Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Що так щедро дарував

Читайте также:
  1. X, 117. Гимн Щедрости
  2. БУДЬТЕ ЩЕДРОЙ

Річці й рибі, птиці й звірю?! (Пер. М. Лукаша)

Але, одержавши необмежену волю, людина стає звіром, що доводить поведінка принца в палаці. Довідавшись, що він не жалюгідний в’язень, а всесильний володар, Сехисмундо стає вбивцею та ґвалтівником. І сам Сехисмундо знає, що він — напівлюдина-напівзвір. Від звіриної половини йому допомагає позбутися переконання, що життя — це сон. Уві сні образи свідомості сприймаються як щось дійсне, і якщо життя — це сон, то й наяву людина бачить лише те, що ввижається її свідомості.

Лише одержавши перемогу над собою, подолавши власні пристрасті, Сехисмундо здобуває людську гідність. Він діє незалежно від пророкувань долі. Наприкінці драми принц доводить Басиліо, що батько, намагаючись уникнути долі, лише виховав у синові жорстокість, прирікаючи його на життя у в’язниці, у кайданах. Сприймаючи ідеї Ренесансу, Кальдерон утверджує ідею свободи волі, що допомагає людині протистояти долі.

Сехисмундо часто порівнюють із Гамлетом. У Шекспіра й Кальдерона виведені герої-мислителі, дія в обох творах переважно будується на русі думки. Обидва принци стикаються з ворожою долею, з «трагічним станом миру», обидва болісно сприймають неволю. Але Гамлета найбільше хвилює зло, що панує в навколишньому житті, Сехисмундо ж доходить висновку, що найстрашніше — зло, яке живе в нас самих. Врешті-решт Сехисмундо майже впорався з інстинктами й у монолозі на тему «життя — це сон» подав свого роду барокову противагу гамлетівському «чи бути, чи не бути».

Одним із провідних у п’єсі є мотив страждання, який утворює загальний пафос п’єси. Страждає Сехисмундо, розмірковуючи над нерозгаданою таємницею власної долі, страждає Росаура через зраду, страждає король, усвідомлюючи свою причетність до безладу в державі тощо. З одного боку, страждання у земному житті — традиційний мотив для літератури бароко. Але всі герої Кальдерона переборюють свої страждання або силою власної волі, або усвідомленням марності земних поривань людини, що виходить за межі звичної для бароко концепції людини і вказує на зв’язок тексту з першоджерелом. Шлях переборення страждання і усвідомлення певних життєвих істин, який проходить Сехисмундо, є художнім втіленням шляху так званих чотирьох «шляхетних істин» (шляху до духовного звільнення), викладених у проповідях Будди.

Водночас «Життя є сон» — істинно християнська драма, тому що саме християнство настільки рішуче вказало на виняткове значення щиросердечного життя й поставило за найважливіше завдання керувати своїми внутрішніми станами, пригнічуючи в собі злі, гріховні бажання й поривання.

Перетворення Сехисмундо починається, коли Клотальдо запевняє його, що те, що відбулося з ним у палаці, було сном. Герой виявляє хисткість кордонів між сном і явою, ілюзорність влади, прагнень людини віддати «небесну славу за порожню славу земну». Але водночас принц усвідомлює реальність своєї любові до Росаури, яка відіграє в його долі важливу роль. Не випадково її ім’я викликає асоціації з ароматом троянди (гоза аига), низкою світанків (аигогаз) — із красою Й світлом. Призначення Росаури в тому, щоб привести героя до «просвітління», духовного становлення, допомогти йому здобути перемогу над собою. Наприкінці п’єси Сехисмундо, пригнічуючи власні поривання, видає Росауру заміж за Астольфо, відновлюючи в такий спосіб її честь, сам одружується з Естрельєю, великодушно вибачає батька й Клотальдо та карає лише солдата, який звільнив його з в’язниці, оскільки той вчинив зрадництво щодо королівської влади. Принц відправляє його у вежу-в’язницю, звідки сам вийшов, і образ вежі-в’язниці має символічне значення: у схованках душі вічно криється щось бунтівне, що потрібно постійно пригнічувати.

У драмі герой проходить низку випробувань, у ході яких набуває здатності підкоряти свої пристрасті розуму, робити правильний вибір між добром і злом, втілюючи в остаточному підсумку авторський ідеал правителя. Майбутній володар країни, як і будь-яка людина, повинен насамперед навчитися панувати над собою. Лютий бунтар проти неволі, долаючи в собі егоїстичне свавілля, усвідомлює, що воля невід’ємна від суворих обов’язків і що вирішальний крок до справедливості — здатність самому бути чуйним і великодушним з іншими. У фіналі герой з’являється на чолі заколотного війська; король Басиліо в розпачі падає до ніг сина. Але принц дбайливо піднімає батька й сам стає перед ним на коліна, здобуваючи головну перемогу — над собою, над своєю мстивістю й гординею.

Театралізована християнська проповідь — саме так можна охарактеризувати драму Педро Кальдерона «Життя — це сон» — мала навернути на шлях істини, смирення, благочестя, любові до ближнього, терпіння, доброчинності «блудних овець», які нехтували заповідями Божими. До зустрічі з Росаурою Сехисмундо ріс, не знаючи нікого, крім своїх тюремників, ненавидячи їх і самі небеса, які прирекли його на життя в неволі. Почуття любові до Росаури (а любов — це одна з головних християнських чеснот) допомагає йому зрозуміти, що не можна бути людиною, живучи однією лише ненавистю, що найміцніші стосунки, що пов’язують людей, — добрі відносини. Любов і добро — мости до людей і до вічності.

Водночас «Життя є сон» — це соціальна драма (таке з’єднання характерне для бароко), яка показує, що становлення морального «я» можливо лише завдяки усвідомленню своєї відповідальності перед іншими.

П’єса «Життя — це сон» у багатьох відношеннях, що стосуються як проблематики, так і поетики твору, — є взірцевою драмою барокового мистецтва. Сам мотив життя як сну — один з вузлових мотивів барокової естетики. Проте у п’єсі Кальдерона ідею «життя — це сон» не потрібно розуміти буквально. Сон у п’єсі Кальдерона, з одного боку, є композиційним прийомом, з іншого — категорією й образом-символом, який надає творові глибокого філософського змісту. Тут криється ще один бік драми бароко. Усвідомивши під впливом любові й у ході народного повстання проти нерозумного царя, що життя насправді не є сном, Сехисмундо дійшов важливого висновку: сама подібність життя сну, суєтність егоїстичного самообману зобов’язують долати особисті інтереси задля гармонії цілого. Через образ сну змальована недостовірність чуттєвого сприйняття, суєтність життя, швидкоплинність часу, відносність земних цінностей.

Ява й сон, ілюзія й реальність втрачають свою однозначність й уподібнюються один одному: sueno по-іспанськи — не лише «сон», а й «мрія»; тому «Lа vida еs sueno» можна перекласти і як «Життя — це мрія». Але довідавшись, що він принц, і одержавши можливість здійснити свою мрію про волю, Сехисмундо поводиться як чудовисько. Безмежна свобода виявляється однією з найбільш шкідливих і небезпечних ілюзій: Сехисмундо мав зрозуміти, що людська воля — не сваволя, що вона підкоряється моральним законам. Саме у збагненні цих законів відбувається становлення особистості Сехисмундо, виявлення його справжнього «я».

"Сід". Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим самим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії— строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва — трагедію й комедію.

Ця п'єса не лише користувалася надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприймалася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я "Прекрасне, як "Сід" — тобто найвищий ступінь прекрасного. Всупереч усталеному погляду Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро "Юність Сіда". У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постав молодим і закоханим. Таким вія був і у Корнеля. Проте французький письменник створив не любовну, а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стала антитеза, за допомогою якої письменник виразив напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше посилили напруженість драматичного конфлікту.

При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої п'єс — Родріго та його кохана Хімена — ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до "розумного обов'язку", але вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у монологах персонажів, у їх "розумних" вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стало суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяли щасливе єднання героїв у майбутньому. Зразком класицистичної трагедії сприймався "Сід" багатьма поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило благопристойності: один із героїв прямо на сисні дав ляпаса іншому. Драматург тільки формально намагався зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О. Пушкін, "нагромадив подій на цілих чотири місяці".

Історія підтвердила правоту широких прошарків і глядацької публіки, що захоплювалася "Сідом", відкинувши думку Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь виконувати найвизначніші актори сучасності.

Сюжет

Вихованка Ельвіра повідомило доньї Химені приємну новину: із двох закоханих у неї юних дворян — дона Родріго та дона Санчо — батько Хімени граф Гормас бажав мати за зятя першого; саме дону Родріго віддані всі почуття і думки дівчини.

У Родріго давно палко закохана подруга Хімени, донька кастильського короля донья Уррака. Проте вона полонянка свого високого походження; обов'язок наказував їй зробити своїм обранцем лише рівного їй — короля чи принца —- покрові. З метою припинити страждання, яких завдала їй нестримна пристрасть, інфанта робила все, щоб полум'яне кохання пов'язало Родріго та Хімену. Зусилля її мали успіх, і тепер донья Уррака з нетерпінням чекала дня весілля, після якого в серці її повинні згаснути останні іскри надії, вона зможе воскреснути духом.

Батьки Родріго і Хімени — дон Дієго і граф Гормас — славні гранди й вірні слуги короля. Проте, якщо граф й донині являв собою надійну опору кастильського престолу, час великих подвигів дона Дієго уже позаду — у свої роки він більше не міг, як колись, водити християнські полки у походи проти невірних.

Коли перед королем Фердинандом постало питання про вибір наставника для сина, він надав перевагу досвідченому дону Дієго, чим несвідомо піддав випробуванню дружбу двох вельмож. Граф Гормас вирішив, що вибір короля був несправедливим, дон Дієго, навпаки, піддав хвалі мудрість монарха, який безпомилково обрав людину, найбільш гідну.

Роздуми про переваги одного й іншого гранда перейшов у суперечку. Почали взаємні образи, і, врешті-решт, граф дав дону Дієго ляпаса; той вихопив шпагу. Супротивник вибив її із ослаблених рук дона Дієго, проте не продовжував бійки, оскільки для нього, славного графа Гормаса, було б найбільшою ганьбою заколоти беззахисного старигана.

Смертельна образа, нанесена дону Дієго, може бути змита тільки кров'ю винного. Тому він наказав своєму синові викликати графа на смертельний двобій. Родріго вагався — адже йому потрібно буде підняти руку на батька коханої. Кохання та синівський обов'язок відчайдушно боролися у його душі; проте, так чи інакше, вирішив Родріго, навіть життя із коханою дружиною буде для нього нескінченною ганьбою, якщо батькова честь залишиться без помсти.

Король Фердинанд розгніваний недостойним вчинком графа Гормаса; він наказав йому вибачитися перед доном Дієго, але гордий вельможа, для якого честь вища за все на світі, відмовився коритися волі короля. Графа Гормаса не лякали погрози, оскільки він упевнений, що без його непереможного меча королю Кастилії не втримати свого скіпетру.

Донья Хімена у розпачі гірко жаліється інфанті на прокляту гордість батьків, що може так легко зруйнувати їхнє з Родріго щастя, яке їм обом видавалося настільки близьким. Як би далі не розвивалися події, жоден із можливих варіантів розв'язання конфлікту не призведе до добра: якщо у двобої загине Родріго, разом із ним загине її щастя; якщо юнак переможе, союз із убивцею батька стане для неї неможливим; якщо двобій не відбудеться, Родріго буде зганьбленим і втратить право називатися кастильським дворянином.

Донья Уррака, прагнучи заспокоїти Хімену, запропонувала лише одне: наказати Родріго завжди супроводжувати її, а там, можливо, батьки за допомогою короля самі все владнають. Проте інфанта запізнилася — граф Гормас і дон Родріго уже відправилися на місце, обране ними для двобою.

Перешкода, що виникла на шляху закоханих, змусила інфанту співпереживати, але в той же час викликала у її душі таємну радість. У серці доньї Урраки знову ожила надія та солодка туга, вона вже побачила Родріго, який підкорив багато королівств і тим самим став їй рівним, а значить — по праву відкритим для її кохання.

Тим часом король, розгніваний непокірністю графа Гормаса, наказав взяти його під варту. Його наказ не міг бути виконаним, тому що граф тільки-но занигув від руки юного дона Родріго. Щойно звістка про це дійшла до палацу, як перед доном Фердинандом постала заплакана Хімена і навколішках молила його про покарання убивці; такою карою могла бути тільки смерть. Дон Дієго не згоден: перемогу у двобої честі ніяк не можна прирівняти до вбивства. Король покірно вислухав обох і оголосив своє рішення: Родріго буде підданий суду.

Юнак прийшов до будинку вбитого ним графа Гормаса, готовий постати перед найсправедливішим суддею — Хіменою. Вихованка Хімени Єльвіра, що зустріла його, налякана: дівчина могла повернутися додому не одна і, якщо супутники побачать його у неї вдома, на честь дівчини впаде тінь. Послухавшись Ельвіру, Родріго сховався.

Дійсно, Хімена прийшла у супроводі закоханого у неї дона Санчо. який за пропонував себе у якості того, хто може покарати убивцю. Вона не погоджується на його Пропозицію, повністю покладається на праведний королівський суд.

Залишившись наодинці із вихованкою, Хімена зізналася, що, як і раніше, кохає Родріго, не уявляє життя без нього; якщо обов'язок її— приректи убивцю батька на кару, вона повинна, помстившись, зійти в труну услід за коханим. Родріго почув ці слова і вийшов із сховку. Він простягнув Химені меча, яким було вбито графа Гормаса, і благає її своєю рукою вершити над ним суд. Але вона прич його, обіцяючи, що неодмінно зробить все, щоб убивця був покараний за скоєне життям, хоча у душі сподівалася, що нічого у неї не вийде.

Дон Дієго несказанно радів тому, що його син, гідний наступник прославлених відвагою предків, змив із нього пляму ганьби. Проте для Родріго однаково неможливо ні зраджувати коханню до Хімени, ні єднати долю із коханою; залишається тільки закликати смерть. У відповідь на такі слова дон Дієго за пропонував сину, замість того щоб даремно шукати загибелі, очолити загін сміливців у наступі проти маврів, що таємно під покровом ночі на кораблях підпливли до Севільї.

Вилазка загону під головуванням Родріго приносила кастильцям блискучу перемогу — невірні втікали, двоє мавританських царів полонені рукою юного воєначальника. Усі в столиці віддають шану Родріго, одна лише Хімена, як і раніше, наполягала на тому, що її траурний одяг викривав злочинця, благала помсти.

Інфанта, у чиїй душі не згасало, а, навпаки, все сильніше розгоралося кохання до Родріго, вмовила Хімену відмовитися від помсти. Нехай вона не може піти з ним під вінець, Родріго, захисник Кастилії, повинен і далі служити своєму королю. Незважаючи на те, що він шанований народом і коханий нею, Хімена повинна була виконати свій обов'язок — убивця має померти.

Проте даремно вона сподівається на королівський суд — Фердинанд до безміри захоплений подвигом Родріго. Навіть королівської влади недостатньо, щоб гідно віддячити сміливцю, і Фердинанд вирішив скористатися підказкою, яку дали йому полонені царі маврів: у розмовах із королем вони називали Родріго Сідом — "паном", "володарем". Віднині Родріго буде називатися цим ім'ям, і уже одне тільки його ім'я стало викликати страх у Гранади та Толедо.

Незважаючи на виказану коханому честь, Хімена припадала до ніг короля і благала про помсту. Фердинанд, підозрюючи, що дівчина кохала того, про чию смерть благала, хотів перевірити її почуття: із сумним виглядом він повідомив їй, що Родріго помер від нанесених ран. Вона смертельно поблідніла, але, як тільки дізналася, що насправді коханий живий, виправдала свою слабкість тим, що, мовляв, якщо б убивця її батька загинув від рук маврів, це не змило б з неї ганьби — нібито вона перелякалась того, що тепер сила позбавлена можливості помсти.

Оскільки король пробачив Родріго, Хімена оголошує, що той, хто у поєдинку переможе убивцю графа, стане її чоловіком. Дон Санчо, закоханий у неї, тут же виголосив готовність боротися із Родріго. Королю не до вподоби, що життя найвірнішого захисника престолу піддане небезпеці не на полі бою, проте він дозволив двобій за умови, що, хто б не був переможцем, тому дістанеться рука Хімени.

Родріго прийшов до Хімени попрощатися. Вона не могла зрозуміти: невже дон Санчо настільки сильний, щоб подолати Родріго Юнак відповідав, що він відправляється не на бій, а на покарання, щоб своєю кров'ю змити пляму ганьби із честі Хімени; він не дав себе вбити у бою з маврами, тому що бився тоді за батьківщину і короля, тепер же інший випадок.

Не бажаючи смерті Родріго, дівчина спочатку звернула до надуманого доказу — йому не можна загинути від руки дона Санчо, оскільки це зашкодить його славі, тоді як їй, Хімені, краще усвідомлювати, що батько її був убитий одним із найславніших лицарів Кастилії, — але врешті решт попросилась Родріго перемогти заради того, щоб їй не виходити заміж за нелюба.

У душі Хімени все зростало сум'яття: їй страшно подумати, що Родріго загине, а самій їй доведеться стати дружиною дона Санчо, але і думка про те, що буде, якщо поле бою залишиться за Родріго, не приносила їй полегшення.

Роздуми Хімени припинені доном Санчо, який постав перед нею із оголеним мечем і говорив про двобій, що щойно завершився. Але вона не дала йому сказати і двох слів, вважаючи, що дон Санчо зараз почне хвалитися своєю перемогою. Поспішаючи до короля, попросила його згледітися і не змушувати її йти під вінець із доном Санчо — нехай краще переможець візьме все її добро, а сама вона піде у монастир.

Даремно Хімена не дослухала дона Санчо; тепер вона знала, що, тільки но двобій почався, Родріго вибив меч з рук супротивника, але не зажадав вбивати того, хто готовий був на смерть заради Хімени. Король оголосив, що двобій, нехай короткочасний і не кривавий, змив з неї пляму ганьби, і урочисто вручив Хімені руку Родріго.

Хімена більше не приховувала свого кохання до Родріго, однак ще не могла стати дружиною убивці свого батька. Тоді мудрий король Фердинанд, не бажаючи чинити насилля над почуттями дівчини, запропонував покластися в усьому на цілющу властивість часу — він призначив весілля через рік. За цей час затягнеться рана у душі Хімени, Родріго ж здійснить чимало подвигів на славу Кастилії та її короля.

"Горацій"

Горацій — син старого Горація, благородного римлянина, головний герой однойменної трагедії. Громадянин і патріот, він готовий беззастережно принести в жертву все своє особисте: споріднені зв'язки, родину, життя. Могутність вічного міста стала найпершою умовою його власного благополуччя. Випробуваний у боях воїн, що своїми подвигами отримав всенародну славу, Горацій бачив єдине виправдання своєму існуванню у служінні батьківщині. Уже з самого початку трагедії стало відомо про давню війну двох сусідніх ворогуючих міст— Риму і Альби. Бажаючи уникнути жорстокого і непотрібного кровопролиття, полководці вирішили висунути по троє відважних бійців від кожної зі сторін і дати їм право постояти за честь батьківщини. Рим обрав Гора-ціїв — трьох братів, відзначених найвищою доблестю. У розмові зі щасливим Горацієм його друг і брат дружини Куріацій зізнався, що відчував за долю римлянина гордість, змішану зі страхом за його життя і за рідну Альбу. Подібні судження ворожі Горацію, якому невідомі інші почуття, окрім обов'язку перед країною: "Я должен, выбором отмеченный нежданным. Взять в поединке верх иль пасть на поле бранном".

Горацій зі спокійною гордістю віддав сестрі три мечі переможених ворогів, її сльози поранили честь воїна, знижуючи цінність його перемоги, що дісталася йому так важко. Він не зміг зрозуміти горя Камілли. Але сестра у пориві відчаю проклинала святиню, те, що божественна воля піднесла на п'єдестал величі, — Рим. Розпалена до найвищої точки лють брата обернулася на Каміллу: "Ступай же милого оплакивать в могилу!" І через хвилину, повернувшись із окривавленою зброєю, Горацій гнівно виголошує: "Кто о враге отчизны пожалел, І Тому конец — такой единственный удел".

Цінність родини і батьківщини не співвідносні; одне повинно бути підкорене іншому. Якщо Риму потрібна кров героя, він віддасть її не замислюючись, і Горацій попросив смерті перед обличчям Тулла. Рим сказав, і він убив "злочинницю" Каміллу, яка відмовилася жити за його законами.


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 84 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Педро де ла Барка Кальдерон | Помер драматург 25 травня 1681 року. | Moliere works.jpg | Пан Лояль — судовий пристав | Посилання | Биография | Писатель умер 11 августа 1676. В 1779 году в Ренхене установлен памятник Гриммельсгаузену, а торжественно отмечать годовщину писателя стали с 1924 года. | Писатель умер 11 августа 1676. В 1779 году в Ренхене установлен памятник Гриммельсгаузену, а торжественно отмечать годовщину писателя стали с 1924 года. | Что чистый клад души у многих столь отняли. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Куди на горе наше,| Ликующий Пирр готовится к свадьбе, а снова отвергнутая Гермиона жаждет мести. Она уговаривает Ореста убить Пирра и обещает после этого уехать с ним.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)