь регулярності і повнота понять, розподіл фонетичних форм; використання формаль­них засобів – наприклад, ширше застосування словоскладання в сан­скриті, ніж у грецькій мові; у латинській мові складні слова вживали найдавніші письменники, у ході розвитку мови ці слова зникали52.

Основний висновок науковця щодо взаємодії мови та нації полягав в усвідомленні ролі мови в утвердженні нації:

«...Основа національної самобутності і мова безпосередньо подібні. Тільки вплив останньої очевидніший і сильніший, тому в основному саме на ньому потрібно будувати поняття нації. Оскільки розвиток людської при­роди в людині залежить від розвитку мови, то цим і визначається поняття нації як людського співтовариства, що творить мову своїм неповторним шля­хом»53.

Крім визначальної для теорії мови Гумбольдта розгорненої ха­рактеристики взаємодії мови та нації, соціальне начало в мові до­слідник бачив:

- пояснюючи роль письма для нації; хоча письмом володіє ли­ше «менша частина нації»54; Гумбольдт уже визначив потребу мо­вознавчих досліджень і «для менш освічених людей»55; так з’явилася гіпотеза, що прийняття, вироблення, різновид алфавітів залежить від мовних передумов кожної нації 56;

- у метамові опису; хоча у працях не було ще термінів соціум і соціальний, іменник суспільство чи прикметник суспільний вжи­ва­лися зрідка у назвах, як-от: суспільна істота (про людину)57, су­спільний організм ( йшлося про вплив цивілізації на народи)58; суспіль­ний шлях людства (відображав переваги досягнень людства в об’єд­нанні)59, суспільний стан націй 60, однак є форму­лювання, важливі для майбутньої соціолінгвістики: учений обґрунтував мову як засіб взаєморозуміння 61, розкрив суспільний вплив на мову62 тощо;

- у розкритті ролі рідної мови, яку опановує дитина63.

Думки про мовознавство. Мовознавства як дис­ципліни у часи Гумбольдта ще не існувало, тому у статті «Про ви­вчення мов, або План систематичної енциклопедії усіх мов» (1801–1802) науко­вець сформулював новаторське завдання перетворити мовознавство на науку, в основі якої лежав би принцип порівняння мов. Завдання нове, яке розуміли не всі сучасники:

«...Головне... полягає... в тому, щоб порівняти на однакових засадах всі мови, які тільки вдасться виявити, беручи до уваги весь словниковий запас, всю осяжну розумом людську природу і всі історично засвідчені долі різних народів»64.

Ідея мовознавства як науки ґрунтувалася на перспективному розкритті людини у стосунку до мови:

«...Моя пропозиція... в тому, щоб зробити мову – і мову взагалі, і окремі мови – предметом самостійного, вільного від чужих впливів та сис­тематичного дослідження, котре повинно стати засобом пізнання людини на різних ступенях її культурного розвитку, а також засобом навчання, що суттєво спрощувало б заняття окремими мовами»65.

Для цього потрібно провадити аналіз у таких напрямах: уточ­нити мету дослідження, його значення, виокремити складові части­ни, врахувати методи дослідження мови; маючи на увазі ідею порів­нян­ня мов, Гумбольдт зазначив про створення енциклопедій усіх мов.

Опозиція «загальне мовознавство» – «часткове мовознавство» як знання про мови взагалі і про конкретну зокрема розкривала розу­міння мовознавства, виявляла філософський аналіз, завдання якого розглядати компоненти організму мови, та історичний, що мав би виявляти усі види мовних організмів, про що Гумбольдт писав у «Досвіді аналізу мексиканської мови» (1821)66. Учений розмежував історичне і філософське вивчення мови, часткове (що стосувалося на­виків розуміння мовлення і письма) і загальне (зорієнтоване на про­никнення в сутність мови, її зв’язки).

Думки про мовознавче знання як засіб пізнання людини зву­чать досить сучасно: оскільки людина живе в суспільстві, то розу­міння мовознавства як засобу пізнання цієї суспільної істоти на різ­них ступенях її культурного розвитку було не що інше, як перед­ба­чення новітньої парадигми в мовознавстві.

Теорія мови
Олександра Потебні (1835–1891)

О. Потебня окреслив нові для свого часу і перспективні проб­леми, які сьогодні розглядають різні напрями мовознавства, зокрема психолінгвістика, лінгвокультурологія, етнолінгвістика і соціолінг­вістика. Одне з теоретичних джерел лінгвістичного вчення науковця – німецька класична філософія. Дослідник знав своїх попередників, насамперед ідеї В. фон Гумбольдта. Уже в першій монографії «Дум­ка і мова» (1862) О. Потебня покликувався на три праці німецького вченого: «Про відмінності будови людських мов...», «Про порів­няль­не вивчення мов стосовно різних епох їхнього розвитку», «Естетичні досліди. Перша частина. Про «Германа і Доротею» (ці роботи є у ви­дан­ні творів Гумбольдта 1984 і 1985 р.) та на праці К. Беккера (1775–1849), Й. Гербарта (1776–1841), Ф. Діца (1794–1876), А. Куна (1812–1881), Г. Курціуса (1820–1885), М. Лацаруса (1824–1903), Г. Лотце (1817–1881), Г. Пауля, А. Потта (1802–1887), Г. Штейнталя. О. По­тебня знав публікації українських дослідників, зокрема Я. Голо­ваць­кого (1814–1868), М. Драгоманова (1841–1895), М. Косто­марова (1817–1885), П. Куліша (1819–1897), А. Линниченка (1822–1888), М. Пет­рова (1840–1921), П. Чубинського (1839–1864) тощо.

Чому О. Потебня підійшов до розкриття суспільної при­роди мови? Сучасні соціологи виділяють у роботах О. Потебні такі ка­тегорії, як «народ», «народність», розглядаючи його висновки про сутність народності, взаємовплив народів, співвідношення народ­ності та ідеї націо­нальності як одну з підвалин етносоціології150. Особливість розкриття зазначених категорій у працях О. Потебні полягала в обґрунтуванні їхнього зв’язку з мовою.

Постає питання: з яких джерел О. Потебня міг почерпнути со­ціологічне знання? У бібліографії до його творів подано працю англійського філософа і соціолога, одного з родоначальників пози­тивізму, основоположника органіс­тичної школи в соціології Гербер­та Спенсера (1820–1903) «Осно­ванія соціологіи» (1876)151. В історії соціологічної думки Г. Спенсер обґрунтував теорію еволюційного розвитку суспільства, опи­сав соціальні процеси, соціальні інститути, розробив методологію соціальних досліджень152.

На розвиток поглядів О. Потебні про суспільну сутність мови могли вплинути такі ідеї Г. Спенсера:

- про символічну комунікацію в суспільстві. Г. Спенсер, по­яснюючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біо­логічним організмом, зазначав про відмінності між ними, вказуючи, що цілісний суспільний організм вимагає кооперації, взаємодії різ­них структурних елементів, яка здійснюється за допомогою сим­во­лічної комунікації – мови, звичаїв, обрядів (чого не має біологічний організм);

- про соціологічний інститут. Хоча Г. Спенсер зрідка вико­рис­товував цей термін, однак виокремив такі типи інститутів, як до­маш­ні (сім’я, шлюб), обрядові (або церемоніальні), політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові; показуючи, що через розвиток соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція відносин між людьми у зв’язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва;

- про перетворення людини як біологічного виду на людину як члена суспільства, із сімей утворилися роди, з родів – племена, з пле­мен – нації;

- про те, що мова, символіка, жести, форми одягу визначають соціальний статус людини.

Г. Спенсер висловив думки про побудову цілісної соціоло­гіч­ної системи на етнографічному матеріалі, оскільки вивчав інтелек­туальні, релігійні, фізичні, емоційні, обрядові аспекти розвитку на­родів. Його працю «Основи соціології» часто перекладали, вона сприяла не тільки розробці, але й пропаганді ідей соціології, роз­кри­ваючи основні завдання соціології – вивчати масові типові явища, соціальні чинники, виявляючи дію загальних законів еволюції153.

Завдання соціології, виокремлені у зв’язку з мовою та дета­лі­зовані в окремому розділі згаданої праці Г. Спенсера, орієнтувалися на характеристику організації життя кожного суспільства, зокрема на розвиток мови, знання, моральності та естетики:

«Лінгвістичний прогрес потрібно розглядати, спочатку виявляючи йо­го в самій мові, котра переходить зі стану відносної безладності, невизна­че­ності й однорідності до таких станів, що поступово стають складнішими, більш визначеними і різноманітними. Ми повинні з’ясувати, як зростання су­спільної складності веде до зростання складності мови і як із переходом су­спільства в осілий стан мова цього суспільства набуває усталеності. Потім ми повинні звернути увагу на зв’язок між розвитком слів і речень і спів­відносним з ним розвитком думки…

Прогрес мислення, тісно асоційований із прогресом мови, також по­трібно розглядати як супутник суспільного прогресу…»¹⁵⁴.

Опис взаємодії мови і суспільства у працях О. Потебні. « На­справді мова можлива тільки в суспільстві», мова як засіб «обміну думками в суспільстві» – ці та подібні думки засвідчують розуміння суспільної природи мови. Людина не може обійтися без соціуму. Комунікуючи, вона розумітиме лише у випадку, якщо буде мати докази про на­явність у слухача тих же образів. Як і Гумбольдт, О. Потебня вва­жав, що факт розуміння мовців один одного, іншими словами, ко­мунікація визначає соціум:

«...Насправді мова можлива тільки в суспільстві. Відокремлена ро­бо­та думки може бути успішна тільки на неабиякому щаблі ступеню роз­вит­ку, при користуванні писемністю, що частково замінює бесіду. Позбавлення суспільства і його сурогатів може довести навіть високоосвічену людину до отупіння або божевілля... Удосконалення мови народу перебуває у прямому зв’язку зі ступенем активності обміну думки в суспільстві»155.

Характеристику мови і суспільства у творах О. Потебні розпо­чато з питання про походження мови. У праці «Думка і мова» (1862) він розглянув неоднозначно трактовану і в сучасному мовознавстві теорію, аналізуючи популярні тоді концепції про свідомий винахід мови і про безпосереднє створення мови Богом. О. Потебня вважав, що людина має сили для створення слова, що початок мови таки людський (Бог творець мови в тому розумінні, що він творець світу) і «що досконала мова недосяжними шляхами відразу навіяна лю­дині»156, однак при цьому виразно провадив думку про важливу умо­ву – функціювання і розвиток мови тільки в суспільстві:

«...Мова потрібна суспільству для узгодженого протікання його справ, однак мова передбачає уже договір, отже, суспільство і згоду»157.

«...Мова розвивається лише в суспільстві, і при цьому не тільки тому, що людина – завжди частина цілого, до котрого вона належить, саме свого племені, народу, людства, не тільки внаслідок необхідного вза­єм­ного розуміння як умови вияву суспільних інституцій, але й тому, що лю­ди­на ро­зу­міє саму себе, тільки перевіривши на інших людях зрозумілість своїх слів»158.

У руслі європейської філософії мови, в основі якої думки Й. Гер­дера, В. фон Гумбольдта про мову як унікальний феномен, як дух на­роду, у контексті теоретичних пошуків етнопсихології, на якій зосе­реджувалися М. Лацарус та Г. Штейнталь, О. Потебня розвинув свої погляди про взаємодію мови і роз­витку, про детермінізм та історизм як принципи взаємозв’язку явищ народного буття. Праці, які роз­кри­ва­ли суспільну природу мови: «Мова і народність», «Про націоналізм»159.

Як філософ мови, учений розкрив її через зміст та взаємодію понять, що в майбутньому стануть обов’язковими для соціолінг­віс­тики. Суспільна природа мови постала через характеристику таких ас­пектів: сутність мови, взаємодія мови і нації, народності; мова і шко­ла;двомовність; денаціоналізація, рідна мова, міжнародні мови тощо.

Х а р а к т е р и с т и к а с у т н о с т і м о в и. Взявши Гумбольдтову ідею активності людської свідомості, Потебня розви­нув учення про мову як діяль­ність, про творчий характер мови, про складну єдність у мові суб’єктивного й об’єк­тив­ного, індивіду­аль­ного й національного. Новизна ідей уже була в праці «Мова і дум­ка», у якій виразно поставала єдність світу, людини і мови. Ви­зна­чення мови охопило генетичний аспект (мова – форма думки, що пере­ходить від несвідомого до свідомого, а далі до самосвідомості), форму існу­вання (мова – це повна творчість, діяльність, скерована на пізнання), будову (мова – це система знаків, що може розши­рю­ва­тися) і, нарешті, функціо­нальний: мова – це засіб пізнання людиною світу і самого себе, а тому засіб спілкування. Цей аспект перспек­тив­ний з погляду соціологічного підходу до мови.

Враховуючи, за В. фон Гумбольдтом, що мова рівною мірою є свідомістю і особи, і народу, О. Потебня розглянув у єдності інди­ві­дуальну психологію (виявляла закони розвитку мови в індивіда) і психологію народів (вивчала відношення особистого розвитку до на­роду), розкриваючи одну з антиномій Гумбольдта, що «мова є на­стільки творінням особи, як і народу»:

«Закони розвитку мови в неподільному (як мови індивіда. – Г. М.) відносяться до індивідуальної психології; закони ж мови як народного тво­ру, які відкриває мовознавство, вимагають доповнення з боку нового ще роз­ділу психології, змістом котрого повинно бути відношення особистого роз­витку до народного. Як індивідуальна психологія виявляє не тільки спільні для всіх закони духовного життя, але й можливе розмаїття та оригі­наль­ність неподільних, так і психологія народів повинна показати можливі роз­біжності національних особливостей і будови мов як наслідок спільних за­конів народного життя»160.

Зв’язок народного й особистого в народно-суб’єктивній при­роді мови є навіть в окремому слові: «ближче значення слова народ­не, між тим подальше, яке у кожного інше за якістю і кількістю еле­ментів, – особисте»161.

Мова – нація, народність. Свого часу це питання розглядав Я. Го­ловацький, вважаючи, що найвиразніша прикмета народності – її мова162.

Від розгляду мови О. Потебня переходив до інших питань, зок­рема філософії, мистецтва, громадського життя. Мова для вченого не просто засіб вираження готової думки, але й індивідуальний спосіб перетворювати її. Погляди О. Потебні на мову у зв’язку з духовним розвитком і особи, і цілого народу випливали з його розуміння ролі національності в розкритті духовних сил нації: у концепції науковця мова нації поставала своєрідною машиною національної духовної про­дукції, яка для українства мала б стати перетворювальною163.

Взаємодія цих понять виявилася у вченні про співвідношення форм мислення і форм мови (учений розмежував загальнолюдські ло­гічні форми і національні форми мислення, виокремивши особ­ли­вості саме останніх), у характеристиці мовних явищ з урахуванням їх етнокультурної цінності. Потебня показав, що зв’язок поняття з внутрішньою формою відповідного мовного знака етнічно залеж­ний, що такий підхід робить мову виразником етнокультурного простору, складником національної мовної свідомості. У контексті його часу подібний підхід уможливлювали ідеї не індивідуальної психології, а народної, які трактували мову як засіб існування різних етнічних спільнот164.

Народ, за О. Потебнею, це таке співтовариство, яке форму­єть­ся одночасно з мовою, термін «нація» в текстах ще рідковживаний. Основна прикмета народності, як сукупності ознак, якими один на­род відрізняється від іншого, є мова. Саме вона зберігає і передає результати матеріального й духовного досвіду від покоління до по­коління. Ідея національності поставала як усвідомлення народної єд­ності особи і суспільства.

Яким би малочисленним не був народ, його мова має потен­ційні можливості для розвитку, якому можуть перешкодити хіба спеціальні заходи. Вплив однієї мови на іншу в умовах взаємо­зв’яз­ків двох націй О. Потебня трактував як своєрідний спосіб пробу­дження внутрішніх ресурсів мов, як спосіб до внутрішнього роз­вит­ку. Учений підкреслював вимогу збалансованості зовнішніх та внут­ріш­ніх імпульсів розвитку мов.

Мова – обов’язкова ознака етносу. Ця теза обґрунтована через пояснення загальнолюдських і племінних (терміни О. Потебні) прик­мет мови. Про загальнолюдські властивості мови свідчили звуки, бо всі вони визначають систему символів для вираження думки. Усі ін­ші властивості мов, за Потебнею, племінні, тобто ідіоетнічні, а не загальнолюдські. Якби мова була тільки засобом вираження думки, то дуже швидко поширилося б переконання, що «відмінність між мовами лише зовнішня і несуттєва, що прив’язаність до своєї мови є лише справа звички, позбавленої глибоких засад, тому люди стали б міняти мову з такою ж легкістю, як змінюють одяг»165.

Філософи відзначають, що взаємодія понять «мова» – «нація», «народність» у Потебні виникала в такій послідовності: народ – творець мови, мова народжує народний дух, він формує національну ідею, саме вона визначає національне хотіння, а звідси і волю та дію166. З площини майбутньої соціолінгвістики О. Потебня вперше показав перспективу корелятивної взаємодії мови і нації, які визначають розуміння стану і функцій української мови в сучасній українській державі, причому зникнення якоїсь ланки порушує цей зв’язок167.

Розглянувши взаємодію мови (у стосунку до мислення) і на­роду, народності, О. Потебня вперше виступив як теоретик проб­ле­ми, що сьогодні одна з основних у соціолінгвістиці. Крім О. Потебні, зга­дану взаємодію розкривали М. Драгоманов та І. Франко.

Поняття «рідна мова».Про її рольу формуванні нау­кових поглядів вченого переконуємося з листа (1886) до чеського славіста А. Патере:

«...У наукових моїх заняттях вихідною точкою, іноді помітною, іноді непомітною для інших, була малоруська мова і малоруська народна сло­вес­ність. Якщо б цієї вихідної точки і зв’язаного з нею почуття я не мав і якщо б я виріс поза зв’язком із переказами, то, мені здається, навряд чи став би я займатися наукою»168.

О. Потебня виріс на народній поезії, хоча жодного рядка ук­ра­їнською мовою так і не надрукував, його український переклад «Одіссеї» вийшов посмертно. Відомо небагато прикладів зображен­ня мовознавців у художніх текстах, як, скажімо, фонетист у п’єсі «Пігмаліон» Б. Шоу чи Є. Поліванов у романі В. Каверіна «Скан­да­лист, или Вечера на Васильевском острове». І мало хто знає, що О. Потебня був прототипом професора Хмари в повісті Д. Явор­ницького «За чужий гріх» (1907), де збережено портрети людей, з якими автор зустрічався упродовж життя. За словами М. Сумцова169, образ мовознавця змальований дуже реалістично170.

О. Потебня наголошував на цінності кожної етнічної мови, яка несла неповторну, відображену засобами цієї мови картину світу: об’єднання людства за мовою чи за народністю було б загибеллю для загальнолюдської думки як заміна багатьох почуттів одним; як для існування людини потрібні інші люди, тому народність існує поряд з іншими народностями; мова – це не тільки одна з ознак на­родності, але й її досконала подоба171. Учений запланував велику пра­цю про народність та мову, як про це писали його учні, порушуючи під упливом О. Потебні подібні питання172.

У часи О. Потебні було ще одне розуміння мови, – у руслі ідеї уні­версалізації людства, його культури, злиття мов. Ідея мала ро­ман­тичний ореол єднання слов’янських народів під егідою росій­ського та його мови (оскільки народи пов’язані історичними, духовними та матеріальними зв’язками). Відо­мий славіст А. Будилович у праці «Про літературну єдність Слов’ян» (1879) доводив, що російська мо­ва, як найближча до старослов’янської, єдина може стати мовою усіх слов’ян. О. Потебня спростував цю теорію, яка, у випадку реалізації, на його думку, призвела б до втрат мовного багатства людства. Зрештою, це і відбулося в суспільстві часів СРСР з його єдиною економічною і державною системою, диктатурою пролетаріату, ідеєю злиття націй і втратою понад 90 національних мов173. Розуміння гно­сеологічної ролі мови як засобу пізнання і водночас знакової сис­теми, яка закріплює результати пізнання, передає їх від покоління до покоління – все це привело О. Потебню до переконання, що злиття народів і мов неприйнятне для людства:

«Розглядаючи мови як глибоко відмінні системи прийомів мислення, ми можемо очікувати лише зниження рівня думки від імовірної в май­бут­ньому заміни різних мов однією спільною. Якщо об’єктивної істини немає, якщо доступна для людини істина є тільки прагненням, то зведення різних напрямів прагнення в один не є виграшем. Мова є не тільки відома система прийомів пізнання, але й пізнання, не відокремлене від інших виявів люд­ського життя. Пізнаване діє на нас естетично і морально. Мова, водночас, – шлях усвідомлення естетичних і моральних ідеалів, і в цьому значені від­мінність мов не менш важлива, як відносність пізнання»174.

Мова й освіта. До цього питання О. Потебня звернувся у статті «Мова і народність», формулюючи питання про шкільне нав­чання дитини саме рідною мовою:

«Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома сис­темами зображення і повідомлення одного кола думок, а роздвоює це коло, і наперед ускладнює цілісність світобачення, та заважає науковій абстрак­ції. Якщо мова школи інша, ніж мова сім’ї, то треба очікувати, що школа і домашнє життя не будуть гармонійними, але будуть зіштовхуватися і бо­ротися»175.

О. Потебня не схвалював думок, типових для аристократичних кіл, про виховання дитини з допомогою іномовних гувернерів, гу­вернанток та про відрив навчання від національного мовного ґрунту.

Рідну мову не повинен спотворювати і правопис, який зберігає національні мовні відмінності. Показовою є критика О. Потебні ети­мологічного правопису Я. Головацького176.

Двомовність. Знання двох мов дозволяє мовцю здійс­ню­вати перехід з од­нієї мови на іншу (поняття білінгвізму – одне з основних у категорійному апараті соціолінгвістики). Цей процес, по­в’язаний із мисленням, розумовою діяльністю, О. Потебня пояснив, апелюючи до психолінгвістичних засад мовлення:

«Людина, яка розмовляє двома мовами, переходячи з однієї на іншу, змінює разом з тим характер і напрям протікання своєї думки, причому так, що зусилля її волі лише змінює колію її думки, а на подальше протікання її впливає лише опосередковано. Це зусилля можна порівняти лише з тим, що робить стрілочник, який переводить поїзд на інші рейси»177.

Свої міркування О. Потебня підтвердив описом західно­укра­їн­ських грамот, які, залежно від змісту, містили польські, українські та церковно­слов’янські відповідники, і мовленнєвих практик Ф. Тют­чева, який поетичні твори писав російською мовою, а як політик, дипломат та світська людина послуговувався французькою. О. По­тебня зробив висновок про корелятивний зв’язок між мовним вира­женням думки і способом її продукування:

«Тютчев є повчальним прикладом не тільки того, що різні мови в од­ній і тій же людині пов’язані з різними сферами і прийомами думки, але й того, що ці різні сфери і прийоми в одній і тій же людині суттєво роз­ме­жовані»178.

Учений заперечив потребу інтенсивного навчання іноземної мови в ранньому дитинстві. Вважаючи, що рання двомовність не сприяє розвиткові наукової абстракції дитини, він робить висновок: іноземні мови дитина може вивчати, пізнавши рідну, оволодівши нею.

О. Потебня розумів соціальну диференціацію мови, розрізняв двомовність представників вищих класів і двомовність народу, вва­жав, що освічена людина є стійкішою у своїй народності, ніж про­сто­людин. Тому у праці «Мова і народність» він розвинув тезу про не­гативний вплив двомовності для цілого народу: «Вплив двомовності на більш широкі класи населення, майже на цілі, хай і нечисленних народів, як чехи, я думаю, теж несприятливий»179.

Соціальний аспект розкривало переконання О. Потебні про те, що «люди, як правило, добровільно не відмовляються від своєї мо­ви»180. Розрізняючи освіченість і двокультурність, що вела до дво­мов­ності, Потебня показав потенційно агресивну природу набутої мови.

Денаціоналізація. Треба сказати, що О. Потебня вживав термін націоналізм. Для нього це світогляд, за яким природно постає національна розмаїтість людства, корисна для розвитку культури взагалі; нація ж є єдиною основою для розвитку однієї людини і на­роду загалом. Тому в рецензії на працю Я. Головацького О. По­тебня критикував тезу галицького мовознавця, на той час уже пред­став­ника москвофільського табору, про негативну роль західної циві­лізації, що зумовлювала національні впливи, а звідси асиміля­ційні процеси – для прикладу, ті, яких зазнавали українці в цісар­ській армії. О. Потебня писав, що таке сприйняття цивілізації, як в Я. Головацького, підривало «довір’я до націоналізму»181.

Денаціоналізація – багатогранна категорія, зміст якої Потебня розкривав поступово. Насамперед, термінозначав перетворення на­родного життя, в умовах якого «традиція народу, реалізована го­ловно в мові, переривається або слабне до такої межі, що є лише другорядним чинником перетворень»182. Денаціо­на­лізація могла вияв­лятися на рівні окремого індивіда, у межах народу, означаючи по­слаблення зв’язку між дорослим та молодим поколінням.

Потебня розкрив політичний зміст терміна. На прикладі ро­сій­ської дійсності показав, що поборники ідеї народності під денаціо­налізацією розуміють розкол між вищими і нижчими прошарками суспільства в часи допетровської та післяпетровської Росії. Однак поняття денаціоналізації в Потебні мало широкий етнокультурний підтекст – оскільки учений трактував його з площини усіх мов.

Зміст категорії охопив ознаки: вимирання денаціоналізованих народів і наріч183, асиміляція народів і мов184, примусовість. Денаціо­налізація загрожує тому народові та мові, які не можуть зреагувати на внутрішні та зовнішні імпульси розвитку, мова ж повинна без­посередньо реагувати на мате­ріальні та духовні зміни в житті на­роду. Денаціоналізація пов’язана з освіче­ністю: освічена людина стійкіша у збереженні народності, ніж просто­людин, який, для при­кладу, на чужині забуває мову (як поляки-солдати в російському війську). Засоби сприяння народності, тобто література, грамот­ність, переклади, оберігають особистість від денаціоналізації (в усіх засо­бах був чинник мови). Денаціоналізація впливає на виховання і по­стає як моральна хвороба.

Потебня поглибив зміст категорії, пов’язавши мову з цивілі­за­цією: вона не тільки не нівелює народності, а зміцнює їх, цивілі­зо­ваний народ за допомогою літератури рідною мовою не допускає денаціоналізації. Учений стверджував: якщо в майбутньому відбу­деться змішування народів на одній і тій же території, то мови не повинні змішуватися, тому що кожний народ має звичку до своєї мови, вона слугуватиме для полегшення зв’язку на протилежних те­риторіях однієї народності185.

Денаціоналізація мала різні вияви: неповне використання наявних засобів сприйняття, засвоєння, впливу; ослаблення енергії думки; витіснені і нічим не замінені форми; ослаблення зв’язку мо­лодого покоління з дорослими і заміну зв’язком з чужими; дезор­ганізація суспільства, неморальність, спідлення. Для підтвердження О. Потебня розглянув приклад про іномовну школу:

«...Іномовна школа, чи буде це школа в прямому розумінні, чи сол­датчина, чи взагалі школа життя, покликана приготувати із свідомості уч­нів рід палімпсесту, причому її учні навіть за рівних інших умов будуть від­ставати від тих, котрим у школі треба було не забу­вати попереднє, а лише вчитися, тобто долучати шкільні крихти знання та всього іншого до поза- і дошкільних його запасів... Для денаціоналізованого народу навіть розумова і моральна підпорядкованість створюють низку несприятливих умов існу­вання»186.

Психологічні засади дозволили О. Потебні підійти до аспекту денаціоналізації, зокрема до мовного відступництва українців.

Проблема турбувала багатьох. Наприклад, 1830 р. у Львові вийшов «Приручный словаръ славено-польскій» (гіпотетично Й. Левицького). У пе­редмові до нього автор писав про «смутне явище», ознаку його часу, – презирливе ставлення ополячених українців Галичини до рідної мови. Осуд автора: «Но извергъ єстества єсть стыдящійся языка дhдовъ своихъ!»187.

О. Потебня розумів мовне відступництво як один із виявів асиміляції, яку він засудив у рецензії на збірник «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким». Цікаво, що майже одночасно тему мовного відступництва українців пору­шив і М. Драгоманов у праці «Література російська, великоруська, укра­їнська і галицька» (1873) на прикладі мовлення тих же солдатів-рекрутів188.

Мовне відступництво О. Потебня розглянув на прикладі Я. Го­ло­вацького про мовну асиміляцію українця в умовах австрійської армії189.

Для існування людей потрібні інші люди, а для існування на­родностей – інші народності. У цьому розумінні «послідовний на­ціоналізм є інтернаціоналізм», а кожна мова має здатність до безко­нечного розвитку як засіб думки, що ніколи не може зрівнятися з пізнаваним190. Водночас, послідовний націоналізм не хоче влади, яку підтримує насильство, і не має наміру зберігати бідність чи неос­віченість людей191.

Міжнародні мови. Їх носії – освічені люди усіх націй, які можуть, знаючи мови, об’їхати весь світ. Синоніми в текстах О. Потебні: всесвітні мови, загаль­новживані мови. Учений виокре­мив два шляхи становлення подібних мов. Пер­ший шлях: «мова силь­нішого племені витісняє мову слабшого, яке при цьому зникає (на­приклад, наріччя зрусифікованих фінів)»; другий шлях: «із змішу­вання виникають амальгамовані мови, як англійська, французька, італійська, іспанська, угорська»192.

Радянські мовознавці оцінювали погляди вченого на суспільну природу мови відповідно до методологічних вимог. У працях можна знайти міркування, що деякі загальнолінгвістичні погляди вченого застаріли, наприклад, про визнання тісного зв’язку національної психології і мовної структури193. Недоліками О. Потебні вважали йо­го належність до «психологістичного напряму в мовознавстві», «не­достатнє врахування зумовленості мовних функцій і мовного роз­витку потребами суспільної практики, намагання пояснити всі ос­новні властивості мови як суспільного явища іманентними законами її розвитку або загальнолюдськими і національними (практично не­вловимими) особливостям психіки», «перебільшення ролі конкрет­ної мовної структури у формуванні національних особливостей сві­тогляду різних народів», «неправильне розуміння значення двомов­ності в житті народів», «шкідливість для інтелектуального розвитку індивіда вивчення другої мови у ранньому дитячому віці»194 тощо. Були настанови про творче сприйняття поглядів ученого з позицій радянської науки195.

Оцінюючи порівняльно-історичні дослідження О. Потебні, мо­вознавці писали, що він не врахував суспільної природи мови і це позначилося на характеристиці двох стадій розвитку граматичної будови (так, мовляв, учений пов’язав мовний розвиток із розвитком мислення). На першій стадії мислення конкретно-образне, без аб­стракції, тому слова на цій стадії мовного розвитку не мали грама­тичного оформлення, позначали назви предметів та осіб, які вико­ну­вали якусь дію; друга стадія розвитку мови відповідала розвиткові абстрактного мислення, на цьому етапі абстрагуються уже влас­тивості та ознаки предметів196. Іноді висновки звучали категорично:

«Теорія О. О. Потебні про дві стадії розвитку мови з погляду марк­систської критики неспроможна. Процеси абстрагування й узагальнення є процесами мислення; всяке мислення абстрагує і узагальнює. Мова і мис­лення – нерозривні. Вони складають діалектичну єдність; отже, не може бу­ти такої стадії мови, при якій процеси абстрагування і узагальнення були б відсутні. Передбачати таку стадію можна лише з позиції суб’єктивного ідеа­лізму при запереченні суспільної суті мови як засобу комунікації»197.

За межами радянської традиції О. Потебню оцінювали по-ін­шому: у його творах «побіч проблем суспільного язикового думан­ня... на перше місце висуваються проблеми індивідуального (пое­тичного і прозаїчного) язикового думання і виразніше виринають питання, зв’язані з національними формами цього думання»198.

Мовознавці розкривають ідеї О. Потебні-славіста, філософа мови199. Всебічно описано О. Потебню-граматиста200. Новаторство О. Потебні полягає у виразному стосунку його категорій до сьо­год­нішньої соціолінгвістики. Щоб глибше зрозуміти ідеї вченого, по­трібне нове прочитання творів О. Потебні, повністю надрукованих з його прижиттєво виданих чи рукописних текстів.

До терміна О. Потебні примусова денаціоналізація Л. Була­хов­ський дав свій відпо­відник делінгвізація, закріплюючи за ним зміст «втрата рідної мови»201. Мож­ливо, так учений зняв «ідеологічну гостроту», позна­чаючи її в умовах ра­дянської науки нейтральнішим відповідником. У мово­знавчих текстах 20-х рр. уже було дієслово денаціоналізуватися; наприклад, К. Німчинов у доповіді «Мова Дон­басу», з якою він виступив на Першому всеукраїнському з’їзді про­летарських письменників у 1927 р., зазначав про мовлення молда­ван, які проживали на Донеччині: «волохи в своїй обихідці вжива­ють молдавської мови, отже вони не денаціоналізувалися»202.

Суспільна природа мови і мовознавство. О. Потебня не за­лишив дефініції сутності мови з соціальним компонентом чи тверджень про зв’язок мовознавства із соціологією, як це в мово­знавстві після нього зробив І. Бодуен де Куртене. Думки про функ­ціювання мови в суспільстві, про мову як засіб комунікації також не позначилися на розумінні зв’язку мовознавства з ін­ши­ми науками: структура мовознавства охоплювала вчення про зовнішню форму (фонетику) та внутрішню форму, тобто вчення про значення (ця дис­ципліна мала б бути історичною, а в системі наук – гуманітарною). Протестуючи проти загальної логічної гра­матики, усвідомлюючи відмінності між логікою і мово­знав­ством, Потебня апелював до істо­ричного та порівняльного вивчення мо­ви, ці методи для нього були неподільними. У праці «Думка і мова» (1862) дослідник писав про потребу взаємодії мовознавства і психології на тлі порівняльних та історичних тогочасних до­слі­джень (тоді ж працював «геніальний про­вісник нової теорії мови» В. фон Гумбольдт203). Щоправда, порів­нян­ня рівня аналізу мов­них явищ із психологічними досліджен­нями викликало припу­щення, що зближення наук наразі неможливе204.

У рукописах О. Потебні до лекцій з теорії поезії і прози, які він читав у Харківському університеті понад 20 років від 1863 р.205, знахо­димо матеріали під назвою «Критика, зосередженість знань і взаємодія наук», у яких чітко простежується думка про взаємодію мовознавства з іншими науками: повинен бути зв’язок між мо­во­знавством і фізіологією, мовознавством і психологією, мовознав­ством та історією, психологією та фізіологією206.

Обґрунтувавши опозицію «ближче значення слова» – «подальше значення слова», О. Потебня писав, що саме з індивідуального розу­міння сутності речі виникає об’єктив­ність думки. Навіть наукове розуміння формується на основі народного ро­зуміння. Так з’явився висновок про «народно-суб’єктивну сферу мовознавства»:

«Вона дотикається, з одного боку, до сфери, власне особистої, ін­ди­відуально-суб’єктивної думки, а з другого – з думкою науковою, що має найбільший у певний час ступінь об’єктивності»207.

Можливо, на формулювання соціальної сутності мови вплинув факт «езопової мови» в текстах О. Потебні, оскільки учений не все міг виразити і шифрував свої ідеї208. До того ж, з огляду на тематику праць науковця, соціальний аспект найбільше розкривався щодо проблеми свободи творчості, виявляючи взаємовідносини особис­тості художника і суспільного середовища209.

Праці О. Потебні збагатили метамову досліджень про взаємо­дію мови та суспільства, адже він описував суспільну диференціацію носіїв у стосунку до мови: нижчі класи, неосвічені / освічені про­шарки, панівні класи, нижчі прошарки суспільства210; вищі і нижчі прошарки суспільства211; інтелігенція як творець літературної мо­ви212. Форми існування мови в суспільстві позначали тер­міни: усне мовлення 213, жаргон 214; мова домашнього побуту 215, мова школи 216, мова сім’ї 217, літературна мова 218, вживалися синоніми до назви рід­на мова – батьківська мова 219, мова народу 220 тощо.

24 Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его вли­янии на духовное развитие человечества. Переход к ближайшему рас­смот­рению языка // Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языко­знанию. – М., 1984. – С. 69.

25 Див.: Гумбольдт В. фон. Идеи к опыту, определяющему границы дея­тельности государства // Язык и философия культуры. – М., 1985. – С. 133.

26 Гумбольдт В. фон. О двойственном числе // Там само. – С. 399.

27 Гумбольдт В. фон. Характер языка и характер народа // Язык и фило­со­фия культуры. – С. 375.

28 Гумбольдт В. фон. О двойственном числе. – С. 397, 400.

29 Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества. – С. 77.

30 Потебня А. А. Мысль и язык // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – С. 57–58.

31 Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его вли­янии на духовное развитие человечества. – С. 77.

32 Див.: Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт – основоположник тео­ретического языкознания // Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. – C. 12.

33 Гумбольдт В. фон. О сравнительном изучении языков применительно к различным эпохам их развития // Там само. – С. 309–310.

34 Див.: Там само. – С. 323.

35 Гумбольдт В. фон. Об изучении языков, или план систематической энци­клопедии // Язык и философия культуры. – С. 349.

36 Див.: Гумбольдт В. фон. Характер языка и характер народа // Язык и философия культуры. – С. 370–380.

37 Див.: Гумбольдт В. фон. Лаций и Эллада (фрагмент) // Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. – С. 303.

38 Див.: Там само. – С. 303.

39 Гумбольдт В. фон. О сравнительном изучении языков применительно к различным эпохам их развития. – С. 318.

40 Див.: Там само. – С. 319.

41 Див.: Гумбольдт В. фон. О влиянии различного характера языков на литературу и духовное развитие. – С. 325–326.

42 Гумбольдт В. фон. Характер языка и характер народа. – С. 370.

43 Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его вли­янии на духовное развитие человечества. – С. 79.

44 Там само. – С. 46–47.

45 Див.: Там само. – С. 162.

46 Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его вли­янии на духовное развитие человечества. – С. 167.

47 Див.: Там само. – С. 68.

48 Там само. – С. 166.

49 Див.: Там само. – С. 166.

50 Там само. – С. 167.

51 Див.: Там само. – С. 163.

52 Див.: Там само. – С. 180–181.

53 Там само. – С. 166–167.

54 Гумбольдт В. фон. О буквенном письме и его связи со строением языка // Язык и философия культуры. – С. 405.

55 Гумбольдт В. фон. Об изучении языков, или план систематической энци­клопедии всех языков. – С. 347.

56 Див.: Гумбольдт В. фон. О буквенном письме и его связи со строением языка. – С. 404.

57 Див.: Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества. – С. 283.

58 Див.: Там само. – С. 59.

59 Див.: Гумбольдт В. фон. О сравнительном изучении языков приме­ни­тельно к различным эпохам их развития. – С. 320.

60 Див.: Гумбольдт В. фон. О двойственном числе. – С. 384.

61 Див.: Тамо само. – С. 396.

62 Див.: Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества. – С. 77.

63 Див.: Гумбольдт В. фон. Об изучении языков, или план систематической энциклопедии всех языков. – С. 347.

64 Гумбольдт В. фон. Об изучении языков, или план систематической эн­ци­клопедии всех языков. – С. 346.

65 Там само. – С. 349.

66 Див.: Гумбольдт В. фон. Опыт анализа мексиканского языка // Язык и философия культуры. – С. 361, 368.

150 Див.: Кондратик Л. Й. Історія соціології України в іменах. – Луцьк, 1996. – С. 84; Сулько В. С. Українська соціологічна думка у пошуках істи­ни. Зародження і становлення вітчизняної соціології в процесі національ­ного державотворення. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. – К., 2002. – C. 272–273.

151 У Києві кількома роками пізніше вийшла інша праця Г. Спенсера «На­чала социологии» (1880).Зауважу, що твори цього автора знали й інші українські дослідники, наприклад, К. Квітка у програмі для збору матеріалу про життя народних співців і музикантів враховував соціологічний кон­текст і пропонував «Основи соціології» Г. Спенсера для самостійного опра­цювання. Див.: Квітка К. Професіональні народні співці й музиканти на Україні. Програма для досліду їх діяльності й побуту // Збірник Історично-Філологічного Відділу. – К., 1924. – № 13. – С. 7.

152 Див.: Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки по социологической мысли. – К., 1992. – С. 20.

153 Див.: Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. Від античного світу до початку XX ст. – К., 1993. – С. 166–171; Богомаз К. Ю., Волохі­на О. О. Історія соціологічних теорій і вчень. – Дніпродзержинськ, 2006. – С. 106–107.

154 Спенсер Г. Основанія соціологіи / Пер. с англ. – СПб., 1876. – Т. 1. – С. 461.

155 Потебня А. А. Из записок по теории словесности // Потебня А. А. Эс­те­тика и поэтика. – М., 1976. – С. 303.

156 Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 35–40.

157 Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 39.

158 Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 57–58.

159 Перша стаття надрукована 1895 р. в журналі «Вестник Европы», осно­вою для її написання послужила друга стаття, яку О. Потебня подав у тре­тьому виданні своїх творів: Мысль и Язык А. Потебни. – 3-е изд., допол. ст. «Язык и народность» и «О национализме». – Харьковъ, 1913.

160 Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 71.

161 Потебня А. А. Из записок по русской грамматике. – М., 1958. – С. 20.

162 Офіційні статистичні звіти про кількість українського населення Гали­чини до урядових інстанцій були неточні, тому що польські й угорські чи­новники часто применшували кількість українців. Щоб отримати точні да­ні, Я. Головацький використовував звіти духовних відомств. Вони ілюстру­ва­ли функціювання мови в кож­ному приході, оскільки містили інформацію про мову проповіді, мову звертання до прихожан і мову навчання дітей у шко­лах (див.: Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Го­ло­вацким. – С. 615).

163 Див.: Чехович К. Олександер Потебня. Український мислитель-лінгвіст. – Варшава, 1931. – C. 10.

164 Див.: Ажнюк Б. М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О. О. По­тебня і проблеми сучасної філології. – К., 1992. – С. 26–43; Мацейків М. А. Питання етнічної психології в науковій спадщині О. О. Потебні // Там само. – С. 111–125.

165 Потебня А. А. Язык и народность // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. – С. 258.

166 Див.: Вільчинський Ю. Слово про Олександра Потебню // Львівська По­тебніана: Матеріали наукових читань, присвячених 160-річчю з дня на­ро­дження Олександра Потебні 21вересні 1995 р. – Львів, 1997. – С. 14.

167 Приміром, в інтерв’ю на радіостанції «Ера» 8.12.2007 р. один із за­ступ­ників міського голови Києва, член Партії регіонів, стверджував про безпід­ставну заміну назв київських вулиць, які відображають радянську дійс­ність, на назви з українознавчим змістом.

168 Олександр Опанасович Потебня: Ювілейний збірник до 125-річчя з дня народження. – К., 1962. – С. 93.

169 Див.: Чехович К. Олександер Потебня. Український мислитель-лінгвіст. – С. 38.

170 Погляди професора російської мови, словесності і літератури Хмари, які розкривають духовну сутність О. Потебні:

«Маючы велыкый розум и глыбоченну ученисть, Хмара мавъ ще одну вда­чу: винъ гаряче любывъ украинськый народъ, украинську мову, укра­инське мынуле, бо зъ прыроды бувъ самъ украинець и зрисъ на Украини... Колы Хмара робывъ яки поривняння въ славянськихъ мовахъ, то винъ завжды звертавъ увагу и на украинську мову, і тутечкы задля своих постановъ бравъ прыклады и з украинськои творчести...

Якъ глыбокий знавця усякыхъ мовъ взагали, а украинськои особлыво, Хмара и казавъ и доводывъ, що мова украинського люда ни во викъ не про­паде и не згыне; а якъ не згыне мова, то не згыне и литература на цій мови. И всесвитня история, и мыровый розумъ, и сама прырода – усе являе намъ, що все жыло и жыве въ рижно­манитности, а не въ одноманитности. Риж­но­манитнисть въ прыроди – це йіи краса; рижноманитнисть людського рода – це багацтство талану чоловика; рижноманитнисть порозуминня и розума чо­ловичого – це основа прогресса наукы и культуры» (Яворницкій Д. И. За чужый грихъ. – Екатеринославъ, 1907. – C. 294–295).

171 Див.: Потебня А. А. Рецензия на сборник Я. Ф. Головацкого // Потеб­ня А. А. Эстетика и поэтика. – С. 229.

172 Див.: Харциев В. Учение А. А. Потебни о народности и национализме // Мирный труд / (Повременное издание). – Харьков, 1902. – С. 179–189; 1903. – ІІІ. – С. 170–181; 1905. – V. – С. 118–138.

173 Див.: Зеймаль Е. Народности и их языки при социализме // Коммунист. – 1988. – № 15. – С. 64.

174 Потебня А. А. Язык и народность. – С. 259.

175 Там само. – С. 263.

176 Див.: Рецензія Члена-кореспондента Имп. Академіи Наукъ А. А. Потеб­ни «Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Го­ло­вац­кимъ» // Отчетъ о двадцать второмъ присужденіи наградъ графа Уварова. При­ложение к XXXVII-му тому Записокъ Имп. Академіи Наукъ. – СПб., 1880. – № 4. – С. 99.

177 Потебня А. А. Язык и народность. – С. 260.

178 Там само. – С. 262.

179 Там само. – С. 267.

180 Потебня А. А. Язык и народность. – С. 271.

181 Рецензія Члена-кореспондента Имп. Академіи Наукъ А. А. Потебни. «На­родныя пhсни Галицкой и Угорской Руси…». – С. 92.

182 Потебня А. А. Язык и народность. – С. 270.

183 Див.: Там само. – С. 274.

184 Див.: Там само. – С. 270.

185 Див.: Потебня А. А. Язык и народность. – С. 273.

186 Рецензия на сборник Я. Ф. Головацкого. – С. 231.

187 Огієнко І. Извергъ єстества єсть стыдящійся языка дhдовъ своихъ! По­чатки мовного відродження в Галичині // Рідна мова (далі – РМ). – 1937. – Ч. 5. – С. 220.

188 Див.: Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т. 1. – С. 82.

189 Мати зустрічається із сином і вражена змінами його свідомості: «Корчма на Подолh, возлh м. Копачинецъ, Чортковскаго Уhзда, наполненная наро­домъ... Возлh печки, особнякомъ стоитъ и раводушно смотритъ на все Ав­стрійскій жовнhръ (солдатъ): на немъ форменные синіе панталоны съ под­тяжками и на шеh галстухъ, жилетъ у него растегнутъ (комодъ), въ зубахъ трубка, на головъ вицъ-мундирная шапочка (гольцъ-мица). Съ сердечнымъ умиленіемъ къ нему подходитъ нhжная матушка и, поднося рюмочку вод­ки, говоритъ: «На! Напійся, сыноньку, горhлоньки, та розвесели душу! Ты то, бувало, всhмъ передъ ведешъ». – Никсъ бромфенъ» (Brandwein), на от­рhзъ возражаетъ сынъ: «я теперь Цhсарска дитина, цумъ тайфель! Кобы менъ зайдель вайнъ, то але. Якъ то мы въ Штайермарку, або въ Бемскомъ краю съ фрейкою подемъ собh штаера и польки, то, сакраментъ инайнъ, аж абцасы съ подъ шуговъ водлетаютъ; а тутъ що за фрейдъ танцювати зъ кмей­не меншъ такій пауеръ-танцh!» – «Охъ! Побила жь мене лихая доля, побила!» съ горестью завопила бhдная мать; «понhмечили мою дити­нонь­ку, понhмечили, и языкъ перекрутили, и въ Нhмецкую барву перебрали: бhдна жъ моя головонька, пропавъ мой родный сынъ на вhки вhчныи, про­павъ!» Да, и я скажу да, пропалъ твой родной сынъ, на вhка вhчные! Онъ уже не твой, не вашъ, онъ не Русинъ! Онъ уже вкусилъ Западной псевдо-цивилизаціи». (Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Голо­вацкимъ. – Ч. 1. Думы и думки. – М., 1878. – С. 13–15).

190 Див.: Рецензія Члена-кореспондента Имп. Академіи Наукъ А. А. Потебни. «На­род­ныя пhсни Галицкой и Угорской Руси…» – С. 93.

191 Рецензія Члена-кореспондента Имп. Академіи Наукъ А. А. Потебни. «На­род­ныя пhсни Галицкой и Угорской Руси…» – С. 95.

192 Потебня А. А. Язык и народность. – С. 254.

193 Див.: Булаховский Л. А. Александр Афанасьевич Потебня (К шести­де­ся­тилетию со дня смерти). – К., 1952. – С. 44.

194 Мельничук О. С. Світогляд О. О. Потебні // Потебнянські читання. – К., 1981. – С. 13.

195 Див.: Білодід І. К. Твір О. О. Потебні «Язык и народность» у світлі су­час­ності // О. О. Потебня і деякі питання сучасної славістики. Тези до­по­відей та повідомлень III республіканської славістичної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження О. О. Потебні (23–27 грудня 1960 р). – Х., 1960. – С. 3–6.

196 Див.: Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. – К., 1964. – С. 95–97.

197 Там само. – С. 67.

198 Чехович К. Олександер Потебня. Український мислитель-лінгвіст. – С. 128.

199 Див.: Там само; О. О. Потебня й актуальні питання мови та культури. – К., 2004; Шевельов Ю. Олександер Потебня і українське питання. Спроба реконструкції цілісного образу науковця // Олександер Потебня. Мова. На­ціональність. Денаціоналізація. Статті і фраґменти. – Н.-Й., 1992.

200 Див.: Білодід О. І. Граматична концепція О. О. Потебні. – К., 1977; За­гніт­ко А. Історія українського мовознавства в особах. – Донецьк, 2006.

201 Булаховский Л. А. Александр Афанасьевич Потебня (К шестидесяти­ле­тию со дня смерти). – С. 52.

202 Німчинов К. Мова Донбасу // Перший всеукраїнський з’їзд проле­тар­ських письменників. 25–28 січня 1927 р. Стенографічний звіт. – ДВУ, 1927. – С. 73.

203 Див.: Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 71–84.

204 Див.: Потебня А. А. Мысль и язык. – С. 75.

205 Див.: Потебня А. А. Автобиографическое письмо // Потебня А. А. Слово и миф. – М., 1989. – С. 11–14.

206 Див.: Потебня О. Із записок з теорії словесності // Потебня О. Естетика і поетика слова. – К., 1985. – С. 181.

207 Потебня О. Из записок по русской грамматике. – С. 20.

208 Див.: Федорова М. В. Об «эзоповом языке» в трудах А. А. Потебни // По­тебнянські читання. – К., 1981. – С. 102.

209 Див.: Иваньо И., Колодная А. Эстетическая концепция А. Потебни // По­тебня А. А. Эстетика и поэтика. – С. 29.

210 Див.: Потебня А. А. Язык и народность. – С. 261.

211 Див.: Там само. – С. 273.

212 Див.: Потебня А. А. Язык и народность. – С. 258.

213 Див.: Там само. – С. 261.

214 Див.: Там само.

215 Див.: Там само. – С. 262.

216 Див.: Иваньо И., Колодная А. Эстетическая концепция А. Потебни. – С. 263.

217 Див.: Там само.

218 Див.: Там само. – С. 265.

219 Див.: Там само. – С. 267.

220 Див.: Там само. – С. 268.

Дата добавления: 2015-10-16