Земельна реформа гетьмана Павла Скоропадського. Спроби проведення і причини невдачі.

I. Аграрна політика уряду П.Скоропадського

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців і бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% всього населення України. Австрійці та німці в Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовитися замінити Центральну раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (титул “гетьман” мав викликати асоціації з квазімонархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один з найбільших в Україні землевласників, П.Скоропадський мав високий статус за царського режиму – служив військовим ад’ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з’єднання і, коли Центральна рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення “вільних козаків ”.

29 квітня 1918 р., на Всеукраїнському з’їзді хліборобів, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши його “врятувати країну від хаосу і беззаконня” [1, 2]. Того ж дня він разом із прибічниками оголосив про встановлення “Української держави” (на відміну від “Української Народної Республіки” Центральної ради). 29 квітня було проголошено маніфест – “Грамоту до всього українського народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, підписані гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем. Нова держава ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад. ЇЇ підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського однією з основних проблем державної політики було проведення такої земельної реформи, яка б задовольнила, з одного боку, інтереси великих землевласників, а з іншого – йшла б назустріч побажанням бідного селянства отримати хоча б шматок землі для забезпечення прохарчування своїх родин. Цю проблему гетьманський уряд намагався вирішити протягом усього часу свого існування.

Першим кроком гетьманської аграрної політики було відновлення приватної власності і дозвіл вільно купувати й продавати землю. Одночасно задекларовано, що будуть вживатися заходи щодо відчуження “земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення участками малоземельних хліборобів” [3, 4]. Але надалі саме проблема відчуження стала каменем спотикання під час вироблення земельного закону Української держави, оскільки вона суперечила недоторканості права приватної власності і викликала шалений опір поміщиків. У повідомленні Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. зазначалось, що уряд має на меті “задовольнити потребу в землі малоземельних та безземельних хліборобів”, а також “створити на Україні селянство здорове, забезпечене землею і здатне в найвищій мірі підняти її продуктивність ” [5, ].

Сам гетьман, коментуючи заходи майбутньої аграрної реформи, сказав, що великих маєтків більше не буде, земля передається хліборобському населенню, але кількістю не більше 25 десятин в одні руки. Поміщикам надається право продати всю землю державному земельному банку для утворення земельного державного фонду. Однак одразу застерігалось, що треба пам'ятати: для всіх землі не вистачить, тому потрібно розвивати промисловість краю. Ця заява свідчила, що частина селянства, передусім, найбідніша, землі не отримає. Наголошувалось, що основним завданням аграрної політики є захист і зміцнення дрібної земельної власності, селяни зможуть збільшити свої господарства шляхом придбання землі, викупленої державою у великих землевласників після встановлення законом певного граничного розміру землеволодіння. Однак декларуючи захист селянських інтересів, головним своїм завданням влада вважала поновлення в правах великих землевласників та відновлення економій, як основних виробників сільськогосподарської продукції.

Одразу після гетьманського перевороту серед селян “пішли поголоски про повернення панів і землі їм” [6, 3]. У зв'язку зі зміною влади у Проскурівському повіті Подільської губернії відмічалися неспокійні настрої, оскільки селянство хвилювалося, що панам повертається власність, тобто земля і реманент. З Літинщини повідомляли, що помітне незадоволення селян “через рухнувшу соціалістичну земельну реформу” [6, 7]. У багатьох селах скликалися громадські сходи, на яких ухвалювалися резолюції не визнавати гетьманської влади, оскільки “знову буде панщина” [6, 7]. А панщина в історичній пам'яті селян була найбільш негативним спогадом їхнього попереднього соціального досвіду. Як фактичне відновлення панщини сприйняли селяни виданий гетьманською владою закон від 8 липня 1918р. “Про заходи боротьби з розрухою сільського господарства”, який надавав право владним структурам примушувати населення виконувати сільськогосподарські роботи.

У кінці травня 1918 р. з регіонів повідомляли, що на місцях ситуація неспокійна: “Всі селяни чекають нового земельного закону, від якого... буде залежати спокій і порядок” [7, 8]. Після відновлення приватної власності на землю постало питання про урожай, посіяний на ній. Гетьманський уряд легітимізував наказ командувача німецькими військами в Україні фельдмаршала Г.Фон Ейхгорна своїм законом від 27 травня 1918 р. “Про право на врожай 1918 р. на території Української держави”. У доповнення до цього акту 14 червня ухвалено закон “Про право забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 р.” Публікація та втілення в життя згаданих законів посилили аграрний екстремізм селянства, яке, розуміючи, що урожай здебільшого перейде власникам, почало його масово знищувати. Ця тенденція досить швидко набрала загрозливого характеру. Владі довелось вживати термінових заходів щодо недопущення випасів худоби, звертаючись до командування німецьких або австро-угорських підрозділів, щоб ті силою зброї припинили знищення посівів.

Оскільки населення багатьох сіл мало зброю, представники гетьманської адміністрації на місцях не могли з'явитися на селі, скликати сільські та волосні сходи й ознайомити селян з грамотою гетьмана та декларацією уряду з земельного питання. Отже, селяни отримували інформацію про наміри нової влади в аграрній сфері в інтерпретації ліворадикально налаштованих осіб.

Передусім, уряд Української держави намагався відібрати владу в земельних комітетів, які за Центральної ради відігравали провідну роль в улаштуванні аграрних справ, розподілі експропрійованої землі та майна серед селян. Грамотою гетьмана їх було скасовано. Багато членів земельних комітетів активно виступили проти нового режиму.

Місцеві адміністративні органи або начальники міліції при ліквідації земельних комітетів складали опис документації та наявних сум грошей. У їхніх членів брали підписку, щоб вони не відлучалися з місця проживання. Надалі голів та найбільш активних діячів земельних комітетів піддавали судовому переслідуванню.

Створювалися гетьманські тимчасові земельні комісії. 15 травня 1918 р. ухвалено тимчасові правила про діяльність земельних комісій, у віданні яких перебували справи щодо повернення власникам господарств, підрахунку та відшкодування їм збитків. Вони мали спонукати селян до добровільного повернення розібраного майна, залагоджувати непорозуміння між власниками і селянами за посіви на самовільно захопленій або одержаній за розпорядженням колишніх земельних комітетів поміщицькій землі. 15 липня уряд видав “Закон про утворення тимчасових земельно-ліквідаційних комісій”, які мали фактично такі ж функції, як і діючі до того тимчасові земельні комісії. На зазначені комісії покладався розгляд справ на прохання власників про порушення їх майнових прав після 1 березня 1917 р. Землевласників представляли дві особи. Селян – також дві особи, які повинні володіти не більш як 5 десятинами землі. Причому останні обиралися не на селянських зібраннях, а повітовою земською управою. На чолі зазначених структур мали стати повітові старости. Однак поміщики або їх представники для відшкодування збитків часто вдавались до послуг окупаційних збройних сил, а не зверталися до земельно-ліквідаційних комісій, при цьому допускаючи значних зловживань.

15 липня 1918 р. Рада Міністрів затвердила “Закон про установлення земельних комісій, про відновлення чинності “Положення о землеустройстве” і деяких постанов про селянську землевласність та землекористування”. Згаданий пакет законів мав на меті відновити дореволюційне становище в аграрному секторі, повернути землю поміщикам, відшкодувати їм збитки, а аграрні відносини між державою, землевласниками та селянами мали регулюватися ще царськими правовими актами, які були відкинуті в революційну добу. Це сприймалось більшістю селян як повернення ненависних самодержавних порядків, що захищали права експлуататорів їх праці.

14 червня 1918 р. ухвалено закон “Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. Цей акт зазначав, що землю можна продавати без обмежень. Одна фізична або юридична особа могла купувати через Державний земельний банк ділянки, розмірами не більше 25 десятин. Земельні товариства окремих приватних осіб могли набувати землі, площа яких у сукупності не перевищувала б кількості, яку мали право купитивусі члени товариства, враховуючи право кожного на 25 десятин. Закон не мав імперативної дії щодо поміщиків, котрі не бажали продавати свої землі. Про відчуження земель великих власників, деклароване після приходу до влади вищими державними органами гетьманату, у ньому не йшлося. Цей акт нічого не гарантував незаможним селянам, він тільки констатував, що вони мають право придбати землю до 25 десятин, однак не зрозуміло, за які кошти й у який спосіб, адже в законі фігурували установи, які у той час на законних підставах ще не функціонували (Земельні комісії створено законом від 15 липня 1918 р., а Статут Державного земельного банку ухвалено законом від 16 липня 1918 р.).

У період гетьманату побутувала думка, що в селянства на руках зібралась значна сума грошей. Можливо, керуючись саме цим, гетьманська влада видала зазначений закон, сподіваючись, що частина селян зможе придбати земельні ділянки.

Отже, з одного боку буде створено певний прошарок земельних власників, як опори державного порядку, а з другого – стабілізовано фінансову систему держави. Однак зрозуміло, що купівлею землі могло скористатись, передусім, заможне населення, а безземельні та малоземельні хлібороби й надалі складали б багатомільйонну масу незадоволених режимом, схильних до соціального екстремізму селян. Таким чином, один з найважливіших законів держави, який міг би стабілізувати ситуацію, вийшов мертвонародженим. Його ухвала показова для аграрної політики гетьманської влади, яка намагалась поєднати несумісне: відновити приватну власність, дореволюційні аграрні відносини й одночасно заспокоїти широкий загал безземельного та малоземельного сільського населення.

Гетьманський уряд зовсім не звертав уваги на те, що поміщицькі землі та майно було поділено безземельними та малоземельними селянами, що за рік революції круто змінилася психологія селянських мас, що як Центральна рада, так і більшовики цілковито йшли назустріч селянським потребам, декларуючи й втілюючи принцип аграрної соціалізації, тобто експропріацію землі у власників і безкоштовне наділення незаможних селян у зрівняльне користування. Селянство вважало цілком законним та справедливим попередній аграрний розподіл на свою користь і сподівалось законодавчого закріплення становища, що склалось.

Новою владою активно проводилася політика повернення землі та майна колишнім власникам. Місцеві адміністратори повинні забезпечити повернення поміщикам землі та інвентаря. Для цього використати описи відібраного у власників майна, які велися земельними комітетами, що функціонували за Центральної ради. Повіт старостам рекомендувалося скликати наради підпорядкованих їм волосних голів і виробити порядок притягнення членів земельних комітетів до майнової або судової відповідальності. У селах збирати земельні комітети у повному складі і пред'являти їм списки вкраденого у поміщиків майна для відшкодування. Губернські і повітові старости, не маючи в своєму розпорядженні значної збройної сили, не могли примусити селян повернути землю та майно. Тому вони зверталися до командування окупаційних військ, щоб ті допомогли відновити право приватної власності і припинити самочинства селян. У селах господарювали каральні експедиції, організовані поміщиками. Вони повертали панам землю, реманент та худобу, накладали на непокірних селян великі контрибуції. При найменших актах непокори застосовувалася зброя, бувало, навіть гармати. Селяни виступали проти сплати податків, агітатори закликали вирізати поміщиків, вигнати окупантів, повернути землю і досягти сподіваної свободи.

Спочатку селянство масово опиралось заходам гетьманської влади з повернення землі та майна колишнім власникам, а насильницькі акти викликали велике обурення.

Часто селяни ігнорували розпорядження влади зносити майно, розібране в поміщицьких економіях. Місцеві адміністративні органи зазначали: щоб примусити селян здати поміщицьке майно, потрібна військова сила. Констатовано, що майно власників знесене лише в тих селах, де побували австро-угорські частини. Селяни витоптували худобою засіяні поля, які мали повернути власникам разом із врожаєм. Спостерігалися численні випадки залякування службовців економій і навіть їх вбивства. За доповідями з місць, сільське населення було вороже налаштоване до гетьманської влади та до австрійців і чекало на повернення Центральної ради або більшовиків.

Все ж під страхом покарання з боку окупаційних військ або гетьманських загонів, селяни почали передавати землю і майно поміщикам. А місцеві гетьманські адміністрації продовжували втілювати заходи для повернення поміщикам землі та майна. Так, 27 липня 1918 року Подільський губернський староста видав наказ, щоб селяни негайно повернули власникам весь інвентар і відшкодували вартість втраченого.

Після скасування законів Центральної ради і відновлення приватної власності на землю, уряд намагався врегулювати орендні відносини, оскільки тепер селяни могли користуватися земельними площами лише на правах оренди. 28 травня 1918 р. вийшов “Закон про умови, які не лічуться порушенням орендних договорів”. За цим актом прострочення платежів не вважалось порушенням орендних угод за умови, якщо орендар внесе гроші власнику не пізніше 1 липня 1918 р. Однак селяни-орендарі не поспішали вносити кошти, сподіваючись на зміну політико-економічної ситуації.

Особливо цікавим є той факт, що недальновидну пропоміщицьку політику влади стримувало окупаційне командування. Гетьманське земельне міністерство підготувало проект закону, у якому пропонувалося підвищити орендну плату за земельні ділянки і перекласти платежі з власників землі на її орендарів, результатом чого було б збільшення орендної плати від 3 до 5 разів. Начальник генерального штабу німецьких військ в Україні генерал В. Гренер попереджав міністра земельних справ, що утвердження зазначеного закону може викликати значне незадоволення серед орендарів, а у широкого загалу населення складеться враження, що великим землевласникам “вдалося втілити свої інтереси безжалісно”. Німецьке командування, якому для отримання значних обсягів продовольства потрібна була суспільна стабільність, не допустило ухвалення згаданого закону про оренду, який міг би привести до ще більшого соціального напруження.

Землевласники, незважаючи на настрої селян, для отримання прибутків йшли на укладення довгострокових орендних угод з посередниками з інших регіонів. Селяни вважали справедливою та законною оренду землі лише тими особами, які обробляли ділянки власною працею. Тому вони відверто негативно ставились як до поміщиків, які мали отримати прибутки від землі, до обробітку якої не докладали власних фізичних зусиль, так і до орендарів-посередників, котрі здавали землю селянам у суборенду або наймали хліборобів для її обробітку.

Життя показало, що поміщики не поспішали використовувати надане їм “право” і продавати землі державному банкові для утворення аграрного фонду, оскільки гроші знецінювались, і як писалось у пресі – “вони нині самий дешевий крам” [21]. Землевласники сподівалися на остаточне повернення старих порядків, коли влада зміцніє і захистить їхню приватну власність.

Типовим було становище на селі, описане газетою «Селянське слово» з метою спонукати уряд пришвидшити вирішення земельної проблеми. Часопис повідомляє про загальне зневір'я селян. Лише “одне за землю вболівають. От якби землі. Не пожаліли б грошей аби землі. Без землі погибель, так думає село і марить про землю” [10]. Тим часом широкий загал населення не був поінформований про основні засади аграрної реформи, яку готував уряд. Про це вказував у листі до голови Ради Міністрів гетьман П. Скоропадський.

В урядову комісію з вирішення аграрного питання надходили свідчення, що “настрій селянства набуває дуже гострої форми” [10]. Неспокій на селі пояснювався втомою хліборобів від очікування виконання проголошеної реформи, повною непоінформованістю про дії та наміри уряду щодо аграрних перетворень. Водночас зазначалася впевненість хліборобів у тому, що вирішення аграрного питання немислиме без наділення селян землею.

Владні структури та землевласники бачили, як негативно реагували селяни на втілення політичної лінії щодо повернення землі поміщикам. Кількість селянських заворушень зростала, загрожуючи перетворитися в загальне повстання. У такій атмосфері гетьманська верхівка продовжувала дискусії щодо принципів і механізму здійснення аграрної реформи. Не можна сказати, що оточення гетьмана зовсім не розуміло ситуації. На нараді з розгляду земельного питання, яка відбулась у другій половині серпня 1918 р. констатовано, що в регіонах “смута серед сільського населення, захоплення приватних володінь, руйнування приватних господарств,...невіра і навіть ворожість до влади, недостатня організованість та слабкість влади... Обстановка вимагає такої земельної реформи, щоб внести заспокоєння в маси». Так визначено, що головним завданням реформи повинно стати внесення заспокоєння в село шляхом задоволення земельного голоду найменш забезпечених шарів сільського населення. Лунали пропозиції зробити землі зруйнованих під час революції володінь, господарство яких не може бути відновлене, основним аграрним фондом для наділення селян. Земельні ділянки зазначених володінь можна було б продавати селянам через земельний банк. Але для більшості консервативних діячів сама думка про правове затвердження результатів революційного “чорного переділу” і розграбування маєтків була недопустимою.

Оскільки поміщики майже не продавали землю селянам або державному банку, на нараді зазначалося, що однієї свободи купівлі-продажу землі, декларованої законом від 14 червня 1918 р., недостатньо й що на даному етапі необхідно й оправдано втілювати принцип примусового відчуження. Розуміючи соціально-політичний вимір реформи, учасники наради вели дебати здебільшого в економічній площині. Поміщики, доказуючи економічну недоцільність аграрних перетворень, торпедували можливість їх здійснення.

Восени 1918 р. було зроблено останню спробу виробити й ухвалити проект земельної реформи в Українській державі, розпочати його втілення і тим самим якось стабілізувати ситуацію на селі. 29 жовтня 1918 р. у своїй грамоті до українського народу гетьман вкотре зазначив, що вирішення земельного питання є головним завданням уряду.

Для вироблення основ земельної реформи, метою якої є створення дрібних, але економічно міцних селянських і козацьких господарств, скликається особлива нарада під головуванням гетьмана П. Скоропадського.

На нараді знову постали два виміри земельної реформи - соціальний і економічний. Дилема, чи забезпечити широкий загал селянства землею, тобто засобами до існування і тим збити соціальну напругу, чи орієнтуватися на економічну доцільність і зберегти велику земельну власність, викликала бурхливе обговорення. На засіданні 3 листопада 1918р. міністр земельних справ констатував, що сам факт існування великого землеволодіння викликає обурення населення. Тому з метою заспокоєння селянства, слід піти на відчуження частини земель великих власників. Але це має призвести не до задоволення земельної нужди (як зазначалось, землі на всіх не вистачить), а до створення класу середніх власників. Всеукраїнський з'їзд хліборобів-власників, що відбувся 6 листопада, ухвалив резолюцію, у якій висловився за “створення економічно міцного і продуктивного хліборобського господарства” [28] і водночас виступив проти примусового перерозподілу землі, як економічно невиправданого кроку.

Якою ж бачила гетьманська влада земельну реформу, що мала б забезпечити їй соціальну базу, спокій та порядок у державі? На початку листопада 1918 р., коли Україна перебувала у вогні антигетьманських селянських повстань, під керівництвом міністра земельних справ підготовлено проект аграрних перетворень. Він передбачав примусовий викуп великих землеволодінь, крім господарств, розмірами не більше 200 десятин, які мали велике агрокультурне значення. Більші ділянки землі залишалися лише маєткам, що обслуговували цукроварні, племінні або насіннєві господарства, але “не більше як у 5 разів од норми, призначеної для невідчужуємих земель, себто 200 десятин”. Всі викуплені землі мали продаватися селянам через Державний земельний банк по 25 десятин на одну особу.

Цей проект так і не став законом, але якби й став, навряд би він вніс заспокоєння в українське село. Даним актом значні земельні площі усувались від розподілу між селянами, а далекі від економічних розрахунків загальнодержавного масштабу хлібороби, виходячи зі свого розуміння засад соціальної справедливості, вважали, що для забезпечення існування безземельних родин, кожна з них повинна отримати певний наділ землі (за приблизними підрахунками кожне незаможне господарство могло додатково отримати близько 2 десятин).

Отже, при вирішенні аграрної проблеми гетьманський уряд фактично опинився в патовій ситуації. Його економічна ідеологія, що базувалась на приватній власності на засоби виробництва і раціональному господарюванні, входила в суперечність з переважно антивласницькими, швидше антипоміщицькими настроями широкого загалу селянства, яке вимагало безкоштовного відчуження приватновласницьких земель на свою користь. Справа не в тому, що селяни не визнавали права власності взагалі, а в тому, що вони могли визнати право власності, набутої лише через працю, тобто для себе. Таким чином, основний конфлікт земельного реформування гетьманського періоду точився між прихильниками двох суспільно-економічних моделей: консервативного капіталізму, який передбачав розвиток продуктивних сил на селі при фактичному збереженні економічно вигідних великих поміщицьких господарств, та аграрного соціалізму, з його натурально-споживчим селянським господарством, спрямованим на забезпечення продовольчих і споживчих потреб, передусім, хліборобської сім'ї. Обидві моделі не відповідали нагальним вимогам соціально-економічного розвитку, оскільки при першій забезпечувалося зростання сільськогосподарської продукції, але значний прошарок селянства залишався б на межі бідності та виживання, що постійно породжувало б соціальний екстремізм, при другій, селяни отримали б невеликі ділянки, які могли б забезпечити їх потреби хоча б по-мінімуму, але забезпечення сільськогосподарською продукцією усього загалу населення та промисловості було б проблематичним.

II. Спроби проведення аграрної реформи

Принципові засади аграрної політики були сформульовані в “Грамоті до всього українського народу”. Право приватної власності "як фундаменту культури й цивілізації" відновлювалося повною мірою, а всі розпорядження українського й тимчасового урядів скасовувалися. Також скасовувався й закон Центральної ради про соціалізацію землі. Перший гетьманський акт дозволяв вільний продаж-купівлю землі. У ньому містилося й концептуальне положення майбутньої земельної реформи про "відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хдіборобів''.

Погляди П.Скоропадського щодо основних принципів земельної реформи формувалися й утверджувалися під впливом цілої низки факторів. По-перше, це Столипінська реформа, палким прибічником якої він був. Пізніше він стверджував: “Я також прибічник дрібних господарств, особливо на Україні, і неодноразово казав, що мій кінцевий ідеал був –- бачити Україну, вкриту одними лише дрібними, високопродуктивними, приватними господарствами…” [11]. Є також підстави стверджувати, що, ідеологи реформи були обізнані з американським та європейським досвідом ведення фермерського господарства.

По-друге, це програмна платформа Української народної громади, до розробки якої долучився лідер цієї організації П.Скоропадський. Саме в цьому документі кристалізовано ліберально-консервативне бачення шляхів розв'язання земельного питання.

По-третє, це позиція Української демократично-хліборобської партії, котра також відстоювала ліквідацію великого землеволодіння та наділення селян землею за викуп. П.Скоропадський розглядав УДХП як "надзвичайно корисну" не через тотожність поглядів на земельну реформу, й противагу Союзу Земельних власників, який твердо обстоював непорушність поміщицького землеволодіння.

По-четверте, гетьман мав враховувати позицію окупаційного командування. Вирішення земельного питання Німеччина вбачала у відновленні приватної власності та сплаті селянами вартості отриманої землі. Крім того вона вважала за можливим залишити більші земельні господарства для збереження продуктивності сільського господарства. Ці положення в основному збігалися з реформаторськими намірами гетьмана.

По-п'яте, такий важливий складник майбутньої реформи, як поміщицтво не без підстав уявлявся П.Скоропадському знекровленим і заляканим стихією селянських експропріацій, ладним хоч на якийсь викуп, щоб не втратити все. Це відкривало перспективи безпроблемного позбавлення великих власників землі державою за помірну ціну.

По-шосте, творці реформи також були переконані, що середнє та малоземельне селянство ментально налаштоване на приватне володіння землею, має не лише потребу, а й кошти на її придбання. Саме вдячні власники приватних господарств мали скласти широку соціально-політичну й військову опору гетьманського режиму.

По-сьоме, такий суб'єкт реформи, як безземельне селянство, чиї анархічні, руїнницькі інстинкти так рельєфно проявились у ході революції. П.Скоропадський цілком усвідомлював, що обмеженість земельних ресурсів не дасть змоги наділити землею всіх селян. Тому верства безземельних розглядалася як потужний ресурс найманої робочої сили, задіяної переважно в приватних господарствах.

І, нарешті, позицією українських соціалістичних партій можна було знехтувати, оскільки над ними ще тяжіла важка спадщина невдалого експерименту соціалізації. А їхня неучасть в уряді віщувала відносно безконфліктний шлях ухвали актів нового земельного законодавства.

П.Скоропадський добре розумів, що земельна реформа - це не тільки стрижень аграрної політики, а й домінуючий чинник стабільності державного ладу, спокою в краї, відносин із німецьким командуванням. Реформу він кваліфікував як "корінне питання нашої політики". Хоча вже пізніше, аналізуючи причини власних невдач, висловився з цього приводу більш емоційно: "Це прокляте земельне питання" [11]

Підготовка й проведення земельної реформи покладалися на Міністерство земельних справ. Постать міністра була ключовою в здійсненні цього надзвичайно важливого й масштабного проекту. Первісний варіант цього проекту намагався скласти перший голова уряду М.Устимович. На посаду міністра спочатку розглядався представник Української народної громади Г.Кияницин. Потім гетьман запропонував портфель А.Зноско-Боровському - керуючому справами Союзу хліборобів. Однак з'ясувалося, що його погляди діаметрально протилежні ге­тьманському баченню шляхів розв'язання земельного питання.

П.Скоропадський у спогадах наголошував, що призначення міністра земельних справ було особистим вибором голови Ради Міністрів –– Ф.Лизогуба. На цю посаду він рекомендував В.Колокольцева — ученого агронома, харківського земського діяча, людину чудової репутації. Гетьман відзначав, що він не мав глибоких українських переконань, не володів державною мовою, але був твердим у намірах провести розумну аграрну реформу.

В.Колокольцев був затверджений на посаді міністра 10 травня 1918 р. Апарат міністерства у якому переважали українські есери, зустрів нового керівника активною обструкцією. Конфліктна ситуація набула розголосу, страйк службовців мінземсправ підтримали працівники деяких міністерств. Проти В.Колокольцева розгорнули кампанію українські соціалісти. Зокрема "Нова Рада" назвала його "харківським обрусителем самостійником”. Становище в міністерстві стало предметом розгляду в Раді Міністрів. 29 травня уряд підтримав пропозицію міністра про звільнення всіх страйкарів без вихідної допомоги й права повернення до міністерства.

Становище в міністерстві негативно позначилося на початковому стані розробки законодавчої бази земельної реформи. За свідченнями П.Скоропадського для обґрунтування законопроектів із земельного питання потрібні були відповідні статистичні дані, а міністерство їх не могло дати, що спричинило зволікання з реформою.

10 травня була оприлюднена урядова декларація, покликана дати відповіді на хвилю звинувачень нової влади в державному перевороті, встановленні авторитарного режиму, обмеженні прав і свобод. Серед інших уряд змушений був спростовувати й закиди в служінні інтересам великих землевласників та ігноруванні потреб селянства. У заяві відзначалося, що Рада Міністрів уже приступила до розробки земельної реформи, яка мала забезпечити землею мало- та безземельних селян: "Уряд не зупиниться ні перед якими жертвами аби утворити на Україні селянство здорове, забезпечене землею, здатне піднести до найвищої міри її добробут" [12]. Документ містив запевнення, що землі власників будуть викуплені державою та передані "по необтяжливій ціні потребуючим хліборобам". Слід відзначити, що заява Ради Міністрів дисонувала з грамотою до всього українського народу. Гетьман зовсім не збирався забезпечувати землею безземельних, тобто сільську голоту. Проте це була політична, агітаційно-пропагандистська декларація, яка не мала правових наслідків. Попри складнощі початкового періоду діяльності Міністерства земельних справ, воно стало базою функціонування урядової комісії з вироблення проектів земельної реформи. До складу комісії входили урядовці, учені-аграрії, представники політичних партій, очолив її В.Колокольцев. Координація цієї складної роботи покладалася на заступника міністра В.Брунста. Одночасно велася розробка низки законодавчих актів, які мали скласти правову базу кардинальних перетворень у сфері земельних відносин.

Готуючи земельну реформу, Рада Міністрів змушена була узгоджувати її з невідкладними заходами сільськогосподарської практики, обумовленої докорінною зміною приватновласницьких відносин, продовольчими зобов'язаннями перед союзниками, поміщицько-селянським антагонізмом тощо. Насамперед треба було реагувати на виданий ще 6 квітня наказ фельдмаршала Г.Ейхгорна про проведення весняних польових робіт, за яким урожай із засіяних площ мав належати сівачеві. Спеціальна комісія розробила законопроект про право на врожай 1918 р. У кінці травня він був винесений на розгляд уряду, де викликав жваву дискусію. Гостро реагували на проект цього закону й власники землі.

Зокрема, з’їзд хліборобів–власників висунув до уряду вимогу, щоб жоден із законопроектів щодо землеволодіння й землекористування не розглядався без їхньої участі. Наказ Г.Ейхгорна вони тлумачили як такий, що стосується винятково земель, засіяних на підставі постанов земельних комітетів. З'їзд також вимагав відкласти публікацію закону на кілька днів для врахування його поправок. Уряд відхилив цю вимогу й 27 травня закон, схвалений Радою Міністрів, був затверджений гетьманом. Він дістав назву "Про право на врожай 1918 року на території Української держави". Цим актом визначалося, що право на врожай озимини, посіяної восени 1917 р. землевласниками, належить їм, а посіяної на орендованих землях - орендарям. Щодо врожаю яровини, посіяної весною 1918 р., то він належить засівачам. Однак останні ставилися у досить жорсткі умови: повернути власникам земель усі господарські витрати, зроблені після жнив 1918 р., а також сплатити всі державні, земські податки та інші платежі. Щодо цукрових буряків, то при неякісній сівбі, проведеній невласниками земель, останні повинні були пересіяти й урожай повернути хазяям земель. Законом передбачалося, що всі спірні питання розглядатимуться окремими комісіями, призначеними міністром земельних справ. Цілком зрозуміло, що спрямованість цього документа визначалася такими фундаментальними чинниками, як пріоритет приватної власності, зобов'язання перед союзниками, тиск із боку землевласників тощо.

Рада Міністрів у травні почала розгляд надзвичайно важливого в контексті земельної реформи тимчасового закону про порядок набування та позбавлення земель на території Української держави. Кожному власникові земель надавалося право їх продажу, а Державний земельний банк міг купувати землю без обмеження. Цей закон визначився в такому принциповому питанні, як норма земельного наділу. Кожна фізична й юридична особа могла купити не більше 25 десятин землі. Придбані понад цю норму площі безоплатно відчужувалися на користь скарбниці. Перевищення цього обсягу землі дозволялося лише мінземсправ для громадських, промислових, культурних цілей. Це ж стосувалося й лісних угідь. Контроль у справі купівлі-продажу землі покладався на губернські та повітові земельні комісії. Законопроект пройшов тривалий шлях доопрацювання й був затверджений 14 червня 1918 р. під назвою "Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями".

Даний закон визначив лише одну, хоча винятково важливу позицію майбутньої реформи –– норму землеволодіння до 25 десятин. Сам собою цей акт виявився функціонально недієздатним, оскільки ще не були вироблені механізми його реалізації. Залишалися неврегульованими способи переходу землі від власників до Державного земельного банку, ступінь імперативності відчуження землі, максимальні розміри так званих культурних господарств (цукрових, насіннєвих, конезаводів, вівчарських та ін.). Не були вирішені й такі суттєві проблеми, як ціни на землю, процедура торгів, їх публічність, підконтрольність тощо. Рада Міністрів намагалася розв'язати й питання про належність удільних земель. Ф.Лизогуб запропонував передати їх у державну власність, але уряд його не підтримав. Як тимчасовий компромісний варіант ухвалили підпорядкувати колишнє управління удільним округом Міністерству земельних справ.

Намагання прискорити ухвалу аграрного законодавства, пристосувати його до поточних потреб негативно відбивалося на якості прийнятих актів. Наприклад, у законі про право на врожай 1918 р. не було врегульоване питання щодо сировини для цукрових заводів.

Прийняття закону від 14 червня про право на врожай показало не тільки необхідність цілої низки суміжних правових актів, але й гостру потребу створення розгалуженої управлінської вертикалі, яка б змогла забезпечити на всіх рівнях реалізацію земельної реформи. 24 червня Міністерство земельних справ внесло до Ради Міністрів законопроект про утворення губернських і повітових земельно-ліквідаційних комісій. Фактично цей акт надавав поміщикам правове підґрунтя на відшкодування збитків, завданих селянами. Установлювався піврічний термін задоволення вимог землевласників, а головне, дозволялися приблизні підрахунки їхніх втрат. Ця норма закону фактично унеможливлювала в 1918 р. ведення операції з продажу землі поміщиків, а отже і відсувала реалізацію аграрної реформи.

Одночасно велася розробка й законопроекту про губернські та повітові земельні комісії. 15 липня закон "Про утворення земельних комісій та відновлення чинності "Положення про землеустрій (1912 р.)" був затверджував гетьманом. Голову губернської земкомісії затверджував міністр земельних справ. Крім того, до кожної комісії міністерство делегувало двох своїх представників. Керівник повітової земкомісії також затверджувався міністром. У той час були розроблені положення про землеустрій, про селянське землеволодіння та землекористування.

Низка законів з аграрних питань мала надзвичайний характер. Усвідомлюючи можливі наслідки від недоотримання врожаю для внутрішнього становища держави й для взаємин із німцями, Рада Міністрів у середині липня ухвалила закон "Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави". У засіки держави мав надійти весь тогорічний урожай, за винятком харчування й господарських потреб, які мало визначити міністерство продовольства. Передбачалося, що в тих, хто ухилятиметься від передачі врожаю державі, збіжжя буде реквізовано із 30% знижкою в ціні.

Надзвичайно важко вирішувалося таке стрижневе питання, як встановлення твердих цін на хліб. На період із 1 серпня по 1 грудня встановлювалися тверді ціни на зерно та хлібовироби з подальшим зниженням на 25%.

П.Скоропадський наголошував, що закон про хлібну монополію був прийнятий винятково під тиском німецьких представників в Україні. Він уважав це однією з корінних помилок німців у їх прагненні будь-якою ціною отримати 60 млн пудів хліба. Урешті-решт, німці більше хліба не отримали, але “надзвичайно налаштовували проти себе селянство й весь поміщицький клас” [11]. З іншого боку, це яскраве свідчення високого ступеня залежності гетьманського уряду від волі вищого німецького командування.

І все ж діяльність урядової комісії з підготовки земельної реформи під керівництвом міністра В. Колокольцева можна вважати досить активною й плідною.

Міністерство було явним рекордсменом щодо кількості поданих законопроектів. Його зусиллями поволі заповнювалися лакуни в правовому полі майбутньої земельної реформи. Зокрема в серпні на розгляд уряду були внесені законопроекти про врегулювання відносин між власниками й орендарями за угодами на заміське нерухоме майно сільськогосподарського призначення, про принципи укладення договорів найму цього майна в разі продажу його Державному земельному банку тощо.

Аналіз тогочасної ситуації в аграрній сфері Української держави переконливо доводить, що окремі законодавчі напрацювання суттєво не впливали на зміну земельних відносин у руслі запланованої реформи. Концептуальне положення про примат права приватної власності, проголошене гетьманом, набуло у сфері земельних відносин потужного прискорення й вилилося в динамічні процеси реставрації поміщицької власності. Більше того, частина законопроектів об'єктивно слугувала поглибленню цих процесів, мала антиселянський характер. Зокрема земельно-ліквідаційні комісії, що задумувалися як арбітражні структури в суперечках між землевласниками й селянами, фактично перетворилися в руках губернських і повітових старост, місцевих поміщиків на інструмент прикриття репресивних методів "відшкодувальних" акцій місцевих землевласників.

Протягом травня– червня ця антиселянська практика з боку поміщицтва набула широких масштабів та інспірувала зворотну реакцію українського селянства, що вилилася в масовий опір, активний повстансько-партизанський рух, спрямований не тільки проти поміщиків, німецько-австрійських окупантів, а й державної влади, уособлюваної гетьманом.

Здійснивши державний переворот під гаслами припинення в країні анархії, наведення ладу й спокою, гетьман та уряд у перші місяці свого правління виявилися неспроможними подолати як поміщицьку вакханалію, так і селянські виступи навіть при сприянні німецьких та австрійських військ. Адже ті стали додатковим подразником селянського опору.

4 липня Рада Міністрів змушена була ухвалити закон "Про тимчасові заходи боротьби з дезорганізацією сільського господарства". Цей документ був спробою обмежити каральні заходи місцевої адміністрації щодо селянства. За порушення постанов губернських земельних комісій встановлювався штраф до 50 крб. або 6 місяців ув'язнення. Навмисне псування посівів або зерна не могло каратися більше, ніж одним роком тюрми чи примусових робіт.

Аналізуючи причини падіння Української держави, П.Скоропадський самокритично визнавав ці прорахунки у внутрішній політиці. Він наголошував, що поміщики "хотіли не тільки до копійки отримати за все, що було у них взято або знищено під час аграрних безпорядків, але, на жаль, серед них були і нерідко випадки, коли вони суми своїх збитків дуже перебільшували" [11].

Із запізненням і неефективно був задіяний такий ключовий інструмент перерозподілу землі, як Державний земельний банк. Лише 26 липня на засіданні Ради Міністрів почалося обговорення його статуту. Розгляд вівся постатейно й супроводжувався жвавою дискусією. Особливої гостроти набуло питання про спостережну раду банку. Її склад "свідчить про суттєву перевагу поміщицьких сил. Союз земельних власників мав 3 мандати, а мінземсправ лише два. Прикметно, що було ухвалене рішення не включати до ради банку представника місцевих земств. Доопрацювання статуту затяглося, і він був затверджений лише 23 серпня, а опублікований у "Державному вістнику" 14 вересня 1918 р.

Повільна підготовка земельної реформи викликала занепокоєння й у колах ліберальної інтелігенції, яка поділяла думку про доцільність її проведення. Так наприкінці серпня відомий український громадський діяч, знавець аграрної справи Є.Чикаленко виступив у газеті "Нова Рада" зі статтею "До земельного питання". Він позитивно оцінив законодавче обмеження норми земельного володіння 25 десятинами, що унеможливлювало появу нових латифундистів. Одночасно він із тривогою констатував, що уряд "не робить ніяких заходів, щоб існуючі вже великоземельні маєтки швидко розпродувалися й переходили в руки хліборобів" [12].

Влітку 1918 р. гетьман недооцінював силу впливу Союзу земельних власників та Протофісу на членів Ради Міністрів, у тому числі й з питань підготовки земельної реформи. На відміну від Є.Чикаленка, він не вважав їх "впливовими людьми". У "Спогадах" П.Скоропадський зауважує, що вони були далеко не такою серйозною силою, щоб примусити гетьмана вести їхню політику.

Стурбованість відсутністю реального просування земельної реформи висловлювали й інші українські діячі. Зокрема, один із лідерів Української демократично-хліборобської партії В.Шемет переконував П.Скоропадського в необхідності якнайшвидшого передавання великоземельних маєтків від російських і польських поміщиків до рук українських селян, що зміцнить прошарок дрібної української буржуазії й становитиме соціальну базу гетьманського уряду. П.Скоропадський погоджувався з доказами В.Шемета й навіть розпорядився включити його до складу урядової комісії з розробки проекту земельної реформи, але того так і не запросили на її засідання.

Реформування сільського господарства в Україні перебувало постійно в полі зору німецького командування. Насамперед йшлося про реальні можливості вивозу продовольства та сировини. Важливо це також і з огляду на врегулювання становища в українському селі. Адже окупаційним військам доводилося все більше втягуватися в місцеві конфлікти, як правило, на боці земельних власників, виносити вироки військово-польових судів щодо українських селян.

Німецькі фахівці з українських справ — Ґетш, Рорбах, Оксборн тощо вміщували в німецькій пресі спеціальні статті, присвячені аналізові помилок Центральної ради в аграрному питанні, намірів гетьмана провести розумну земельну реформу, про становище українського селянства. Окремі з німецьких експертів навіть відвідали Україну. Так, до Києва приїздив проф. М.Зерінґ, людина доволі впливова в урядових колах Німеччини.

Берлінський професор Ґетш у "Neue Freie Presse" констатував, що й у середині серпня 1918 р. гетьманському урядові не вдалося зрушити аграрну реформу й це є найглибшою основою опозиції гетьманові, яку не можна недооцінювати.

Пізніше П.Скоропадський згадував, що під час зустрічі з імператором Вільгельмом той шкодував, що в Росії не були проведені реформи, особливо аграрна. На що гетьман відповів: "У нас, на Україні, повним ходом ведеться розробка аграрної реформи" [11]. Оптимістично оцінював хід земельної реформи в Україні й голова Ради Міністрів Ф.Лизогуб під час поїздки до Німеччини в серпні. Міністр внутрішніх справ І.Кістяківський на нараді з губернськими старостами також запевняв, що реформа ведеться цілком планово й упевнено. Хоч він був добре проінформований про справжнє становище в українському селі.

Водночас головний промоутер земельної реформи В.Колокольцев висловлювався більш обережно щодо її перспектив. Він розумів, що ніхто не наважиться на примусове відбирання землі в поміщиків, а отже, і швидке її завершення неможливе. Восени стало очевидним, що й сам міністр уже є гальмом реформи. Його погляди на перспективи її проведення не відповідали ані поглядам гетьмана, ані сподіванням німецького командування. Відчуваючи тиск Всеукраїнського союзу земельних власників та Всеукраїнської спілки представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства (Протофісу), він був нездатним на рішучі дії й стверджував, що земельні відносини врегулюються через вільний продаж землі.

Після відставки В.Колокольцева з посади міністра ліва преса звинуватила його в стримуванні земельної реформи, намаганні "захистити права великих земельних власників, а селянам віддати клинці, одрізки поміщицьких земель" [12]. Це були не зовсім обґрунтовані закиди. В.Колокольцев при відсутності рельєфного українського патріотизму все ж був добрим фахівцем і послідовно відстоював основні засади земельної реформи. Керована ним урядова комісія встигла чимало зробити в справі її підготовки. Проте на якомусь етапі міністр, не бачачи політичної волі гетьмана та уряду зламати опір великих землевласників, і сам зневірився в можливостях динамічного проведення аграрних перетворень в Україні. П.Скоропадський вважав, що заради справедливості справжнім автором проекту земельної реформи слід уважати В.Колокольцева, а не В.Леонтовича, хоча тому й довелося представляти документ на розгляд уряду.

Документальні матеріали й спогади П.Скоропадського дають змогу зробити висновок, що гетьман лише в жовтні, після відставки уряду, усвідомив усю небезпеку подальшого затягування земельної реформи. Він активно почав займатися питаннями її розробки, провів ряд зустрічей із представниками політичних партій. Міністерство земельних справ підготувало порівняльні статистичні дані про кількість землі на душу населення в Україні, Росії та інших країнах. Цифрові викладки ще більше ствердили його в думці про обмеженість земельних ресурсів в Україні й можливість забезпечення землею лише малоземельних селян. При цьому він наголошував, що "треба мати на меті - державу, а не жалюгідну сентиментальність" [3].

Гетьман розпорядився сформувати представницьку комісію з питань земельної реформи під його керівництвом. 11 листопада новий міністр земельних справ В.Леонтович вніс на розгляд уряду проект положення про особливу нараду з питань земельної реформи. Склад комісії був досить численним і розмаїтим. До неї входили представники гетьмана, уряду, міністерств і відомств, спілок, учені, аграрії-практики. Зокрема, гетьмана представляли Ф.Лизогуб та В.Подпалєв. До комісії входило близько 50 учених. Її склад постійно поновлювався. Майже на кожному засіданні Ради Міністрів йшлося про формування особливої наради. Після проголошення гетьманом федеративної грамоти зі складу комісії вийшла група В.Шемета, який заявив, що проведення реформи можливо лише в незалежній Україні.

18 листопада один із членів попередньої урядової комісії, заступник міністра земельних справ В.Брунст запропонував розглянути результати роботи комісії на засіданні Ради Міністрів. Однак ця пропозиція була відхилена з огляду на вимоги гетьмана сформувати нову особливу нараду з питань земельної реформи. Перше її засідання було призначено на суботу 23 листопада. Проте стрімкий перебіг внутрішньополітичних подій, невизначеність міжнародного становища України не сприяли налагодженню роботи комісії. Формування її складу так і не було завершено. Делегати українських організацій виходили з її складу. Представники поміщиків у комісії фактично саботували роботу, сподіваючись на швидкий прихід військ Антанти, які поховають ідею самої реформи. Розвиток подій не дозволив гетьманові приділити роботі комісії достатньо уваги. Її засідання перетворювалися на некерований дискусійний клуб. З огляду на це, П.Скоропадський наказав В.Леонтовичу підготувати пакет законопроектів на розгляд уряду. Фактично це були напрацювання комісії В.Колокольцева. Рада Міністрів в основному схвалила проект земельної реформи, проте визнала за необхідне продовжити роботу створеної гетьманом комісії. Оцінюючи спроби впровадження земельної реформи в добу Української держави, П.Скоропадський стверджував: “Ніколи ще аграрне питання не було так близько до свого розумного вирішення, як у листопаді 1918 року на Україні” [11].

Отже, справдилися слова П.Скоропадського: ”Так, як мені бачилось на даний час, а чи правильно я думав чи не правильно – у цьому допоможе розібратися майбутнє” [11]. Сьогодні це майбутнє настало. Тому актуальним є з'ясування об'єктивних і суб'єктивних причин невдалої спроби еволюційного розв'язання проблеми земельних відносин в Українській державі. Найголовніші з них зводяться до наступного:

1. Вірне з теоретичного погляду положення про непорушність права приватної власності в конкретно-історичних умовах тогочасної України створило суттєві бар'єри на шляху реалізації іманентно прогресивної аграрної реформи. Закони Української держави дали поміщицтву юридичні підстави для відновлення своєї земельно-майнової власності, необмеженого відшкодування заподіяних збитків. До цих акцій залучалися німецько-австрійські війська та місцеві озброєні загони. Психологічний шок, отриманий ними взимку – навесні 1917-1918 рр. унаслідок селянського "чорного переділу", був подоланий. Сподівання влади, що поміщики з переляку почнуть розпродаж землі, не справдилися.

2. Внутрішньополітична ситуація в Українській державі також виступала стримуючим фактором проведення земельної реформи. Поміщицькі "реставраційні" дії, тривала нездатність їх приборкання центральною владою викликали масове невдоволення та збройний опір селянства. Водночас ліва українська соціалістична опозиція вела цілеспрямовану роботу по підриву політики гетьманату, підживлюючи селянський повстанський рух і партизанську війну.

3. Фактична окупація українських земель породжувала багатопланову залежність гетьманського уряду від економічних та політичних інтересів держав Четвертного союзу. Вони підтримували ідеологію проведення земельної реформи в Україні. Проте не могли допустити докорінних змін в аграрному секторі, які б поставили під загрозу швидше отримання обумовлених угодами збіжжя та сировини. Тому наміри гетьмана щодо реалізації головної ланки земельної реформи - ліквідації латифундистських володінь - стримувалися усвідомленням необхідності дотримання взятих економічних зобов'язань перед союзниками. Він був змушений відкласти ці елементи реформи до завершення збирання врожаю, суттєво затягуючи процес аграрних перетворень. Навіть при найсприятливішому перебігу подій запровадження основних положень земельної реформи могло статися лише ранньої весни 1919 р.

4. Уряд Української держави виявився не готовим до здійснення повномасштабного фінансового та технологічного забезпечення земельної реформи. Спеціально створений Земельний банк так і не став реалізатором головних положень реформи. Крім тривалої відсутності законодавчих підстав, зокрема твердих цін на землю, недостатніми були і його валютні резерви. Банк не розпочав активних операцій не тільки щодо поміщицьких земель, а й стосовно власного земельного фонду в 142 тис. десятин. У розпорядженні влади не було необхідної кількості геодезичних та землевимірювальних інструментів, які довелося замовляти в Німеччині. Бракувало й відповідних фахівців. Лише в останній день своєї діяльності уряд ухвалив рішення про відкриття землемірської школи.

5. П.Скоропадський і уряд піддавалися могутньому тиску протидії земельній реформі з боку таких впливових організацій, як Всеукраїнський союз земельних власників та Протофіс. У жовтні-листопаді 1918 р. їх представники фактично заблокували роботу очолюваної гетьманом великої земельної комісії. У питаннях аграрної реформи гетьман не мав підтримки й політичних партій –– ані лівих, ані правих. Перші не сприймали гетьманат ідейно й готувалися до його повалення, другі стояли на сторожі інтересів великих землевласників.

6. Українське селянство під впливом безоплатної "соціалізації" землі не виявляло готовності беззастережно викладати за неї свої кровні кошти. До того апокрифічність гетьманського режиму, підтримуваного окупаційними військами, потенційно таїла можливість нових владних змін, а отже і експропріацію куплених селянами земель. Усе це продукувало дисбаланс між суб'єктами земельної реформи, фактично унеможливлюючи досягнення соціального компромісу як неодмінної умови втілення її в життя.

Слід вказати на вирішальний вплив фактора часу. Очевидно, що як у загальному підсумку, так і в сфері трансформації земельних відносин, він не зіграв на руку гетьманату. Такий масштабний проект навіть за найсприятливіших умов майже неможливо здійснити за якихось 7 місяців.

Дата добавления: 2015-10-16