Соціально-культурний портрет Павла Скоропадського до Революції 1917 року

Павло Скоропадський був людиною двох культур — української та російської. З українською культурою його пов'язувало родове походження. Як відомо, він був нащадком одного з найвизначніших родів козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями «козаки», «українські козаки». Ряд його предків були високими козацькими старшинами, найвизначніший серед них — гетьман Іван Скоропадський (1646–1722), який обійняв гетманство після полтавської трагедії і намагався рятувати загрожепу українську державність і гуманно допомагати тим, хто підтримував незалежну мазепинську ідею. І хоча члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну позицію і робили кар'єри в системі імперії, більшість із них не зреклася української державної гетьманської традиції. Згідно зі свідченням Павла Скоропадського, у їх домі плекалася повага до українства: «постійно співалися українські пісні», «з пошаною ставилися до бандуристів, які співали свої думи», «читалися і обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників», серед гетьманських портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого «ставилися мовчазно з симпатією»^[9].

Одночасно Скоропадський був продуктом російської імперської системи, у якій зробив престижну військову кар'єру. З його поглягу, вирішальними чинниками успіху людини були не культурно-етичні пов'язання, а соціальний статус, кар'єра, зв'язки з імператорським двором. Як генерал та член верховного імперського істебліьх іенту, він відстоював російські військові цілі, до речі, повністю підтримувані іншими державами Антанти, а в пізнішій фазі війни — і СІЛА. Така позиція Скоропадського була зумовлена не симпатіями до поширеної тоді серед вищих військових кіл ідеї панславізму, а лояльністю до царського престолу та імперії. Відданий православному віросповіданшо (хоч не в клерикальному сенсі) і вірний підданий Російської імперії, він одночасно вважав себе патріотом і Росії, і України.

Такий на перший погляд складний портрет П. Скоропадського (з огляду на роздвоєну лояльність, яка, безсумнівно, відіграла роль у подальших політичних рішеннях) спричинився до того, що його особа, та й сам Гетьманат опинилися серед найбільш табуїзованих питань історії України XX століття, оповитих міфами, упередженнями або й відвертими фальсифікаціями.^[10] Тому аналіз та оцінка даної теми до сьогоднішнього дня ускладнені антиісторичним ідеологізованим підходом більшості дослідників і публіцистів як в Україні, так і в діаспорі та відсутністю критичної біографії Скоропадського, а також аналітичної монографії про добу Другого Гетьманату і спеціалізованих досліджень різних його аспектів (за винятком взаємин з Центральними державами).^[11] У підсумку можна вирізнити лише кілька загальних праць, як-от: офіційна біографія А.Маляревського «П. Скоропадский, Гетман всея Украины» (Київ, 1918); фактографічно-позитивістська робота, написана з прогетьманської перспективи, яку можна вважати своєрідною енциклопедією цього періоду і водночас єдиним посібником з історії Другого Гетьманату, — Д. Дорошенка «Історія України 1917–1923 pp.», том 2: «Українська гетьманська держава І918 року» (Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954); генеалогічне дослідження О. Пріцака «Рід Скоропадських. Історично-генеалогічна студія» (Львів, 1938); аналітичний нарис І.С. Решетаря у його праці «The Ukrainian Revolution, 1917–1920» (Принстон, 1952), с. 143–207^[12].

Дата добавления: 2015-10-16