Федералізм чи співдружність незалежних держав?

У грамоті від 14 листопада 1918 року, яка проголошувала федерацію України з Росією, Скоропадський заявив: «На принципах федеративних повинна бутч відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю [країні] і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії… їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності»^[34]».

Оскільки Скоропадського критикують за декларацію федеративного з'єднання України з Росією, і особливо за те, що він вчинив це не з примусу, а з власної волі, згідно зі своїми політичними переконаннями, належить встановити, що він розумів під терміном «федерація». У «Спогадах», які рясніють посиланнями на федерацію, є такі слова: «Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією. Я не маю сумніву, що як би там не було, але врешті-решт, так і буде»^[35].

Як процитований уривок з грамоти проголошення федерації, так і даний фрагмент зі «Спогадів», який можна вважати яскравим прикладом роздвоєної лояльності Скоропадського, показують, що, по-перше, не будучи пі істориком, ні юристом, ні політологом, Скоропадський вживав термін «федерація» довільно, у тогочасному популярному розумінні; по-друге, його концепцію взаємин України з Росією не можна окреслити словом «федерація» в сучасному політологічно-юридичному тлумаченні, оскільки він посилається на Україну як на «державу» з «окремим» і «самобутнім» статусом. У Спогадах він зазначав: «Україна була державою з усіми правильно функціонуючими установами, з визначеними планами дій, з фінансовим бюджетом, з певною програмою створення армії, яка мала бути організована до весни 1919 року, з промисловістю, що відновлювалась, з певними міжнародними відносинами»^[36].

На підставі процитованого абзацу та інших записів у «Спогадах», а також відповідних документів епохи Гетьманату і неопублікованих «Дпевников» Скоропадського можна твердити, що він мав вироблений погляд на Україну як на державу. По-перше, він підгримував потребу консолідації державної території, включно з заходами щодо приєднання Криму і навіть частини Кубані (це був чи не перший історичний прецедент українських претензій до Криму). По-друге, він визнавав конечну необхідність інтеграції населення України не за етнічним, а за територіально-державним принципом, а також наполягав на стабілізації влади (справа першорядної ваги в державному будівництві) і суверенності у зовнішніх взаєминах. По-третє, він відстоював потребу власної армії, флоту, служби безпеки, поліції, національної валюти, власної закордонної політики, тобто усіх прикмет суверенної держави. Як засновник Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в Кам'янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики і певні представники академічного середовища, потребу державної підтримки національної науки. Врешті, політичне утворення, яке він очолював від 29.IV. до 14.ХІІ.1918 року, носило назву «Українська держава». Такий підхід до побудови держави і її взаємин з іншою, більшою державою окреслюється в науці не як федерація, а як конфедерація, або співдружність незалежних держав (commonwealth).

Можна ставитися критично до ідеї співдружності у взаєминах України з Росією, можна аргументувати з перспективи українського національного інтересу, що Україна не повинна входити до такого утворення, як сучасна СНД, навпаки — утвердившись повністю незалежною і суверенною, наполегливо намагатися стати членом Європейської співдружності держав, НАТО і західної системи угод і союзів. Проте не є історичним підходом вважати Скоропадського беззастережним федералістом тільки через те, що він користувався цим терміном довільно. Зрештою, навіть IV Універсал від 22 січня 1918 року залишав відкритою можливість федерації України з Росією: «Цьому найвищому нашому органові [Українським Установчим Зборам] належить рішити про федеративний зв'язок з народними республіками бувшої російської держави»^[37].

Якщо ж порівняти. поведінку Павла Скоропадського з поведінкою інших визначних політиків Цей тральної Ради і Директорії УНР в еміграції, то колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав публічно проголошення федерації України з Росією за помилку, проте в еміграції до кінця життя належав до української самостійницької політичної спільноти. Його діти Данило, Єлисавета (Кужім), Марія (Монтрезор) і Олена (Отт) також були інтегральною частиною української еміграційної громади і відстоювали ідею самостійності України.

Натомість, наприклад, Михайло Грушевський, перейшовши в еміграції на радикально ліві позиції, повернувся до Радянської України та визнав радянську політичну систему, тобто ленінський радянський федералізм (УРСР не була тоді незалежною і суверенною державою).

Інший приклад: Володимир Винниченко, лідер УСДРП, перший голова Генерального Секретаріату УНР, голова Українського націопального союзу, перший голова Директорії УНР, опинившися в еміграції і щонайменше 20 років вагаючись між українською самостійницько-комуністичною платформою і концепцією української радянської республіки (тобто ленінським радянським федералізмом) неодноразово стверджував, що «ми всі федералісти».

Навіть такий досвідчений і заслужений діяч, як Євген Петрушевич, президент ЗУНР, опісля її диктатор, внаслідок політичної катастрофи свого часу робив ставку на уряд УРСР і був готовий іти на компроміс з політичною концепцією УРСР, яка означала визнання ленінського радянського федералізму. Або, врешті, такі провідні діячі української радикальної паргії, як Антін Крушельницький, співтворець самостійницької групи «Молода Україна» і міністр освіти УНР, та Юліян Бачинський, один з перших теоретиків української самостійності, автор класичного твору «Ukraina irredenta» (1895) і піонерської соціологічної монографії «Українська еміграція в ЗДА» (1914), представник уряду УНР у Вашингтоні (1919), переїхавши до УРСР, пішли на політичні компроміси з ленінським радянським федералізмом. Таким чином, віра у федералістську ідею будь-то з огляду на роздвоєну лояльність, чи завдяки наївному переконанню у можливості служити своєму народові, чи через політичні обставини була характерною рисою цілої низки визначних політиків української визвольної боротьби, що трагічно відбилася на історії України першої половини XX століття.

Дата добавления: 2015-10-16