І. Теоретичний блок

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №1

Тема: Загальна характеристика звукового складу мови. Норми вимови. Склад і наголос. Правила переносу слів

Мета: засвоїти теоретичні основи самостійного заняття. Встановити логічні зв’язки між окремими частинами лекційного матеріалу і закріпити отримані знання. Законспектувати першоджерела з цієї теми, привчитися вдумливо працювати з літературою, орієнтуватися в ній.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю

Форми контролю: перевірка роботи на індивідуальному занятті.

Студенти повинні знати:

- загальну характеристику звукового складу мови

- що таке орфоепія;

- основні правила української орфоепії.

- правила поділу слів на склади

Студенти повинні вміти:

- правильно транскрибувати слова;

- читати тексти, дотримуючись норм літературної вимови.

- правильно переносити слова із рядка в рядок

Література:

1. Олійник О.Б.Українська мова (посібник для підготовки молодших спеціалістів ВНЗ I - II р. а) Вікторія, 2004, 2007;

2. Пазяк О.М., Українська мова і культура мовлення.-К., 1995 Український

правопис.-К., 1994;

3. Ющук І.П., Либідь, 2004; Українська мова (підручник), 10 - 11 кл.,

4. Орфографічний словник української мови. – К., 1999.

5. Заболотний О.В., Заболотний В.В.Українська мова 10 кл.-К, 2010

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1 Загальна характеристика звукового складу мови

2. Поняття орфоепії.

3. Орфоепічна правильність мовлення.

4. Правила переносу слів

1. Загальна характеристика звукового складу мови Мова має усну і писемну форми. Усна мова – це потік звуків, за якими людина розрізняє значення слів, зміст речень. Звук мови є складним явищем. По-перше, як і будь-який інший звук, він характеризується певними фізичними і акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище – це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини. І нарешті звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів. Свої думки ми виражаємо за допомогою слів, пов’язаних у реченя. А слово будуємо із звуків.

Фонетика – це вчення про звуковий склад нашої мови, про численні й різноманітні зміни, що відбуваються в ньому, коли одні мовні звуки видозмінюються під впливом інших. Звуки мови становлять звукову оболонку слів, і цілком зрозуміло, що фонетичними одиницями є не лише мовні звуки, але... і склади. А чому ж і склади?

Мовний потік, а також окремо взяті слова виразно поділяються на окремі частинки, межи між якими сприймаються на слух, бо ці частинки відділяються одна від одної невеличкими проміжками – паузами.

Названі частинки – це і є склади. Наприклад: во-дя-ний, про-мо-ва, кін-чик. Якби їх не було, то мовний потік сприймався б як суцільне протяжне звучання і наша мова втратила б чи не найголовнішу свою звукову властивість – членоподільність. Склади, як і звуки мови, теж є фонетичними одиницями. Фонетика найтісніше пов’язана з орфоепією, у якій вивчаються закономірності вимови звуків і звукосполучень; з графікою – наукою про позначення звуків мови на письмі.

Прийнято вважати, що під час вимови голосних звуків видихуваний звуконосійний струмінь повітря у ротовій порожнині не натрапляє на перепони, проходить вільно.

1. Чому ж при цьому маємо можливість утворювати різні голосні звуки?

Усе залежить від того, що різними рухами язика у горизонтальному і вертикальному напрямках відносно піднебіння змінюється величина і форма ротової порожнини – резонатора.

2. Якщо голосні звуки творяться голосом, то чому ми чуємо і розуміємо сказане пошепки?

Під час творення голосних слабкі шуми все ж виникають від того, що звуконосійний струмінь повітря треться об піднебіння і поверхню язика. Ці шуми, коли забрати голос, тобто вимовляти голосні звуки пошепки розрізняємо і тому, що язик при цьому артикулює так само, як і під час творення “повноголосних” голосних. Утворені пошепки – це, звичайно, і не голосні у повному розумінні, а лише “тіні” від них. Проте сказане пошепки ми все ж сприймаємо і розуміємо, тільки на меншій віддалі від мовця.

Під час вимови приголосних звуків видихуваний струмінь повітря, що несе голос або й зовсім не несе його, натрапляє в ротовій порожнині на різноманітні перепони: повне зімкнення, вузька щілина між губами або між язиком і піднебінням тощо. Часто виникає питання: чи не перешкоджають ці перепони вимові приголосних звуків? Ні не перешкоджають. Якби не було б зімкнень – губного, передньоязикового чи задньоязикового, яке “проривається” видихуваним струменем повітря, то не можна було б у момент прориву утворити відповідно приголосні [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Якби не утворювалась вузька щілина зближеними мовними органами, не можна було б утворити і “щілинні” приголосні звуки, такі як [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [й], [г], [х]. Навіть свої найменування приголосні звуки дістали від назв тих мовних органів, які найактивніші під час творення певних груп приголосних: губні, передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові, горлові. Усі приголосні загалом творяться за участю голосу і шуму або тільки шуму. У більшості з них, зважаючи на згадувані вище перепони, шум переважає над голосом або є лише шум. А чи є приголосні, у яких голос сильніший від шуму?

Такими є [р΄], [р], [л΄], [л], [м], [н], [н΄], [в], [й]. Це так звані сонорні (від грецького “соноріс” – звучний) приголосні. Усі інші приголосні називаються шумними. Шумні приголосні поділяються на дзвінкі і глухі. У чому полягає відмінність між ними? Під час вимови дзвінких приголосних є і голос, і шум, хоча шум переважає: [б], [д], [з], а у звучанні глухих приголосних голосу зовсім немає, тільки шум: [п], [т], [ш], [с], [ч], [ц], [к], [х].

Дзвінкі приголосні чуємо, бо під час їх утворення бере участь голос. А чому ж чути шум від тертя видихуваного повітря об стінки зближених мовних органів і чути: [ф], [с], [ш], [х]. До дзвінких приголосних є парні їм глухі. Як це розуміти? Парними є дзвінкий [б] і глухий [п]. А це означає, що обидва приголосні творяться “у тому самому місці і тим самим способом”: видихуваний струмінь повітря прориває зімкнуті губи, і в момент прориву утворюються ці звуки, тільки [б] – за участю голосу (дзвінкий), а [п] – без участі голосу (глухий).

Є групи твердих і м’яких приголосних звуків. Як їх розрізняти? Чому, скажімо, приголосний [д] – твердий, а [д΄] – м’який? Відмінність між твердими і м’якими приголосними звуками сприймається на слух, бо під час творення м’яких приголосних язик відносно піднебіння піднімається вище. Це добре помітно коли вимовляємо співвідносні [д] і [д΄], [т] і [т΄], [с] і [с΄]. Приголосних звуків у нашій мові 32, букв для їх позначення 22. чому ж існує така невідповідність?

Для 10-ти приголосних м’яких окремих букв

1. Немає, бо їх позначають тими самими буквами що й відповідні тверді.

2. Буквою “щ” позначають два приголосні звуки [ш] і [ч].

3. Приголосні звуки [дз] і [дж] позначаються двома буквами кожний.

4. Букви “я”, “ю”, “є” означають то один звук кожна, то по два звуки.

5. Буква “ї” позначає два звуки [й] та [і].

6. Буква “ь” (м’який знак) звукового значення не має.

Дата добавления: 2015-10-21